9.4. ГЕНЕЗИС І НОВИНІ ТЕНДЕНЦІЇ У РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

Перехіднім трансформаційний період у країнах Центральної та Східної Європи та колишніх пострадянських республіках зна- менувався глибинними структурними змінами відносин власності, трансформація яких являла собою складний і суперечливий про­цес, що характеризувався спонтанним створенням нового приват­ного і роздержавленням існуючого державного секторів економі­ки.

У цілому фахівці виділяють два шляхи перетворень відносин власності у постсоціалістичних країнах Східної Європи. Перший із них є характерним для центральноєвропейських та прибалтій­ських країн, які найбільш послідовно та наполегливо здійснювали розрив із попереднім, соціалістичним періодом свого політично­го, ідеологічного й економічного розвитку. Вдалі економічні ре­форми у країнах ЦСЄ сприяли розбудові наицивілізованшіих від­носин власності за західним зразком. До їхніх визначальних особ­ливостей можна віднести такі По-перше, заснування великої кіль­кості приватних малих і середніх підприємств, що супроводжува­лось заснуванням значної кількості компаній з обмеженою відпо­відальністю, спільних підприємств, акціонерних товариств, інди­відуальних підприємств, партнерств тощо. По-друге, виникнення різноманітних форм «переплетеної», або «рекомбінованої», влас­ності, яке стало результатом трансформації колишнього держав­ного сектору [13, 16]. «Переплетена» власність характеризується такими ознаками, як множинність різнорідних власників, неви­значеність меж між суспільними і приватними формами власності і розвиток гібридних, перехресне володіння власністю, включаю­чи банківські структури і промислову власність.

Так, у Чехії виникнення «переплетеної» власності стало мож­ливим завдяки «малій» ваучерній приватизації 1991 р., унаслідок чого понад 70 % ваучерів громадян країни було зосереджено у приватних інвестиційних фондах, які отримували спільне право на контролювання приватизованих чеських фірм. Формування «переплетеної» власності в Угорщині пов’язане з процесом спон­танної приватизації, яка розпочалась у 1988 р. і завдячує своєю появою введенню у країні нового законодавства, яке сприяло трансформації власності. У результаті великі державні підприємс­тва переорганізовувались у групи нових компаній (часто — това­риства з обмеженою відповідальністю) із правом перерозподілу між собою відповідних активів.

Польський досвід свідчить про те, що основним способом при­ватизації державних підприємств, по закону, стала їх ліквідація. Так, ще на початку 1999 р. у Польщі майже 1200 підприємств пе­ребували в стані ліквідації або банкрутства. Ліквідації також під­лягали збиткові державні підприємства, діяльність яких не по­кращували оздоровчі заходи. Рішення про ліквідацію приймав власник майна — Державна скарбниця. Згідно з польським зако­нодавством, підприємство підлягає ліквідації, якщо воно збиткове протягом шести МІСЯЦІВ підряд, якщо більше половини вартості майна підприємства становлять частки в інших товариствах та облігаціях або більше його половини віддано в оренду. Внаслідок ліквідації неефективних державних підприємств землі, будівлі, машини та обладнання, транспортні засоби були викуплені ефек­тивно діючими підприємствами. У разі тривалої несплати боргів або якщо вартості майна підприємства не вистачало для сплати всіх боргових зобов’язань, польськими офіційними особами ого­лошувалося банкрутство державного підприємства. Згодом під­приємства, які ліквідовувалися, бралися на правах оренди у кори­стування трудовими колективами. Позитивний польський досвід приватизації державного майна передбачав такі його переваги.

— активна у часть іноземних інвесторів у приватизаційних тор­гах у ході роздержавлення власності;

— здійснення оцінювання майна підприємств під контролем правоохоронних органів, Національної контрольної палати та ши­роке висвітлення його у періодичних виданнях з метою попере­дження численних зловживань;

— здійснення нагляду за діяльністю державних підприємств, а також процесами їх роздержавлення з боку засновницьких органів (глав воєводських адміністрацій);

— застосування з перших років трансформації відносин влас­ності механізму банкрутства;

— індивідуальний підхід до кожного об’єкта приватизації,

— активізація зацікавленості населення у приватизаційних процесах, створення програми національних інвестиційних фон­дів (Н1Ф), поєднання ідеї інвестиційних фондів та сертифікатно- ваучерної приватизації.

Ефективність такого перебігу процесів роздержавлення та приватизації у Польщі можна простежити, проаналізувавши деякі фінансові показники. Зокрема, доходи держбюджету від прива­тизації майна державних підприємств становили відповідно JJ млрд дол. у 1995, 1,4 млрд у 1996, понад 2 млрд дол. у 1997 та 2,1 млрд дол. у 1998 роках. На відміну від Польщі в Україні дер­жава отримала від приватизації власності у 1998 р. 0,5 млрд дол., тобто у 4 рази менше.

Процесу ринкових реформ у пострадянських республіках (окрім республік Прибалтики, які одразу ж обрали центральноєв­ропейський шлях розвитку) притаманні значні відмінності в кон­цептуальних засадах та механізмах оновлення відносин власності. Насамперед це стосується кланового способу роздержавлення власності, коли представники політичних чи змішаних політично- родинних кланів у Росії, Україні, Молдові або переважно родових структур — в Азербайджані мали змогу розподілити на свою ко­ристь основні об’єкти колишньої суспільної власності. У цьому разі найпоширенішим методом так званої номенклатурної прива­тизації на теренах СНД стала трансформація державної власності в акціонерну, за якої більшість акцій належала державі, а за конк­ретними державними структурами (як правило, фондами держав­ного майна) закріплювалася можливість майже безконтрольного використання цих акцій для створення холдингів чи продажу їх третім особам. На цій основі створювалися сприятливі умови для схрещування номенклатури на рівні підприємств, яка часто отри­мувала привілеї при придбанні акцій, із державою та фінансовою номенклатурою. Фактично державний апарат, банки та адмініст­рація підприємств стали повноцінними господарями колишньої соціалістичної (народної) власності.

Альтернативою номенклатурній приватизації стала так звана народна приватизація. Цей метод передбачав придбання кожним громадянином певної частки державної власності за допомогою приватизаційного ваучера, який номінально наділяв його власни­ка рівними стартовими можливостями участі у процесі роздержав­лення, придбання державної власності [17, с.

У будь-якому разі, українська, так само як і російська, модель приватизації великою мірою була орієнтована на вузьке коло на­ближених до влади осіб, характеризувалася прямим втручанням у розподіл власності всієї владної вертикалі. Як наслідок, надійніші об’єкти національного багатства всієї країни були передані за безцінь майбутнім олігархам. Подібним чином розподілялися найприбутковіші підприємства на рівні регіональних та місцевих адміністрацій. За таких обставин особливо ефективно цозвивали- ся державно-монополістична власність (Газпром у Росії, Укрспец- експорт з Україні), олігархічно-монополістична власність (госпо­дарські імперії Р. Абрамовича, M Фрідмана — у Росії, Р. Ах­метова, В. Пінчука — в Україні), регіонально- або галузево- монополістична власність (у Дніпропетровську за часів П. Ла- заренка), менеджерсько-монополістична власність (Є. Каданников на ВАЗІ у Росії, керівники ряду великих об’єктів, зокрема, мета­лургійних та хімічних комбінатів в Україні та ін.), кримінально- монополістична власність (яскравий приклад — ліквідація алюмі­нієвого бізнесу А. Викова після його судового переслідування) [11, с. 43—44]. Разом з тим формальне роздержавлення та переда­вання контролю над власністю у приватні руки не привели до до­сягнення шлей, які були визначені стратегічними документами, що регламентували приватизаційні процеси, зокрема формування ефективного власника і створення соціально орієнтованої ринко­вої економіки.

Природним наслідком такого підходу в ряді країн (особливо в Росії та Україні) постали проблеми з формуванням значного про­шарку середнього та малого бізнесу, орієнтація на розвиток якого була практично повністю виключена з моделі ваучерної привати­зації. Приватизація в Україні як визначальний метод здійснення макроекономічних трансформацій, направлених на розбудову рин­кової економіки, формування приватного власника, розпочалася з 1991 р. й відбувалася у чотирьох напрямах: сертифікапіна прива­тизація, у результаті якої було сформовано стартові умови для подальших перетворень; оренда з викупом, яка сприяла інституціо- налізації власників-трудових колективів; закріплення за держа­вою переліку об актів, які не підлягають приватизації, що сприя­ло розмежуванню сфер впливу приватного капіталу і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності у суспільстві; мала та середня приватизація, що ви­рішила проблему дефіциту на споживчому ринку.

Великою мірою це сталося завдяки тому, що напередодні при­ватизації в Україні не були враховані такі реалії соціально-полі­тичної й економічної ситуації, як консервативність українського населення, його орієнтування на традиційні соціалістичні ціннос­ті; тотальне панування комуністичної бюрократії в нових владних структурах; монополізація державних підприємств «червоними» директорами; недостатні обсяги вільного фінансового капіталу у населення, діючих приватних чи колективних підприємств, достат­нього для придбання державної власності; непідготовленість дер­жавних підприємств до приватизації та роботи в нових економіч­них умовах; нерозуміння значною частиною населення сутності приватизації і небажання його адаптуватися до умов нової систе­ми господарювання; відсутність сформованого ринкового середо­вища, спроможного забезпечити конкурентність купівлі-продажу державної власності.

У цілому, виходячи із наведених положень, можна зробити ви­сновок, що у постсоціалі стичних країнах Східної Європи немає певного і єдиного «еталона» відтворення економічної системи — країни характеризуються різною економічною динамікою, значно відрізняються за внутрішніми і зовнішніми чинником економіч­ного середовища, не демонструють упродовж тривалого періоду стабільності ключових параметрів, що закладені в її основу Та­ким чином, концептуальне виділення єдиної регіональної моделі економічних систем постсоціалістичних країн Східної Європи є недоцільним. Для ПСКСЄ більшою мірою характерні субрегіо- нальні моделі економічних систем — приміром, прибалтійська (Латвія, Литва, Естонія), центрально-східноєвропейська (для роз­винених країн ЦСЄ), трансформаційна пострадянська (для Украї­ни, Росії, Білорусі) тощо.

Контрольні запитання

1. Назвіть країни, які входять до складу макрорепону постсо­ціалістичних країн Східної Європи.

2. Які основні етапи еволюції економічного розвитку постсоці­алістичних східноєвропейських країн? Характерні ознаки еконо­мічного розвитку країн ЦСЄ і колишніх пострадянських респуб­лік європейського регіону.

3. Вкажіть на основні причини краху системи прорадянського соціалізму в Європі.

4. Періодизація новітнього етапу економічного розвитку країн колишнього CPCP.

5. Масштаби і глибина трансформацій 1990-х рр. у постсоціа­лістичних країнах Східної Європи.

6. Причини унікальності масштабів та глибини трансформа­ційного спаду у пострадянських республіках Національна специ­фіка трансформаційного спаду в Україні

7. Ліберальна і градуалістська моделі трансформації постсоці- алістичної економіки: сутність, спільні та відмінні ознаки

8. Дайте характеристику основним особливостям стабілізацій­них програм у Польщі, Угорщині, Чехословаччині.

9 Які з країн постсоціапістичного табору на сьогодні о лідера­ми за рівнем соціально-економічного розвитку? Причини віднос­ної економічної відсталості України.

10. Назвіть основні методи перетворень відносин власності у постсопіалістичних країнах Східної Європи. Особливості прива­тизаційних процесів на теренах пострадянського простору.

Література

1 I - v∂κiH В. Постсоціал істинна трансформація власності // Економіка України. — 2007. -• № 2. — C 39—44.

2. Гжегож В. Колодко. Десять лет постсоциалистического перехода. Уроки политических реформ // Чиновник. — 2000. — № 2. — Imp VZrusrefnm. ru∕indeχpub 145.htm.

3. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. акад. HAH України В. М. Гейця. — K.: Ін-т екон. прогнозуй.; Фе­нікс, 2003. — 1008 с.

4 Красникова Е. В. Экономика переходного периода: Учеб, посо­бие — M.. Омсга-Л, 2005, — 296 с.

5. Крючкова /. В. Структурні чинники розвитку економіки Украї­ни. — K.: Наук, думка. 2004. — 319 с.

6. KyOpoe В. М. Мировая экономика: Учебник / В. M Kyдров. — M.: Дело. 2004. — 5 і 5 с.

7. Лейкина К. Б Снижение потерь в народном хозяйстве — важный резерв повышения эффективности. — M.: Наука, 1980. — С. 110—115.

8. Мартынов А. В. Трансформация макросоцнальных систем в пост­социалистическом мире: методологический аспект. — M.: 2006. — 232 с. v⅛Λ∖u.cdu nι∕db∕pjrta!∕c-library∕00000070∕00000070.htιn

9. Ослунд А. Миф о коллапсе производства после крушения комму­низма // Вопросы экономики. — 2001. — № 7. — С. 115—138.

10. Переходная экономика: теоретические аспекты, российские проб­лемы. мировой опыт / Огест, ред. В. А. Мартынов, В. С. Автономов, И. М. Осадчая; Институт мировой экономики и международных отно­шений РАН — M.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2004. — 719с.

J1. Поручник А. М. Національний інтерес України: економічна само­достатність у глобальному вимірі: Монографія. — K.: КНЕУ, 2008. — 352 с.

12. Сравнительный анализ стабилизационных программ 90-х го­дов / Р.Анчак и др.; Под ред. С. Васильева; Моск. Центр Карнеги. — M.: Гсндальф. 2003 — 447 с.

13. Старк Д. Рекомбинированная собственность и рождение восточ­ноевропейского капитализма // Вопросы экономики. — 1996. —№6. — С. 4—24.

14. Страны Центральной н Восточной Европы на пути в Европейс­кий Союз. — M.: Наука, 2002. — 206 с.

15. Чужиков В І. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. — K.: КНЕУ, 2005. — 308 с.

16. UJaeauc Б Социализм и капитализм: теоретическое будущее и реальность// Вопросы экономики. — 1999. — № 6. — http://riisref.nm.nl/ shavans.htm.

17. Экономика переходного периода: Учебное пособие / Под рсд. Ра­даева В. В.. Бузгалина А. В. — M.: Изд-во МГУ, 1995 — 410 с.

18. World Bank. Transition — The FirslTen Years: Analysis and Lessons for Eastern Europe and the Former Soviet Union Washington. D C. — The International Bank for Reconstniction and Development / The World Bank. 2002. — 128