/нституціональний зміст та форми прояву владних відносин

Якщо інститут власності для економічної теорії дійсно є базис­ним і за тим значенням, що приділяється власності як інститу- ціональній підставі одержання специфікованого доходу прибут­ку, і взагалі за тим інтересом, що виявляється до неї з боку еко­номічної науки, то зовсім протилежне можна сказати про фено- мен економічної влади.

Між тим поняття влади було та залишається базовим як для всіх соціальних наук у цілому (Б. Рассел), так і для економічної теорії та практики як однієї з їх основних гілок. Для В. Ойкена першим завданням національної економії є відкриття конкретних фактів, які обґрунтовують економічну владу, та дослідження ре­ального впливу економічної влади», а Д. Гелбрейт узагалі вважає цю проблему величезною чорною діркою ортодоксальної еконо­мічної теорії [54, с. 84].

У найзагальнішому етимологічному та кратологічному визна­ченні влада (англ, право керування — power, authority; пануван­ня — rule; амер. — branch; грец. kratos; лат. — auctoritas, impe­rium; нім. — Macht; ісп. — poder; італ. — domino, potere; фр. — pouvoir; португал. — poderio) — це:

1) здатність, право і можливість визначати, впливати на пове­дінку, поводження і діяльність, вдачу людей за допомогою різно­го роду засобів — закону, права, авторитету, волі, суду, примусу тощо;

2) політичне, економічне, ідеологічне, психологічне тощо па­нування над людьми, їх спільнотами та організаціями [207, с. 13].

Різним питанням аналізу влади, її класифікаціям приділяли увагу Платон, Аристотель, Гоббс, Локк, Монтеск’є, Гегель, Маркс та багато інших мислителів.

Так, Т. Гоббс визначав владу як засіб досягти блага в майбут­ньому. А. Гамільтон під владою розумів здатність або дар що- небудь здійснювати.

Подібні визначення влади в площині ієрархії, панування і під­корення поділяють не всі дослідники даної проблеми. Так, Б. Рассел дає формулювання влади, яке ніяк не пов'язане з при­мусом. Тобто влада може бути визначена як виробництво навми­сних результатів. «А» володіє більшою владою, ніж «Б», якщо «А» досягає множини навмисних результатів, а «Б» лише небага­то. За всіх позитивів подібних припущень, до якої сфери відно­син ми не звернулися б, влада все ж таки завжди зводиться до підкорення або нав’язування волі одних людей іншим людям.

Серед багатьох класифікацій влади (і перш за все політичної) М. Вебер виділяє три її типи, в яких уже «проступає» інституціо- нальна змістовність: традиційну, харизматичну і легальну. Зро­зуміло, цей підхід має достатньо універсальний характер, однак те, що за різних історичних умов можуть існувати різні ознаки, вияви, сполучення зазначених типів, що виявляють себе неодна­ково у функціонуванні й динаміці самої влади, не заперечує мож­ливостей його застосування.

Характеризуючи традиційну владу, М. Вебер виділяє такі її види:

• патріархалізм (вид, характерний для родових відносин, який означає фактично повну залежність володарів від традицій, що існували);

• патримоніалізм (вид, що відрізняється від підкорення тради­ціям вияву волі володаря, що виникає зі створенням управлінсь­кого апарату й армії, залежних від володаря і які утримуються за його кошт);

• султанізм (вид, що означає повну свободу володаря від тра­диції, його необмежене свавілля; жорстко централізована влада передається в спадщину; вид влади типовий для країн Сходу);

• феодалізм (як вид влади характерний для Заходу, за якого з місцевої знаті формується коло осіб, що виконують владні функ­ції, але не потребують спеціальної оплати).

Харизматична влада — влада, заснована на «надприродних», надзвичайних здібностях володаря, його особистості. Як приклад такого роду володарів М. Вебер називав племінних вождів, суд­дів далекого минулого. Він вважав, що цей вид влади може вини­кати в будь-яких історичних обставинах.

І, нарешті, власне легальна влада. Вона притаманна більш ци­вілізованому етапу суспільного розвитку, коли виникають норми, (інститути), що регулюють у державі відносини панування і під­порядкування. Основним законом у такій державі є конституція.

Найчастіше у підґрунтя різних класифікацій влади, як уже зазна­чалося, покладаються ознаки (докорінні розбіжності) історичного характеру, сфери суспільства, суб’єкти влади, рівні, регіони, як і власне самі ключові характеристики тієї чи іншої конкретної влади.

Так, наприклад, у теорії влади виокремлюються такі концепції влади:

1) біологічна, у рамках якої феномен влади пояснюється з біо­логічного погляду. Слідом за Аристотелем на перший план виснов- κv тут висувається теза, що людині на біологічному рівні прита­манна властивість утворювати спільноти і підкорятися своїм ліде­рам; ця властивість передається генетично через покоління;

2) психологічна-, у сучасній психології існують теорії (тісно пов’язані з біологічною концепцією), в яких стверджується, що людині як психосоціальній істоті притаманна властивість, здат­ність утворювати соціуми;

3) раціональна: багато хто розглядає феномен влади з раціо­нального погляду, як вияв розумності, властивої людині (ще Д. Локк звертав увагу на те, що люди формуються в цивільні спі­льноти, тому що здоровий глузд підказує їм, що організованість значно краще, ніж анархія);

4) ірраціональна: запевняє, що люди по природі своїй неро­зумні, охоплені первісними жахами, орієнтуються на примітивні стереотипи, обожнюють людину, яка є носієм влади, їхнє мис­лення ірраціональне, і тому керувати ними зручніше за все, ви­користовуючи спрощені символи, міфи і масові драматичні ви­довища;

5) культурологічна: намагається пояснити феномен сучасної влади, апелюючи до культури людської цивілізації, що найбіль­шою мірою впливає на суспільне життя будь-якого народу.

Систематизуючи в політології наукові підходи до визначення ознак і принципів влади, В. Ільїн справедливо наголошує, що оскільки всевладдя і владний нігілізм — антагоністичні соціальні аномалії, на значних змінних інтервалах цивільного життя вті­люються набагато помірніші форми; поняття про них можна ді­стати внаслідок розподілу влади за родами відповідно до деяких принципових ознак [207, с. 84]:

—- лімітованості влади: інтервал «безмежна — обмежена влада»;

— наслідування: інтервал «династична — виборна влада»;

— елітності: інтервал «персоніфікована — неперсоніфікована влада»;

— корпоративності: інтервал «кастова — некастова влада»;

— правозаконності: інтервал «правова — неправова влада»;

— конструктивної згоди: інтервал «консенсуальна — некон- сенсуальна влада»;

— концентрованості: інтервал «інтегральна (централізована) — інтеркурсивна (диференційована) влада»;

— легітимності: інтервал «легітимна— нелегітимна влада»;

— колективності: інтервал «одноособова — колективна влада»;

— впливу власності: інтервал «плутократична — неплутокра- тична влада»;

— планомірної врегульованості соціального життя: інтерна;

«організована — стихійна влада»; ∣

— втіленості народовладдя — інтервал «демократична — не демократична влада»;

— участі держави в суспільному житті — інтервал «етакратич на — неетакратична влада»;

— ступеня впливу апарату влади: інтервал «бюрократична — небюрократична влада».

Уже одне посилання на інтервали за переліченими вище ті іншими ознаками здатне показати, наскільки різноманітні вияви влади в численних життєвих ситуаціях, різних суспільно- державних структурах.

Наближуючи виклад до розгляду інституціонального змісту владних відносин, спробуємо об’єднати основні окремі підходи до визначення інституту влади (табл. 6).

Таблиця 6

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ВЛАДИ І ВЛАДНИХ ВІДНОСИН

SX

Закінчення табл. 6

Безумовно, для цілей, що ставляться в роботі, особливий інтерес мають становити визначення влади в рамках перших трьох підходів. Однак більш раціональним у даному разі варто вважати не аспект­ний, а синтетичний погляд на природу влади і владних відносин. З цього погляду владу можна визначити як поле впливу однієї сто­рони вольових відносин на іншу сторону, що детермінує її поведін­ку з урахуванням легітимності відправлення владних функцій. По­компонентна структуризація наведеного визначення дозволяє підійти конкретніше до характеристики інституту влади з одночас­ним проведенням класифікації владних відносин (див. табл. 7).

Обґрунтовуючи фрагменти табл. 7, можна стверджувати:

По-перше, влада як поле впливу повинна розглядатися з погля­ду потенціалу, обсягу і сфер влади. Потенціал влади, що характе­ризує сукупність можливостей і здібностей носія влади, визнача­ється насамперед такими її джерелами, як власність, організація, знання, особистість, насильство. Від їхнього обсягу залежить сту­пінь повноти і поширеність поля впливу на весь об'єкт владних відносин чи його частину, а також специфіка сфер впливу.

Таблиця

ПОКОМПОНЕНТНА КЛАСИФІКАЦІЯ ВЛАДНИХ ВІДНОСИН

По-друге, сам вплив суб’єкта владних відносин на об'єкт може набирати або форму диктату, що базується на загрозі застосуван­ня санкцій, або більш природну для владоутримувача форму пат­ронату або «тримання титулу». При цьому, коли йдеться про «видимий» вплив у владних відносинах, воно означає можливість документарної, тобто опосередкованої, але все ж фіксації «слі­дів» владних відносин, чого не скажеш про публічність тіньової (напівзакритої) або таємної влади.

По-третє, класифікація владоутримувачів може здійснюва­тись як за найпоширенішим критерієм поділу влади на її гілки (що має анітрохи ц_е менше значення для економічної влади, ніж ДЛЯ ПОЛІТИЧНОЇ), τ_aκ j _за рі_внем персоніфікації.

I Ipn цьому тез_а про ірраціональність, а отже, неможливість безособової влад^ що підкріплюється конкретикою на кшталт «святе місце...», и_{а наш} погляд, все ж починає «провалюватися», коли на перший п,_1ан висувається логіка виокремлення загально­го в окреме. Звичайно, вершина конуса влади будь-якої органі­зації завжди персоніфікована й орієнтована на не «для кого», а «над ким», однак і _Ту_Т д_ЛЯ існування владних відносин цілі й іде­ологія організацій набувають першорядного значення.

По-четверте, доводження, реакція об'єкта владних відносин на той чи інший τ∏_π мотивування^[III] може набувати характеру опо­ру, сприйняття, Лдбіювання тощо. Оскільки владні відносини — це завжди відносини в крайньому разі двох сторін, причому й об єкт має відомий потенціал «зворотної влади», саме її визна­чення як «поля B∏j₁∏By>) повинне розглядатися не тільки з позицій потенціалу владоу_Тр_ИМу_вача, _a й, швидше за все, як різниця по­тенціалів впливу Суб’єктів і об’єктів владних відносин.

Но-п яте, у характеристиці влади (і економічної тією самою мірою, що і політичної) особливе значення має питання про легі- тимністьформ_и вияву суспільного визнання влади (п. 2 таол. /). Уявленню про економічну владу як про базисний еконо­мічний інститут^ ц_Є уявлення про різні рівні її легітимації.

С успільне визі_Іання і підкорення харизмі економічного рефор­матора, закону чи традиційним цінностям — далеко не те саме. Ясно, що наклад_Єння

ринкових традицій суспільства і напрацьо­ваного специфіко_Ваного господарського права на можливості ви­користання сили авторитету національного лідера не можуть не заосзпечиїи кумулятивного ефекту. Такого ефекту вітчизняній економіці чекати було б занадто оптимістично. Тут потрібні по­шуки елементів ЛЄГІТИМНОСТІ різних рівнів, і простіше за все включення тих ej|_eMeHTj_B господарського права, які б не супере­чили економічний традиціям і менталітету нації.

По-шосте, буд_ь__яка влада, і економічна в тому числі, виявляє cede у владних фу_НКці_ях д_{о них ми} відносимо цілепокладання, регламентування, гарантування і контроль (п. 4 табл. 7). При цьому звертає на _ce6e увагу кореспондування владних функцій з диференційованими гілками влади (п. 5 табл. 7), з одного боку, а з іншого — з функціями управління (планування, організація, мотивація, облік). Особливо слід зазначити неправомірність ото­тожнення влади і контролю, що часто трапляється. Контроль справді є найважливішою функціональною характеристикою владних відносин, але навряд чи «накриває» всю їхню сукуп­ність. Те саме, але в іншому контексті можна казати про конт­роль та облік як функцію управління.

Як уже зазначалося, під час розгляду інституціонального зміс­ту владних відносин особливого значення набуває аналіз сфери та форм вияву власне економічної влади. Методологічні розроб­ки інституціоналізму останнім часом широко використовуються в дослідженні проблеми влади в економіці, формуванні еконо­мічної теорії влади.

У сучасній економічній науці можна виокремити два основні напрями в дослідженні проблеми влади, хоч між ними важко провести чітку межу.

З одного боку, з-поміж форм влади (політичної, ідеологічної) ви­діляється економічна. Теорія економічної влади не пов’язана винят­ково з аналізом економічної ефективності, а досліджує її аспекти, застосовуючи при цьому методи інших суспільних наук, що також розглядають проблеми влади. У першу чергу маються на увазі такі науки, як економічна соціологія, політологія і кратологія. У рамках цих дисциплін також існує велика кількість досліджень, присвяче­них владі в економічній сфері. І хоча цілі дослідження в економіч­ній теорії влади і в інших суспільних науках різні, великий емпірич­ний матеріал, нагромаджений цими дисциплінами, термінологія, якої немає в економічній науці (визначення, класифікація видів, форм, ресурсів, джерел), можуть і повинні використовуватись еко­номічною наукою для формування економічної теорії влади.

З іншого боку, в центрі економічного аналізу перебуває ефек­тивність певного явища з погляду виробництва, обміну і розподілу ресурсів і благ. Чимало економічних теорій базується саме на ана­лізі впливу тих чи тих факторів (цін, інфляції, відносин власності, державного регулювання) на економічну ефективність. Відповід­но, економічна теорія влади концентрує свою увагу на впливі чинника влади на ефективність функціонування економіки. При цьому предметом аналізу можуть бути будь-які форми влади.

На думку О. Прутської [168, с. 88], економічна влада, по- перше, може визначатись як влада у сфері економічної діяльнос­ті. По-друге, під економічною владою може розумітись і влада, яка досягається за допомогою економічних засобів. Однак досить складно розмежувати, які саме засоби досягнення влади є еконо­мічними. Крім того, на практиці будь-яка форма влади базується на використанні всіх її ресурсів; питання лише в пропорціях їх­нього співвідношення. До того ж, своєрідним «імпульсом» до придбання економічної влади часто служать позаекономічні ме­тоди, хоча пізніше власний простір може поширюватись на під­ставі економічних факторів.

Але теорія економічної влади може розглядати і «суміжні» фор­ми влади, споріднені з економічною. Ідеться насамперед про владу економічної еліти, яка впливає на прийняття політичних рішень, скажімо, способом лобіювання. Таку владу важко відокремити від власне економічної, оскільки наслідки політичних рішень вплива­ють на економіку та її ефективність. Те саме стосується і влади держави. Сама вона як інститут належить до політичної сфери, проте рішення щодо економічної політики (а іноді й інших галу­зей) суттєво впливають на економічну ефективність. На це звертав увагу К. Маркс, наголошуючи, що суспільні відносини детерміну­ють два різновиди влади: з одного боку — влада власності, тобто власників, з іншого — політична влада, влада державна.

Можна по-різному оцінювати роль і значення влади в госпо­дарській організації суспільства, однак безсумнівним є той факт, що поведінка економічних агентів істотною мірою формується під впливом владних відносин, у рамках яких вони діють, і які містять у собі контроль (вплив) з боку одних агентів і відповіда­льність (підпорядкування) — з боку інших. Економічна поведінка агента залежить від того, кому, чиїм інтересам, якою мірою під­легла його діяльність, у яких межах він має економічну волю і, нарешті, стосовно до кого даний агент має владу. Серед владного простору А. Мовсесян і А. Лібман [126, с. 59] виокремлюють такі (за ступенем спадання) типи влади.

Організація. У цій зоні влада суб’єкта здійснюється безпосе­редньо і відіграє роль єдиного координуючого механізму.

Метакорпорація, або множина економічних агентів, — пов’яза­на із суб’єктом влади майновими відносинами (холдингові систе­ми), довгостроковими контрактами і договорами про передачу владних функцій. Сюди входять члени ФПГ, концерну, THK, дочір­ні компанії, асоційовані компанії, компанії — субпідрядники кор- порацій-гігантів, учасники ліцензування, пов’язані з власником торгової марки або технології, тощо. Дану зону економічної влади можна вважати граничною між організацією і ринком. Елементи метакорпорації вже мають певну автономію. Використовується поєднання адміністративного і цінового механізмів координації.

Ринок. У цій зоні влада суб’єкта базується на здатності вплива­ти на ринкові ціни і збільшувати економічний прибуток, обмежую­чи обсяги виробництва і збуту. Ринкова влада проявляється також в інноваційній конкуренції, у процесах злиття і поглинання. Мак­симальною є влада монополіста, потім — у напрямку зменшен­ня— олігополістів, компаній на ринках монополістичної конку­ренції і компаній на ринках досконалої конкуренції. Об’єктами влади є інші компанії, що функціонують на даному ринку.

Ця класифікація владного простору, безсумнівно, повинна враховувати специфіку перехідної економіки, в якій через низку причин (невизначеності прав власності, інституціональної невпо­рядкованості, правової нестабільності тощо) політична влада, а також влада в позаекономічній сфері має колосальні можливості впливу як на рішення державних органів, так і на інших суб’єктів у всіх сферах економічного і суспільного життя. Причому такий вплив здійснюється переважно не економічними методами, а че­рез лобіювання, використання важелів адміністративної, фінан­сової залежності тощо [168, с. 90].

Панування суб’єктів влади ґрунтується на владних ресурсах, тобто на властивостях, що відрізняють суб’єкт влади від об’єкта і надають першому доступ до відповідного інструменту. Влада кожного конкретного суб’єкта визначається тими ресурсами, якими він володіє. Такими ресурсами можуть бути фінансовий капітал, зв'язки з більш могутньою структурою, членство в орга­нізації, авторитет особистості і т. п. Володіючи ресурсом, суб'єкт може вдаватися до дій, які, впливаючи на об’єкти влади, приво­дять до розширення владного простору суб’єкта. Засоби або ін­струменти влади, що використовуються, певною мірою характе­ризують стан не тільки суб’єкта влади, але і стан її об'єкта.

Варто зауважити, що теорія економічної влади певною мірою суперечить традиційній економічній теорії, адже ключовою кон­цепцією останньої була свобода економічних агентів. Справді, економічні відносини (в інституціональній теорії вони розгляда­ються як різноманітні види контрактів), в яких дії обох сторін ха­рактеризуються критерієм економічної свободи, можна вважати вільними і рівноправними. Цілком очевидно, що такими вони є тільки в умовах досконалої конкуренції. У реальному житті знач­на кількість економічних відносин характеризується браком од­ного або кількох елементів свободи.

Підсумовуючи розгляд різних аспектів у характеристиці еко­номічної влади, її можна визначити [168, с. 170] як специфічні відносини між економічними інститутами та організаціями, а та­_кОж соціальними групами та окремими особами, чия діяльність пов’язана з економікою й у межах якої суб'єкт економічної влади генерує навколо себе владний простір, а решта інститутів і груп вимушені більшою або меншою мірою додержуватись волі та ін­тересів названого суб'єкта, поступаючись інколи власними інте­ресами і цілями.

Сукупність владних відносин між агентами в господарській системі створює свого роду «владне поле» (матрицю влади), а та­кож систему обмежень, у рамках якої учасники економічного процесу здійснюють свій вибір.

Вибір між альтернативними варіантами поведінки, як відомо, визначається порівняльною величиною витрат, що несе агент для одержання граничної одиниці індивідуального доходу. Система влади, у рамках якої діє даний агент, є чинником, що справляє іс­тотний вплив на величину витрат (як трансформаційних, так і трансакційних), що несе (чи має нести) економічний агент для одержання одиниці доходу за тієї чи іншої форми поведінки. Вибір і мотивація поведінки економічного агента залежать, по-перше, від того, яку величину витрат для одержання доходу його примушує нести зовнішня влада, по-друге, якою мірою система влади захи­щає його від сваволі і дозволяє тим самим скоротити втрати і зов­нішні вилучення, по-третє, від того, які витрати даний агент влас- ною владою примушує нести інших агентів.

Ефективно функціонуюча економічна система припускає на­явність ефективної системи влади. Множинність «центрів» вла­ди в господарській системі припускає визначений розподіл вла­ди. Ефективність системи влади в господарській організації залежить від того, яким способом влада розподілена між її дже­релами: від того, хто, над ким, в яких інтересах, якою мірою здійснює владу. Розподіл влади, що здатний створити ефектив­ну владу, слід характеризувати як рівноважне (збалансоване), а систему влади — як рівноважну (збалансовану) владу. Рівноваж­на влада має як наслідок такий розподіл витрат, результатом якого є збіг індивідуальної функції корисності агента і систем­ної функції корисності. Збалансований стан системи економіч­ної влади виявляється в тім, що будь-яке «збільшення» чи «змен­шення» влади певних економічних і державних агентів спричи­няє або ослаблення обмежень на неефективну економічну пове­дінку, або погіршання умов для ефективної поведінки. У під­сумку рівноважна влада скеровує («примушує») господарських агентів до такої поведінки, результатом якої є ефективне вико­ристання обмежених суспільних ресурсів. І навпаки, порушсн-

ня рівноваги в розподілі влади (нерівноважна влада) створює! умови для такої поведінки економічних агентів, що унеможли-І влює досягнення економічною системою ефективних резуль-| татів.

Рівноважна система влади містить такі види рівноваги: між! владою ринку і владою приватних економічних груп; рівновага! між владою власника, менеджменту і персоналу на підприємстві;! між владою економічних агентів і владою з боку державних аген-| тів; між судовою, адміністративною та економічною владою] держави і т. д. Стан економічних і політичних інститутів перехід-] ного періоду має як результат — наявність розбалансованої сис-І теми економічної влади над поведінкою агентів чи свого роду] «зрушення влади», що детермінує рентоорієнтовану поведінку] економічних агентів.

Результатом зрушення влади є недотримання відповідності між формами і розмірами індивідуальних доходів, з одного бо ку, і умовами їх одержання (витратами) — з іншого, необхідне для «нормальної» економіки. Надлишок приватної влади над рухом економічних ресурсів створює умови одержання ренти, розміри і форми якої виходять за рамки економічної ефективно сті і доцільності. Це, зокрема, виявляється в можливості «перекласти» витрати (негативні наслідки) неефективної поведінки на інших, на суспільство в цілому. Занижені витрати неефективної діяльності роблять доступним витягування індивідуальних доходів поза зв’язком із внеском в ефективність. Виникають ін ституціональні умови для одержання доходів, величина яких перевищує «граничний продукт» даного учасника виробництва чи його граничний внесок у суспільний процес виробництва. Більше того, стає можливим витягувати індивідуальні доходи на- | віть за «негативного» внеску.

Агенти політико-економічної системи, що привласнюють рен­ту, концентрують у своїх руках обмежені ресурси і на цій основі — економічну і неекономічну владу. У результаті одержувачі ренти стають домінуючими агентами, що впливають на інших агентів економічної системи, підкоряючи їхню поведінку влас­ним цілям (одержання ренти). У ситуації, коли носіями рентних інтересів і рентоорієнтованої поведінки є господарські і державні суб’єкти, що домінують у сформованій системі влади (а саме це характерно для нерівноважної влади), то рентні інтереси і ренто- орієнтована поведінка стають домінуючими в даному економіч­ному середовиїці. Отже, рентна форма доходів може ставати до­мінуючою формою доходів для даної політико-економічної си- схеми в цілому, основним напрямом її функціонування. У резуль­таті формується рентна економіка, де «захоплення» ренти з пе­риферії економічних відносин, що характерно для «нормальної» ринкової економіки, переходить у центр економічної системи, визначає основні цілі її руху і результати.

Зрушення витрат економічної поведінки має своїм результа­том, з одного боку, занижені витрати на рентну поведінку і, як результат, надлишковий попит на ресурси для витягування ренти. З іншого боку, надлишкові витрати «продуктивної» поведінки мають як наслідок обмежене пропонування («недовироблення») ресурсів. Результатом такої ситуації є порушення нормального кругообігу і рівноваги на ринку економічних ресурсів, що вияв­ляється в їх постійному дефіциті. Нестача ресурсів у даному еко­номічному середовищі є не що інше, як результат їх неефектив­ного розподілу; є віддзеркаленням перекрученого мотиваційного середовища, деформацій у розподілі витрат і одержання доходу. Цим зумовлюється внутрішня обмеженість, суперечливість, не­стійкість рентної економіки.

Зміна мотивації поведінки (від рентоорієнтованої поведінки до «продуктивної») може відбутися, по-перше, у результаті природ­них економічних процесів (вичерпаність ресурсів і джерел рентних доходів, зрушення цін і т. п.) Це означає, що завжди існує природ­на еволюція ринкової організації в бік відбору більш ефективних форм господарської організації. Однак швидкість і витрати для су­спільства даного шляху еволюції непередбачені. По-друге, зміна мотивації є результатом зміни системи економічної влади, під впливом якої формується співвідношення витрат і вигід альтерна­тивних варіантів поведінки. Формування рівноважної системи влади є результат свідомої політики з боку держави. При цьому, за В. Ойкеном, економічна політика має бути спрямована не проти зловживань існуючих владних структур, а безпосередньо проти виникнення таких узагалі [143, с. 94].

У цьому плані розгляд проблеми врівноваження складових економічної влади має бути переведений у площину аналізу ін­ституту управління.

2.1.3.