§ 2. Міжнародна валютно-фінансова система та її інфраструктура

Динамізм руху товарів (послуг), робочої сили, фінан- сових коштів (капіталів) через національні кордони прискорює розвиток і вдосконалення міжнародних зв’язків, істотною ланкою яких є фінансові та валютні відносини.

технічних розробок і технологій. Еволюція валютних відносин пов’язана зі зростанням міжнародного поділу праці, обсягів сві- тового виробництва та обміну, а також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних країн світового госпо- дарства.

Світова валютно-фінансова система — це історично сфор- мований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обі- гу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).

Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльно- сті національних господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті.

Кожна країна має свою грошову одиницю (валюту). У міжна- родних розрахунках у розрізі світогосподарського товарообороту і кредиту, прямих зарубіжних інвестицій та інших міжнародних зв’язків постає необхідність в обміні грошей однієї країни на гроші іншої країни. На цьому підґрунті і виникають валютні від- носини.

Як відомо, валюта — це не тільки конкретні грошові знаки, а також кредити і платіжні документи (векселі, чеки, банкноти та ін.), котрі виражені в іноземних грошових одиницях і викорис- товуються в міжнародних розрахунках.

Основною формою валютних відносин є міжнародні розраху- нки, які здійснюються під час міжнародних операцій і відобра- жаються в загальному вигляді в платіжних балансах усіх країн світу. Характерними рисами міжнародних валютних розрахунків

є те, що їх об’єктом стає грошовий (валютний) еквівалент варто- сті тих товарів, послуг, робіт, капіталів, платіжних засобів, які здійснюють обіг між державами. Суб’єктами міжнародних роз- рахунків виступають держави (уряди), підприємства, фізичні особи, банківські рахунки яких перебувають на території різних країн.

Державно-правова форма організації валютних відносин нази- вається валютною системою. Розрізняють національну і світо- ву валютні системи. Перша — це форма організації валютних відносин країни, яка визначається національним законодавством. В основі національної валютної системи лежить грошова одини- ця країни.

Друга — це світова валютна система, що включає сукуп- ність способів, інструментів та установ, за допомогою яких здійс- нюються грошові розрахунки в межах світового господарства.

тованості валют; валютні ринки; міжнародне регулювання валю- тних обмежень; міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція світових грошей у специфічному вигляді повторює розвиток внутрішнього грошового обігу біль- шості країн.

Історично першими виникли системи, в яких роль міжнарод- них грошей виконували благородні метали — золото і срібло, а пізніше — тільки золото. Такий механізм дістав назву золотого стандарту. Він проіснував у формі золотомонетного, золотозлит- кового, золотодевізного стандартів^* з різною масштабністю охо- плення відносин на світовому ринку до кінця 70-х років.

^* Золотомонетний стандарт — курс і вартість валют визначались зафіксова- ним державою кількісним вмістом золота у національній грошовій одиниці; золо- тозлитковий стандарт — характеризувався тим, що хоча грошова одиниця прирів- нювалася як і раніше до кількості золота, зафіксованого в ній, але обмін банкнот здійснювався не на золоті монети (їх вільне карбування було призупинене), а на зо- лоті злитки; золотодевізний стандарт — передбачав обмін банківських білетів за розсудом емісійного банку на золото або валюти країн із золотим стандартом. Останній проіснував до Великої світової кризи 30-х років. У кінці 70-х років згідно з Ямайською угодою відбулася демонетизація золота і втрата ним ролі світових грошей.

дифіковані положення нової світової валютної системи. Проте процес «витіснення» золота з міжнародного грошового обігу від- бувався протягом багатьох десятиріч і завершився з остаточним утвердженням грошової системи паперового типу. Нині функцію міжнародних засобів платежу виконують так звані резервні ва- люти, тобто валюти найбільш економічно розвинутих країн світу. Серед них провідну роль відіграють долар США, англійський фунт стерлінгів, німецька марка, японська єна та ін.

Процес сучасної валютної інтеграції виявляється в появі колек- тивних валют і розвитку деяких з них у напрямі перетворення на світові гроші. Колективні валютні одиниці запроваджуються в 70-ті роки як рахункові гроші, що відіграють роль своєрідного

«спільного знаменника» для вирівнювання курсів національних валют країн — учасниць регіональних валютних відносин.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, яка виражена у грошовій одиниці інших країн.

У 1970 р. Міжнародний валютний фонд увів колективну ва- люту під назвою Спеціальні права запозичення (Special Drawing Rigths — СДР), а наприкінці 70-х в Європі було впроваджено єв- ропейську валютну одиницю екю.

Обмін валют відбувається на валютному ринку. Валютний ринок — це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція іноземних валют, що оцінюються в національній валюті. Інакше кажучи, це місце здійснення валютних операцій. Нині валютний ринок функціонує через міжнародні мережі сучасних засобів

зв’язку та комп’ютерних систем, які дозволяють учасникам ва- лютних операцій знати поточні котирування курсів усіх основних валют і відповідно оперативно укладати вигідні угоди, оскільки курси валют змінюються надзвичайно швидко. Головними суб’єк- тами валютного ринку є великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). Об’єктом цього ринку є валюта.

У міжнародній валютній практиці залежно від обсягу, харак- теру операцій і кількості використовуваних валют розрізняють національні, регіональні та світові валютні ринки.

Світові валютні ринки концентруються у світових фінансо- вих центрах — місцях, де зосереджені банки, спеціалізовані кре- дитно-фінансові інститути, в яких здійснюються міжнародні ва- лютні, кредитні, фінансові операції. Найбільш відомі — це валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Токіо, Франкфур- ті-на-Майні, Цюриху. У 60-ті роки з’явились нові фінансові цен- три Південно-Східної Азії — в Сінгапурі, Гонконгу, а у 80-ті — фінансові центри на колишній периферії світового господарства: Бахрейні, Панамі, на Багамських та Антильських островах. Тут вони функціонують на офшорних засадах, мають пільгові валют- ні режими, що приваблює транснаціональні банки й корпорації.

Характерно, що обсяг операцій на валютних ринках значно більший, ніж обсяг обміну (торгівлі) товарами та послугами. Так, на початку 90-х років щоденний обсяг операцій на валютних ри- нках сягав 1 трлн дол., причому близько 50 % операцій здійсню- валось на трьох найбільших світових валютних ринках: Лондон- ському, Нью-Йоркському, Токійському.

Більшість операцій на валютних ринках проводиться у дола- рах США, а також німецьких марках, англійських фунтах стерлі- нгів, японських єнах, французьких та швейцарських франках.

Формально валютний паритет (співвідношення) між грошо- вими одиницями різних країн встановлюється офіційними уста- новами (національними банками або іншими уповноваженими для цього фінансовими органами). Але фактично на валютних ринках обмін валют здійснюється не за їх офіційним курсом, а за курсом, який відхиляється від паритету залежно від реального попиту на певну валюту та її пропозиції. Тому застосовуються два види ва- лютного курсу, за яким взаємно обмінюються валюти: фіксова- ний (встановлений) і плаваючий. Фіксований валютний курс — це результат угоди заінтересованих країн про підтримку курсу своїх валют на певному рівні. Якщо курс національної валюти відхиляється від попередньо встановленої величини, центральний банк країни здійснює інтервенцію (пряме втручання) на валют-

ному ринку. Він купує або продає національну валюту з метою відновити встановлений рівень своєї грошової одиниці. Плаваю- чий валютний курс — це обмінний курс, який залежить тільки від попиту та пропозиції на цьому ринку.

Результатом коливання валютного курсу є два основні наслід- ки: погіршення або поліпшення стану експорту або імпорту. Так, за умови, що обмінний курс національної валюти знижується (іноземна валюта дорожчає, тобто обмінюється на більшу кіль- кість вітчизняних грошей), спричиняється подорожчання зарубіж- них товарів, вигіднішим стає експорт. За протилежної ситуації, коли обмінний курс національної валюти підвищується (іноземна валюта стає дешевшою), ціни на імпортні товари знижуються, а на експортні, навпаки, зростають.

З метою запобігання негативним наслідкам коливань обмінного курсу держави вживають певних заходів для регулювання валют- ного курсу, зокрема, здійснюють валютні інтервенції на внутріш- ньому і зовнішньому валютних ринках тощо. Валютна інтервен- ція — це цільові операції національних банків з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної ва- люти, визначені межами (границями) її підвищення чи зниження.

Важливе значення у світогосподарських зв’язках має і проблема конвертованості валют. Конвертованими називають такі валюти, які вільно, без обмежень, обмінюються на інші національні грошові одиниці, товари та послуги. Тому, чим більше валютних обмежень існує в країні, тим менш конвертованою є її валюта. Відсутність та- ких обмежень означає повну конвертованість валюти.

Конвертованість валюти може бути повною лише тоді, коли вона охоплює всі види зовнішньоекономічних операцій і поши- рюється на всіх власників валюти (як юридичних, так і фізичних осіб). Якщо ж мають місце валютні обмеження, які поширюються на окремих суб’єктів, об’єкти і зони оборотності, то це — част- ково конвертована валюта.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість. За зов- нішньої конвертованості повна свобода обміну зароблених у країні грошей надається тільки іноземцям (нерезидентам). За внутрішньої конвертованості, навпаки, цією свободою корис- туються особи, які постійно проживають у даній країні (резиден- ти), а для нерезидентів зберігаються певні обмеження.

Нині повністю конвертовані валюти має лише обмежена кіль- кість країн, а саме: США, Великобританія, ФРН, Канада, Данія, Нідерланди, Австрія та деякі інші, тобто насамперед розвинуті країни з відкритою економікою. Навіть така економічно розвину-

та країна, як Франція, запровадила повну конвертованість фран- ка лише з початку 1990 р.

Конвертованість національної валюти потребує економіки ри- нкового типу, оскільки вона ґрунтується на вільному волевияв- ленні всіх власників грошових коштів. Окрім того, ринкова еко- номіка має бути достатньо зрілою для протистояння іноземній конкуренції. Важливою умовою, що сприяє введенню конверто- ваності, є відсутність дефіциту платіжного балансу.

На жаль, українська гривня є однією з найменш конверто- ва-них валют у світі, що пов’язано з глибоким кризовим ста- ном економіки і тривалим та непослідовним характером фор- мування ринкових відносин.

це інститути, створені за міждержавними угодами для регулю- вання міжнародних економічних відносин. Провідними з них є Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Євро- пейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

МВФ — це міжнародна валютно-кредитна організація, яку було створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. Почав функціонувати з 1945 р. Нині до МВФ входить понад 160 держав світу. Згідно зі Статутом МВФ його основними цілями є: сприяння розвитку торгівлі та валютно- го співробітництва; надання країнам-членам коштів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти, величина якої залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у сві- товій економіці й міжнародній торгівлі. Так, на початок 90-х ро- ків квота США становила 19,62 %, далі йшли Німеччина і Японія (по 6,1), Франція і Великобританія (по 5,48 %) та ін. Квоту для Росії встановили на рівні 3 %, для України — 0,7 %.

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання платіжних балансів і зовнішньої заборгованос- ті. Кредити МВФ поділяються на:

· звичайні кредити фонду, які надаються для подолання тим- часових труднощів платіжного балансу в рамках одного року (з перспективою подовження до 4—5 років);

· компенсаційні кредити, що їх надають для компенсації зме- ншення експортної виручки, яке сталося з причин, незалежних від країни-позичальника, терміном на 3—5 років;

· стабілізаційні кредити терміном до 3—5 років, які надають- ся для фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні у разі несприятливої кон’юнктури на світових ринках.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове призначення — здійснювати структурну перебудову зов- нішніх рахунків у разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися протягом 4—10 років.

При цьому кредитні операції здійснюються тільки з офіційни- ми органами країн-членів МВФ: національними банками, казна- чействами, валютними стабілізаційними фондами.

Однією з форм міждержавного кредитного регулювання є створення спеціальних фондів запозичення ресурсів. Роль МВФ полягає у посередництві між країнами, які потребують коштів, і країнами-кредиторами та встановлення контролю над валютно- фінансовою політикою держави-позичальника.

З кінця 70-х років МВФ переорієнтував свою діяльність на ви- рівнювання платіжних балансів країн, що розвиваються, а з почат- ку 80-х — на регулювання їх зовнішньої заборгованості. Відбу- лося підвищення ролі МВФ як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності країн-боржників.

Слід зауважити, що МВФ пов’язує надання кредитів країнам- членам з умовами проведення ними відповідних змін в економіч- ній політиці. Відмова країни виконувати умови МВФ практично закриває їй доступ до світового ринку капіталів. У той же час не- велика позичка фонду надає країні можливість отримати більший кредит у банках.

З 1992 р. членом МВФ є й Україна, якій у першій половині 90-х років надано фінансову допомогу в сумі 742 млн дол. для подолання труднощів, що виникли за зведення платіжного балан- су та покриття його дефіциту, який утворився внаслідок серйоз- них деформацій у традиційній системі зовнішньої торгівлі й роз- рахунків з окремими країнами. У період 1995—1999 рр. Україна отримала позички від МВФ за програмами stand-buy. Головною метою цього кредиту є підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України. Саме в цей період було здійснено ряд заходів щодо регулювання валютних курсів, системи платежів та ліквідації обмежень, котрі стримува- ли зростання міжнародної торгівлі. Загальна сума позичок від МВФ на початок 1999 р. становила понад 3 млрд дол.

Поряд з МВФ в регулюванні міжнародних валютно-фінансо- вих відносин важливу роль відіграє й інша організація, зв’язана бреттон-вудськими угодами 1944 і 1945 рр. — Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Цей банк разом зі сво- їми двома філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК) та Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) — входить до структури Світового банку. До нього також належить Агент- ство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Щодо МБРР, це міжурядова фінансова організація, членами якої є понад 180 країн. Головну роль в організації відіграють роз- винуті країни — США, Японія, Німеччина, Франція, Італія та Канада. Членами МБРР можуть бути тільки країни-члени МВФ.

Основна мета діяльності МБРР — сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових позичок і кредитів, націлених на реалізацію програм, що сприяють струк- турній перебудові країн-позичальниць, а також сприяння розвит- ку міжнародної торгівлі та підтримці платіжних балансів. Позич- ки надаються як державним, так і приватним підприємствам, але за наявності гарантій урядів відповідних країн. При цьому банк вимагає обов’язкового надання інформації про фінансовий стан країни-позичальника, об’єктів, що кредитуються, а представники МБРР періодично обстежують ці об’єкти. Найбільша частина його кредитів спрямовується у галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв’язок. Банк надає позички приблизно на 15 млрд дол. щорічно, процент за користування береться на рівні ставок фі- нансового ринку.

Загальна сума позичок, надана МБРР Україні за період з 1994 по 1999 рр., становила понад 3,1 млрд дол. Вони мали бути вико- ристані в енергетиці, вугільній промисловості, аграрному секторі економіки, для розвитку підприємництва тощо, у т. ч. для по- криття дефіциту бюджету — 2,5 млрд дол.

Деяку специфіку мають філіали МБРР — МФК і МАР, які бу- ли створені відповідно у 1956 р. і 1960 р. Зокрема, МФК фінансує перш за все приватний сектор країн, що розвиваються. Вона на- дає кредити навіть без гарантії уряду, на відміну від МБРР. МАР надає пільгові довгострокові (до 50 років), часто майже безпро- центні (0,75 % річних) кредити найменш розвинутим країнам.

Отже, Світовий банк з його структурами є провідною міжна- родною фінансово-кредитною організацією.

У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), метою якого є сприяння ринковим рефор- мам у країнах Центральної та Східної Європи. Засновниками ба-

нку виступили 40 країн, а також дві міжнародні організації — Європейське економічне співробітництво і Європейський інвес- тиційний банк. ЄБРР має відігравати роль стимулятора для залу- чення капіталу в галузі інфраструктури країн Європи з перехід- ною економікою. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям зважитися на необхідний ризик освоєння ринків у цьому регіоні, в т. ч. на пострадянському просторі.

Кошти, що надійшли від ЄБРР в Україну протягом 1993— 1999 рр., становили понад 0,5 млрд дол. Вони використову- ються на реалізацію проектів суспільного розвитку України, розвиток телекомунікацій тощо.

розвитку. Нині об’єктивна необхідність динамічної інтеграції постсоціалістичних країн у сучасну модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі МПП, передусім загальноєвропейського.

Проте входження молодих незалежних держав, особливо по- страдянських, у т. ч. й України, до світового господарства — це складний і тривалий процес. Його складність, зокрема для нашої країни, зумовлена насамперед такими обставинами: нерозвинуті- стю ринкових відносин, оскільки вони перебувають лише в стадії формування; відсутністю ефективного механізму зовнішньоеко- номічних зв’язків (ЗЕЗ). Щодо механізму ЗЕЗ, то для України він має особливе значення з позицій раціонального співробітництва зі світовим економічним співтовариством.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків слід розуміти сукупність конкретних форм, методів і принципів розвитку тор- говельно-економічних, науково-технічних, валютно-фінансових, правових відносин господарських суб’єктів України з партнера- ми із зарубіжних країн, а також наявність відповідних організа- ційно-управлінських структур, що забезпечують ефективну взає- модію національних економічних суб’єктів зі світовими.

Основні структурні елементи механізму зовнішньоекономіч- них зв’язків (ЗЕЗ) такі:

· програмно-цільові форми та методи господарського механіз- му координації і господарських міжнародних відносин (довго-

строкові програми торговельно-економічного і науково-технічно- го співробітництва з іншими країнами, угоди про розвиток гос- подарських зв’язків);

· сукупність фінансово-кредитних важелів, які використову- ються у міжнародних економічних відносинах;

· організаційно-управлінські інститути (товариства, центри, банки, біржі з реалізації цих зв’язків);

· правові норми, акти, положення, що регулюють ці відно- сини.

При цьому механізми ЗЕЗ мають бути спрямовані перш за все на реалізацію загальнодержавних інтересів. Нині вони носять не- раціональний (корпоративний) характер, мають однобоку спря- мованість.

Народне господарство України сьогодні перебуває у затяжній економічній кризі. Зрозуміло, що ці процеси негативно вплива- ють і на зовнішньоекономічні зв’язки.

Слабим є включення України в міжнародний поділ праці, що не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтере- сам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових про- дуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світо- вого економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту в загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4—5 %, тоді як середньосвітовий показник дорівнював 17 %. У 90-ті роки сталося подальше зменшення експорту як в абсолют- них, так і у відносних показниках, а в його товарній структурі основна частка припадає на сировину, матеріали, товари народ- ного споживання. З іншого боку, народне господарство України в основному залежить від товарних поставок з республік коли- шнього Союзу. Так, потреби в кольорових металах, верстатах та інструментах, хімволокні на 80 % покриваються з пострадянсь- кого простору, не говорячи вже про енергоносії, лісоматеріали і т. п.

Можна констатувати: наша країна інтегрується у світовий еко- номічний простір як сировинний придаток. За кілька останніх років експорт машинно-технічних товарів у загальному балансі становив 10—20 %. Це у той час, коли рівень експорту готової продукції в світі перевищує 50 %.

Суттєву роль в оздоровленні економічної ситуації повинна ві- дігравати ефективна зовнішня політика. В Україні життєво важ- ливо налагодити виробництво імпорто-замінної продукції, такої

як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, ав- тобуси, автомобілі, холодильники та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, потрібно значно поліпшити обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, граніту, урану), в т. ч. і сільськогоспо- дарської продукції. Так, рівень переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише 50 % від її рівня в розвину- тих країнах. Важливу роль в забезпеченні життєво необхідних потреб країни має відігравати виробнича кооперація з іншими державами та підвищення конкурентоспроможності власної про- дукції.

Формуючи свою зовнішньоекономічну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими прі- оритетами, виходячи з історичних та сучасних умов функціону- вання національної економіки. Зрозуміло, що на найближчі 10— 15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД, що мають аналогічний рівень техні- чного розвитку та традиційні господарські зв’язки. Тому інтег- раційна політика відносно країн СНД, як і країн Балтії, повинна орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, ка- піталів і робочої сили. Щодо інтеграційної політики зі східноєв- ропейськими країнами, то з ними важливо відновити ефективні традиційні форми співробітництва у сфері міжнародної спеціа- лізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтег- рації з цими країнами стануть субрегіональні угруповання — єврорегіони Карпати та Буг. Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справити спеціальні (вільні) економічні зо- ни різних типів, які доцільно створити у відповідних регіонах України.

На довгострокову перспективу може бути й орієнтація Украї- ни на інтеграційні міжнародні угруповання, передусім європей- ські. Так, Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус спостерігача в СОТ, інтенсифікує свою полі- тику щодо інших впливових наднаціональних організацій. Актив- на участь у них надзвичайно важлива для України, оскільки створені співтовариством інституції та механізми координації в сфері валютних, фінансово-кредитних, міжнародних відносин продемонстрували за час свого існування здатність до компроміс- ного розв’язання економічних суперечностей та дійовий вплив на розвиток як національних економік окремих країн, так і всієї міжнародної спільноти.