Відносини та права власності

Очевидно, немає в суспільствознавстві поняття, якому би приділялася більш пильна увага, а теорія питання мала б витоки та системне оформлення з часів римського права, завжди виходя­чи на перший план у період найвідоміших в історії соціальних реформацій.

Не ставлячи завдання проведення історіографічного дослідження проблеми власності, відзначимо одне принципове зауваження К. Маркса з приводу гегелівського трактування власності. На про­тивагу формулі Гегеля «воля власника, відповідно до якої річ нале­жить йому, є перша субстанційна основа, і її подальші визначення, вживання є лише явище й особливий спосіб видозміни, що не має такого значення, як ця основа» [44, с. 77]. З цього приводу Маркс відзначає, що «окрема особа за допомогою однієї тільки своєї волі не може затвердити себе як власника всупереч чужій волі...тут не­обхідні речі іншого порядку, чим добра воля» [117, т. 16, с. 25].

Безумовно, має рацію Маркс, коли під власністю розуміє не стільки вольові відносини «людина—річ» (процес і стан привла­снення), скільки, насамперед, відносини між носіями волі (процес відчуження і стан відчуженості). Відгородити річ від прояву чу­жої волі за допомогою різних форм відчуження — вихідні відно­сини власності, на базі яких тільки й можуть виникнути ті основ­ні вольові відносини власності, про які говорить Гегель.

Табли /я 2

ХРЕСТОМАТІЙНІ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ВЛАСНОСТІ '

Це зовсім не означає, що Гегель обмежує визначення власності ставленням людини до речей.

Використання К. Марксом поряд з «виробничими відносина­ми» терміна «відносини власності в їх реальній формі» мало свій особливий зміст. Так, наприклад, основна прудонівська ідея у вирішенні питання про історичність відносин власності зводи­лась до того, що в сучасному йому суспільстві існує власність: одні люди мають велике багатство (землі, знаряддя праці і т. д.), інші — невелике або зовсім нічого не мають. Це кричуща не­справедливість, тому потрібно знищувати власність узагалі. Ого­лосивши буржуазну власність крадіжкою, величезним злом, Пру­дон протиставив їй не яку-небудь іншу історично визначену форму власності, а рівне для всіх володіння. Він уважав «сумною оманою» неможливість існування суспільства без власності і за­суджував «усі комуністичні теорії» (Сен-Сімона, Фур'є та ін.) за те, що в їх підґрунті лежить принцип власності, пов'язуючи май­бутнє суспільства зі знищенням усілякої власності. Критика такого роду уявлень потребувала, звичайно, акцентування уваги на термі­ні «власність». Необхідно було разом з тим пояснити, іцо власність є історичною категорією, і не самостійною, а залежною від суспі­льних виробничих відносин. «У кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному, — відповідав у 1847 р. К. Маркс Прудо­ну, — і за зовсім різних суспільних відносин» [117, т. 4, с. 168].

Якщо предметом полеміки Маркса з Прудоном є проблема іс­торичності відносин власності, то, на думку В. П. Шкредова [221, с. 59], принципові відмінності дослідження природи влас­ності між Гегелем та Марксом мають методологічний характер.

Як зазначає Гегель, підґрунтя права — духовне, його початко­вий пункт — воля, субстанцію якої становить свобода. Якщо пе­рефразувати цей вислів, «перевернувши» у вихідному пункті іде­альне на матеріальне, то можна сказати так: підґрунтя економі­ки — матеріальне, її початковий пункт— товар (вартість), субстан­ція якого міститься у виробничій (недуховній) праці.

За допомогою яких же категорій розгортається у «Філософії права» система власності? На першому логічному рівні абстракт­ного, або формального, права основні визначення власності ви­ражаються категоріями відчуження. Перше безпосереднє визна­чення власності, будучи водночас першим моментом реалізації свободи особистості, становить привласнення, тобто перебування речі в зовнішньому володінні особи, її перетворення на предмет­ну сферу виявлення вільної волі. Вступаючи у відносини власно­сті, людина «переробляє» річ у свою, «привласнює» її собі. При­власнення, з одного боку, означає, що річ стала предметною сферою виявлення волі винятково цієї особистості, з другого — ця сама річ не може одночасно бути об’єктом, в який вкладається воля інших людей. Річ, таким чином, стає, за визначенням Геге­ля, тією «серединою», за допомогою якої вільні і водночас само­стійні, незалежні один від одного люди «змикаються між собою», тобто привласнення речі виражає визначене загальне ставлення.

Для першого визначення приватної власності характерні два моменти. По-перше, вільно виражений намір особи перетворити яку-небудь річ на свою. По-друге, втрата відповідною річчю її зо­внішньої незалежності, оскільки вона стала предметною сферою виявлення волі даного суб'єкта. Як власність це ставлення особи до речі припускає визнання з боку інших індивідуумів. Не всяке, відповідно, оволодіння річчю є, за гегельським визначенням, влас­ністю. Таким воно стає, лише будучи загально визнаним, тобто опосередкованим ставленням людей один до одного.

Ось найпростіше визначення «привласнення», в якому нерідко розглядається істотний «економічний» момент власності як кате­горії політичної економії: «Привласнити собі...означає...мані­фестувати верховенство моєї волі відносно до речі» [117, т. 2, с. 46]. Це — стосовно до приватної власності. Якщо ж мати на увазі інші форми власності, то привласнення буде полягати в пе­ретворенні речі в об’єкт волі якого-небудь колективу або в об'єкт державної волі і т. д. У цьому вольовому моменті й полягає спе­цифічна визначеність привласнення.

Суттєвим моментом власності є і зворотний бік привласнен­ня — відчуження, яке полягає у волевиявленні, у тому, що річ перестає розглядатися як «моя», тобто власник чи відмовляється від речі взагалі (вона стає безхазяйною), чи надає їй волі іншої особи. Тут на перший план виходить характеристика вольового моменту (Гегель), яким відчуженість відрізняється від економіч­них форм переходу речей від однієї особи до іншої, наприклад товарного обміну, де істотним є не волевиявлення сторін, що об­мінюються, а перетворення товару на гроші і навпаки, тобто пер­винним стає не вольовий, а власне економічний, матеріальний момент (К. Маркс).

З погляду Гегеля, у договорі кожен своєю волею і волею інших, тобто за допомогою загальної волі, обопільного волевиявлення сторін, припиняє своє буття як власника (однієї речі) і стає ним (відносно до іншої). У договірному плані власність виступає, та­ким чином, як «буття для іншого», а саме — для волі іншої особи. Тут знову власність в її опосередкованому визначенні невід’ємна від свого початкового пункту— волі. Товар як буття для другого у своєму розвиненому вигляді постає не як буття для волі іншого товаровласника, а як буття іншого товару — грошей. Це економіч­ні відносини, і здійснюються вони в процесі товарного обміну. Що ж стосується зміни власників за допомогою договору, то ці відно­сини виражають товарний обмін з вольової, юридичної сторони.

У гегелівських визначеннях договору і приватної власності як вільної і повної влади однієї особи над належними йому речами насправді відображена вольова сторона товарного виробництва, розвиток якої об’єктивно передбачав свободу дій власників засо­бів і продуктів праці. Отже, якщо застосувати дані Гегелем ви­значення власності до сфери виробництва, то вольова складова власності (як особливі вольові суспільні відносини) може бути популярно виражена формулою: кожний виробляє «що, як і скі­льки хоче». Цим самим і виражається «особливість» товаровироб­ника як приватного власника.

Разом з тим з позицій марксизму «привласнення за допомогою відчуження є основна форма такої суспільної системи виробниц­тва, абстрактнішим виразом якого є мінова вартість». Цей висно­вок, наділяючи власність лише історизмом особливої форми поза загальним змістом, потребує певної конкретизації. Справді, жо­ден товар не може перебувати у вартісному виразі без того, щоб не стати об'єктом власності. Чи означає це, що вартість є «єдине цивільне буття власності, логічний вираз, в якому власність упер­ше набуває суспільного змісту і здатність передаватися від одно­го до іншого?» 1117, т. 1, с. 394].

А спадкування чи дарування? «Вартість без власності», безу­мовно, неможлива, але власністю поза вартісними формами до­статньо насичена практика. У цьому розумінні сучасний «кому­ністичний маніфест» мав би ставити завдання щодо ліквідації капіталу зі значно меншим розмахом і запасом ліквідації відно­син власності, чим це мало місце у вітчизняній історії. Водночас реалізація «капіталістичного маніфесту» справді має потребу у великому масиві інституціональних перетворень і насамперед у сфері відносин власності. У національній економічній політиці перехідного періоду сказане досить рельєфно було проілюстро­вано практикою цінової лібералізації на фоні повільної трансфор­мації базисних економічних інститутів.

Слід також при цьому зауважити, що сучасне поширення вико­ристання одного з вихідних посилань неокласики про обмеженість ресурсів у тому розумінні, що обмеженість блага робить його / об’єктом відчуження і, як наслідок — власності, достатньо при­вабливо, але не завжди точно. Обмеженість — це не стільки «при­родна передумова» власності, скільки її соціальний результат.

Уже з розгляду розбіжностей між Гегелем та Марксом віднос­но визначення поняття власності можна зробити висновок, що за всієї єдності позицій щодо суті відносин власності Гегель концен­трує увагу на суб’єктному, вольовому аспекті їх змісту, а К. Маркс -— на об’єктному, товарно-вартісному. При цьому за вихідні категорії беруться привласнення та відчуження.

Повнота відчуження може бути інтерпретована не тільки з еко­номічних, а й із психосоціальних позицій. У «Святому сімействі» Маркс достатньо позитивно оцінює вихідне посилання Прудона в аналізі власності через єдність та протиставлення відчуження і при­власнення: «уявлення про “рівне володіння” є політико-економіч- ним, тому що власність для людини як предметне існування людини є водночас наявне існування людини для іншої людини, є його люд­ське ставлення до іншої людини. Повне відчуження у даному разі змикається з безпосереднім привласненням» [117, т. 2, с. 46—47].

Власність як відносини між людьми з приводу відчуження- привласнення речей, як послідовна зміна процесу відчуження на стан привласнення з наступним переходом у процес привласнен­ня і стан відчуженості з урахуванням визначень, розглянутих у табл. 1, може бути рефлексивно, як «власність у собі» згорнуте в інше: «власність є відносини з приводу виняткового права суб’єкта привласнення на дії з відчуженим об'єктом». Структу- руючи останнє визначення, ми виділяємо в ньому такі ключові компоненти: ВИКЛЮЧНІСТЬ, ПРАВО, СУБ’ЄКТ, ДІЇ, ОБ’ЄКТ

Рис. 8. Структуризація визначення відносин власності

При цьому перший компонент рис. 8 — «винятковість» — харак­теризує результат і міру відчуження, другий — «право» — закріп­лює стан привласнення, третій — «дії» — забезпечує реалізацію цього стану через процес привласнення, у четвертому («суб’єкт») цей стан набуває персоніфікованих форм, а в п’ятому стан відчуже­ності від вияву зовнішньої волі досягає повноти, яка й фіксується терміном «об’єкт»¹.

Неважко в розглянутих компонентах структури відносин влас­ності знайти зв’язок з інституціональними ознаками. Так, у винят­ковості суб’єкта власності слід розуміти суспільне (закріплене в звичаях чи ментальності) визнання її соціальності (приватної влас­ності бути приватною або перетвореною у суспільну, як і навпаки, суспільної — залишатися нею або бути роздержавленою, десоціалі- зованою). Юридична форма власності змикається з її інституціо- нально-правовою детермінантою². Економічна реалізація власності інституціонально обмежена одержанням відповідних доходів², а на­лежність об’єктів у формі ставлення до них як до своїх, також ін­ституціонально задається на психобіологічному рівні.

Сказане про інституціональні ознаки власності (власність як базисний економічний інститут) можна проілюструвати за допо­могою табл. 3.

Таблиця З

ЗВ’ЯЗОК ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ОЗНАК

ТА КОМПОНЕНТІВ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

¹ Варто уваги, що погляди К. Маркса на проблему власності достатньо «інституціо­нальні». Чим. як не соціалізацією, виступає визнання в індивіді власника через визнання у ньому члена спільноти: «кожна частина власності належить не комусь із членів окре­мо, а індивіду як безпосередньому члену спільноти, тобто як особі, що живе в єдності зі спільнотою, а не у відриві від неї» [117, т. 2, с. 48].

² «Сукупність...відносин власності, в їхньому юридичному виразі є їх уявлення як вольових відносин ]117, т. 16, с. 26].

³ «Процес праці» —- це процес між речами... Тому продукт цього процесу належить власнику тією ж мірою, як продукт бродіння в його винному погребі [117, т. 23, с. 196].

Здебільшого типологізація власності проводиться за критерієм єдності і розриву праці і власності. За цією ознакою приватна власність протиставляється суспільній, і, таким чином, дослі­дження більш конкретних форм власності, які опосередковують ці типи, набуває лише прикладного економіко-юридичного зна­чення, оскільки політекономічний зміст власності з’являється вже заданим на родовому рівні.

І методологічно, і історично, і ідеологічно для приватної влас­ності такий підхід правомірний. Що стосується суспільної власно­сті, то кожна з її теоретичних конструкцій на практиці зводить її або до нічиєї, або до власності державної. Тому з теоретико- економічного погляду більш значний інтерес являє покомпонентна класифікація форм власності.

Кожний з відзначених на схемі, зображеній на рис. 8, компо­нентів у структурі власності проявляє себе через різноманіття своїх форм. Так, теза про винятковість (п. 1 рис. 8) уже передба­чає винятковість або права власності, або її суб’єкта, або дій, або об'єкта власності, а можливо, усього одночасно. Своєю чергою, скажімо, винятковість права власності може бути повною або обмеженою. Міру винятковості далі можна розглядати в еконо­мічному (за аналогією з типами монополізації) чи в правовому аспектах. В останньому разі може йтися, наприклад, гро права власності, що випливають з доручення, угоди, договору і т. ін.

Винятковість, яка особливо властива приватній власності, має два поведінкових наслідки, яким інституціональна теорія надає кардинального значення і з якими вона зв'язує вирішальні пере­ваги приватновласницького правового режиму [86, с. 48].

По-перше, винятковість права припускає, що на власникові і тільки на ньому сконцентровано всі позитивні й негативні ре­зультати здійснюваної ним діяльності. Тому він виявляється за­цікавленим у максимально повній її специфікації під час при­йняття рішень. Це — найважливіший економічний стимул, що забезпечує ефективність прийнятих рішень (у сенсі переваги по­зитивних наслідків над негативними), сприяючи тим самим під­вищенню добробуту суспільства: «Чим конкретніше права при­ватної власності, тим тісніше відносини між добробутом індивідуума й економічними (соціальними) наслідками його рі­шень. Як результат, тим сильніше для нього стимул ураховува­ти ті вигоди чи той збиток, що його рішення приносять іншим індивідуумам» [86, с. 54].

По-друге, винятковість передбачає, що в процесі обміну річ буде передана тому економічному агентові, який запропонує за неї найвищу ціну (тобто для кого вона являє максимальну цін- І ність). Тим самим забезпечується ефективна алокація ресурсів, І оскільки в ході обміну вони переміщатимуться від менш про­дуктивних уживань до більш продуктивних, від осіб, що мен­ше їх цінують, до осіб, що цінують їх більше. Захист системи приватної власності базується саме на цих «аргументах від ефективності». У цьому інституціональному розумінні найваж­ливішою умовою ефективного функціонування економіки є можливість «...виключити інших з вільного доступу до ресурсу і на цій основі специфікувати права власності на нього [86, с. 56].

Другий компонент у визначенні інституту власності (п. 2 рис. 8) — її права — по суті, змикається з першим.

Права власності мають свої особливі засади класифікації. Насамперед має йтися про права на винятковість, на дії (право- спроможність), на об’єкт власності. Далі можна казати про юридичні й комерційні права, про специфікацію та розмивання останніх тощо. ∣

Інституціональна теорія прав власності виходить із базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є, власне кажучи, об­міном пучками правомірностей: «Коли на ринку укладається уго­да, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав, звичайно, прикріплюється до визначеного фізичного блага чи послуги, але саме цінність прав визначає цінність: товарів, що обмінюються, питання, що належать до формування й структури компонентів пучка прав і передують іншим питанням. Економісти зазвичай сприймають пучок прав як даність і шукають пояснення, чим ви­значаються ціна й кількість товару, що підлягає обміну та до яко­го належать ці права» [86, с. 58]. З цього трактування випливає, | що товар — це визначена сума не тільки фізичних характеристик, І але також пов’язаних з ним прав і юридичних обмежень. Тому цінність товару (і його грошовий вираз) визначається сукупністю всіх цих факторів. Чим ширше набір прав, пов’язаних з даним ре­сурсом, тим вище його корисність.

Отже, у центрі уваги економіко-правового (інституціонально- го) підходу до визначення прав власності була (з часів римського права) та залишається проблема можливостей і меж специфікації та розмивання цих прав.

Якщо запропонована римським правом тріада специфікованих прав власності — володіння, розпоряджання, користування [113, с. 97] — і досі є вживаною в континентальному праві (навіть усу­переч ідеї «абсолютного» права приватної власності, втіленої в Кодексі Наполеона), то для острівного права вживаною є «одинад- цятиада» пучка прав за А. Оноре^[II].

Сказати, що сьогодні остання «витісняє» першу, проблематич­но, хоч вона поступово проникає в правові системи країн конти­нентальної Європи та береться за підґрунтя в кодификації права на міжнародному рівні. Властиві їй гнучкість і пластичність, без­умовно, більше відповідають складним економічним, соціальним і політичним реальностям розвинутого суспільства.

Однак, коли яке-небудь поняття визначається як «сума», «су­купність», «агрегат», завжди є небезпека розчинити їх зміст у пе­реліку складників, «потонувши» в їх кількості, на що звернено увагу в табл. 4.

Таблиі{Я 4

МОЖЛИВОСТІ СУМІЩЕННЯ ТРІАДИ ТА ПУЧКА ПРАВ ВЛАСНОСТІ

Примітка-. Ступінь щільності зв’язку в умовному вимірі: + — зв’язок, близький ло то­тожності; зв’язок неповний.

Зіставлення тріади та пучка прав власності дає підстави ствер­джувати, що відмінності між ними слід бачити не в більшій про­гресивності чи «сучасності» пучка прав власності, навіть не в кількості його правоспроможностей (як свідчить табл. 4, його складники цілком або частково накладаються на тріаду), а, ско­ріше, у традиціях острівного та континентального права.

Міра «винятковості», отже, не є величина постійна, раз і назав­жди задана. Вона може коливатись у межах від «1», коли доступ відкритий тільки одній особі (індивідуальна власність), до «0», коли доступ відкритий усім членам суспільства (суспільна влас­ність). Будь-яка система винятків з доступу до наявних у суспіль­стві ресурсів мовби містить у згорнутому вигляді всі способи по­тенційних взаємодій між економічними агентами з приводу використання цих ресурсів.

З погляду Р. Капелюшникова, «єдине й неподільне» право — не більше ніж деяка ідеальна конструкція. Розщеплення права власно­сті на окремі правомірності не є щось надзвичайне, а нормальна практика, а тому на цій підставі робити висновки про ерозію приват­ної власності не є виправданим. Насправді, зрозуміло, мають місце процеси як обмеження, так і розщеплення прав власності. І те, і ін­ше вносить динамічний елемент в усталену систему відносин влас­ності. Але між ними є принципові розбіжності. По-перше, «відпуч- ковування» окремих правомірностей відбувається у формі двосто­роннього добровільного обміну, з ініціативи самих власників, тоді як обмеження накладаються, як правило, державою в примусовому порядку. По-друге, процес розщеплення має під собою передавання правомірності іншій особі, тоді як обмеження мають негативний ха­рактер хоча б тому, що правоспроможність на визначений спосіб використання ресурсу не привласнюється державою, а взагалі вилу­чається з обігу [86, с. 48].

Третім компонентом у визначенні інституту власності (рис. 8), який уже на формально-логічному рівні виводиться з другого — прав власності, є «дія», економічна реалізація власності.

Як уже відзначалося, права власності передбачають специфі­кацію дій щодо її об'єктів. За всіх можливих заглиблень у цей процес (сприйняття навіть 11 елементів пучка прав у їх парних та множинних зв’язках для економічного буття — уже нескінчен­ність) тріада неповних форм римського права (володіння, розпо­ряджання, користування) є вихідною.

Визначаючи володіння як «неповну власність», як власність не на річ, а на корисні властивості речі, на її функціональне при­значення, зауважимо, що його відокремлення, «винесення» із влас-

ності як окремого, співіснуючого поряд з іншим окремим----------- «ГО­

ЛОЮ власністю», має ту саму природу, що і розрив, і зовнішнє протиставлення вартості та споживчої вартості. Справді, якщо в процесі розвитку форм вартості остання об’єктивується і набуває загального значення, набираючи зовнішні форми протистояння споживчим вартостям як особливим формам, то це є лише іншим виразом відокремлення «голої власності» від володіння. У цьому сенсі власність на вартість є «гола власність», власність на корис­ність — володіння.

Розпоряджання як визначення долі об’єкта власності, як за­безпечення, зміна чи припинення умов користування, перебуває в іншому змістовому ряду, ніж володіння. Якщо володіння — не­повна форма, то розпоряджання — функція власності. На відміну від них, користування варто розглядати як процес споживання корисних властивостей об'єкта власності. Взаємозв’язок воло­діння, розпоряджання і користування подано на рис. 9.

Рис. 9. Взаємозв’язок форм економічної реалізації власності

Зупинившись на окремих аспектах правоможностей володін­ня, розпоряджання, користування, відзначимо таке.

Оскільки володіння визначається як «більш проста» категорія, ніж власність, «у більш розвинутому суспільстві вона виступає як більш просте відношення організму, що розвивається» [117, т. 12, с. 728].

Форми володіння виявляються в усіх фазах відтворювального процесу і характеризують специфіку «неповного» привласнення кож­ного з факторів та результатів виробництва (рис. 10).

Рис. 10. Основні форми володіння факторами та результатами виробництва

Як і для найпоширенішої форми володіння — кредиту, у ці­лому відносини володіння характеризують ознаки терміновості, платності, повернення. Розрив повної власності на її титул («голу власність») і володіння завжди пов’язане з розривом функцій розпоряджання на два складники розпоряджання «голою власніс­тю»: «тримання» титулу власника (власність на вартість) і фактич­не термінове розпоряджання реальним об’єктом володіння. При цьому, якщо відокремлення «голої» власності від володіння зав­жди супроводжується відокремленням розпоряджання (об’єктом власності розпоряджається власник), то відокремлення розпоря­джання зовсім не обов’язково завжди перетворює його суб’єкта на власника. Формула володіння: «від свого імені і за власний кошт» відрізняється більш змістовною конструкцією, ніж формула відособленого розпоряджання, де допускаються варіанти і «сво­го», і «чужого імені» за однозначно «чужого кошту».

Слід також зазначити двоїстий характер розпоряджання. З од­ного боку, це одноразовий акт як віддавання розпорядження що­до долі речі, з іншого — це «тримання» долі речі у своїх руках (перебувати в розпорядженні). Зазначена двоїстість, досягаючи розриву і зовнішнього протиставлення, є підставою як логічного, так і практичного переходу розпоряджання, а отже, і власності, у владу й управління.

Яким чином виробництво має на меті споживання і «згасає» в останньому, і володіння, і розпорядження (безпосередньо чи опо­середковано) замикаються на користуванні. Користування висту­пає найбільш простими відносинами присвоєння — відчуження. На відміну від володіння, здебільшого цей процес здійснюється «явочним порядком», він менш регламентований або зовсім не- регламентований межами платності, терміновості, повернення, а тому, як правило, не супроводжується правовим оформленням, а базується на прецеденті, звичаях, «природному порядку речей».

Користування — історично вихідний, а логічно — кінцевий пункт власності. Якщо володіння виступає підставою монополії на майно як на об'єкт господарювання, то користування — моно­полією на майно як на об’єкт споживання. Ця теза може служити доповненням до відомої в теорії ренти концепції про два типи монополії на землю — як на об’єкт власності і як на об’єкт гос­подарювання. Дійсно, обмежуючись констатацією лише двох ти­пів монополії чи (що те саме) «голої» власності і володіння, за межами аналізу залишається сегмент економічних відносин з приводу користування майном, що не є об’єктом права власності.

Одна справа — не мати можливості користуватися землею внаслідок її відчуження (земля — об’єкт власності), друга — то­му що її вже здано в оренду, тобто у володіння (об’єкт господа­рювання), третя — тому що її вже зайнято раніше (об’єкт спожи­вання). Одна справа — орендодавцю тримати титул власності і на цій підставі провадити дискримінаційну чи пільгову політику стосовно до орендаря, інша справа — орендареві як власнику га­рантовано на законних підставах володіти об’єктом, третя — ко­ристуватися об’єктом негарантовано, на основі «захоплення», а не права, через «віддаленість власника», а отже, «безхазяйність» об’єкта, або через недиференційованість корисностей, які діста­лися користувачеві на основі «права першого». Користуватися в переповненому транспорті місцем для сидіння чи ділянкою землі біля будинку по праву «захоплення», вибирати кращий шматок по праву «першої руки» у черзі, діставати переваги в приватиза­ції «рідного підприємства» — ці і тисячі інших прикладів дозво­ляють ставити монополію, що випливає з користування, на майно як на об’єкт споживання в один ряд зі згадуваними двома інши­ми. З цього випливає, що відмінності між указаними типами мо­нополій, детерміновані змістовими розбіжностями між власністю та її неповними формами — володінням та споживанням, у фі­лософському вимірі перебувають у співвідношенні як загальне, особливе, одиничне.

Четвертий компонент (п. 4 рис. 8) — суб’єктність відносин та прав власності — за всієї її «відпрацьованості» в економічній тео­рії та праві містить достатньо невирішених питань. «Підручнико- вий» погляд на класифікацію видів власності за їх суб'єктами мож­на приблизно проілюструвати так (рис. 11).

Рис. 11. Суб’єктна структуризація видів власності

За допомогою наведеного рисунка за всієї його поверховості хотілося б підкреслити перш за все економіко-правову невиріше- ність «стосунків» між приватною та державною власністю. Якщо в рамках неокласичного погляду (підручники з «економікс») у підгрунтя покладається формула «що недержавне — то приват­не» з дальшим віднесенням як одноосібної, так і партнерської та корпоративної, до приватної власності, то наприклад, з погляду вітчизняного економіко-теоретичного та правового тлумачення власності (від підручників до закону про власність), така «двоїс­тість» опосередкована третім елементом — змішаною, колектив­ною, сумісною тощо власністю. При цьому «природним» (хоч і не доведеним) постає обмеження приватної власності «одноосіб- ністю» з виходом на «єдність» та «неподільність» приватної влас­ності в контексті ідеології згадуваного Кодексу Наполеона. Чи доцільно тоді відносити процес корпоратизації до складової про­цесу приватизації?

У дещо іншому аспекті спроба вирішення питання про «троїс­тість» суб’єктів власності виходить на пропонування дефініції «сумісно-поділеної» власності, під якою розуміють такі відноси­ни привласнення, за яких власність усіх членів суспільства на за­соби виробництва є сумісною та водночас поділеною між госпо­дарськими ланками [73, гл. І].

За всієї зовнішньої «діалектичності» цього визначення (а по суті — всякі відносини мають ознаки протилежності) та його «змістовності» часів дискусій про права «оперативного управлін­ня» державним підприємством сумніви викликає інше.

По-перше, спроба надати філологічній конструкції «сумісно- подільного» методологічного значення, поширюючи її на відно­сини влади, управління, праці. По-друге, придати згаданій конс­трукції інструменталістських властивостей в аналізі особливих форм власності. Тут достатньо лише навести таке визначення ак­ціонерної власності: «акціонерна форма власності є вищою фор­мою» подільно-сумісної власності на висхідній лінії руху її су­перечностей, де подільність представлена відособленням час­тини власності у вартості акцій, сумісність — у матеріально- речовинному втіленні власності, яка не може бути поділена між акціонерами. В акціонерній формі досягається відповідність про­цесу і результату, що означає встановлення адекватності форми власності формі подільно-сумісного привласнення [73, гл. І].

Подібні визначення навряд чи потребують структуризації, оскільки ідея відокремлення «голої власності» (Прудон) від форм її реалізації (а інше в наведеній характеристиці акціонерної влас­ності відшукати проблематично) і теоретично, і практично достат­ньо відпрацьована, щоб вважати ознаку «суспільно-подільності» за інновацію.

У класифікації власності за її об’єктами (завершальний, 5-й компонент рис. 8 у структуризації визначення відносин власнос­ті), як і для форм володіння, на перший план висувається відтво- рювальна і факторна специфіка майнових відносин. У цьому сен­сі класифікація власності за формами володіння (рис. 10) може одночасно служити класифікацією майнових відносин за об’єк­тами власності.

Серед переліку об’єктів власності особливої уваги потребує визначення політекономічного змісту інтелектуального ресурсу. Якщо для дослідження загальних питань відносин власності є пе­вні площини впливу як для права, так і для економічної теорії, то таке розмежування (не протиставлення) повинне стосуватись і відносин з приводу привласнення — відчуження значно більше від специфічного об’єкта — інтелектуальної власності [ 108, с. 118].

У праві (як у міжнародному, так і в національному) немає єд­ності поглядів на структуру об’єктів інтелектуальної власності. Відповідно до Женевської конвенції та положень BOIB понят­тя інтелектуальної власності включає промислову власність та об’єкти авторського права. Причому із семи визначених у Конвен­ції об'єктів [1) літературні, художні, наукові твори; 2) виступи виконавців, фонограми; 3) винаходи; 4) наукові відкриття; 5) промислові зразки; 6) товарні знаки; 7) недобросовісна конку­ренція], які взагалі з дуже сумнівною логікою можуть бути не тільки поставлені в один ряд, але й охопити таке широке поняття, як інтелектуальна власність, об’єкт під пунктом 4 — наукові від­криття — об’єктивно не може бути віднесений тільки до сфери промислової власності чи авторського права.

У праві існують і такі думки, що наукові відкриття взагалі не повинні вважатися за об'єкт інтелектуальної власності, бо жоден національний закон чи міжнародна угода не передбачає прав влас­ності на наукові відкризтя. Справді, аргументація юриста- практика: що не написане, того не існує.

Відчуваючи це, деякі фахівці (Меггс, Сергеев) [129, с. 14] вважають, що інтелектуальна власність є узагальнюючим понят­тям щодо чотирьох її інституціональних об’єктів: 1) авторського права (сприяє створенню продуктів культури); 2) патентного права та 3) комерційної таємниці (сприяють продукуванню та розвитку нових ідей); 4) товарних знаків (пов’язують продукт з його виробником).

Перелік подібних правових структуризацій об’єктів інтелекту­альної власності можна було б продовжувати, але очевидним є те, що науковим інструментом формування об’єкта інтелектуаль­ної власності в праві є метод індукції, який передбачає «збиран­ня» окремих фрагментів у неструктуроване «щось», щоб потім дати йому назву «інтелектуальної власності», говорячи при цьо­му, що загальне поняття власності та інтелектуальну власність пов’язує тільки «філологічна співзвучність».

Економічна теорія у цьому розумінні використовує зворотний індуктивному дедуктивний метод. Такий підхід передбачає перш за все «виведення» більш специфічного — інтелектуальної влас­ності — із загальної природи власності і тільки на цій основі — дальший аналіз специфічності об’єктів та відносин першої.

Так, в інституціоналізмі відносини власності трактуються як від­носини людей з їх правами на використання ресурсу, причому якщо в класичній фірмі це — переважно капітал, то в нових постіндустрі- альних сферах бізнесу (насамперед інформатиці)— інтелект, інте­лектуальний продукт як об’єкт інтелектуальної власності. Тобто ін­телектуальна власність як в історичному (доіндустріальне — індустріальне — постіндустріальне суспільство), так і в логічному аспектах «виводиться» з еволюції родових характеристик відносин власності і в цьому контексті проявляється в трьох видах:

1) приватній власності, яка закріплюється патентом чи ліцензією;

2) суспільній власності, об’єктом якої є знання та ідеї, що пе­ребувають у розпорядженні держави чи суспільства та не можуть бути закріпленні за будь-ким іншим, навіть на короткий час;

3) проміжній, «просякуючій» власності, об’єктом якої є інно­ваційна інформація, яку неможливо захистити на довгий строк у зв’язку з можливостями імітації.

Об’єкт інтелектуальної власності — інтелектуальний продукт — може розглядатись як політекономічна категорія за наявності у крайньому разі двох умов:

1) коли він стає товаром, об’єктом купівлі-продажу;

2) коли деякі його різновиди перетворюються на самостійний фактор економічного процесу.

При цьому його специфіку визначають такі особливості.

По-перше, об’єкт інтелектуальної власності, на відміну від інших продуктів, практично не піддається фізичному зносу, а тільки (і то не завжди) моральному. По-друге, власне інтелекту­альний продукт — домінуючий фактор створення й підживлення конкурентного середовища. По-третє, використання інтелекту­ального продукту не завжди передбачає власність чи фізичне во­лодіння ним.

Власне, нездатність продуцентів охороняти об’єкт інтелекту­альної власності лише внаслідок володіння ним є головною під­ставою вважати причетними до розв'язання цієї проблеми як по­літекономію, так і право.

Підбиваючи попередні підсумки щодо характеристики інсти­туту власності по лінії основних компонентів його визначення, згадаємо такий аспект аналізу, як тягар власності. Очевидно, влас­ність не слід розглядати як таку, що приносить тільки економічні переваги для суб’єкта привласнення, а її брак — винятково «еко­номічні страждання». Наявність власності «зі знаком плюс» зав­жди припускає розгляд її «зі знаком мінус» не як право, а як від­повідальність, як необхідність докладання відомих зусиль і т. ін. Покомпонентна структура тягаря власності може виглядати так (табл. 5).

Таблиця 5

ПОКОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА ТЯГАРЯ ВЛАСНОСТІ

Безумовно, перелік тягарів, нош, несвобод, що випливають із власності, може бути значно довшим. Однак, принаймні, два ви­сновки тут уявляються найзначущими. По-перше, тягар як витра­ти, пов'язані з власністю, можна відносити до економічних (переважно трансакційних) витрат на тій самій підставі, що і вну­трішні витрати з усіма наслідками правомірності, що випливають звідси, плати за ризик, відповідальності й інших елементів тягаря власності. І, по-друге, зведення економічного ризику до атрибу­тивних характеристик власності не може не підвищувати його «статусу» в економічній теорії — і як базисної проблеми, і як са­мостійної економічної дисципліни.

2.1.2.