§ 1. Світогосподарські зв’язки: сутність і форми

Взаємодія національних економік відбувається че- рез міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини — це система економічних зв’язків між країнами з приводу виробництва, розподілу, обміну та спожи- вання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних наці о- нальних господарств.

тих благ, що утворювались у сусідніх племенах, окремих сім’ях чи осіб. Поступово процес обміну ставав регулярним і починав охоплювати території спочатку цілих держав, а з часом виходити за їх межі, тобто набувати форми міжнародного обміну.

У ХІХ ст. він дістає ознак світового ринку, в якому беруть участь майже всі цивілізовані (розвинуті) держави.

Світовий ринок — це система відносин між суб’єктами сві- тового господарства з приводу пропозиції та попиту, купівлі та продажу товарів і послуг. Як закономірність і елемент світового господарства він з’являється у період формування колоніальних

систем. На сучасному етапі характеризується новими відносина- ми між країнами і додержанням принципів економічної незалеж- ності та суверенітету, добровільності та еквівалентної вигідності. Необхідно розрізняти національні ринки окремих країн і сві- товий ринок. Останній має ряд специфічних особливостей. Якщо на національному ринку рух товарів зумовлений економічними факторами (виробничі зв’язки, транспорт, місцезнаходження си- ровини та трудових ресурсів тощо), то на світовий ринок торгівлі та якісно-кількісні характеристики його об’єктів істотний вплив

справляє зовнішньоекономічна політика відповідних держав.

Характерною рисою світового ринку є існування особливої системи — світових цін. Відносини тут базуються на основі за- кону вартості. В обміні беруть участь економічні блага, які виро- бляються в країнах з різним рівнем розвитку продуктивних сил та різними формами суспільної організації відтворювальних про- цесів. Закон вартості «нейтральний» щодо цих обставин. Обмін за вартістю в міжнародній торгівлі означає, що товаровиробники повинні орієнтуватись на суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі. Це стимулює участь в інтернаціональ- ному обміні країни до зниження затрат суспільної праці. Коли товари реалізуються на світовому ринку, то національна праця на рівні окремих країн отримує суспільне визнання як частка сукуп- ної праці в світовому господарстві. В результаті національні сус- пільно необхідні витрати виступають стосовно середньосвітових так само, як індивідуальні витрати до суспільно необхідних у межах окремої країни. Зрозуміло, що ці рівні не можуть бути од- наковими (про це зазначалось у попередній темі при характерис- тиці абсолютних і відносних переваг країн за участю їх у МПП).

Використання відповідних відмінностей витрат і результатів праці в тих чи інших країнах створює економічну вигідність вступати у МПП і міжнародний обмін. Обмінюючи товар, націо- нальна вартість якого менша за інтернаціональну, країна (чи ін- ший її господарюючий суб’єкт) отримує ще і додатковий прибу- ток при ввезенні (імпорті) відповідних (а не будь-яких) товарів. Так, Японія володіє порівняльними перевагами у виробництві радіоелектроніки, США — кукурудзи, пшениці та капіталоміст- ких товарів, Бразилія — кави, країни ОПЕК і Росія — нафти, Іта- лія — медичних препаратів і т. п. Активно торгуючи одна з од- ною, кожна з них виграє. Конкретна величина виграшу залежить від попиту і пропозиції даних товарів на світовому ринку.

Ринкова вартість (з урахуванням попиту-пропозиції) і сфор- мований на її основі стандарт якості товару визначають його сві-

тову ринкову ціну.

Таким чином, за рахунок спеціалізації країни виграють на ви- робах, в яких вони створюються з найбільшою відносною ефек- тивністю та які вони обмінюють на товари, ефективність вироб- ництва котрих вища в іншій країні.

Об’єкт міжнародного обміну — це не вся продукція окремих країн, а, як правило, найбільш конкурентоспроможна, з низькими витратами виробництва та кращими споживчими властивостями. Для її виготовлення використовуються передові техніко-техноло- гічні процеси або враховуються специфічні природні, географічні умови.

Вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, напрями товар- них потоків (експорт—імпорт) визначаються не лише можли- востями виробництва певних товарів (пропозицією), а й різницею в потребах споживачів (попитом). Країна може мати достатній потенціал для виробництва певного блага (ресурси) і все ж не- повністю задовольняти свою потребу в ньому (наприклад, щодо зернових у колишньому СРСР). Разом з тим внутрішній попит на відповідне благо не завжди обов’язково дорівнює його вироб- ництву, зокрема США, Німеччина, Франція є чистими імпорте- рами нафти. Водночас Арабським Еміратам, навпаки, не потрібна вся нафта, яка видобувається в цій країні. Тому, коли б не було зовнішньої торгівлі, більша частка її запасів не розроблялася б зовсім.

Інтенсивність міжнародних товарних потоків значно різниться за країнами та регіонами. Близько 40 % світового експорту та ім- порту припадає на Західну Європу, приблизно 20 % — на Північ- ну Америку, приблизно стільки ж — на Азію, решта — на інші країни світу. Зрозуміло, що переважна частина світової торгівлі припадає на промислово розвинуті країни. Так, за 90-ті роки екс- порт останніх зріс майже у 2 рази, а країн, що розвиваються, — менш ніж у 1,5 раза.

Дуже важливою частиною світової торгівлі є регіональна то- ргівля. Лідирує в цьому напрямі Європейський Союз, частка яко- го у світовій торгівлі досягає майже 2/5.

При аналізі міжнародної торгівлі в цілому важливо мати на увазі два аспекти: 1) загальне збільшення товарообороту і 2) змі- ни структури товарних ресурсів у загальному товарообороті.

Про загальну динаміку міжнародної торговельної діяльності свідчать, наприклад, такі дані: товарооборот з 1990 р. по 1998 р. збільшився з 7656 до 11 037 млрд дол.; експорт та імпорт товарів за цей період відповідно зросли з 3089 до 5422 млрд дол. і з 3847 до 5615 млрд дол.

Стосовно товарної структури слід зазначити, що протягом останніх кількох десятиріч випереджаючими темпами розвива- лась торгівля готовими промисловими виробами, а всередині цієї групи — обмін машинами та устаткуванням, засобами зв’язку, електронною технікою, комп’ютерами, ще швидше — торгівля комплектуючими вузлами до агрегатів, які постачаються в рам- ках виробничої кооперації, за каналами ТНК. Крім того, у цей період відбувалося прискорене зростання міжнародної торгівлі завдяки наданню послуг, частка яких у загальній вартості світо- вого експорту становить близько 1/5.

Згідно з експертними оцінками, за останні чотири десятиліття відбулося скорочення у світовому експорті питомої ваги сільсь- когосподарських товарів — з 40 до 12 %, продукції добувної промисловості — з 23 до 13 %. І, навпаки, суттєво зросла у світо- вому експорті частка готових виробів — з 40 до понад 60 %.

«проспект» з двостороннім рухом зустріч- них потоків товарів: експорту та імпорту. Експорт — вивезення (продаж) товарів,

послуг (а також капіталів) за кордон для реалізації на зовнішніх ринках. Імпорт — придбання (купівля) в іноземного контрагента товару, платних послуг, кредитів, інвестицій та ввезення їх з-за кордону. Загальна сума експорту та імпорту товарів (послуг) складає зовнішньоторговельний оборот^*.

Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту складає торговельне сальдо (від іт. sаldo — розрахунок, залишок). Воно буває позитивне і від’ємне. Так, коли вартість вивезених товарів

^* Обсяг міжнародної торгівлі як сукупної зовнішньої торгівлі всіх країн світу обчислюється шляхом підсумовування обсягів експорту та імпорту, як правило, в доларах США: ФОБ (експорт), СІФ (імпорт).

ФОБ (англ. Free on Board) — комерційні умови поставки та оплати товарів (в основному у разі морських перевезень), за яких у ціні товару враховуються обов’язки і відповідальність продавця за доставку і погрузку товару (на борт суд- на). СІФ (англ. Cost insurance Freight) — різновид комерційних умов у міжнародній торгівлі. При доставці товарів за умов СІФ в ціну реалізації (окрім ціни самого то- вару) включаються витрати на транспортування до пункту призначення і страху- вання товару.

перевищує вартість ввезених, сальдо буде позитивним (або акти- вним), за зворотного співвідношення — від’ємним (пасивним). Пасивне сальдо негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна має виплатити країнам-контрагентам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отри- мати кредит від країн-постачальників або від інших банківських установ.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкуренто- спроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Цей показник визначається шляхом зіставлення сукупної характерис- тики товарів із характеристиками товарів-конкурентів за рівнем задоволення конкретних потреб і цін на них. Світові ціни, відо- бражаючи інтернаціональну (міжнародну) вартість товару, ви- значаються головними продавцями і покупцями певних видів продукції. Вони (ціни) формуються під час проведення масових і результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валю- ті на світовому ринку. Наприклад, нині світові ціни на машини й устаткування — це ціни переважно американських, європейських та японських фірм; на вугілля — ціни в західноєвропейських по- ртах; на нафту — ціни країн — основних добувачів нафти, що входять до організації ОПЕК (на початку 2000 р. вони давали 40 % світового добутку нафти). Зовнішня торгівля відбувається за світовими цінами, хоча на однаковий товар у межах світового ринку вони можуть бути різними. На їх рівень впливають: харак- тер поставок, умови розрахунку, валютний курс та багато інших економічних і неекономічних факторів, навіть те, якою є угода оплати — довгострокова чи разова.

За об’єктами міжнародна торгівля поділяється на торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу, торгівля товарами класифікується як торгівля сировиною (продуктами добувної промисловості), торгівля промисловими товарами, торгівля сіль- ськогосподарськими продуктами і т. п. В цілому товарна струк- тура міжнародної торгівлі групується відповідно до Стандартної міжнародної товарної класифікації ООН.

Основними формами міжнародної торгівлі є: біржова, аукціон- на, міжнародні торги. При цьому розрізняють такі основні її ви- ди. Перший, традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар — гроші (залежно від попиту та пропозиції). Другий вид — торгівля продукцією у рамках кооперації як спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої ко-

операції, котра здійснюється в основному за трансфертними ці- нами у пільговому режимі. Третій вид — зустрічна торгівля, тобто сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачан- ням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Дійсну картину, яка свідчить про реальну результативність (чи втрату від зовнішньої торгівлі), характеризує платіжний ба- ланс країни. Він відображає співвідношення всієї сукупності над- ходжень з-за кордону та платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). Якщо надходження платежів переви- щує видатки, то платіжний баланс вважається активним (має по- зитивне сальдо); у протилежному випадку — пасивним (має від’ємне сальдо).

Платіжний баланс складається з двох колонок — надходжень і платежів, тобто включає дві групи показників: надходження від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з інших країн (нере- зидентів) і зовнішні видатки (платежі) суб’єктів зовнішньоеко- номічної діяльності даної країни (резидентів).

Фундаментом платіжного балансу є зовнішньоторговельний баланс, який розраховується на основі даних статистики митних служб (враховуючи обсяги реально перетинаючих кордони това- рів), тоді як платіжний баланс — за результатами експортних та імпортних надходжень. Часто виникають складнощі при розра- хунку платіжного балансу, оскільки платежі та надходження до нього можуть у часі не збігатися з рухом товарів (послуг), а та- кож у зв’язку зі здійсненням розрахунків у різних валютах за різ- ними курсовими співвідношеннями.

Слід зазначити, що внутрішня структура як торговельного, так особливо платіжного балансу, динамічна і мінлива. На їх стан впливає багато зовнішніх і внутрішніх факторів: циклічність еко- номічного розвитку, динаміка світових цін (особливо на сирови- ну), зміна курсів валют, зростання або зниження внутрішнього попиту на споживчі та інвестиційні товари, зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на зростання чи стримування експорту та імпорту.

Зовнішню торгівлю практично всіх країн світу відзначає не- збалансованість платіжного бюджету, але її характер досить рі- зний: якщо для розвинутих країн типовим є позитивне сальдо, то для країн, що розвиваються, навпаки хронічним є негативне (пасивне) сальдо. Негативне сальдо характерне і для пострадян- ських країн протягом усіх 90-х років. Велика боргова криза для

двох останніх груп країн створює надзвичайні складнощі, що природно, зачіпає й інтереси країн-кредиторів. Так, на кінець 90-х років зовнішній борг Росії перевищував 120 млрд дол., а України — 12 млрд дол. Це значною мірою пояснюється теоре- тико-практичною необґрунтованістю ринкової трансформації економік згаданих країн. При цьому для України дефіцит платі- жного балансу у тогочасний період був зумовлений її торгове- льними відносинами з державами так званого близького зару- біжжя, зокрема з Росією і Туркменією. Водночас торговельний баланс України з державами так званого далекого зарубіжжя характеризувався у 90-х роках позитивними тенденціями (на жаль, тут переважало вивезення сировини).

ності (корисності) для своєї країни. Тому держави законодавчо встановлюють певні правила (закони) та умови зовнішнь отор- говельних відносин.

Історично сформувалися два протилежні види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм (від лат. protectіo — прикриття, захист) — це політика держави, спрямована на захист внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів (обмеження імпорту), а часто навіть і на завоювання зовнішніх ринків. Вона проводиться з метою захисту національної економіки від іноземної «інтервенції» товарів і сти- мулювання розвитку вітчизняного виробництва, яке здатне замі- нити імпортні товари. Ця політика значною мірою поповнює державну казну додатковими грошовими надходженнями від ми- та та інших зборів.

Загалом інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні і нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної полі- тики держави безпосередньо пов’язані з митними зборами. Мито — це кошти, що виконують функцію податку, котрий стягується за перетин товаром митного кордону і котрий при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів, впливаючи таким чином на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі безпосе- редньо спрямовані на коригування експортно-імпортної діяльно- сті з метою захисту від зовнішніх конкурентів певних галузей

(видів діяльності, товарів) національного виробництва. Згідно з прийнятою в ООН класифікацією нетарифні заходи поділяються на три категорії: перша — зовнішньоторговельні заходи, які на- цілені на пряме обмеження імпорту з метою захисту від конкуре- нтів національного виробника; друга — заходи адміністративно- го характеру: митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні та ветеринарні вимоги та вимоги до упаковки, маркиро- вки продукції тощо; до третьої категорії прямих заходів щодо ре- гулювання експортно-імпортних потоків належать ліцензування та квотування. Ліцензування передбачає, що держава через спеці- ально уповноважені відомства видає дозвіл на зовнішню торгів- лю відповідними товарами, які включені в списки ліцензованих при експорті та імпорті. Квотування — це обмеження за вартістю чи кількістю експорту або імпорту певних товарів на відповідний термін.

На противагу цьому політика вільної торгівлі має своєю ме- тою відкрити внутрішній ринок, тому не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. За такої політики країна практич- но не стягує мита, не встановлює будь-яких кількісних або інших обмежень на зовнішньоторговельний оборот. Політику вільної торгівлі проводять країни з високою ефективністю національного господарства, що дає можливість національним підприємцям ви- тримувати іноземну конкуренцію.

них міжнародних економічних відносин. За своєю сутністю між- народний рух капіталу — це переміщення капіталу у різних його формах (товарній, грошовій) з однієї країни в іншу, що при- носить дохід його власнику у формі дивіденда чи процента. Се- ред причин, які зумовлюють рух капіталу за межі національних господарств, провідною є відносний надлишок у даній країні, ко- тра стає «донором» для країн-споживачів.

За джерелами і формами капіталовкладення за кордоном мо- жуть бути різними. Так, за джерелами походження вони поділя- ються на державні й приватні. Державні капіталовкладення — це кошти з держбюджету, які спрямовуються за кордон (або отримуються звідти) відповідно до ухвал урядів чи міжурядових організацій. За формою — це державні позики, позички, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад, кредити Міжнародного

валютного фонду, Світового банку). Приватний капітал — це кошти недержавних джерел, які вивозяться за кордон (отриму- ються з-за кордону) приватними фізичними та юридичними осо- бами (інвестиції, торговельні або міжбанківські кредити).

За терміном розміщення закордонні капіталовкладення поді- ляються на коротко-, середньо- і довгострокові.

За характером використання капітал, який вивозиться за кор- дон або ввозиться в країну, буває позичковим і підприємницьким (див. рис. 6).

Позичковий капітал — це надання коштів у борг заради отри- мання прибутку у формі процента. Підприємницький капітал по- діляється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції за- безпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отри- мання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як правило, прямі інвести- ції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, об- лігації та інші цінні папери довгострокового характеру, не забез- печують контролю за об’єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на всю світову економіку справляють прямі інвестиції, які мають тенденцію до стрімкого зростання. Так, як-

що на початку 80-х років їх загальний обсяг у світі становив 450 млрд дол., то вже наприкінці 90-х років — понад 3 трлн дол. Активну роль у нарощуванні прямого зарубіжного інвестування відіграють ТНК, котрим належить основна його частина.

На сучасному етапі практично всі країни є як експортерами, так і імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на терені світового господарства досить нерівномірний. Основними експор- терами й імпортерами капіталу є США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада та ін. Нині у світі сфо- рмувалась триполюсна структура прямих іноземних інвестицій: США, Європейський Союз, Японія. На цю тріаду припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Для країн, що розвиваються та з перехідною економікою, най- більшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південно- Східна Азія, в тому числі й Китай, який домінує в азіатському ін- вестиційному бумі.

Серед нових тенденцій у 90-ті роки намітилась активізація іноземних інвесторів у країнах Центральної і Східної Європи, що пояснюється не лише процесами ринкової трансформації їх еко- номік, а й наявністю економічного зростання в деяких країнах (зокрема, в таких, як Польща, Чехія, Угорщина).

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій в її еко- номіку дуже малий і становив на кінець 90-х років близько 3 млрд дол. При цьому за останні роки відбулись зміни в розпо- ділі прямих інвестицій між галузями української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу у виробничу сферу. Нині іноземні інвестори найбільший інтерес виявляють до підприємств харчової промисловості, машинобудування та мета- лообробки, транспорту і зв’язку, хімічної та нафтохімічної про- мисловості, а також внутрішньої торгівлі.

Таким чином, стійка тенденція зростання вивезення капіталу, поглиблюючи МПП, відтворює об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил за умов НТР. Рамки внутрішніх ринків стають завузькими для ефективного функціонування виробництва. Осо- бливо це стосується технологічно складної наукомісткої продук- ції продуктивних галузей, динамічний розвиток яких часто не- можливий без міжнародної кооперації. Так, стрімкий прогрес у сфері виробництва комп’ютерної техніки призвів до того, що ви- роби морально старіють протягом 2—3 років.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнарод- них зв’язків, як довгострокова оренда обладнання (лізинг), суб- підрядні контракти на надання інженерно-будівельних робіт, а

також технологічних, фінансових та інших послуг (інжиніринг). Нові форми відповідною мірою віддзеркалюють еволюцію у способах використання іноземних капіталів на території тих чи інших держав: від володіння (повного або часткового) об’єктом власності до контрактних угод, які пов’язані з передачею техно- логій, інформаційних послуг і т. п.

вніх часів. Сучасний міжнародний ринок робочої сили включає різноцільові потоки трудових ресурсів, що перетинають націона- льні кордони. Він об’єднує національні ринки робочої сили і ви- являється у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція трудових ресурсів зумовлюється еко- номічними, політичними, оборонними (захисними), релігійними, національно-етичними та іншими причинами, але серед них нині домінують економічні.

Метою трудової міграції стали пошуки роботи, нових сфер прикладання праці, що свідчить або про відсутність можливостей працевлаштування, або про недостатню ефективність праці у се- бе на батьківщині. Існують суттєві національні відмінності в рів- нях безробіття, оплаті праці, вартості життя тощо. Прискорює міг- раційні процеси також бурхливий розвиток засобів зв’язку і транспорту. Офіційна міжнародна статистика у 90-х роках нара- ховувала близько 40 млн осіб трудівників-мігрантів, а якщо вра- ховувати і членів їх сімей, то дана цифра перевищувала 100 млн осіб.

На сучасному етапі розвитку міждержавної трудової міграції можна виокремити такі її напрями: міграція зі слаборозвинутих країн в індустріально розвинуті — основний потік мігрантів; об- мін трудовими ресурсами між розвинутими країнами; міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; міграція з колиш- ніх соціалістичних країн (особливо пострадянських) у промисло- во розвинуті держави, а також близьке зарубіжжя.

Емігранти з економічно відсталих країн працюють у розвину- тих державах у тих галузях промисловості та інфраструктурних службах, без яких неможливий нормальний виробничий процес та де спостерігається дефіцит робочої сили. Це, як правило, такі види діяльності, котрі не користуються популярністю у місцевого населення, є малопрестижними і низькооплачуваними. Напри-

клад, у Франції емігранти становлять 1/4 зайнятих у будівництві і 1/3 в автомобілебудуванні; у Бельгії — половину всіх шахтарів. Останнім часом активізувався виїзд робочої сили із країн Східної Європи та колишнього СРСР.

В цілому інтенсивне використання іноземної робочої сили значною мірою зумовлено дією таких факторів:

· бажанням знизити витрати виробництва за рахунок викорис- тання дешевшої порівняно з національною іноземної робочої сили;

· «гонитвою за головами», тобто залученням кваліфікованих працівників, у т. ч. й науково-дослідницьких кадрів, що стало безпосередньою причиною такого явища, як «відтік умів»;

· діяльністю ТНК, що не лише підвищує географічну мобіль- ність робочої сили, а й вирівнює умови її використання у світо- вому масштабі;

· інформатизацією виробництва і суспільного життя, інтенси- вністю взаємодії науки і культури різних країн, що веде до уніфі- кації критеріїв освіти і кваліфікації працівників.

Слід відзначити, що міждержавна міграція робочої сили має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних слід відне- сти: зниження рівня безробіття у країнах — експортерах трудо- вих ресурсів; отримання ними додаткових валютних надходжень; заміщення вакансій у виробництві та сфері послуг у високороз- винутих країнах за рахунок іммігрантів; економія на соціальних витратах з боку роботодавців.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна виокре- мити такі: втрата слаборозвинутими країнами працездатної час- тини робочої сили та значної частки кваліфікованих кадрів; фор- мування тенденції до зростання обсягів споживання зароблених за кордоном коштів; виникнення соціальної напруги в країнах- імпортерах через масову присутність іноземних громадян; зни- ження кваліфікації мігрантів та ін.

На сучасному етапі і країни-експортери, і країни-імпортери робочої сили, а також міжнародні організації з питань міграції вдосконалюють законодавство, що регулює ці процеси і потоки, керуючись при цьому принципами свободи, демократії та з ура- хуванням національних інтересів. Особлива роль належить між- народній організації праці, однією з основних функцій якої є опрацювання і схвалення рекомендацій, котрі встановлюють між- народні трудові стандарти щодо визначення рівня зарплати, три- валості робочого дня, страхування, відпусток, охорони праці то- що. За роки існування МОП ухвалила з цих питань понад 300 конвенцій та рекомендацій.