Функціональна специфіка інституціональної підсистеми економіки

Те, що інституціональна структура організована в одну з під­систем економічної системи, порушує питання про атрибутивні характеристики останньої.

Теза, що економіка на будь-якому її рівні являє собою систему, настільки аксіоматична, що взагалі (здебільшого) знімає проблему розгляду базисних «каркасних» підсистем, які її утримують.

Перш за все відзначимо багатоваріантність у визначенні еко­номічної системи. Це стосується як використання самого терміна, так і його складових (підсистем, структур, рівнів тощо).

У рамках системного підходу традиційним є зведення еконо­мічної системи до низки ознак (тез):

1. Економіка — це (насамперед) система;

2. Система — це (насамперед) цілісність;

3. Цілісність — це (насамперед) інтегративність;

4. Інтегративність — це (насамперед) структурність;

5. Структурність — це (насамперед) організованість;

6. Організованість — це (насамперед) функціональність;

7. Функціональність — це (насамперед) генетичність.

Зупиняючись на інтерпретації атрибутивних характеристик системи, відзначимо, що економічна система є цілісною, оскільки в її рамках забезпечується цілісність економічної діяльності. Логічно замкнена структура економічної діяльності може бути представлена безперервним відтворенням її основних результую­чих форм і послідовним проходженням їх через стадії інституціо- налізацїї, уречевлення, розпредмечування, персоніфікації.

Якби постановка завдання систематизації економічної діяль­ності мала навчальні цілі, його розв’язанню в першому набли­женні можна було б додати форму аналогії.

Відносно системоутворення економічної діяльності, очевидно, теж можливим є припущення про наявність 4 базисних економіч­них підсистем, взаємозв’язок яких формує економічну систему як цілісність. За наведеною вище аналогією до них варто було б від­нести суб’єктну («гравці»), факторну («інструменти»), відтворю- вальну — («послідовність») та інституціональну («правила») під­системи економіки.

Якою мірою системоутворювальний характер зазначених еко­номічних структур підкреслюється колом — інституціоналіза- ція → уречевлення → розпредмечування → персоніфікація — кожну з них формують системні, «усередині себе», елементи. Для інституціональної підсистеми — це базисні економічні інститути: власність, влада, управління, праця; для факторної — економічні фактори: природні ресурси, капітал, робоча сила, підприємницькі здібності; для відтворювальної — фази виробництва, розподілу, обміну і споживання; нарешті, для суб’єктної підсистеми — до­машні господарства, фірми, економічні посередники, держава.

Стосовно до інституціоналізації нами вже не раз підкреслювало­ся, що цей процес за допомогою неписаних правил чи правової дія­льності формує правила, норми економічного спілкування і забез­печує їх додержання. На цьому інституціональному підгрунті тільки й стає можливим підведення матеріальних умов під економічну дія­льність. При цьому й об’єктно, і суб'єктно відбувається уречевлен­ня цих умов, тобто зведення речей у відносини і «заміщення» речей відносинами. Бачення в речах — засобах виробництва — тільки їх властивості бути засобом одержання доходу одночасно означає ба­чення в умовах виробництва відносин з тими, хто також претендує на частку результату — у цьому суть процесу уречевлення будь- якого з факторів виробництва і підстава отримання специфікованих доходів.

Отже, інституціоналізація — уречевлення — розпредмечування — персоніфікація — такі форми і стадії економічної діяльності, що забезпечують її цілісність так само, як і цілісність економічної сис­теми. При цьому кожна зі стадій наділена різним рівнем і формою прояву соціальності. Стадія інституціоналізації і відповідна їй ін- ституціональна підсистема економіки— безпосередньо суспільна, уречевлення (факторна підсистема)— опосередковано суспільна, розпредмечування (відтворювальна підсистема) — опосередковано приватна, персоніфікації (суб’єктна підсистема)-— безпосередньо приватна. Підкреслюючи цим ступінь інтегративності окремих під­систем економічної системи, відзначимо, що й сама економічна сис­тема, безумовно, має ознаку інтегративності, і насамперед, тому що втягує у свою орбіту практично всі види діяльності.

Особливе питання — про структурність економічної системи. Як уже наголошувалося, на основі розгляду критеріїв її цілісності доцільно виокремити чотири підсистеми, що забезпечують стру­ктуроутворення економічної системи, — інституціональну, фа­кторну, відтворювальну, суб'єктну. Аналіз їх взаємозв’язку — проблема, яка в прямій постановці практично не розглядається, хоча, без сумніву (здебільшого в неявній формі), і проступає в сучасних економіко-теоретичних дослідженнях.

Звертаючись до інших атрибутивних характеристик економічної системи, відзначимо, що інституціональні, факторні, відтворюваль- ні, суб’єктні розбіжності в її організації (особливо на макрорівні) ті­сно переплетені з національними особливостями й ідеологічними факторами, що дає небагато підстав для обмеження розгляду типів організації економічної системи розхожою схемою «ринок — не- ринок». Це тим більше так, бо функціональність економічної систе­ми задається не тільки ринковими механізмами (а на макрорівні і «не стільки» останніми), скільки економічними підсистемами, що забезпечують реалізацію соціальних орієнтирів відповідно до логіки і генезису системних трансформацій.

Отже, відповідно до функціонального призначення і специфі­ки окремих фаз економічної діяльності, що забезпечують її ціліс­ність і в цьому сенсі цілісність економічної системи, структуру останньої формують інституціональна, факторна, відтворювальна і суб’єктна підсистеми. При цьому за інституціональною підсис­темою закріплюється функція соціалізації, інституціоналізації сфер економічної діяльності, за факторною — уречевлення умов діяльності, відтворювальною -— опредмечування й розпредмечу- вання діяльності. Замикає коло суб’єктна підсистема функцією персоніфікації цілей і результатів діяльності.

Зупиняючись на характеристиці останніх трьох підсистем, відзначимо таке. У факторну підсистему з часів теорії 3 факторів до сучасних трактувань 4-го й інших факторів традиційно вклю­чаються земля (природні ресурси), капітал, робоча сила, підпри­ємницькі здібності. Аналіз факторної підсистеми припускає до­сить широке поле дискусій, чи стосуються вони специфікування окремих факторів, їх кількості, віднесення до тієї чи іншої фази відтворювального циклу і т. ін. Однак «основним питанням» тут залишається проблема «одиничності» чи множинності засад отримання специфікованих доходів.

Конкретніше, факторна підсистема є «факторною», оскільки кож­ний з агрегатів її ресурсів розглядається як «постачальник» доходу. Вона становить підсистему економічної системи, а не тільки вироб­ничої. Її елементи — фактори не тому, що приносять дохід, вони приносять дохід, бо являють собою не речі і навіть не властивості, здатності, потенціал речей, а визначені інституціональною підсис­темою, заданими «правилами економічної поведінки» економічни­ми відносинами носіїв факторів виробництва. Ясно, що на цьому рі­вні в поняття «річ» варто включати і людину з тих самих підстав, на яких вона включається в сукупність «простих моментів праці». На­решті, факторна підсистема цілісна— і в споконвічному афоризмі «земля — мати багатства, праця — його батько», і в його сучасній інтерпретації, де агрегування безлічі ресурсів у чотири фактори (два, три, п’ять... — лише варіації ) виявляється настільки ж при­родним, наскільки з погляду низки відгалужень економічної теорії (економетрії наприклад) не є необхідним.

Відтворювальна підсистема — одна з тих, що традиційно при­вертає увагу в дослідженні економічної системи. Вбираючи в себе єдність фаз руху продукту: виробництво — розподіл— обмін — споживання, в якому як у «правильному силогізмі» виробництву приділяється значення загального, розподілу й обміну — окремо­го, а споживанню — одиничного, вона насамперед забезпечує опредмечування (власне виробництво) та розпредмечування (розподіл, обмін, споживання) економічної діяльності. Сутнісна різнопорядковість і одночасно сумісність відтворювальних фаз дозволяють говорити про них як про такі, що надають економіч­ній системі специфіку «економіки виробництва», «економіки розподілу», «економіки обміну» чи «споживання». Якщо «еко­номіка розподілу» ідеалізує комерційні операції контрагентів, де виробництво і розподіл доходів здійснюються поза ринком, а ці­ни встановлюються так, щоб споживачі, конкуруючи між собою, були спроможні розкупити в точності всю масу вироблених благ, залишаючи при цьому агентів розподілу незалежними від спожи­вачів, то в «економіці обміну» (ринкова економіка) доходи вияв­ляються залежними від цін, оскільки споживачі, будучи власника­ми вихідних ресурсів, конкурують і на ринку ресурсів. Очевидні й інші можливості подібного моделювання економічних систем на кшталт «економіки виробництва» («виробництво заради виробни­цтва») чи «економіки споживання» («суспільство споживання»).

Зазначене разом з тим не повинне зводити предмет економіч­ної теорії (навіть політекономії у «вузькому сенсі») тільки до від- творювального аспекту аналізу. Традиційне визначення предмета економічної теорії і з позицій аналізу поведінки суб’єктів та її оптимізації в умовах обмеженості ресурсів, і в контексті відно­син, в які вступають економічні суб’єкти в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, у неявній фор­мі вказують на цілісність економічної системи в єдності її інсти- туціональної, факторної, відтворювальної і суб'єктної підсистем.

Звертаючись до суб’єктної підсистеми економічної системи, серед її складових, як уже зазначалося, ми можемо виділити до­машні господарства, фірми, економічних посередників, державу.

У марксистській політекономії розглянута підсистема є дво- суб’єктною (для сільського господарства — трисуб’єктною) з віднесенням економічних посередників, що персоніфікують тор­говий і позичковий капітал, на більш поверховий рівень. Для ін­ших шкіл вона, як правило, двосуб’єктна на мікрорівні (фірма—- домашнє господарство) і п’ятисуб’єктна на макрорівні (сукупне домашнє господарство, сукупна фірма, держава, фінансові кор­порації, некомерційний сектор). При цьому цілісність суб’єктної підсистеми на мікрорівні звичайно підкреслюється через безпо­середню чи опосередковану єдність носіїв капіталу і праці’ з ви-

¹ Спочатку капітал і праця ще об’єднані, потім вони, хоч і роз’єднані і відчужені, але обопільно підносять і стимулюють один одного як позитивні умови. (По-друге) — проти­лежність обох відносно один одного: вони обумовлюють один одного; робітник бачить у капіталісті (і навпаки) своє власне небуття; кожний з них прагне відняти в іншого його іс­нування. (По-третє) — протилежність кожного стосовно самого себе... Праця як момент капіталу... Сам робітник є капітал, товар. Ворожа взаємна протилежність (К. Маркс). ходом на потрійну особливість відтворення капіталу^[V], а на макро- рівні ця цілісність обгрунтовується теорією відтворення сукупно­го суспільного продукту. Для традиційних напрямків економічної теорії уявлення про цілісність суб’єктної структури зазвичай ілюструється кругообігом натуральних і грошових потоків (і на мікро-, і на макрорівні).

Виокремлення в економічнії! системі інституціональної, фа­кторної, відтворювальної і суб’єктної підсистем передбачає не­обхідність розгляду їх парних і множинних взаємозв’язків. Ці взаємозв’язки у першому наближенні можуть бути обмеженими розглядом специфіки 6 можливих підсистемних пар: суб’єктно- відтворювальної, відтворювально-факторної, суб’єктно-факторної, інституційно-суб’єктної, інституційно-факторної, інституційно-від- творювальної (рис. 15).

Рис. 15. Парні взаємозв’язки підсистем економічної системи

Характеризуючи окремі підсистемні пари, найбільш очевидна щільність їхніх взаємозв’язків простежується по лінії головної діагоналі матриць структурних елементів. Так, для суб’єктно- відтворювального блоку такою матрицею може бути така схема (рис. 16).

Зміст схеми фіксує головна діагональ:

фірма (насамперед) — виробляє;

держава (насамперед) — розподіляє;

економічні посередники (насамперед) — обмінюють;

домашні господарства (насамперед) — споживають.

Звичайно, як і для кожної з розглянутих далі підсистемних пар, незаповнені клітини матриці далеко не позбавлені змістовності.

Рис. 16. Домінуюча лінія зв’язку суб’єктно-відтворювального блоку

Фірми, що розподіляють та споживають ресурси чи здійснюють обмінні операції; державні структури, що займаються виробницт­вом чи обміном та споживанням; економічні посередники, що ви­робляють. розподіляють і споживають; домашні господарства, що функціонують у сфері виробництва, розподілу, обміну, — незапе­речні економічні реальності. Однак незаперечним є й те, що ці ре­альності є відгалуженими, трансформованими, похідними від голов­ного функціонального призначення економічних суб’єктів, що, власне, і відбиває лінія головної діагоналі. Так, питання про орієн­тири формування ринкової економіки — це завжди питання про вибір моделі ринку з пріоритетами, що віддаються або виробничій фірмі (модель ліберального ринку з формулою «що добре для «Дженерал Моторз....»), або розподільним функціям держави (мо­дель державно-регульованого ринку), або соціалізації споживання з неодмінною ознакою «соціального захисту» домашніх господарств (соціально орієнтована ринкова економіка).

На відміну від суб'єктно-відтворювальних, відтворювально- факторні підсистемні взаємозв'язки вказують як на виняткову роль окремих економічних факторів у забезпеченні відтворюва- льного процесу, так і на особливу «відповідальність» окремих фаз відтворення за реалізацію матеріально-речовинного змісту економічних факторів. Домінуюча лінія зв’язків відтворювально- факторного блоку (рис. 17), до якої об’єктивно тяжіють інші комбінації, відповідає логічному ряду: капітал (насамперед) — фактор виробництва; природні ресурси (насамперед) — об'єкт розподілу; підприємницькі здібності (більшою мірою, ніж для інших сфер) — умова обміну; робоча сила (для суб’єкта її розпо­рядження) — об’єкт споживання.

Рис. 17. Домінуюча лінія зв’язку відтворювально-факторного блоку

Зовнішня легкість критики цього ряду його розгортанням в інші, найчастіше суперечні йому комбінації, не може тут показа­тися досить переконливою, доки не буде доведено, що практика знає інші варіанти безпосереднього включення розглянутих тут факторів у відтворювальний процес. Наскільки капітал — фактор виробництва, що підкоряє, включає в себе інші, настільки дови- робничий розподіл пов’язаний насамперед із природними ресур­сами, та жодна з фаз не відповідає такою самою мірою розкриттю підприємницьких здібностей, як обмін. Звідси ж випливає, що віднесення економічних факторів тільки до фази безпосереднього виробництва містить у собі відому неточність, цілком припусти­му для цілей факторного аналізу, але неприйнятну для характе­ристики структури економічної системи в цілому.

Звертаючись до суб’єктно-факторних взаємозв’язків економічної системи, неважко знайти можливість їхнього виведення «за анало­гією» з розглянутими раніше підсистемними парами. Якщо для від­творювально-факторного блоку в центрі уваги — визначення ролі окремих факторів у відтворювальному процесі, то в суб’єктно- факторному аналізі на першому плані — призначення окремих фа­кторів для реалізації основних функцій економічних суб’єктів (рис. 18). Фірма (насамперед) оперує капіталом, держава — природ­ними ресурсами; економічних посередників особливо відрізняють підприємницькі здібності, а домашні господарства здебільшого представлені робочою силою.

Специфіка розглянутих на рис. 18 взаємозв’язків полягає в опосередкованій (через розпредмечування) персоналізації еконо­мічних факторів і в настільки ж опосередкованому (через інсти- туціоналізацію) уречевленні економічних суб’єктів. «Капіталіст», «підприємець», «робітник» —- визначеності, в яких економічних суб’єктів уособлюють, представляють економічні фактори. При цьому, наприклад, «капіталіст» є таким (здебільшого) лише в уявленні про нього як про «капіталістичну фірму».

Рис. 18. Домінуюча лінія зв’язку суб’єктно-факторного блоку

Безумовно, там, де в центр уваги ставиться завдання аналізу внутрішніх взаємозв’язків однієї з підсистем, говорити про зовнішні взаємозв'язки її з іншими підсистемами, а тим більше, про специ­фіку взаємозв’язків останніх можна лише в «постановочному» порядку. У цьому сенсі, звертаючись до інституційно-суб’єктного взаємозв’язку підсистем економічної системи, її специфіку так са­мо, як і для розглянутих раніше зв’язків, варто фіксувати по домі­нуючій лінії матриці інституційно-суб’єктного блоку (рис. 19).

Рис. 19. Домінуюча лінія зв’язку інституціонально-суб’єктного блоку

Інституціональну підсистему, що формує «правила гри» для «гравців» — економічних суб’єктів, утворює сукупність особ­ливих сфер життєдіяльності, «влучення і перебування» в яких забезпечує для економічних суб’єктів «вменені» засоби існу­вання. При цьому «прикріплення» економічних суб’єктів до окремих базисних інститутів має під собою ті підстави, що: фір­ма (більшою мірою, ніж інші суб'єкти) концентрує власність; держава є головним «владоутримувачем»; економічні посеред­ники (принаймні, для маркетингового управління) — головні орієнтири, постачальники інформації, «маяки» в управлінні; домашні господарства — головні «постачальники» на ринку праці. Звичайно, тут, як і за характеристики інших, уже розгля­нутих раніше парних підсистемних взаємозв'язків, претендува­ти на однозначність сприйняття наведеного логічного ряду досить складно. Більш того, не є проблемою, звертаючись, на­приклад, хоча б до догми Сміта, показати, що домашні госпо­дарства —- основний «резервуар» власності. Однак і тут для бі­льшості домашніх господарств джерелом засобів існування все- таки є заробітна плата (тим більших розмірів, чим значнішою є кількість та якість праці), для держави — податки (тим більшої суми, чим реальніше й ефективніше влада), для фірми — прибу­ток (розміри якого пропорційні власності), для економічних по­середників — підприємницький дохід, обумовлений ефективні­стю управлінських рішень.

Викладене значною мірою може бути доповнено характерис­тикою інституціонально-факторного підсистемного взаємозв'язку (рис. 20). Ресурси стають факторами виробництва, що приносять специфічний результат — вменений дохід — через «закріплення» за тим чи іншим фактором того чи іншого інституту. Якщо капітал — це вартість, що приносить додаткову вартість, то це є лише іншим вираженням того, що він — власність, що приносить додаткову влас­ність. Тією ж мірою будь-який ресурс, розглянутий у певному кон­тексті як природний, забезпечує ренту, лише здобуваючи ознаку со­ціальності. Достатньою умовою при цьому є зведення природних ресурсів у об’єкт владних відносин. Інші складники головної діаго­налі матриці (рис. 20) не потребують додаткової конкретизації: у жодному з інститутів підприємницькі здібності не знаходять такого безпосереднього прояву, як в управлінні, а для робочої сили пра­ця — узагалі основна сфера вияву та соціалізації.

Замикаючи аналіз парних взаємозв’язків характеристикою ін- ституціонально-відтворювального блоку, відзначимо особливу роль окремих інститутів у відтворювальному процесі (рис. 21).

Рис. 20. Домінуюча лінія зв’язку інституціонально-факторного блоку

Рис. 21. Домінуюча лінія зв’язку інституціонально-відтворювального блоку

Головна діагональ матриці (рис. 21) містить у собі досить ві­домі в економічній теорії і зрозумілі на практиці істини: влас­ність— об’єктивна умова і результат виробництва, економічна влада виявляється насамперед у розподілі, управління забезпечує безпосередній обмін діяльністю і її результатами, праця — необ­хідна умова споживання (хто не працює...).

Відома аксіоматичність у визначенні специфіки інституціона- льно-відтворювального блоку, як уже наголошувалося, характер­на при розгляді всіх парних підсистемних взаємозв’язків. Не пре­тендуючи на вихід за рамки «постановочного» характеру такого розгляду, у тому ж «постановочному» порядку відзначимо мож­ливості і напрямки аналізу множинних підсистемних взаємо­зв'язків економічної системи. Відправним пунктом такого аналі­зу можуть бути функціональні особливості і загальна модель взаємозв’язку інституціональної, факторної, відтворювальної і суб’єктної підсистем економічної системи (рис. 15). З урахуван­ням розглянутої раніше специфіки парних підсистемних взаємо­зв’язків (рис. 16—21) матриця множинних взаємозв’язків еконо­мічної системи може мати такий вигляд (рис. 22).

Рис. 22. Головна діагональ матриці множинних підсистемних взаємозв’язків економічної системи

Досить широкі можливості конструювання комбінацій взаємо­зв’язків структурних елементів розглянутих підсистем віддзерка­лює насамперед головна діагональ матриці (рис. 22). Її формаль­но-логічна інтерпретація може бути такою:

1) фірма, маючи у власності капітал, здійснює виробництво (alblcldl);

2) держава, використовуючи економічну владу, здійснює при­родно-ресурсний розподіл (a2b2c2d2);

3) економічні посередники забезпечують керованість економі­ки, володіючи особливими підприємницькими здібностями, що дозволяють організувати сферу обміну (a3b3c3d3);

4) домашні господарства, виносячи на ринок праці робочу си­лу, забезпечують кінцеве споживання (a4b4c4d4).

Не виходячи за рамки формально-логічного опису основних «стикувальних вузлів» інституціональної, факторної, відтворю­вальної і суб’єктної підсистем, знову ж висловимо припущення, що кожна з багатьох інших комбінацій не має такої щільності зв’язків підсистемних структурних елементів, яку мають наведені вище. Відзначимо також, що по головній діагоналі розглянутої матриці (рис. 22) відображено процес перегрупування однорід­них структурних елементів різних підсистем (al-a4, bl-b4, cl-c4, dl-d4) у змішані структуроутворення (alblcldl-a4b4c4d4), що забезпечує транзитивність і кругообіг інституціональної, фактор­ної, відтворю вальної і суб’єктної підсистем як цілісності, що фор­мує економічну систему. Важливим в аналізі цього кругообігу уявляється вимога витримувати задану функціональними особли­востями підсистем послідовність їх взаємопереходів один до одного. При цьому для забезпечення транзитивності зовсім не обов'язково вихідним пунктом кругообігу вважати саме інститу- ціональну, а не факторну чи суб’єктну підсистеми, важливою є пряма чи зворотна, але послідовність у русі по колу підсистем.

Сказане дає можливість звернутися ще до однієї ілюстрації множинного характеру підсистемних взаємозв'язків (рис. 23).

Рис. 23. Елементи і їх перегрупування у змішані підсистеми економічної системи

На рис. 23 прямокутниками Al—A4, Bl—B4, Cl—С4, ДІ—Д4 відмежовані ділянки відповідно суб’єктної, інституціональної, фа­кторної і відтворювальної структур. По лініях Al АЗ і А2А4 здійс­нюється перегрупування структурних елементів зазначених ще од­норідних підсистем у змішані підсистеми, ділянки яких відмежовані трикутниками A10A2, A2OA3, A3OA4, А4ОА1. При цьому звертає на себе увагу тотожність структурних елементів змішаних підсис­тем (alblcldl-a4b4c4d4), зображених на рис. 22, компонентам голов­ної діагоналі, що свідчить про трансформаційний характер рис. 23.

Подібний варіант трансформації, але вже з позицій доповнен­ня, а не заміщення і з виходом на більш конкретний рівень еко­номічної системи містить рис. 24.

Звертаючись до рис. 24, відзначимо, що він безпосередньо виво­диться з попереднього рисунка. Доповненням до нього служить вказівка на те, що попит, пропонування, конкуренція і монополія належать до основних компонентів ринку і що ці компоненти є на­слідком взаємозв’язків структурних елементів змішаних підсистем.

Рис. 24. Структурні елементи змішаних підсистем у формуванні основних компонентів системи ринку

Визначення ринку як сфери взаємодії попиту та пропонування в умовах чистої чи недосконалої конкуренції не тільки можна відне­сти до хрестоматійних, воно в неявній формі відбиває еволюцію ринкової системи, у вихідному пункті якої є двоелементна (бар­терна) економіка. Далі стадія становлення триелементної суб’єкт­ної структури — виробники, споживачі, конкуренти (ринок віль­ної конкуренції) — трансформується в чотириелементну (вироб- ники — споживачі — конкурента — держава) (державно- регульована економіка) та п’ятиелементну — з додаванням неко- мерційного сектору (соціально орієнтована ринкова економіка).

Що ж стосується можливостей виведення основних ознак рин­ку зі взаємодії елементів розглянутих змішаних підсистем, то, очевидно, деяких пояснень потребує тільки блок, «відповідаль­ний за виведення» конкуренції. Формально під конкуренцією ро­зуміється змагальність виробників (споживачів). Однак реальни­ми носіями конкурентного середовища, його безпосередніми провідниками виступають насамперед економічні посередники (торгові — з боку виробників і фінансові — з боку споживачів), що організовують сферу обміну.

Відзначаючи множинний характер взаємозв’язків структур­них елементів інституціональної, факторної, відтворювальної і суб’єктної підсистем економічної системи, підкреслимо, що фор­мально-логічний аспект розгляду для нас був переважним. Ясно, що в аспекті історичному знайти безпосереднє відображення та­кої логіки більш ніж проблематично. Поставивши все ж таки це питання, конкретизуємо його так: якщо існують етапи історично­го розвитку економічної системи (хоча б з позицій еволюції рин­кової економіки), то на якому з них домінували ті чи інші інсти­тути, фактори, фази, суб’єкти і якою мірою таке домінування визначило специфіку того чи іншого історичного етапу?

Для факторної підсистеми визнаними домінантами в історичному розвитку послідовно виступали природні ресурси, робоча сила, капі­тал, підприємницькі здібності. Те саме, очевидно, з деякими допов­неннями можна сказати і про інші з розглянутих підсистем (рис. 25).

Рис. 25. Зміна домінант в історичному розвитку окремих підсистем економічної системи

Послідовність «зміни лідерів» у суб’єктній підсистемі якщо і може викликати заперечення, то тільки у визначенні місця еконо­мічних посередників. Безумовно, в сучасних умовах роль фінансо­вих і торгових посередників у функціонуванні економічної систе­ми одного порядку якщо й не вища за роль фірми, однак вона, по- перше, усе-таки непорівнянна з економічними можливостями держави, а по-друге, у даному разі йдеться про економічних посе­редників — попередників промислового капіталу, а не його «су­часників». Те саме можна сказати про співвідношення управління і влади в еволюції інституціональної підсистеми. За всіх сучасних «управлінських революцій» відносини економічної влади набули домінуючого значення й через їх більший потенціал, і тому що відправлення владних функцій можна розглядати як «вищий піло­таж» як порівняти з управлінням.

Найбільш проблематичною в розгляді еволюції відтворюваль- ної підсистеми може здатися спроба надання іншій фазі, крім ви­робничої, значення домінуючої. Однак говоримо ж ми про «еко­номіку споживання», «економіку обміну», ринкову економіку, нарешті. Про це вже йшлося, коли зверталася увага на Марксів аналіз зсуву ціннісних орієнтирів у економічній діяльності від споживчої вартості до вартості, а від неї до додаткової вартості. Цим можна пояснити і «розподіл місць» в еволюції відтворюва- льних домінант, доповнивши його аргументом впливу зміни нор­ми нагромадження на зміну визначальних відтворювальних фаз.

Привабливим було б, визначивши в послідовності зміни домі­нуючих елементів окремих підсистем (рис. 1), згрупувати ці еле­менти в змішані блоки (наприклад, для першого, вихідного істо­ричного етапу, домашні господарства, природні ресурси, праця, споживання) і на цій основі описати специфіку цих етапів. Пере­шкодою, що виключає таку можливість є те, що розгляд еволюції підсистемних домінант в історичному плані, на відміну від фор­мально-логічного, допускається тільки в рамках окремих підсис­тем. Це може бути обгрунтовано тим, що окремі інститути, фа­ктори, фази, суб’єкти мають тимчасові лаги домінування, які в іс­торичному вимірі не мають тієї кореляції, що виглядає природ­ною в логічному вимірі.

Власне, це й скеровує дальший розгляд економічної системи в напрямку характеристики її трансформаційних особливостей.