3.2. Формування інституту корпоративного соціального партнерства в соціальній сфері міст і регіонів

У програмі економічних реформ в Україні на 2010 – 2014 рр. як самостійний напрям реформування соціальної сфери, забезпечення сталого соціального та економічного розвитку, збереження й розвитку людського та соціального капіталу визначається підвищення стандартів життєдіяльності, яке передбачається досягти шляхом перебудови системи освіти й медичного обслуговування, системи соціальної підтримки та інших видів соціального розвитку міст і регіонів [115].

Важливим завданням здійснення запланованих державних реформ постає забезпечення сумісності й гармонізації соціальних та економічних цілей розвитку й інтересів усіх господарюючих суб’єктів.

Це завдання стосується всіх учасників соціальної дії в регіональному економічному просторі і за його межами, які також потребують для свого розвитку інноваційних зрушень організаційних форм і процесів їх реалізації. Важливою обставиною є й те, що реформаційні заходи в містах і регіонах повинні відображати загальнодержавну стратегію і політику соціального розвитку, реалізовувати їх і бути з ними сумісними. З цією метою левова частка соціальних перетворень фінансується за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів.

Досягнення поставлених цілей розвитку країни не може відбуватись без зміни інфраструктури соціальної сфери, організаційних форм і схем господарювання, без поглиблення й оновлення існуючих відносин між суб’єктами господарювання, владою, бізнесом та жителями і без участі всіх у процесах реструктуризації. Вочевидь удосконалення організаційно-правових форм господарювання і їх інституційного забезпечення стають базовими елементами в процесах реструктуризаційних перетворень.

На сучасному етапі у складі організаційно-правових форм суб’єктів господарювання поширюється мережа корпоративних структур, регіональних кластерів і корпорацій, асоціацій, союзів та інших видів організацій. Починають переважати господарські зв’язки горизонтального типу.

Підґрунтя для вибору організаційно-правових форм організації діяльності підприємств і організацій та створення ефективної системи їх соціальної взаємодії в соціальній сфері на міському рівні і принципів їх побудови не можуть створюватись без урахування призначення, змістовної сутності й структури соціальних процесів, специфіки організаційно-управлінського, економічного, технологічного, інформаційного та інших видів забезпечення, характеру їх плину і їх взаємовпливу й взаємообумовленості. Основний склад процесів, притаманних соціальній сфері, їх призначення й характеристики, які повинні враховуватись під час розробки й обґрунтування моделей організації та управління соціальною сферою території, наведено в табл. 3.4.

Цільові і процесно-функціональні складові процесів організації соціального життя суспільства для власного функціонування потребують і відповідного та повного ресурсного забезпечення, що також являє собою складне завдання в умовах реально існуючих ресурсних обмежень у країні, у просторі соціального життя й соціального забезпечення жителів. Останнє не може бути вирішеним без концентрації спільних зусиль та інтеграції можливостей раціонального забезпечення перебігу соціальних процесів шляхом корпоратизації діяльності. Це зумовлює здійснення поступового переходу від управління та організації господарських взаємовідносин розрізнених соціальних структур, які в радянські часи були сформовані на принципах поділу і спеціалізації робіт у межах окремих напрямів галузевої, функціональної та професійної діяльності до побудови регіональних соціальних систем, підсистем і соціальних регіональних комплексів.

Таблиця 3. 4

Види й загальна характеристика складових елементів основних процесів соціальної сфери як базових об’єктів корпоративної співпраці та управління

Можливості застосування нового підходу до вдосконалення організації і управління обумовлюється єдністю соціальних інтересів і соціальних прагнень різних соціальних груп населення міст та об’єктивно існуючою необхідністю конструктивного співробітництва задля їх задоволення.

Відомі види соціального партнерства побудовані саме на новому розумінні співпраці суб’єктів господарювання. У ньому відображається й розуміння соціальної відповідальності бізнесу, який розвивається на теренах національної економіки. Соціальна відповідальність бізнесу як внутрішньо усвідомлена потреба в добровільних обов’язках, які приймаються бізнесом для вирішення соціально значущих проблем різних рівнів (підприємств, міст, регіонів, країни), надає економічному господарюванню вектор соціальної спрямованості і мотивує підвищення соціальної активності всіх учасників соціальної дії [65].

Соціальна активність бізнесу – міра участі капіталу чи окремих підприємців та підприємницьких структур у вирішенні соціальних проблем розвитку інфраструктур, задоволенні соціальних потреб територіальних громад, у яких вони розташовані, благодійна допомога та інші види участі бізнесу у вирішенні різноаспектних питань соціального розвитку. Водночас соціальна активність для підприємств і організацій не розглядається як одностороння чи разова дія. Вона розглядається в контексті її взаємодії і зі структурами громадянського суспільства – місцевими, регіональними і державними органами влади – ще з 1993 р. З цього часу в суспільстві з’являється і починає обговорюватися нове джерело вирішення соціальних проблем – корпоративна соціальна відповідальність [81].

Поняття корпоративної соціальної відповідальності (далі – КСВ) (Соrроrаtе Sосіаl Rеsроnsіbіlіtу – СSR) існує багато років. Починаючи з 50-х рр. XX ст. фахівці, що працюють у соціальній сфері, почали піддавати сумніву той факт, що єдиною метою об’єктів бізнесу є отримання прибутку. У практику управління США поняття КСВ увійшло в 50 – 60 рр. XX ст., але тоді воно поширювалось на соціальне забезпечення персоналу й надання допомоги місцевим органам влади на професійній спонсорській основі. У Європі поняття КСВ офіційно сформувалося на початку XXI ст. Це відбулось на Лісабонському Європейському саміті у березні 2000 р [11, с. 21].

У Європі КСВ визначається як концепція інтеграції, турботи про соціальний та екологічний розвиток у бізнес-операціях компаній у взаємодії з акціонерами й зовнішнім середовищем. Вона поширюється на низку напрямів, у тому числі: управління розвитком персоналу; здоров’я й безпеку життя на робочих місцях; взаємодію з місцевими органами влади, державними структурами і суспільними організаціями для вирішення соціальних проблем; соціальні аспекти взаємодії з постачальниками і покупцями; забезпечення перерахованих напрямів [49, с. 2].

Питання розвитку такого складного явища, як корпоративна соціальна відповідальність, стало об’єктом активних досліджень. Поки існують суттєві розбіжності в трактуванні поняття корпоративної соціальної відповідальності, складу показників і факторів, що його визначають. Найкомплекснішим учені вважають поняття корпоративної соціальної відповідальності у стандарті ІSO 26000 [183]. У сучасній діловій практиці існує кілька підходів до трактування корпоративної соціальної відповідальності різними світовими організаціями. Основні з них наведено у табл. 3.5 [95, с. 157].

Таблиця 3.5

Підходи до визначення корпоративної соціальної відповідальності

Надзвичайно цікавим у контексті об’єднання існуючих теорій є підхід, сформульований А. Кероллом, який запропонував трактувати корпоративну соціальну відповідальність як своєрідну «піраміду», яка складається з економічної, правової, етичної та дискреційної (філантропічної) відповідальності організації перед суспільством (рис. 3.2) [83].

Дискреційна

відповідальність

Етична відповідальність

Правова відповідальність

Економічна відповідальність

Рис. 3.2. Піраміда корпоративної соціальної відповідальності А. Керолла [75].

Корпоративну соціальну відповідальність під час формування стратегії розвитку територіальної громади можна розглядати як спосіб ефективного управління соціальними та бізнес-процесами з метою забезпечення позитивного впливу діяльності суб’єктів господарювання на забезпечення задоволення соціальних потреб і інтересів територіальної громади [95, с. 153].

У впровадженні соціальної відповідальності значну роль відіграють стандарти з КСВ, які розробляються авторитетними міжнародними й національними організаціями і компаніями: стандарт АА1000, Кодекс ділової поведінки країн АТЕС, індекси стійкості та ефективності соціального екологічного рейтингового агентства Arese, система збалансованих показників (Balanced Business Scorecard), індекс стійкості Доу-Джонса, принципи Екуменічної ради з корпоративної відповідальності та Міжрелігійного центру з корпоративної відповідальності (ECCR/ICCR), Європейська модель досконалості Європейського фонду управління якістю; система EMAS; ініціатива з етичної торгівлі, «Еко-лейбл» Європейського союзу, Лісова опікунська рада, індекси FTSE4Good, «Глобальні принципи Салліван», стандарти ISO9000/ISO14000, стандарт SA8000 та «Природний крок» [74].

Зобов’язуючі стандарти мають договірний характер і містять певні механізми в разі невиконання. Наприклад, звітність або надання інформації із соціальних та екологічних практик (у Швеції це актуально для державних компаній – модель впливу на приватні компанії). Дослідження, проведене спільно International Survey of Corporate Social Responsibility Reporting (KPMG – найбільш повний аналіз діяльності компанії у сфері КСВ) і Програми ООН з навколишнього середовища (United Nations Environment Programme – UNEP), виявило, що в 30 розглянутих ними країнах існує: 142 національні стандарти і/або закони з деякими вимогами чи інструкціями щодо соціального звітування (близько 2/3 – 65% – цих стандартів можна вважати обов’язковими, а 1/3 – 35% – добровільними); 16 стандартів, що описують вимоги до звітування на глобальному або на регіональному рівні; 14 стандартів оцінки звітності [34].

У концепції корпоративної соціальної відповідальності вирішення соціальних проблем територій залишається чітко не визначеним. Тому процеси взаємодії органів місцевого самоврядування з представниками бізнесу потребують особливої уваги і повинні зайняти особливе місце в розбудові об’єктів соціальної інфраструктури й у вирішенні місцевих соціальних проблем. Будь-які суб’єкти господарювання на території муніципального утворення повинні розглядатись як частина громади під час впровадження соціальних реформ і заходів розвитку. Їх діяльність повинна підтримуватись відповідними заходами на законодавчому рівні (пільги місцевих податків, стимули у використанні місцевих ресурсів, надання права участі в економічних проектах, спрямованих на соціальний розвиток). Важливою умовою є підтримка культурних історичних особливостей, налагодження ефективної комунікаційної взаємодії, установлення каналів поширення інформації про соціальні заходи, проекти та учасників, про форми, методи й інструменти здійснення соціальних функцій, перехід від «суб’єктно-об’єктних» відносин до «суб’єктно-суб’єктних» зв’язків. Активізація комунікаційної взаємодії в галузі створення соціальних послуг визначається збалансованим комплексом соціальних інтересів і досягнення цілей органів місцевого самоврядування, жителів і бізнесу. Забезпечення процесу створення й підтримки соціальної відповідальності органів місцевого самоврядування повинно бути їх невід’ємною специфічною функцією корпоративного управління. Саме її якісна реалізація створює умови для формування соціального потенціалу – взаємодовіри, взаємодопомоги і взаємовиручки, які формуються в соціальному просторі муніципальних утворень за рахунок підвищення активності жителів, взаємовигідної їх співпраці з владою і бізнесом задля реалізації конструктивних соціальних реформ [147].

Залежно від визначених пріоритетів розвитку територіальної громади можна визначити такі принципи корпоративної соціальної відповідальності:

- виробництво якісної продукції та послуг, які необхідні для територіальної громади;

- безумовне виконання законодавства: податкового, екологічного, праці;

- ефективне ведення бізнесу, орієнтованого на створення додаткової економічної вартості та підвищення конкурентоспроможності в інтересах суб’єктів господарювання та жителів територіальної громади;

- розбудова сумлінних та взаємовигідних відносин зі всіма зацікавленими сторонами;

- дотримання міжнародних угод та використання рекомендацій міжнародних стандартів;

- використання ресурсозберігаючих технологій, забезпечення екологічної безпеки виробництва;

- надання ефективних робочих місць з достойним рівнем оплати праці та соціальних пільг;

- забезпечення безпеки праці;

- сприяння всебічному професійному розвитку та підвищенню кваліфікації робочої сили [95, с. 154; 100].

Економічне зростання на базі активізації соціальної активності й соціального розвитку, сприяння ставлення до людини як до особистості, а до її розвитку – як до головної мети соціально-орієнтованої економіки, стає метою розвитку суспільства. Легалізуються такі поняття, як соціальний розвиток, соціальна значущість вироблюваної продукції, змінюються підходи й до розробки програм соціального захисту. Утім, зазначене стосується більше питань співпраці влади з бізнесовими структурами під час реалізації їхніх бізнес-процесів. У даному випадку мова йде про соціальне партнерство суб’єктів соціальної сфери. КСВ в існуючих формах соціального партнерства може розглядатись як форма узгодження дій щодо вирішення питань соціального розвитку між підприємствами й організаціями соціальної сфери, суб’єктами економічних видів діяльності, владою, акціонерами й найманими працівниками [50, с. 117]. У договорах про соціальну співпрацю і партнерство визначаються спільні дії, обов’язки і відповідальність у спільному вирішенні соціальних проблем і розвитку соціальної інфраструктури міста. Влада гарантує підприємствам сприяння у вирішенні виробничо-господарських завдань, а керівництво підприємств бере на себе відповідальність за розвиток місцевої інфраструктури, побудову нових і підтримку існуючих соціальних об’єктів. Починає активно розвиватися «інститут соціального партнерства», «інститут соціального контракту» й інші корпоративні інституції та створюються умови для найбільшого сприяння розвитку й поліпшенню соціального середовища.

Запровадження соціального корпоратизму, ідеології і методів корпоративного управління в соціальній сфері міст створює й нові «соціальні» функції бізнесу, а також презентує нові форми партнерства – соціального, які базуються на спільних соціальних інтересах і соціальній відповідальності, задоволенні соціальних потреб учасників бізнесу й інших учасників суспільних відносин.

Особливістю участі бізнесу у вирішенні соціальних проблем на місцевому рівні є те, що необхідна його участь у створенні соціальних фондів розвитку й здійснення соціальних інвестицій, які прирощують соціальний «людський капітал», створений у соціальній сфері і використовуваний у бізнесових структурах. Зростання соціальної відповідальності підвищує як конкурентоспроможність кожного суб’єкта господарювання, так і конкурентоспроможність міст і самих регіонів загалом. На сьогодні в регіонах і містах участь бізнесових структур у вирішенні соціальних проблем міст і безпосередньо їх соціальної сфери вкрай нерівномірна. Якщо виходити з галузевої належності підприємств, то найбільшу соціальну відповідальність виявляють містоутворювальні економічно стійкі підприємства металургійної, нафтопереробної, хімічної, машинобудівної, газової промисловості. Водночас далеко не всі підприємства, які були створені в пострадянський період, до соціальних проблем територій, на яких вони розташовані, виявляють належну увагу. Цьому певним чином не сприяє той факт, що інституційні основи участі бізнесу в соціальній діяльності міст поки остаточно не сформовані. Через це розвиток процесів спільної діяльності з чітко визначеними рівнями КСВ відбувається вкрай повільно, хоча воно б могло допомогти вирішенню багатьох гострих проблем розвитку територіальних громад шляхом широкої їх участі у вирішенні спільних проблем і досягненні спільних інтересів.

Серед напрямів підвищення соціальної активності господарюючих суб’єктів особливу роль може відіграти корпоративне соціальне партнерство. Зміст і технологія формування корпоративних соціальних відносин між органами місцевого самоврядування, бізнесовими структурами та організаціями соціального обслуговування в їх внутрішньому міському середовищі є найспорідненішими і близькими за змістом саме до корпоративного соціального партнерства. Воно репрезентує багатосуб’єктність узгоджувальних процесів співпраці між суб’єктами господарювання у вирішенні різних найважливіших соціально-економічних питань.

Розвиток соціальних корпоративних відносин у соціальних сферах шляхом запровадження корпоративних засад управління повинен бути зведений до впорядкованого соціального, економічного й політичного діалогу між місцевою владою, господарюючими на ринку суб’єктами, їх робітниками, споживачами та іншими учасниками трудових відносин. Їх створення веде до економічних, соціальних, організаційних і нормативно-правових взаємних зобов’язань у реалізації суспільних, колективних та індивідуальних інтересів. Таку систему відносин у соціальній діяльності й функціонуванні соціальної підсистеми слід розглядати як особливий вид соціального партнерства.

Соціальними пріоритетами участі й підвищення уваги бізнесу в межах такого партнерства в соціальному середовищі можуть бути: участь у створенні освітніх програм, планів, у заходах з охорони здоров’я, культури, спорту, удосконаленні освітянської інфраструктури та здійсненні інших соціальних процесів, які призначені для реалізації інвестицій у створення соціального капіталу. Пріоритетними напрямами спільних дій повинні визначатися галузі соціальної сфери, у яких вирішуються такі питання:

- вирішення питань розвитку освіти як основи створення людського капіталу, людського розвитку та соціального прогресу суспільства;

- визначення освіти як сфери інвестицій у людину, підвищення рівня конкурентоспроможності молоді на ринку праці, мобільність робочої сили, гідні умови її проживання й безперервне навчання;

- формування і створення людського капіталу як найпродуктивнішої сили суспільного розвитку;

- поліпшення якості життя й забезпечення соціальної безпеки кожної людини та її прагнення жити за європейськими стандартами;

- формування високих стандартів якості життєдіяльності і критеріїв оцінки діяльності за рівнем їх досягнення;

- поліпшення якості й забезпечення доступності медичних послуг і розвиток їх якісних характеристик;

- відповідність освіти вимогам ринку праці;

- підвищення ефективності ринків робочої сили і збільшення інвестицій у людські ресурси тощо.

Водночас соціальне партнерство, побудоване на принципах корпоратизму, не підміняє функцій органів управління соціальною сферою, а доповнює їх, конкретизуючи та поділяючи їх соціальну відповідальність. Процеси співпраці дозволяють не допустити існування нічийних зон соціального буття і соціального розвитку. Вона зменшує відчуження широких верств населення і господарюючих суб’єктів від проблеми участі в управлінні власними справами в соціальній сфері. Корпоративні соціальні інвестиції «на місцевому рівні» і можливість прирощення за їх рахунок «соціального капіталу» стає органічною частиною місцевих і національних активів, які вивезти з країни неможливо. Спільні програми й проекти корпоративної участі жителів, бізнесу й влади формують соціальні результати їх спільного розвитку [156, с. 61]. А інститут соціального контракту стає найсприятливішим для режиму покращення якості соціального середовища. Створюються умови переходу від разової благодійності до системної участі в реалізації стратегій соціального розвитку міст, розробки і здійснення соціальної політики, відбувається глибоке інтегрування в місцеву діяльність ринків і бізнесових структур.

У соціальній сфері партнерство і його різновиди як суспільні явища міст треба розглядати як організаційний спосіб співробітництва і співпраці жителів, обумовлених збіганням інтересів, з метою їх досягнення й отримання позитивних результатів. Серед організаційних форм існуючих видів партнерства розрізняють асоціації, альянси, різні товариства, союзи тощо, які створюються на принципах законності, добровільності, рівноправності учасників, паритету їх інтересів, взаємоповаги та взаємних поступок заради досягнення спільних цілей.

Напрями партнерства в містах і регіонах можуть охоплювати практично всі сфери людської життєдіяльності. Найприйнятніші, на нашу думку, види соціального партнерства і організаційних форм об’єднань учасників і суб’єктів партнерських відносин подані на рис. 3. 3, а поява нових і впорядкування діючих відносин у цій сфері і в її внутрішньому й зовнішньому середовищі партнерських відносин стають соціальним чинником і невід’ємним елементом процесів соціального розвитку суспільства.

Основними суб’єктами партнерських відносин у соціальній сфері можуть бути окремі соціальні групи населення, представники професійних шкіл, територіальна громада, влада, представники бізнесу, держава та інші, які в економічному й соціальному житті суспільства є самостійними і відносно незалежними від влади організаціями.

Інститут соціального партнерства об’єктивується в наведених організаційних формах і схемах соціальної взаємодії. А в контурах саморегуляції діяльності населення з’являється активний елемент розвитку – соціальний корпоратизм.

Соціальний корпоратизм як тип соціальних відносин у ринку стає новою філософією, новою управлінською технологією і механізмом об’єднання осіб і колективів, суб’єктів господарювання місцевої влади й бізнесу. Він створює мотивацію прагнення людей до соціального спільного розвитку, на основі рівноправ’я й демократичності, шляхом об’єднання ресурсів, спільних знань, спільно виробленої і підтримуваної кожним агентом дії соціальної поведінки, навичок діяльності й корпоративних прав, що ними породжуються, пов’язаних із їх соціальним добробутом і розвитком.

На етапі організаційного проектування процесів соціального партнерства задля підвищення якості соціальних послуг жителям необхідно вирішити низку завдань ресурсного та інституційного управлінського характеру, у тому числі:

- конкретизація соціальних прав жителів міста;

- визначення об’єктів і зацікавлених учасників поглиблення соціальних корпоративних відносин;

- вибір видів організаційних форм соціального партнерства;

- оцінювання ресурсної бази учасників (форма власності, видів використовуваних ресурсів і умови їх можливої спільної співпраці);

- конкретизація видів відносин і технологій їх реалізації;

- визначення кількості й змісту соціальних процесів соціального партнерства;

- розробка проектів створення соціальних партнерських об’єднань;

- розробка статутів, положень і управлінських функцій діяльності соціальних партнерів у межах корпоративних соціальних об’єднань;

- вибір і обґрунтування змісту аналітичного й управлінського інструментарію як засобу впливу на забезпечення злагодженості і якості партнерських відносин.

Корпоративний характер партнерства в соціальній сфері й використання моделі корпоративного управління розвивається на принципах корпоративного управління. Принципи корпоративного управління наведено на рис. 3.4 [84, с. 44]. Організаційна культура корпоративних відносин, інноваційні моделі організаційних структур органів самоорганізації та інші складові корпоративного управління підвищують компетенції територіальних громад, як первинних суб’єктів місцевого самоврядування, і розвивають демократичні засади їх існування.

Таким чином, соціальний корпоратизм пропонується розглядати як тип соціальних корпоративних відносин, що виникають на ґрунті спільності соціальних, суспільних інтересів, формують соціальну мотивацію розвитку соціально-економічних систем і об’єднують для досягнення спільних цілей індивідуальні, колективні й громадські зусилля та ресурси, які реалізуються на договірних засадах, спільній відповідальності і повноваженнях.

Дослідження еволюції соціального корпоратизму в муніципальних утвореннях демонструє, що його суб’єктами були автономні об’єднання громадян (територіальні колективи, громади, комуни тощо) за місцем їх компактного проживання з власними традиціями здійснення місцевого самоврядування. Такі об’єднання були здатні організувати власну життєдіяльність і її забезпечення та відстоювати власні інтереси. Їх головною особливістю є те, що вони формувалися природним шляхом. У своєму розвитку вони трансформувалися з простих об’єднань громадян до корпоративних об’єднань, які в науці управління отримали назву муніципалітаріїв (муніципальних корпорацій). Набувши такої форми діяльності, вони вже були здатні вирішувати не тільки місцеві питання, а й впливати на соціально-економічний розвиток країни загалом.

Рис. 3. 4. Принципи корпоративного управління

Конституцією України встановлено, що територіальною основою місцевого самоврядування в Україні є село, селище, місто, а первинним суб’єктом місцевого самоврядування також є територіальні громади, тобто колективи громадян, які проживають у населених пунктах. Визначається, що останні та їх самоврядні органи роздержавлені й мають певну автономію. Вони наділені власними повноваженнями, у тому числі правом самостійно формувати власні органи управління, а також іншими майновими та немайновими правами. Відбулася інституціалізація права на комунальну власність. Але, незважаючи на те, що ці ключові положення, які є суто корпоративними, було розвинуто та закріплено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам так і не було надано статусу корпоративних об’єднань [39, с. 223 – 270].

Зазначене підтверджує, що корпоративний спосіб господарювання і самоврядування закріплений навіть у законодавстві нашої країни про місцеве самоврядування. Головною корпоративною ознакою територіальних колективів є надані права діяти на корпоративних засадах для вирішення місцевих справ. До ключових рис муніципальних корпорацій належать такі:

- становлення територіальної громади як суб’єкта корпоративних прав, що передбачає реальне набуття ними статусу самоврядних територіальних колективів;

- інституціалізація прав територіальних громад, у тому числі й на муніципальну власність;

- становлення муніципальної власності та господарства як об’єкта корпоративних прав через закріплення за територіальними громадами певних матеріальних і фінансових ресурсів, обсяг яких відповідатиме завданням і функціям, покладеним на органи місцевого самоврядування;

- організація управління корпоративними правами.

Як і в господарських товариствах, органи місцевого самоврядування підзвітні територіальним громадам та відповідальні перед ними за результати своєї діяльності. Наприклад, багато з них проводять референдуми з питань місцевого значення, громадські слухання, опитування громадської думки, широко висвітлюють результати діяльності в засобах масової інформації та публікують у пресі відповідні щорічні звіти, тобто за способом утворення, функціями та правовим режимом діяльності муніципальні корпорації, їх органи управління та підприємства належать до юридичних осіб публічного права: вони створюються шляхом видання публічно-правових актів (законів, постанов, указів, розпоряджень тощо), обсяг їх повноважень та функцій, сфери діяльності регламентуються нормами публічного права. Однак господарська діяльність цих суб’єктів, майнові відносини регулюються нормами цивільного та господарського права.

У сучасних умовах партнерські стосунки між різними соціально-економічними об’єднаннями є одним із шляхів підвищення ефективності їх діяльності. Партнерство – це насамперед взаємовигідні відносини між двома або більше організаціями, кожна з яких при цьому зберігає свою незалежність і самостійність.

Спочатку термін «соціальне партнерство» розглядався виключно для характеристики соціальної спрямованості ринкової економіки, її соціалізації в рамках створення інститутів і механізмів узгодження інтересів основних учасників виробничого процесу – роботодавців і працівників, а самі відносини партнерства мають корпоративний характер. Але вивченню механізмів партнерства та створення науково обґрунтованої бази для їх грамотного конструювання і включення у реальну соціальну політику приділяється недостатньо уваги. Тому розробка концептуальної бази для формування моделей і методів партнерства, міжсекторної взаємодії і суспільної праці стало гострою необхідністю сучасного моменту соціально-економічних перетворень в країні.

Вирішення проблем, пов’язаних з практичною організацією повсякденного життя громадян, передусім повинно здійснюватися на місцевому рівні. З центру не розгледіти, чи вивозиться сміття з наших дворів, чи є місце для занять спортом наших дітей і чи можемо ми вчасно отримати медичну допомогу. Для вирішення цих та багатьох інших проблем необхідний високий ступінь залучення громадян до системи управління на місцевому рівні. Форми такої участі відомі – це:

- вибори органів місцевого самоврядування;

- громадський контроль за діяльністю виконавчих органів;

- участь в обговоренні проектів найбільш важливих рішень місцевого рівня, зокрема бюджету;

- внесення пропозицій до програм соціально-економічного розвитку;

- безпосередня участь у заходах щодо соціально-економічного розвитку території місцевої громади.

Форми участі громадян у вирішенні місцевих соціальних проблем закріплені законодавчо, утім, досвід свідчить, що жителі місцевих громад не використовують повною мірою ці можливості на залучення їх до застосування наданих прав, а відтак, і підвищення їхньої відповідальності за все, що створюється суспільною працею. Це мотивує до запровадження корпоративного управління в організаційну діяльність.

Здійсненню репрезентативної функції та захисту корпоративних інтересів територіальних громад сприяє закріплене, зокрема, у ст. 15 Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» [108], право органів місцевого самоврядування на добровільне об’єднання в асоціації, спілки тощо. Останні створюються для захисту прав і законних інтересів відповідних територіальних колективів, більш ефективного здійснення повноважень відповідних органів місцевого самоврядування, забезпечення координації їх діяльності у вирішенні міжтериторіальних завдань. У такий спосіб виконано вимоги ст. 10 Європейської Хартії про місцеве самоврядування [47, с. 74].

Організаційними формами, за допомогою яких здійснюється захист інтересів і прав місцевого самоврядування на загальнодержавному й регіональному рівнях, є відповідні асоціації та спілки самоврядних територіальних утворень, їх правомочних представників. Вони створюються для координації діяльності цих органів, більш ефективної реалізації прав та інтересів самоврядних територіальних громад. Нині в Україні існують як загальноукраїнські, так і регіональні асоціації органів місцевого самоврядування, діяльність яких є важливим фактором суспільного й державного життя, у тому числі й щодо забезпечення прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування на різних рівнях державної влади. Створення муніципальних асоціацій, які вступають у корпоративні відносини з органами місцевого самоврядування та бізнес-організаціями, є переконливим свідченням потужного інтеграційного потенціалу органів самоврядування в Україні.

Особливістю корпоративних відносин у місцевому самоврядування є те, що вони, зокрема, базуються на принципі соціального партнерства влади, громадськості й бізнесу та створюють передумови гармонічної реалізації інтересів зазначених стратегічних суб’єктів діяльності. Співучасть у розпорядженні спільною власністю територіальної громади повинні забезпечуватись через інститут використання корпоративних прав муніципалітету та акціонування комунальних підприємств, які формуються як прибуткові комунальні корпорації. Партнерство набуває характеру природного, необхідного і взаємовигідного за рахунок появи спільної мотивації і стимулів ефективної діяльності.

Сьогодні в Україні стрижнем соціального партнерства залишається співробітництво між роботодавцями та найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладання колективних договорів та колективних угод роботодавців з профспілковими організаціями [112]. Але корпоративне соціальне партнерство передбачає значно ширші межі спілкування, а саме в співпраці, що спрямовується на спільну участь у вирішенні соціальних проблем і взаємодії в соціальних процесах. Оскільки правовою основою соціального партнерства в Україні є національні законодавчі та нормативні акти, які регулюють соціально-трудові відносини, необхідно створити і нормативно оформити засади для формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях – від національного до виробничого: не тільки соціальний діалог, консультації, переговори, а й спільні заходи, програми, проекти, завдання щодо запобігання соціально-трудовим конфліктам та умови до їх подальшого врегулювання. Виходячи з цієї мети, потрібна трансформація свідомості кожного громадянина держави, цілеспрямована зміна соціальної ідеології протистояння на ідеологію соціально-трудового партнерства в напрямі соціального й економічного розвитку.

Для підприємців партнерство з органами місцевого самоврядування означає можливість розширити сферу діяльності, забезпечити себе найбільш сприятливими умовами роботи аж до отримання в межах закону окремих пільг. Базою для одержання переваг має стати взаємовигідне співробітництво в інтересах громадян, територій, країни загалом. У разі проведення необхідної роз’яснювальної роботи можна очікувати позитивних змін соціального статусу підприємців-партнерів у громадській думці. Бізнес зацікавлений у соціальній стабільності та в економічному зростанні місцевих громад. Комерційні компанії потерпають, хоча й непрямо, від втрачених можливостей щодо розширення ринку та мереж постачання. Окрім того, важливо визнати, що протистояння і корумпованість у суспільстві відвертає ресурси від їхнього належного використання. Фінансові ресурси, які призначаються для місцевого розвитку, у результаті корупції можуть опинитися в іноземному банку, замість того, щоб бути використаними на місцеві закупівлі та на стимуляцію місцевої економіки. Водночас корупція викривлює конкуренцію як у громадському, так і у приватному секторах. У більшості випадків послуги та продукція, які закуповуються, мають нижчу якість, ніж ті, які очікувалися або які були передбачені контрактами. Довгострокова стабільність бізнесу також залежить від вільної та чесної конкуренції. Утім, ці випадки стосуються більше співпраці і партнерства заради отримання економічних вигід. У сучасних умовах господарювання є вкрай важливим залучення бізнес-організацій до соціального партнерства, метою якого є покращання якості життя і соціальний розвиток. До форм прояву такого залучення сьогодні належать благодійність та механізм соціальних інвестицій. Основним стимулюючим фактором, зокрема благодійності, є, у тому числі, податкові пільги. Так, згідно з Податковим кодексом України від 02.12.2010 р. № 2755-VI, передбачається податкова знижка за результатами звітного податкового року за фактично передані платником податку кошти або майно у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, зареєстрованим в Україні та внесеним до Реєстру неприбуткових організацій і установ на дату передачі таких коштів та майна, у розмірі, що не перевищує 4% від суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року [96].

Благодійна допомога з боку бізнесу може надаватися у вигляді товарів, робіт, послуг з метою провадження діяльності за такими напрямами, як сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища. Водночас поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги на тривалий період не здійснюється. А сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів, повинно бути стабільним. Кількість громадян, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, не зменшується. А такі напрями, як розробка і реалізація науково-освітніх програм, підвищення статусу й матеріального забезпечення вчителів, учених, студентів, учнів, медичних працівників і працівників культури, надання допомоги талановитій творчій молоді, повинні розвиватися на засадах поглиблення й забезпечення співпраці. Необхідно створити нові умови для сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи, а також інших сфер соціального буття людини [28].

В Україні сьогодні діють податкові пільги компаніям, які використовують альтернативні джерела енергії та проводять інші заходи щодо охорони навколишнього середовища. Зокрема, згідно зі ст. 48 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», здійснюється стимулювання раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища шляхом [110]:

– надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян у разі реалізації ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, при переході на маловідхідні та ресурсо- й енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні очисного обладнання й устаткування для утилізації та знешкодження відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів забруднювальних речовин, виконанні інших заходів, спрямованих на поліпшення охорони навколишнього природного середовища;

– надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позик для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища;

– установлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів;

– звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища;

– передачі частини коштів фондів охорони навколишнього природного середовища на договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам на заходи для гарантованого зниження викидів і скидів забруднювальних речовин і зменшення шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан навколишнього природного середовища, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв; надання можливості отримання природних ресурсів під заставу.

Але для якомога повної реалізації цих норм та вимог недостатньо організаційного забезпечення та форм співпраці, створення умов для участі в цих заходах пересічних громадян. Це потребує надання вищого статусу й розширення змісту актів соціального партнерства, які виступають зовнішньою формою домовленостей економічних суб’єктів як учасників соціально-партнерських відносин. Водночас в умовах політичної та економічної нестабільності найміцнішим елементом актів соціального партнерства залишається папір. Значення і роль цих актів не повинно зводитися до простої фіксації досягнутих домовленостей. Вони мають виконувати не тільки регулятивну функцію, а й стати основними документами правової захищеності і взаємної відповідальності за результати партнерських відносин. Акти соціального партнерства повинні стати важелем, що впливає як на рівень якості життя працівників і членів їхніх сімей, так і на соціально-економічний розвиток.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про колективні договори і угоди» колективні договори укладаються на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності й господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи [107]. Також закон дає можливість укладати колективні договори в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів. Такі договори укладаються на державному, галузевому та регіональному рівнях на двосторонній основі. Позиція законодавця щодо актів соціального партнерства вказує на багаторівневість співпраці економічних суб’єктів від національного рівня до рівня підприємства, що, безперечно, є позитивним. І така співпраця має розвиватися в Україні особливо в періоди, коли підвищується соціальне напруження в суспільстві. Воно супроводжується скороченням робочих місць, зниженням соціальної захищеності працівників та інших верств населення, а це підвищує ризик виникнення конфліктів у суспільстві. Становлення й розвиток та формування практики укладення актів соціального корпоративного партнерства повинні сприяти не тільки зниженню соціального напруження в суспільстві, а й створювати умови організації колективної співпраці і регулювання для оптимізації соціальних спільних інтересів. Тобто мова йде не про існуючі «колективні договори й угоди», а про договори корпоративної соціальної співпраці, які можна розглядати як розширений за змістом і спрямованістю дій «соціальний контракт».

Поняття «соціальний контракт» бере свій початок від теорії суспільного договору, за якою люди віддають частину своїх суверенних прав уряду держави або іншому органу влади для того, щоб підтримувати порядок у суспільстві. Тобто це згода тих, ким правлять, на певні правила, за якими здійснюється правління. Серед визначних прихильників теорії суспільного договору були філософи Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін. Теорія суспільного договору закладає підґрунтя історично важливої концепції того, що законна державна влада повинна будуватися на згоді підданих. Теорія спирається на міркування про так званий «природний стан» людини поза межами впорядкованого суспільства, коли її дії обмежені тільки сумлінням та протидією інших. Розглядаючи таку вільну несуспільну людину, прихильники теорії суспільного договору намагаються пояснити, чому людині вигідно добровільно поступитися повною свободою задля переваг життя за умови політичного порядку.

Початок третього тисячоліття додав у теорію суспільного договору нові політико-прикладні аспекти. Широке трактування соціального договору передбачає його використання як особливої передумови державотворчого процесу, що забезпечує та гарантує утворення держави як соціальної організації з відповідними принципами реалізації прав і свобод громадян, затверджує особливі відносини між громадянами та державними органами влади через систему законів і принципів функціонування розподілених гілок влади. У сучасному світі необхідність суспільного діалогу в широкому його розумінні набуває нового значення.

Суспільство стикається з багатьма проблемами, які не можуть бути вирішені тільки державою, але потребують від держави організації певних дій. Соціальні договори – можливість змінити характер відносин між громадянином і владою, відновити довіру у сфері послуг і забезпечити хорошу інтеграцію між соціальними службами допомоги. Так, для літніх людей місцева влада повинна виконувати свою провідну роль у здоров’ї і благополуччі громадян, а центральний уряд повинен забезпечити необхідними ресурсами, спираючись на підтримку місцевої інтеграції.

Слід також зазначити, що результати соціальної політики держави в Україні для дітей з неблагополучних сімей не досить ефективні, і держава не в змозі прямо працювати з багатьма з цих сімей. Колективні дії у цій сфері під керівництвом органів місцевого самоврядування можуть бути прискорені і провадитись під такою ініціативою, як «соціальний договір» з громадянином. Він може включати в себе ініціативи та заохочення шкіл щодо підтримки неблагополучних сімей, становлення їх як частини місцевого співтовариства, яке підтримує благополуччя дітей і сімей.

Приклади з Норвегії, Нової Зеландії, Канади вказують на те, як суспільне мислення забезпечує новий погляд на соціальні договори, підкреслюючи динамічний розвиток та складність соціально-екологічних систем. Оскільки стійкість соціально-екологічних систем у даний час є порушеною в результаті діяльності людини, є багато ознак того, що нові підходи до розуміння управління змінами є необхідними [182]. У світовій сучасній практиці соціальні договори (контракти) спрямовані на вирішення екологічних проблем суспільства. Соціальні контракти, які служили важливим концептуальним інструментом для управління взаємовідносинами між громадянами і державами в західних ліберальних демократіях, можуть бути розглянуті як можливі варіанти вирішення соціальних та екологічних проблем суспільства [185]. Ураховуючи складні й далекосяжні наслідки зміни клімату для соціально-екологічних систем [180], сьогодні відбувається активне обговорення потенційної ролі соціального замовлення як політичної відповіді на зміну клімату [186].

У зарубіжній практиці міського управління під час формування механізмів міської політики особлива увага приділяється формуванню організаційних структур, які є провідником нових ідей, технологій міського управління та дозволяють ширше використовувати весь потенціал міста. Так з’явився новий напрям взаємодії органів місцевого самоврядування з некомерційними організаціями – формування мереж організацій.

Формування мереж організацій має на увазі організацію на рівні муніципального утворення різних партнерств, у роботу яких залучені всі сектори місцевого співтовариства, які приймають рішення і разом працюють над їх виконанням, а в деяких країнах саме культура партнерських відносин стала важливою частиною проведеної державної політики. Національні уряди створили, або підтримали, більшість різних мереж партнерств, які тепер існують у багатьох країнах Європейського Союзу. Через ці мережі уряди шукають для співпраці партнерів з приватного сектору та громадянського суспільства для досягнення різних цілей, від стимулювання економічного розвитку до соціального згуртування.

Ірландія є позитивним прикладом таких ініціатив, які послужили моделлю в кількох європейських країнах. Через послідовні кроки в 1991-1994 рр. уряд утворив 38 партнерств, метою яких було вирішення соціальних проблем на території. У 2000 р. у всіх округах і містах країни були встановлені партнерства, які працювали з проектами економічних, соціальних і культурних стратегій розвитку. Іншою країною, де партнерства стали суттєвим елементом організаційної структури, є Австрія, у якій партнерства координують заходи із зайнятості та забезпечують платформу для співробітництва між головними «акторами» на території муніципальної освіти [184].

Поради розвитку у Франції, регіональні угоди про зростання у Швеції і місцеві стратегічні партнерства у Великобританії – усе це лише частина цієї тенденції. Партнерства також процвітають в Австралії, Канаді, Новій Зеландії та Сполучених Штатах, де вони довго залучалися до різноманітних завдань – від координування політики на трудовому ринку до об’єднання ресурсів для економічного та соціального розвитку.

Партнерства, що існують сьогодні в країнах Європи і США і діють на договірних умовах, можна класифікувати за трьома основними напрямками, відповідним трьом типам первинних партнерств:

1. Локальні партнерства, створені з ініціативи окремих людей, часто «місцевих лідерів» спільноти, які бажають активно впливати на стан справ у своїй місцевості не тільки в економічній, але також у соціальній та культурній сферах. Дані партнерства більше тяжіють до вирішення соціальних проблем, складних комплексних завдань, які містять багато вимірів і вимагають різного типу знань щодо їх вирішення, як і різних типів ресурсів. Як правило, такі партнерства створюються за місцем проживання і об’єднують добровільні групи професіоналів, політиків для досягнення конкретної мети, наприклад, упорядкування двору, ремонт будинку тощо. Метою такого партнерства є отримання гранту або нагороди. Члени партнерства хочуть отримати певні кошти й брати участь у прийнятті рішень про те, як їх витратити [132, с. 5].

Прикладами таких партнерств є партнерства, створювані для вирішення проблем у конкретній сфері, наприклад у житловій політиці, освіті, охороні здоров’я (Housing Partnership, Education Partnership, Health Partnership).

2. Локальні партнерства, створені за ініціативою підприємців або, найчастіше, професійних організацій (кооперативи, об’єднання виробників тощо), які претендують на привілейоване становище в проведенні економічної політики. Партнерство прагне концентруватися на економічній діяльності і на створенні, просуванні та управлінні динамікою проектів у цій галузі. Прикладом локальних партнерств, створених за ініціативою підприємців, є агентство міського розвитку, метою якого є залучення інвестицій у проекти міського розвитку та стимулювання розвитку малого й середнього бізнесу. Агентства міського розвитку являють собою структуру, яка не входить до складу місцевої адміністрації і займається питаннями місцевого соціально-економічного розвитку. Як зазначає Я. П. Сілін у роботі «Місто і політика: проблеми формування та розвитку», переваги даної організаційної форми полягають у незалежності агентства від міської адміністрації та наявності в його штаті і серед залучених ним до співпраці осіб компетентних фахівців, що володіють широким арсеналом методів у сфері управління міським соціально-економічним розвитком [128, с. 120 – 121].

Місією агентства економічного розвитку міста є виконання ролі сполучної ланки між населенням, бізнес-співтовариством і владою під час розробки та проведення міської соціально-економічної політики. Юридичною формою, що найбільшою мірою відповідають цілям, завданням і функціям агентства муніципального економічного розвитку, є фонд або некомерційна організація. Агентство, як правило, створюється за рахунок коштів засновників. Джерелом покриття первісних витрат можуть бути донорські кошти, гранти міжнародних фінансових організацій, які також могли б виступати як засновники. Надалі фінансування роботи агентства можливе за рахунок фіксованої частки від залучених інвестицій, приросту прибутку від реалізованих інвестиційних проектів.

3. Локальні партнерства, створені за ініціативою органів влади державного або місцевого рівня, які, будучи відповідальними за підтримання інтересу до місцевих питань, компенсують недолік чи слабкість приватної ініціативи в проблемних районах. Даний тип партнерства спочатку має інтереси, що стосуються обслуговування населення (створення інфраструктури, підприємств комунального обслуговування і т. д.), а потім опікується вже більш загальними проблемами розвитку всієї місцевості.

Прикладом локальних партнерств, створюваних за ініціативою державних органів влади, є формування зон довірчого управління в США (Empowerment Zone). Зони довірчого управління – території, виділені для розвитку з максимально можливим залученням ресурсів комун, розташованих як на самій території, так і в найближчому сусідстві з нею [76]. Назва цих зон походить від ідеї наділення жителів великими повноваженнями в питаннях планування соціального й економічного розвитку території.

Розвиток зон довірчого управління в США почався в 1994 р. в результаті ініціативи Президента і Віце-президента країни щодо виділення коштів з федерального бюджету на спеціальні програми розвитку територій. За їх задумом ці програми повинні бути розроблені так, щоб дати локальним громадам, розташованим у цих зонах, можливості для зростання й пожвавлення в соціальному і економічному аспектах. Громади виявляють себе в проекті головним чином через недержавні об’єднання, які пропонують свої міні-програми, що вбудовуються в загальний проект. Суть цього механізму полягає в тому, що уряд оголошує відкритий конкурс на проведення системи заходів щодо поліпшення соціального стану на деякій однорідній території. Виграє конкурс не одна некомерційна організація, а свого роду корпорація з кількох таких організацій. Предметом заявки є комплекс документів, що складається із стратегічного плану саморозвитку громад деякої території, бізнес-плану, плану мобілізації ресурсів і технологій управління і з системи індикаторів, придатних для перевірки виконання стадій проекту та для оцінки якості виконання. Тільки коли всі зазначені умови дотримані, коли всі недержавні організації зібрані в єдиний проект, який відповідає виробленим спільно стратегічним цілям, держава відкриває фінансування. До цього моменту відбувається формування проекту в діалоговому режимі. Держава навіть виділяє кошти для допомоги некомерційним організаціям у підготовці проекту. У таких умовах ефективність третього сектору повинна збільшитися, оскільки замість боротьби за обмежений державний ресурс у цивільній сфері виникають горизонтальні зв’язки між організаціями третього сектору, здатними взяти на себе скоординовану і збалансовану сукупність завдань з надання послуг населенню. Спільне вироблення стратегічного бачення проблем території та готовність взяти на себе частину завдань дозволяє визначити кожній організації власну роль у контексті загальної стратегії розвитку території [76].

З 1980-х рр. у Великобританії розширюється передача функцій з надання соціальних послуг від національного і регіональних урядів підрядникам недержавного сектору. У 2005 р. уряд Великобританії відкрито висловив свою повну підтримку практиці соціального підряду: «Змішана економічна модель забезпечення соціальних послуг населенню рівною мірою спирається як на державний, так і на приватний і суспільний сектори, є, на думку уряду, запорукою підвищення ефективності соціальних послуг, максимальної їх орієнтації на потреби клієнтів, а також повного задоволення потреб громадян» [125].

У Великобританії на договірних умовах близько 35 000 організацій громадського сектору надають населенню медичний догляд та / або соціально-побутове обслуговування. Загальний національний обсяг фінансування цих послуг у 2004-2005 рр. досяг 12 млрд фунтів стерлінгів (приблизно 24 млрд дол. США). Великий регіон (графство) у Великобританії в середньому витрачає 230 млн фунтів стерлінгів (близько 450 млн дол. США) на рік на придбання соціально-побутових послуг для дорослих та дітей. Усі функції з організації конкурсних закупівель цих послуг виконує орган, спеціально створений у межах управління соціального обслуговування населення [125].

Запорукою ефективної передачі основних функцій щодо здійснення соціальних послуг підрядникам недержавного сектору є встановлення партнерських відносин з організаціями приватного і громадського сектору, зайнятими у сфері надання послуг.

У практиці це відображається так:

- замовники та постачальники чесно й сумлінно виконують свої зобов’язання;

- замовники та постачальники спільно працюють над виконанням визначених цілей і досягають взаємовигідних результатів;

- умови договорів формулюються простою і чіткою мовою;

- сторони прагнуть до швидкого врегулювання будь-яких розбіжностей, що виникають;

- діє система заохочення ефективних результатів [61].

Робочі відносини між відділами соціального обслуговування та постачальниками послуг повинні ґрунтуватися на таких фундаментальних принципах:

- взаємна відповідальність – замовник чітко формулює свої вимоги, а постачальник забезпечує належне виконання послуг відповідно до умов замовника;

- відкритість та прозорість системи конкурсного відбору постачальників послуг;

- сталий розвиток системи соціального підряду – управління соціального розвитку має стимулювати інвестиції в соціальний сектор, а також всіляко заохочувати ініціативи постачальників щодо розширення спектру та покращення якості послуг;

- довіра – управління соціального обслуговування повинно виконувати свої договірні зобов’язання перед постачальниками (своєчасна оплата послуг, виплата встановлених додаткових винагород за підвищену якість тощо).

Під соціальним контрактом у Росії розуміють групову імпліцитну угоду про розподіл прав і обов’язків між державою і населенням, яка може закріплювати вертикальну або горизонтальну контрактацію в суспільстві. Для вертикального соціального контракту властива наявність нерівноправних учасників договору. За такого типу соціальної контрактації специфікація прав власності буде здійснюватися безпосередньо державою, яка буде насаджувати їх зверху. За горизонтального соціального контракту всі його учасники рівні і держава є спеціально створеною структурою для презентації та захисту інтересів всього населення.

У класичному варіанті горизонтального соціального контракту розподіл залишкового доходу серед широкого кола одержувачів забезпечується механізмами конкурентного й консенсусного політичного ринку. Держава виконує певний набір функцій як держава «невидимої руки». Держава «невидимої руки» мінімізує своє втручання в діяльність ринку, тому може існувати тільки в розвинутій ринковій економіці. Вона є «невидимою» у межах ринкового сектору, обмежуючи свою діяльність функціями «держави захисту», виступаючи у вигляді гаранта існуючих деперсоніфікованих норм [66, с. 41].

Некласичний варіант горизонтального соціального контракту з державою, що виконує функції «допомагаючої руки», виникає в умовах прискореної модернізації, спрямованої на подолання відставання в соціально-економічному розвитку в тих країнах, що не належать до європейської цивілізації. За цих умов формальна демократизація найчастіше обертається владою вузьких груп інтересів, які до того ж багато в чому виступають агентами економічних і політичних інтересів розвинених країн. Контрактна держава «допомагаючої руки» часто з позицій «формального» компонента зберігає авторитарний характер [66, с. 43].

У даних умовах особливого значення набувають контрактні практики взаємодії влади, бізнесу та населення на регіональному рівні. У зв’язку з цим необхідно відзначити, що, наприклад, від самого початку реформ реалізована на федеральному рівні в Росії програма інституціональних перетворень ліберального типу не тільки зіткнулася з потужною інституційною інерцією, але й породила реалізовані переважно на регіональному рівні альтернативні проекти, спрямовані на відновлення порушеної інституційної рівноваги шляхом рекомбінування історично сформованих інституційних структур.

На наш погляд, спільність базових підходів дозволяє характеризувати їх як різновиди певного типу інституційного проекту. Метою його є відновлення в нових формах контролю над ресурсами території з боку консолідованої регіональної владної еліти. У межах реалізації таких інституційних проектів регіональні органи влади позиціонують себе як державу «допомагаючої руки». При цьому вони, спираючись на підтримку населення, вибудовують квазіфіскальні взаємозв’язки з бізнесом, особливо з великим. До подібних практик належать укладені угоди про соціально-економічну співпрацю і сформована система співфінансування виробництва суспільних благ владою і бізнесом на регіональному рівні.

Обмеженість легальних джерел фінансування діяльності регіональної і місцевої влади призвела до формування ними практик дофінансування своїх функцій за рахунок коштів підприємців регіону, що базуються на неформальних правилах. У результаті ряд дослідників (В. Л. Тамбовцев, М. В. Курбатова, С. Н. Левін та ін.), поряд з «білою зоною» відносин між владою і бізнесом у межах закону і «чорною зоною», пов’язаної зі злочинною взаємодією бізнесу й окремих чиновників, виділяють достатньо широку «сіру зону» взаємодії владних структур і підприємців [66, с. 39].

Основними формами залучення додаткових ресурсів бізнесу є «квазіподаткові» збори й «організоване спонсорство». «Квазіподаткові» збори являють собою додаткові, не передбачені законом платежі бізнесу до місцевого бюджету або в спеціально створювані фонди.

Аналіз практики свідчить, що в Росії до сьогодні в регіональному соціальному контракті влади та бізнесу наявні елементи двох типів соціального контракту, що можна розглядати як прояв об’єктивної тенденції до формування некласичного варіанту горизонтального соціального контракту [148].

Розглянемо використання системи соціального контракту під час надання адресної допомоги в регіонах Російської Федерації. Сьогодні вже 12 регіонів Російської Федерації використовують технології нових можливостей у разі надання адресної соціальної допомоги бідним, а ще у восьми регіонах ці методики перебувають у стадії експерименту або плануються до введення.

Соціальний контракт, або договір соціальної адаптації, – це договір про взаємні зобов’язання між одержувачем адресної соціальної допомоги та суспільством (в особі органу, уповноваженого на надання державної соціальної допомоги). У договорі записується, що конкретно кожна сторона договору зобов’язується зробити, щоб змінити важку ситуацію (погане матеріальне становище) одержувача адресної соціальної допомоги шляхом активізації потенціалу незаможної сім’ї або незаможного самотнього громадянина з метою поступового переходу на самозабезпечення.

Ця модель соціальної роботи включає розробку програми індивідуальної соціальної адаптації – плану дій обох сторін договору соціальної адаптації, розробленого в результаті співбесіди та аналізу причин важкої життєвої ситуації і виявлених потенційних можливостей одержувача допомоги. Під час реалізації програми соціальної адаптації здійснюється соціальний супровід контракту з боку фахівця соціального захисту для допомоги і контролю за ситуацією.

Дана технологія є ринково орієнтованою та спрямованою на подолання соціального утриманства, оскільки дає можливість малозабезпеченим громадянам за допомогою «стартового капіталу» або професійного потенціалу самостійно змінити своє матеріальне становище.

Перші експерименти роботи за новою системою з’явилися на початку 2000-х рр. відразу в кількох регіонах Російської Федерації – у м. Сиктивкар Республіки Комі та м. Перм (з 2005 р. – Пермського краю). За результатами експерименту методика отримала офіційне визнання, що відобразилося в прийнятті нових регіональних законів з адресної соціальної допомоги. З 2005 р. законодавство, що вводить в дію нові методики надання адресної соціальної допомоги, було прийнято ще в 10 регіонах Російської Федерації.

У багатьох випадках прикладом став досвід зарубіжних країн, де подібні системи функціонують уже кілька десятиліть. Основне завдання таких програм полягає в соціальній адаптації сімей, організації допомоги їм на якісно іншому рівні: не тільки матеріально підтримати у важкий період життя, але й допомогти знайти своє місце в суспільстві і в трудовій сфері.

У 2003 – 2005 рр. у трьох регіонах Росії (Республіка Комі, Тульська і Ростовська області) у межах проекту «Реформа системи соціального захисту в Російській Федерації» відпрацьовувалася методологія запровадження системи соціального контракту на базі досвіду Франції. Робота проводилася відповідно до угоди між Урядом РФ і Комісією Європейських Співтовариств, а координатором та активним учасником проекту з російської сторони виступало Міністерство охорони здоров’я і соціального розвитку РФ [148].

У технологічному сенсі соціальний договір можна трактувати як конкретний спосіб узгодження соціальних інтересів громадян та їх представників в органах влади, досягнення домовленостей між суспільством та владними органами щодо цілого комплексу питань з надання владою соціальних послуг населенню. Соціальний договір можна розглядати вже як інструмент коригування громадянами державної політики не лише держави загалом, а також її окремих регіонів чи територіальних громад. Водночас він є знаряддям демократизації виборчого процесу. Адже саме за допомогою виборів відбувається фактичне узгодження соціальних запитів населення та соціальної політики держави через вільне обрання виборцями тих партій чи кандидатів, соціально-економічні програми яких найкраще відповідають електоральним очікуванням суспільства [73].

Використання соціального договору в цьому сенсі не просто демократизує виборчий процес, але й перетворює представницькі органи влади на відкрите демократичне утворення, підзвітне й підпорядковане суспільству, аж до можливості усунення депутата, який не впорається належним чином зі своїми обов’язками.

Соціальні договори (контракти) для політичної підзвітності (SCPA) між громадянами і політиками або державними посадовими особами беруть свій початок з кінця 90-х рр. ХХ ст. Зокрема, їх використовували деякі філіппінські організації громадянського суспільства з метою забезпечення прозорого й підзвітного управління. Такі контракти з тих пір використовуються не тільки в багатьох частинах Філіппін, а в ряді країн усього світу, щоб проактивно сприяти виконанню клієнт-орієнтованої політики та забезпеченню активної громадянської позиції. Провінційна мережа організацій громадянського суспільства є одним з піонерів у використанні соціальних контрактів, ключовим підходом у розробці яких стало забезпечення зворотного зв’язку й продуктивності задоволення запитів громадян.

Тож соціальним договором є обов’язково письмова угода між зацікавленими сторонами, спрямована на розвиток прозорого та підзвітного управління. Він є інструментом соціальної відповідальності, ініційований групами громадян щодо публічних посадових осіб, політиків і сервіс-провайдерів, які є підзвітними за свою поведінку та ефективність щодо надання послуг, затверджених громадських обов’язків. Соціальний договір спрямований на забезпечення регулярного інтерактивного діалогу між громадянами-виборцями і конкретними «акторами» (урядом, політичними діячами) щодо виконання своїх зобов’язань у галузі розвитку, зазначених у громадських платформах.

Такий договір також покликаний заохочувати активну громадянську позицію, приводячи до більш збалансованих відносини між управлінцями та громадянами (органами громадянського суспільства). Він також сприяє розвитку програмно-цільового лідерства, оскільки громадяни-виборці починають вибирати лідерів не для «гарного слівця», а фахівців з менеджменту й управління [181].

До головних принципів укладання соціального договору належать:

1. Сторони соціального договору повинні підтримувати та поважати права людини, проголошені законодавством України і міжнародним співтовариством.

2. Сторони соціального договору повинні забезпечити власну непричетність до порушень прав людини.

3. Сторони соціального договору повинні дотримуватись превентивного підходу до вирішення соціальних проблем територіальної громади.

4. Сторони соціального договору повинні здійснювати ініціативи, спрямовані на підвищення відповідальності за стан розвитку соціальної сфери муніципальних утворень.

Сформована практика укладення актів соціального партнерства в умовах ринкової економіки, що підтверджує придатність соціального партнерства бути інструментом соціальної політики та регулятором відносин між економічними суб’єктами. Разом з тим соціально-економічний розвиток держави невід’ємно пов’язаний із зростанням добробуту населення, який забезпечується на пріоритеті загальнолюдських цінностей.

На жаль, такими договорами на сьогодні регулюються тільки трудові відносини. Безумовно, предметна сфера актів корпоративного соціального партнерства створює можливості для учасників соціального партнерства більш мобільно, своєчасно, децентралізовано врегулювати різні сфери суспільного життя. Соціальні партнери, пов’язані корпоративними спільними зобов’язаннями, мають можливості в будь-який час, залежно від економічних потреб, самостійно забезпечувати захист власних економічних інтересів від внутрішніх і зовнішніх загроз. Такий захист реалізується шляхом створення корпоративних соціальних об’єднань як у поточному періоді, так і на перспективу. Він має стимулювати органи місцевого самоврядування, бізнес-організації до укладання договорів соціального корпоративного партнерства для попередження, мінімізації та усунення негативних наслідків у діяльності. Регулятивні властивості актів соціального партнерства дають можливість забезпечити рух прогресивних ідей щодо модернізації й розвитку соціальної сфери на рівні місцевого самоврядування.

Сьогодні соціальний договір (акт про соціальне партнерство) можна розглядати вже як інструмент коригування громадянами державної політики не лише держави загалом, а й її окремих регіонів чи територіальних громад. Водночас він виступає як знаряддя демократизації виборчого процесу.

Україна має певний досвід укладання соціальних договорів. В Автономній Республіці Крим реалізується низка унікальних проектів, спрямованих на підвищення соціального захисту громадян і створення сприятливих умов для життя. Серед них – програма «Соціальний договір», яка реалізується з 2010 р. Наприклад, у м. Саки укладено близько 8 тис. соціальних договорів з громадянами. У 2011 р. у межах реалізації програми відремонтовано дорожнє покриття на частині вулиць, здійснено капітальний ремонт центральної частини міста, а також міждворових проїздів. Обладнано дитячі майданчики, здійснено утеплення фасадів закладів сфери освіти, побудовано міні-котельню в гімназії [94]. Велика увага приділяється розвитку соціальної сфери, у тому числі питанням охорони здоров’я. Соціальний договір укладається письмово. Документ містить зобов’язання сторін і повинен забезпечити зворотний зв’язок замовників і виконавців, що, у свою чергу, має підвищити рівень відповідальності за його виконання. Під час розробки соціальних зобов’язань необхідно враховувати інтереси, потреби кожної територіальної громади, кожного її жителя [60]. У соціальних зобов’язаннях конкретно зазначається, що буде зроблено. Серед основних зобов’язань, які містяться в підписаних соціальних договорах, є:

- капітальний ремонт житлових будинків, дитячих садків, каналізаційних насосних станцій;

- розробка проектно-кошторисної документації на реконструкцію водозабезпечення;

- капітальний і поточний ремонт зовнішнього освітлення, дорожнього покриття, покрівель житлових будинків, будинків культури;

- відселення жителів аварійних будинків;

- будівництво підвідного водогону, систем каналізації, полігону для утилізації твердих побутових відходів, газопроводу;

- реконструкція котелень, шкіл;

- установлення аптечних пунктів;

- обладнання дитячих ігрових майданчиків;

- газифікація населених пунктів.

Аналіз підписаних соціальних договорів свідчить, що під час формування їх змістовного наповнення основна увага зосереджується на виконанні окремих видів робіт, які хоч і мають важливе значення, проте зосереджені на поточній діяльності органів місцевого самоврядування й не враховують стратегічні напрями соціального розвитку. Альтернативними напрямами щодо формування змісту соціальних договорів можуть бути поліпшення соціального статусу молоді, працевлаштування, вирішення екологічних проблем територіальних утворень тощо.

Орієнтовний розподіл функцій учасників соціального договору на рівні місцевого самоврядування наведено у додатку Т. Сторони, що підписують соціальні договори, роблять важливий крок до створення ефективної та відповідальної, підконтрольної влади на всіх рівнях. Такий підхід робить кожного громадянина активним і небайдужим помічником народного обранця щодо вирішення проблем, актуальних для розвитку територіальної громади, сприяє висловленню протесту, підвищенню обізнаності. На основі соціальних зобов’язань також передбачається подальше коригування планів соціально-економічного розвитку територіальних громад.

Таким чином, соціальний договір – це дійовий механізм контролю за виконанням обіцянок народних обранців та зобов’язань органів державної влади і місцевого самоврядування. На жаль, така форма соціального партнерства як «соціальний договір», законодавчо не окреслена. Проте відповідно до проекту Закону України «Про соціальне замовлення у сфері надання соціальних послуг» № 5236 від 16 жовтня 2009 р. передбачається існування соціального контракту – договору, що укладається між замовником та виконавцем соціального замовлення на підставі результатів відкритого публічного конкурсу, у якому регулюються відносини замовника й виконавця шляхом визначення прав та обов’язків сторін [113].

Але незважаючи на достатній період існування соціальних договорів і певний досвід їх використання, реальні результати, що отримані на основі соціальних договорів, ще не є впливовими і результативними. Як видається, причиною такого стану є недостатнє використання під час їх реалізації існуючих ефективних способів організації спільної праці, до яких у даному випадку належать розглянута ідеологія і практика корпоративної соціальної сфери.

Слід зазначити, що соціальний договір (контракт) на корпоративну співпрацю як найважливіший метод здійснення соціальної співпраці і партнерства відрізняється від перелічених різновидів договорів більшою конкретністю, строком виконання і відповідальністю за виконання.

Діяльність органів місцевого самоврядування базується на задоволенні та реалізації колективних інтересів і потреб місцевого співтовариства. У ланцюгу управління вищезазначені органи виступають як необхідні та важливі посередники між державою та суспільством. Максимальна наближеність до суспільства повинна пояснити найкращу зацікавленість і відповідальність органів місцевого самоврядування щодо задоволення потреб певної громади.

Більшості громадян однаково, на якому рівні влади їм надаватимуться послуги і прийматимуться рішення, що впливають на їхнє життя, оскільки для них має значення тільки результат. Щоб зміни відбулися, а послуги, що надаються, дійсно відображали інтереси громадян, останні повинні брати безпосередню участь у їх створенні, вони повинні стати об’єктом спільних і скоординованих дій центральної, регіональної і муніципальної влади, громадських організацій та інших інститутів.

Відзначене вимагає від органів місцевого самоврядування все активнішого використовування у своїй діяльності підходів соціального партнерства, залучення зовнішніх підрядників. Об’єднання зусиль у наданні послуг органами місцевого самоврядування обумовлено також необхідністю спиратися в цьому питанні не тільки на інтереси громадян, але й на інтереси місцевого бізнес-співтовариства [3]. А для цього на місцевому рівні повинні бути знайдені розумніші й ефективніші шляхи задоволення потреб і очікувань громадян, щоб органи місцевого самоврядування могли охопити своєю діяльністю кожного члена місцевої громади, забезпечили йому різноманітні можливості для власного особистісного розвитку та розвитку суспільства загалом. Одним із таких шляхів є створення корпоративних соціальних об’єднань, максимально можливих умов для організації тісного партнерства та співробітництва між інститутами громадянського суспільства та органами влади. Необхідність широкого залучення громадян до спільного вирішення соціальних проблем, створення дійсних правових демократичних механізмів взаємовідносин між органами влади та громадським рухом обумовлює необхідність прискорення запровадження корпоративних засад у спільне співіснування і спільний розвиток людства.

Сьогодні вже діють різні форми співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування. Зокрема, з органами місцевого самоврядування співпрацюють молодіжні, жіночі, ветеранські та інші громадські організації. Хоча їх результативність щодо вирішення питань підвищення швидкості темпів соціального розвитку ще недостатня. Це спричиняється наявністю певних проблем: відсутні механізми підвищення правової освіти та захисту громадян; немає чітко сформованого третього сектору, який би був сконсолідований та взяв на себе функції замовника й виконавця в реалізації соціальних програм і замовлень органами державної влади та місцевого самоврядування. Громадські організації, рухи, партії, благодійні організації та фонди хоч і виконують певні соціальні функції, але в їх складі переважають замовлення членів тільки власних організацій. Відсутність механізму взаємодії та певного соціального партнерства між державною владою, місцевим самоврядуванням та організаціями третього сектору призводить до стримання демократичних процесів у суспільстві, що не сприяє соціальному розвитку і розв’язанню широкого спектру соціальних питань.

Під час організації й розвитку соціального партнерства між владою та громадськістю необхідно налагодити тіснішу взаємодію за рахунок розвитку і запровадження корпоративних соціальних відносин і корпоративної культури шляхом підготовки та укладання угод (договорів) про соціальну, корпоративну взаємодію за більшістю напрямів соціальної та економічної практики й створення простору муніципального соціального партнерства [160]. Водночас слід відзначити, що існують різні масштаби корпоративної спільної діяльності, які можуть охоплювати різні за змістом, обсягами й цілеспрямованістю види робіт. У зв’язку з цим і різні види корпоративних соціальних договорів можуть мати певну специфіку. Певна практика розробки таких договорів уже має місце, але поки що коло питань, для вирішення яких вони укладаються, ще обмежене, а зміст цього договору не має усталеної форми. Надаючи соціальному договору корпоративної співпраці надзвичайно важливу роль у реалізації ідеології соціального корпоратизму, можна запропонувати такі його складові:

– дійові особи, які здатні впливати на різні цілі, стратегії і ресурси, необхідні для досягнення спільної мети підвищення темпів соціального розвитку;

– сформована спільна мета і цілі її реалізації;

– опис стратегій розвитку;

– перелік взаємних корпоративних соціальних зобов’язань, їх показників та соціальної відповідальності за їх здійснення;

– строки дії договору;

– контроль за виконанням договору;

– результати очікуваних соціальних і досягнутих соціальних зобов’язань;

– звітність і моніторинг стану виконання договору;

– фінансові джерела і їх розгляд;

– оцінка результатів співпраці й участі учасників договору;

– конкретна відповідальність кожного депутата міської ради за відповідні напрями тощо.

Корпоративна співпраця й соціальна участь громади, влади й бізнесу щодо дотримання умов договору повинна стати гарантом соціальної стабільності для реалізації соціальних пропозицій і політики в місті чи регіоні.

Соціальна участь полегшує процес налаштування інформаційної, аналітичної та нормативно-правової бази моніторингу соціального розвитку з метою швидкого та ефективного реагування зацікавлених сторін – учасників договору на потреби найуразливіших секторів.

Організована корпоративна участь зміцнює взаємодію з органами влади і водночас розвиває зв’язки співробітництва між різними суб’єктами в суспільстві (від суспільного до приватного секторів), сприяє підвищенню відповідальності суспільства загалом щодо подолання соціальних проблем.

Формуванню корпоративного соціального партнерства шляхом укладання корпоративних соціальних договорів повинно передувати здійсненню суспільного державно-приватного діалогу. Це передусім можливість залучення всіх учасників суспільного життя до участі в обговоренні спільних проблем з метою досягнення консенсусу. Саме в цьому й виявляється корпоративна сутність управління соціальним розвитком суспільства й соціальною сферою територіальних утворень зокрема.

Узагальнюючи вищенаведене, можна констатувати, що укладання соціальних договорів – це один із найефективніших інструментів урегулювання соціальних взаємовідносин між органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, з одного боку, та суб’єктами господарювання й громадянами – з іншого, яке полягає у партнерській співпраці щодо пошуку компромісів і підготовці узгоджених рішень з вирішення нагальних питань соціально-економічного розвитку й спільної участі у їх вирішенні.