Взаємозв’язки базисних економічних інститутів

Характеризуючи власність, владу, управління, працю на поня­тійному рівні, ми мали на увазі, що власне ними й може бути об­межене коло базисних економічних інститутів. Тут можна говорити в крайньому разі про два аргументи на користь самодостатності чотириелементного «каркасу» інституціональної структури.

Аргумент перший логічного порядку. Праця, вихідний пункт економічного буття, матеріалізуючись, у результаті передбачає привласнення останньої (власність) з наступною її реалізацією і насамперед по лініях володіння та розпоряджання (рис. 9). Роз­двоєння і співіснування (внутрішнє, синкретичне або як окремі зовнішні форми) права власності (титулу «голої» власності) і її неповних форм (володіння, користування) — центральний мо­мент у генезисі влади й управління. «Тримання» титулу власнос­ті, закріплене у винятковому первинному праві на об’єкт, консти­туює владу — систему відносин економічної залежності (пану­вання, лідерства, патронажу, впливу), чи виникає вона з боку фі­нансових груп, монопольних структур, держави або ринку. При Цьому, коли власність і розпоряджання перебувають у стані роз­риву, економічну владу генерують уже два джерела — і титул власності, і розпоряджання у функції «тримання долі речі». Ha- впаки, та складова функції розпоряджання, що пов’язана з «від. даванням розпорядження» як командою, по суті, трансформуєть­ся в управління та замикається на праці.

Самодостатність чотирьох базисних інститутів може бути проілюстрована таким «колом» (схему, зображену на рис. 13, слід вважати такою, що конкретизує та доповнює схему на рис. 9).

Подані на рис. 13 елементарні форми рефлексивності та тран­зитивності зв’язків базисних інститутів не повинні відміняти то­го, що історично, логічно та практично праця, власність, влада, управління, генетично становлячи органічну цілісність, за сучас­них умов перебувають у стані роз’єднаності, відособленості, су­перечливості з тим, щоб розгорнути взаємодію за їх більш прос­тими складовими.

Рис. 13. Взаємозв’язок базисних економічних інститутів

У викладеному легко можна знайти другий аргумент на ко­ристь самодостатності 4-елементної інституціональної структури — практичний. Так, як уже зазначалося, однією з визначальних ознак сучасних соціально-економічних систем є їх тяжіння до кор­поративних форм організації. Але ж і організаційно, і інституціо- нально функціонування корпоративної структури й передбачає розрив та зовнішнє протистояння 4-базисних економічних інсти­тутів, які детермінують суперечності корпоративної вертикалі, _в організаційній структурі (на мікрорівні) якої інститут власності «представлений» зборами акціонерів, економічної влади — спо­стережною радою (радою директорів), управління — правлінням (президентом корпорації), праці — персоналом. Висновок тут може бути один: те, що є самодостатнім для носіїв інституціона- льних відносин, повинне бути таким і для самих інституціональ- _Них відносин.

Проблема «самодостатності» базисних економічних інститутів у структуроутворенні інституціональної підсистеми має «наклада­тися» на проблему їх «різнопорядковості». Якщо економіка взагалі як сфера життєдіяльності суспільства і її економічних суб’єктів функціональна насамперед і винятково, тому що забезпечує для них певні засоби існування, то кожна з її підсистем, як і кожний з елементів цих підсистем, повинні спрацьовувати на цю «генераль­ну функцію». Відносно власності, влади, управління, праці це під­креслювалося щоразу, коли останні розглядалися в інституціо- нальному аспекті. Однак, якщо для інституту праці очевидність уявлення про неї як про базисний «постачальник доходу» наділяє її рангом «єдиного» джерела, то інші з розглянутих базисних ін­ститутів такими є не за рангом «джерела», а за іншими підставами. Так, якщо праця — це безпосередньо діяльність, то власність — умова її здійснення, влада — визначення умов діяльності, а управ­ління — організація діяльності.

Взаємозв’язок праці, власності, влади, управління (рис. ІЗ) утворює коло базисних інститутів, але не забезпечує їх кругообі­гу. І насамперед, тому що власність тут представлена лише як ре­зультат праці, що має під собою, скоріше, ортодоксально- генетичний (праця створює власність), ніж функціональний (влас­ність — умова праці) погляд на природу власності. «Включення» власності на умови праці в інституціональну структуру дозволяє трансформувати рис. 13 у рис. 14.

Рис. 14. Кругообіг базисних економічних інститутів

Як з погляду структури процесу праці і власне праця (витра­ти). і управління працею (організація ресурсів) є опосередковую­чими ланками між цілепокладанням і привласненням результату, так і в кругообігу елементів інституціональної структури праця й управління становлять внутрішній момент її руху, набуваючи зов­нішнє оформлення у власності і владі. При цьому очевидно, що дальший розгляд кругообігу базисних економічних інститутів є аналогічним розгляду кругообігу капіталу.

Переходячи від загальної характеристики відносин та взаємо­відносин базисних економічних інститутів до розгляду специфіки їх рефлексивних та парних взаємозв’язків, ми вважаємо можливим використання такої формально-логічної схеми (табл. 11).

Таблиця 11

НАПРЯМКИ АНАЛІЗУ РЕФЛЕКСИВНИХ

І ПАРНИХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ БАЗИСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ІНСТИТУТІВ

Табл.

Ураховуючи, що рефлексивний аспект аналізу базисних еконо-і мінних інститутів у єдності їх змісту і форм реалізації, власне кажу­чи, збігається з їх аналізом на понятійному рівні, проведеному раніше, характеристику 4 рефлексивних форм інституціональних відносин (AA, BB, CC, DD) тут достатньо обмежити вказівкою на специфіку їхнього внутрішнього суб’єктно-об'єктного зв'язку.

Якщо загальний зміст рефлексивності варто зводити до стану суб'єктно-об’єктної єдності, то для інституціональних відносин це — хоч і не оформлена філологічно¹, однак досить традиційна в політекономії проблема «самовласності», «самовлади», «само­врядування», «самопраці». Стан суб'єктно-об'єктної єдності мо­же бути обмеженим, мати самостійні форми існування, в інсти- туціональному розумінні надаючи суб’єктові особливі статус і засоби існування, а може виявлятися безпосередньо через процес реалізації єдності. Так, власність може перетворювати суб'єкта на рантьє чи бізнесмена; місце у владній ієрархії гарантує особ­ливі статус і доходи, примножувані в разі «застосування влади», управлінська посада забезпечує отримання вже як мінімум поса­дового окладу (зі знаком плюс за ефективних управлінських дій): робоче місце принаймні забезпечує мінімум заробітної плати, що збільшується працею до ринкового рівня.

Рефлексивний (на понятійному рівні) аспект розгляду функціо­нальної специфіки базисних економічних інститутів традиційно пов'язується з аналізом їх парних взаємозв'язків. Оскільки такі взаємозв’язки утворюють системне коло (рис. 13), причому кожна зі сторін «інституціональної пари» виступає то в ролі аргументу, то в ролі функції, має сенс їх розглядати в порядку, запропонова­ному в табл. 11 (у принципі, він (порядок) може бути будь-яким).

1. «ВЛАСНІСТЬ — ВЛАДА»

Перша з «інституціональних пар», що розглядається, достатньо прозора і легітимна, про що свідчить наведений раніше рис. 13. По суті, йдеться про те, щоб, утримуючи титул власності, на цій осно­ві впливати на суб’єктів неповної власності. Банки це роблять на основі кредитного договору, орендодавці — орендного і т. д. У цьому значенні там, де економічна влада спирається на влас­ність, вона виглядає більшою мірою традиційною і «справедли­вою». Зміна власності з метою утримання або розширення поля влади, «перехоплення» компаній для зміни владних повноважень і

' Для наведених тут «само-» існують різного ступеня відповідності словесні анало­гії: для власності — «власність узагалі», «гола власність», для влади — «єдиноначаль­ність». для прані — «абстрактна праця». Ліпне «самоврядування» повного мірою легіти­мовано не тільки справою, але й словом. структури влади, власність, що надає можливість засновникам «знімати» засновницький прибуток, відверта купівля владних пов­новажень і посад — у принципі, ці або інші приклади свідчать про досить повну практичну і правову засвоєність пари «власність — влада».

Графічне зображення взаємозв’язку «власність — влада» може мати такий вигляд (графік 1).

Графік 1. Крива «власність — влада»

Відмітною характеристикою кривої «власність — влада» є її нахил, що збільшується в міру просування в північно-східному напрямі. Висловимо тут припущення «макроекономічного й істо- рико-логічного порядку», що саме на стику одиничної норми (точ­ка А) і відбувається трансформація підприємницького сектору в корпоративний. Малий і середній бізнес, маючи у своєму розпо­рядженні значний потенціал власності, має як порівняти з корпо­ративним сектором значно менший потенціал влади.

Те саме відбувається і всередині окремої корпорації. Тут важли­вим є те, що вкладається в обсяг поняття корпорація. Серед акціо­нерів— і фізичних, і особливо юридичних осіб — спостерігається досить широкий «розкид» цілей залежно від того, чи персоніфіку­ють вони «корпорацію-підприємство», «корпорацію-об’єкт акціо­нерної власності» або корпорацію, що розглядається як сукупність «полей впливу». Відмінності трьох «занурених один в одного» ти­пів корпорацій полягають у масштабах «зовнішніх кордонів», які визначають відповідно об’єкти управління, власності і влади.

За збільшення масштабів власності і її розпорошування неми­нучим є посилення домінуючої ролі ради директорів, зменшення впливу акціонерів на формування стратегії і розподіл прибутків корпорації. Це супроводжується також зменшенням частки влас­ності, що забезпечує контрольний пакет акцій за одночасного розширення поля влади, перетворенням «корпорації-підприєм- ства» в корпорацію, що розглядається як сукупність полей впливу (фінансово-промислові групи наприклад).

2. «ВЛАДА — ВЛАСНІСТЬ»

Другий з парних інституціональних взаємозв’язків має під­текст: «влада — джерело власності». Безумовно, тяжіння до вла­ди, від політики до психології, передбачає не тільки економічну і мотивацію — власність. У піраміді Маслоу вона на більш висо­кому ціннісному рівні (четвертому), ніж власність (по суті, третій рівень). Причина тут, мабуть, та, що тримання «долі речі», а от­же, і зацікавлених у цій долі інших суб’єктів — це тримання у своїх руках повноважень вибору — проблеми настільки ж еко- | номічної, наскільки і більш широкої — соціальної взагалі.

Тут можна було б констатувати, що в аспекті, що розглядаєть­ся, влада є більш широким за обсягом поняттям, ніж власність, оскільки перша передбачає можливість вибору, а друга є лише його результат. Це виразно може бути проілюстровано на моделях конкурентних і неконкурентних ринків. Брак влади над ринком (чиста конкуренція), небагато влади з боку лідерів (монополістич­на конкуренція), влада небагатьох (олігополія), влада одного (суто монополія) — ці класичні, а також більш проміжні форми обме­ження свободи ринку владою обумовлюють і домінуючий там тип власності, і ступінь її розриву на «голу» власність та неповні форми, і прибутки, що отримуються на цій основі. Так, у теорії ренти «гола» власність виступає основою абсолютної ренти, а влада як можливість здійснення вибору на користь тих, «хто бі­льше дасть», — основою диференціальної ренти І.

Форми дифренти 1, звичайно, далеко не зводяться до варіантів родючості або місцеположення. Для законної влади до них можна віднести податки і привілеї, для тіньової — підкуп або «послуги ре­кету», для таємної — «лобіювання» і корпоративну належність, тобто більшість тих проявів, що сучасною інституціональною тео­рією «вбираються» у феномен «рентоорієнтованої поведінки».

У традиціях неокласики крива «влада — власність» (графік 2) має характеризуватися принаймні двома особливостями. По- перше, вона буде висхідною, що свідчить про позитивний взає­мозв’язок влади і власності. І, по-друге, у міру просування в пів­нічно-східному напрямі її нахил, що вимірюється відношенням вертикальної зміни до горизонтальної, зменшуватиметься так, що після проходження позначки одиничного нахилу (точка А) даль­ше нарощування поля влади повинно приводити до дедалі змен­шуваних приростів власності.

Графік 2. Крива «влада— власність»

У корпоративній моделі викладене досить явно проглядається у взаєминах спостережної ради (ради директорів) і акціонерних збо­рів. Для початкового етапу діяльності корпорації (обмеженою кі­лькістю власників), безумовно, значною мірою спрацьовує прин­цип «незначна влада забезпечує велику власність». Однак у міру розпорошування акціонерної власності і зменшення частки конт­рольного пакета, розгортання системи участі поле влади починає розвиватися непропорційно інтенсивніше як порівняти з масшта­бами власності, що не може не приводити до підвищення доміну­ючої ролі ради директорів у корпоративній вертикалі.

3. «ВЛАСНІСТЬ — УПРАВЛІННЯ»

Проблему обумовленості управлінських відносин відносинами власності як у теоретико-економічному і правовому вимірі, так і в більшості проявів господарської практики можна віднести до та­кої, що лежить на поверхні. Усяке вкладання своєї волі в річ (вла­сність) передбачає реалізацію, організацію результату такого вкладання (управління), на чому вже неодноразово наголошувало­ся (рис. 13). Виведення управління з власності та правове закріп­лення першого за другим — ключовий пункт теорії прав власності.

Дещо іншою, більш глибинною, виглядає проблема визначен­ня можливостей та меж відособлення управління від власності. Теоретично, якщо можливості такого відособлення визначаються рівнем концентрації пучка (тріади) прав власності, то межі — мі­рою розпорошеності цих прав. При цьому, очевидно, слід виділя­ти дві форми такої розпорошеності — горизонтальну та вертика­льну. Якщо перша передбачає поділ об’єкта власності на певні частки, суб’єкт кожної з яких зберігає всі правоспроможності на неї, то друга означає поділ між суб’єктами окремих правоспро- можностей на неподільний об’єкт власності. З горизонтальною диференціацією й слід пов’язувати еволюцію відділення функції управління від власності.

Графічно крива «власність — управління» (графік 3), як і кри­ва «власність —- влада», характеризується позитивним зв’язком інститутів, що розглядаються.

Графік 3. Крива «власність — управління»

Вона має позитивний нахил, що свідчить про те, що в міру концентрації власності роль управління нею починає набувати все більш домінуючого значення.

Це логічне припущення зі всією очевидністю може бути об­грунтоване практикою функціонування одноосібних підприємств та корпорацій. Власне, серед інших суперечностей корпоративної вертикалі суперечності між власністю та управлінням є найбільш показовими та дослідженими інституціональною теорією.

4. «УПРАВЛІННЯ — ВЛАСНІСТЬ»

При розгляді взаємовідносин, в яких спостерігається вплив управління на власність, слід виділяти в крайньому разі два аспе­кти. По-перше, оскільки управління є способом, формою, функ­цією реалізації власності, ефективність цього процесу безпосере­дньо впливає на потенціал власності. І, по-друге, управлінням в умовах відособлення не тільки примножується «чужа власність». ним створюється (підприємницька діяльність) і «своя власність». Це може бути обґрунтовано Марксовою ідеєю відокремлення капі- талу-власності від капіталу-функції, наслідком якого стає легітима­ція підприємницького доходу як особливого доходу, походження якого «вмінюється» не власності, а управлінню (підприємницькій діяльності). Певною мірою на це спирається й теорія дифренти II.

Графічно крива «управління — власність» (графік 4) є віддзер­каленням кривої «власність — управління».

Графік 4. Крива «управління -— власність»

Це можна інтерпретувати таким чином, що інтенсивне збіль­шення «кількості управління» (підвищення його ефективності) приводить до ще більш значного зростання обсягів власності (до точки А). У міру ж усе більшого відособлення управління від власності управлінська діяльність починає «замикатися» на влас­них цілях, безпосередньо не пов’язаних із пріоритетами нарощу­вання обсягів власності. В корпоративній вертикалі це, як підкрес­лювалося, є найбільш суперечливою стороною її організації.

5. «ВЛАСНІСТЬ — ПРАЦЯ»

Взаємовідносини власності та праці в політекономії розгля­даються як такі, що покладаються в підґрунтя та визначають іс­торичні типи економічних систем. Власне, з формулювання су­перечностей відчуженої праці, капіталу та найманої праці і бере початок економічна теорія К. Маркса.

У загальному тлумаченні відрив власності від праці має ре­зультатом накладання на «ефект доповнення» (більші обсяги влас­ності потребують більших обсягів праці) «ефекту заміщення» (збільшення власності звільняє її суб’єктів від безпосередньої трудової діяльності). Набуття останнім домінуючого значення й характеризує крива «власність — влада» (графік 5).

Графік 5. Крива «власність — праця»

Вона ввігнута до початку координат та має іманентний ефекту заміщення нахил. Це означає, що зростання власності за незнач­них її обсягів супроводжується незначними можливостями «виві­льнення» власника від безпосередньої праці.

За збільшення масштабів власності (після проходження точки А) такі можливості вивільнення починають зростати інтенсивніше.

Зазначене, перебуваючи у відповідності з реальними еволюцій­ними процесами зростання масштабів власності та відділення останньої від безпосередньої праці, ставить під сумнів можливість «зворотного» з'єднання власності та праці як на макро- (суспільна власність та праця), так і на мікрорівні («народне підприємство»). Якщо, безумовно, при цьому не ставиться завдання «заміщувати» теоретичні та практичні проблеми суто ідеологічними.

6. «ПРАЦЯ — ВЛАСНІСТЬ»

Найбільш аксіоматична формула: «праця —- джерело власнос­ті та її примноження», по суті, покладається в підгрунтя теорії трудової вартості. В умовах відриву праці від власності така ак- сіоматичність уже не виглядає незаперечливою, що й стає підста­вою формування двох основних гілок в економічній теорії XIX століття — марксистської політекономії та неокласики.

Праця, як уже наголошувалося (рис. 13, 14), може розгляда­тись як джерело власності з того погляду, що продукує певний результат трудової діяльності; і навпаки, з погляду її умов — во­на вторинна щодо власності. Оскільки ж і самі умови праці в пев- ному розумінні й обсязі створюються працею, з формально- логічного боку праця — «подвійне» джерело власності.

Інакше кажучи, розгляд праці як єдиного джерела власності визначається можливостями та межами редукції; зведення умов праці до її результатів — завдання, яке лише в ідеологічному ви­мірі може бути вирішеним на 100-процентному рівні.

Графічна інтерпретація взаємозв’язків «праця — власність» може виглядати так (графік 6).

Графік 6. Крива «праця — власність»

Крива «праця — власність», характеризуючи залежність власно­сті від обсягів утіленої в результаті праці, має ту особливість, що до певного моменту (точки А) нарощування власності відбувається ви­переджальними темпами відносно кількості праці. Після прохо­дження точки А ця залежність набуває менш суттєвого значення.

7. «ВЛАДА — УПРАВЛІННЯ»

Зазначена інституціональна пара, як правило, розглядається лише як дещо тотожне. Менеджмент однозначно зводить владу до атрибутивних проявів управління, тому, коли заходить мова про «органи управління» або про необхідність «владу вжити...», влада завжди виявляється «зануреною» в управління. Багато в чому подібні уявлення пов’язані з тим, що і науковий, і практич­ний менеджмент формувався на постулатах докорпоративного підприємництва, які, справді, передбачають єдність базисних економічних інститутів. У відповідній сучасній практиці корпо­ративної моделі наявна не єдність, а розрив указаних інститутів, що і робить необхідним уявлення про відособленість влади і управління в рамках їх причинно-наслідкових взаємозв’язків.

У традиційній для менеджменту моделі циклу управління [цілі (1) → виявлення проблем (2) → діагноз (3) → виявлення альтерна­тив (4) → аналіз наслідків (5) → вибір (6) → програмування (7) → комунікації і керування (8) → оцінка результатів (9) → спостере­ження за тенденціями (10)] пункт 6 циклу «вибір» досить рельєфно відокремлює владу від управління. При цьому блоки 1—6 і 10, які, за І. Ансоффом [10, с. 307], формують «підприємницький» малий цикл, справді визначають коло не управлінських, а владних функцій.

.Якщо до владних функцій відносити цілепокладання, регламен­тування, гарантування, контроль, то в управлінні, як відомо, розріз­няють функції планування, організації, стимулювання, обліку. Не викликає сумнівів похідний характер управлінських функцій від владних. Особливо наочно це простежується на прикладі функцій контролю й обліку. Облік як спостереження за результатами діяль­ності, безумовно, функція управління. Контроль же як спостере­ження за адекватністю діяльності певному регламенту — завжди сфера влади. Тут ще раз можна було б повторитися, що влада, яка випливає з розпоряджання як «тримання долі» об'єкта, функціона­льно істотно відрізняється від реалізації управлінських функцій.

Графічно взаємозв’язок «влада — управління» може мати та­кий вигляд (графік 7).

Графік 7. Крива «влада — управління»

Крива «влада — управління» так само, як і «влада — власність», має зменшуваний позитивний схил у міру просування в північно- східному напрямку. Інакше кажучи, незначне поле влади, як прави­ло, доповнюється більш значними обсягами управлінської роботи. Після проходження одиничної норми (точка А) ситуація стає зворот- ною. «Маленькому кріслу» — більше виконавської, управлінської роботи, «високому» — тримання власне владних функцій.

Зазначене особливо виявляється в суперечностях між спосте­режною радою і правлінням корпорації. Традиційне для сучасної корпораційної моделі входження президента в раду директорів^ підкреслена значущість ролі і «незалежність» президента в прий­нятті рішень, що підкріплюється ідеологією на кшталт «революції керівників», не відміняє того, що саме за сферою влади, за радою директорів закріплюється «власність на стратегію» корпорації, включаючи і можливість, і інструменти впливу на президента. На­віть такий недовгий шлях становлення корпоративних структур в Україні вже починає рясніти прикладами «переведення стрілок» від правління до спостережної ради. Посади голів правлінь ще обій­мають в основному колишні директори держпідприємств, однак їх діяльність уже серйозно обмежується спостережними радами.

8. «УПРАВЛІННЯ — ВЛАДА»

Нами вже підкреслювалися причини, що лежать у підгрунті традицій віднесення владних відносин до управлінських. Управ­ління може, справді може, не тільки відбуватися з необхідності реалізації владних повноважень, але і саме виступати джерелом влади. Це може бути обґрунтовано хоча б тим. що якщо триман­ня долі речі є сфера влади, то реальна доля речі, безумовно, ви­значається ефективністю управлінських рішень, що реалізуються. Або більш стисло «контролювати можна лише те, що враховано».

Приховування інформації або маніпулювання нею, бюрократиза­ція управління, пов'язана з недостатньою специфікацією і відокрем­леністю владних повноважень і управлінських функцій, опортуніст­ська поведінка суб’єктів управління, націлена на «перехоплення» влади, реальна залежність лінійного керівника від функціональних служб, що забезпечує ефект «зворотної влади», — все говорить про необхідність урахування чинника влади, що випливає з управління.

Взаємозв’язок інститутів «управління — влада» характеризує графік 8.

Нахилом кривої «управління — влада» відзначена та особли­вість взаємозв’язку, що в міру зростання обсягів реалізації управ­лінських функцій розширяється і сфера влади, тому за досягнення рівності їх приростів (точка А) дальше генерування управлінням владних повноважень набуває випереджального характеру. Саме в можливості перехоплення, підміни управлінням владних пов­новажень потрібно бачити причини постійного протистояння президента корпорації і ради директорів, проблеми, по суті, центральної для корпоративної моделі. Багато в чому цим можна

також пояснити джерела трансакційних витрат — тим більших, чим інтенсивніше протистояння влади й управління.

Графік 8. Крива «управління — влада»

9. «ВЛАДА — ПРАЦЯ»

Взаємовідносини «влада — праця» мають здебільшого опосеред­кований характер, а тому, на відміну від пар «влада — власність» і «влада — управління», мають значно меншу щільність. У цьому значенні влада відносно до персоналу, як правило, безособова і на­буває форми і силу наказу, кодексу, статуту, регламентації органі­зації, «корпоративного духу». 1 те, що менеджмент звичайно відно­сить до мотивованого управління, включаючи теорії X, Y, Z, по суті, потрібно розглядати як варіанти владного впливу на персонал.

Взаємозв'язок інститутів «влада — праця» може бути подано так (графік 9).

Графік 9. Крива «влада — праця»

Крива «влада — праця», що відбиває ефект заміщення, має негативний нахил і ввігнута відносно початку координат. Це го­ворить про те. що за незначних обсягів влади її збільшення до одиничної норми (точка А) супроводжується менш інтенсивним скороченням виконавчих функцій (наприклад, бригадир, завіду­вач кафедри тощо), а в дальшому — навпаки. За норми заміщен­ня понад 1 уявлення про свою причетність до персоналу «убуває» більшою мірою, ніж «прибуває» влади. Гранична концентрація влади наділяє її носія властивостями «персоніфікованої організа­ції», приводить до ототожнення суб’єкта влади з її полем — ор­ганізацією.

9. «ПРАЦЯ — ВЛАДА»

Взаємозв’язок інститутів «праця — влада» характеризують дві особливості. По-перше, сфера праці як опосередкований об’єкт владних відносин завжди має потенціал «зворотної влади» і в цьо­му значенні виступає для влади аргументом. І, по-друге, оскільки праця, джерело власності, яка, роздвоюючись на «голу» власність та її неповні форми, своєю чергою, детермінує владні відносини, її необхідно і можливо розглядати як початковий пункт влади.

Якщо перша особливість характеризує пару «праця — влада» в позитивному, конструктивному плані як можливість представ­ницького (наприклад через профспілки) «входження» носіїв пра­ці у сферу влади (резервування місць у раді директорів для проф­спілок), то друга особливість націлює, скоріше, на побудову ідеологічних конструкцій на кшталт обрання трудовим колекти­вом керівника або більш глобально — реалізацію ідеї самовряду­вання. Не випадково еволюція базисних економічних інститутів, маючи в початковому пункті їх єдність (з того, що збережено іс­торією, — малий бізнес наприклад), привела до їх повного роз­риву (корпоративна вертикаль), щоб, висуваючи сьогодні лозунг самоврядування, з’єднувати взаємозамінне.

Характер взаємозв'язку «праця — влада» може бути проілюс­трований таким способом (графік 10).

Крива «праця — влада» є «оберненим» віддзеркаленням кривої «влада — праця». Вона має негативний нахил і опукла щодо почат­ку координат, тому в міру просування по кривій від влади до праці спрацьовує принцип «більше праці — менше влади». З одного бо­ку, цей принцип можна інтерпретувати в тому значенні, що все бі­льша розчинність у сукупній праці, все більша «гвинтоподібність» праці (можливо, більший рівень її «простоти», «абстрактності») роблять її менш причетною до організації, а отже, знижують (зі зменшуваною нормою заміщення) потенціал «зворотної влади».

З іншого боку, цей принцип можна трактувати і так, що «більше робиш сам — менше можливостей здійснювати владний вплив на інших». Саме тому для керівника таким актуальним є «скидання», делегування повноважень і окремих функцій.

10. «УПРАВЛІННЯ — ПРАЦЯ»

Взаємообумовленість пари «управління — праця» досить точ­но підкреслюється відомим образом (К. Маркс) скрипаля та ор­кестру, який потребує диригента. З відокремленням інституту управління від власності антагонізми власності та праці набува­ють опосередкованого характеру та переводяться в площину без­посередніх стосунків носіїв управління та праці. Власне, «прак­тичне освоєння» (Гегель) праці управлінням і набуває теоретич­ного оформлення в еволюції предмета менеджменту, про що вже згадувалося раніше (табл. 7).

І історично, і логічно управління, «відгалужуючись» від влас­ності, у вихідному пункті (школа наукового управління) ще збе­рігає (ідеологічно) за собою підстави впливу на працю «від влас­ності» (команда, авторитарність тощо). У класичній школі (від А. Файоля) в центр уваги вже переміщується безпосередня детер­мінованість праці управлінням, і дальша еволюція теорії та прак­тики управління (кількісний, біхевіористський, системний підхо­ди) все більше відображає відособлення, специфікацію відносин «управління — праця».

Графічно характер цих відносин можна подати таким спосо­бом (графік 11).

Графік 11. Крива «управління — праця»

Наведеною на графіку кривою «управління — праця», яка має позитивний нахил, за всіх інших можливостей, слід проілюстру­вати перш за все те, що початкове в бізнесі зростання управлін­ських зусиль (до точки А) «накриває» значно більші прирости кількості праці. Ефект масштабу перетворює цю тенденцію на протилежну. Достатньо легко за рахунок управлінських іннова­цій підвищувати продуктивність праці в «окремо взятому» мало­му підприємстві, підвищення ж ефективності управлінських рі­шень в умовах «зрілої корпорації» (Д. Гелбрейт) має значно менший вплив на зростання продуктивності праці в короткостро­ковому періоді.

12. «ПРАЦЯ — УПРАВЛІННЯ»

Відособлення взаємовідносин «управління — праця» в окрему від інших базисних інститутів сферу (як теоретичну, так і практич­ну) економічного буття повинне розглядатися й у тому аспекті, що праця «спричинює», створює, виступає внутрішнім, змістовим мо­ментом управління, що, по суті, й фіксується поняттям «самовряду­вання». З іншого боку, працю як зовнішній щодо управління інсти­тут слід вважати такою, що здійснює зворотний вплив на управ­ління (наприклад, вплив неформальної структури організації на фор­мальну з безліччю хрестоматійних для менеджменту варіацій).

Графічно вплив інституту праці на управління може бути по­даний так (графік 12).

Ясно, що в означеному контексті розгляду крива «праця — управління» має позитивний нахил, причому для початкового етапу бізнесу (до точки А) праця більшою мірою використовує «внутрі­шній управлінський потенціал» з тим, щоб за дальшого зростання «ефекту масштабу праці» кожен крок у досягненні цього ефекту ді­ставався б збільшеними зусиллями управлінської діяльності.

Графік 12. Крива «праця — управління»

Підсумовуючи розгляд специфіки взаємозв’язків базисних економічних інститутів (табл. 10, графіки 1—12), ми вважаємо за необхідне зробити ряд зауважень.

По-перше, виникає потреба знову-таки підкреслити специфіч­ність аналізу властивостей, рефлексивності, парності та множин­ності зв’язків інститутів власності, влади, управління, праці, що становлять «каркас» інституціональної підсистеми економіки.

По-друге, в рефлексивному аналізі базисних економічних ін­ститутів у центр уваги слід ставити не взаємообумовленість (що є предметом аналізу парних взаємозв’язків власності, влади, управ­ління, праці), а внутрішнє протистояння їх властивостей у рамках цілісності окремого: власності («гола власність» — форми її реалі­зації), влади (її титул — форми панування), управління (посада — функції управління), праці (абстрактна — конкретна праця). У цьо­му плані рефлексивний аналіз базисних економічних інститутів, по суті, збігається з їх аналізом на понятійному рівні (підрозд. 2.1).

По-третє, розгляд парних взаємозв'язків базисних економіч­них інститутів у рамках предмета праці (графіки 1 —12) може ма­ти тільки постановчий характер. З одного боку, вже цього, на наш погляд, вистачає для значного розширення кола проблем, які повинні включатися до об’єкта економіко-теоретичних дослі­джень. З іншого боку, зрозумілою у викладі специфіки парних інституціональних зв’язків є його (викладу) обмеженість, «зацик­леність» лише на певному (з безлічі інших) контексті інтерпрету­вання цих зв’язків з позицій теорії зрілої корпорації.

По-четверте, множинність зв’язків базисних економічних ін­ститутів настільки набуває в кількісному вимірі факторіального характеру, що не може не переводити політекономічний аналіз у площину математичного моделювання.

По-п’яте, за всіх можливих рефлексивних, парних, множин­них варіантів взаємозв’язків базисних економічних інститутів го­ловною повинна залишатися проблема навіть не стільки «підсис- темних відносин» інституціонального «каркасу», скільки питання «входження», знаходження місця та ролі інституціональної під­системи в економічній системі.

2.2.2.