Категоріальний апарат інституціональної теорії

Етимологічно виникнення інституціонального напрямку в економічній теорії можна виводити із «появи», застосування по­няття «інститут». Так сталося в історії економічної думки, що ця понятійна абстракція набула сили домінуючої дефініції, яка дала назву та поштовх для формування цілого напрямку в економічній науці, оперування яким вважається більш природним у сучасно­му економіко-теоретичному лексиконі, ніж використання термі­нів «закон» чи «категорія».

Проте при тому, що категоріальний апарат інституціонального напрямку в економічній теорії складається з достатньо різномані­тного інструментарію, ключовими категоріями в ньому слід виді­лити, скоріше, такі:

1) інститут;

2) права власності;

3) трансакційні витрати;

4) контрактні відносини;

5) ієрархія;

6) організація;

7) корпорація;

8) еволюційні зміни.

Навіть формальна спроба структурування вказаних категорій може дати підстави твердити про їх певну логічну взаємопідпо- рядкованість (рис. 7).

Природним у наведеній схемі є виділення терміна «інститути» як вихідного.

Серед багатьох його визначень, запропонованих різними течія­ми інституціоналізму, виберемо лише кілька:

• Т. Веблен: інститути — це «стійкі звичаї мислення, які харак­терні для великої спільноти людей» [35, с.

• Т. Парсонс: інститути — це «набори правил, які задані соці­ально» [151, с. 51];

• О. Уільямсон: «інституційне середовище — правила гри, що визначають контекст, в якому відбувається економічна діяль­ність» [202, с. 38];

• Д. Порт: «Інститути — це правила гри в суспільстві... ство­рені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовід­носини між людьми... вони задають структуру спонукальних мо­тивів людської взаємодії» [136, с. 18];

• Д. Лафта: «Термін “інститут” можна використовувати для позначення тих організацій, в яких колективне існування не пе­редбачає досягнення результату, який можна об’єктивно виміря­ти» [107, с. 28].

Рис. 7. Ключові категорії інституціональної парадигми

За всіх багатьох інших можливостей класичне визначення ін­ституту зазвичай пов’язують з ім’ям теоретика інституціоналізму У. Гамільтона: «...інститут— це мовний символ для кращого опису групи суспільних звичаїв. Вони означають переважний та постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Інститути встановлюють межі та форми людської діяльності. Світ звичаїв та звичок, до якого ми присто­совуємо наше життя, являє собою переплетіння та безперервну тканину інститутів» [83, с. 234]. Не вважаємо таке визначення достатнім, однак, на наш погляд, воно більшою мірою, ніж інші, дозволяє виділити основні інституційні ознаки.

Перш за все інститут—- це «мовний символ». Численні автори справедливо відзначають багатоплановість цього терміна. Як уже підкреслювалося, під інститут можна підвести і державу, і сім’ю, і звичаї, і організації. 1 це, безумовно, правильно для більшості випадків, коли ставиться завдання виведення мікроявищ та про­цесів на макрорівень. Інстинкт — звичка — звичай — закон — лише деякі з ланцюжків приведення окремого до загального. За Дж. Ходжсоном [211, с. 44]: «Щоб побачити роль індивідуумів відносно інститутів, слід зосередитися на мікрорівні.

Далі, інститут— це «група суспільних звичаїв...». В інституціо­налізмі терміни «інститут» та «інституція» часто різняться. При цьому під інституцією розуміють певні звички та звичаї, заведений у суспільстві ментальний порядок, тобто неписані правила, які фор­муються «знизу», від мікрорівня, а під інститутом— закріплення звичаїв та звичок на макрорівні у формі права та організації.

Принципово важливим у запропонованому У. Гамільтоном визначенні інституту є те, що він установлює «межі можливого» в діяльності економічних суб’єктів. «Причетність» до того або іншого інституту та обмеженість сфер людської діяльності ви­ступає основою стратифікації та отримання особливих форм до­ходів. Цей фрагмент у визначенні інституту для політекономії є найбільш значущим, оскільки зміщує акценти з факторного (нео­класичного) обгрунтування отримання специфікованих доходів (рента, прибуток, заробітна плата, підприємницький дохід) в на­прямку їх інституціонального обгрунтування.

Нарешті, у визначенні, що розглядається, звертається увага на те, що «світ звичаїв та звичок...являє собою переплетіння та безперер­вну тканину інститутів». Тут під інститутом розуміється органічна єдність його форм, тобто об’єктивно дані для індивіда умови його існування — не тільки поряд з ним, але й поза ним.

З викладеного випливає, що за всіх можливостей у викорис­танні терміна «інститут» разом з тим, напевне, можна сконцент­рувати увагу на чотирьох ознаках інституту, які утворюють зам­кнене коло в його визначенні.

По-перше, у використанні поняття «інститут» опосередковано покладається логічна процедура виведення мікроявищ та проце­сів на макрорівень. Інститут завжди розглядається як результат соціалізації, суспільного визнання, незважаючи на те, чи визна­ється приватне — приватним, приватне — суспільним, суспіль­не — приватним або суспільне — суспільним.

По-друге, поняття «інститут» пов'язується з організаційним чи правовим оформленням забезпечених легітимністю явищ.

По-третє, і в економічному плані це головне, будь-який інсти­тут— це сфера, а точніше, межі існування та підґрунтя отриман­ня специфікованих, «вменених» форм доходу.

По-четверте, у будь-якому інституті ознака соціальності є до­мінуючою, але не позбавленою природних, психобіологічних за­сад. Будь-який з інститутів зі всією соціальною наповненістю тією самою мірою занурений до природних витоків, що і його носії. Без сумніву, зазначена особливість в інституціональному аналізі не виглядає прямолінійною. Так, Т. Веблен, вибравши інститути (замість інстинктів) інструментом свого аналізу, принципово ди- станціювався від впливового за його часів біологічного редукціо- нізму, підкреслюючи при цьому можливість адаптації інститутів до зміни середовища.

Визнаючи «інститут» як «стереотип думки», логічно відно­сити його до феноменів культури. На відміну від правил, які нав'язані ззовні, інститути в інтерпретації Т. Веблена є результа­том «освоєння» цих правил індивідами. Введення таких інститу­тів у економічну теорію було покликано, на його думку, необхід­ністю подолати гедоністичні забобони економістів, які природу людини вважали як дещо задане та незмінне і тому -— для еконо­мічного аналізу — як фактор проміжний і в кінцевому підсумку «винесений за дужки». Для Веблена, навпаки, «економічна част­ка індивіда — це кумулятивний процес адаптації засобів до ці­лей, які самі кумулятивно змінюються в міру розвитку процесу. 1 сам індивід, і середовище його існування в кожний момент ви­ступають продуктом такого процесу» [36, с. 112].

На рівні прикладного економічного аналізу ця різниця знач­ною мірою стирається. Якою б не була природа інститутів, у ре­альному сучасному житті вони набирають форму правових норм, традицій, неформальних правил, культурних стереотипів. При цьому «старі» інституціоналісти більше спираються на культурні норми та традиції, наголошуючи, що інститути не стільки обме­жують, скільки спрямовують, полегшують та заохочують людсь­ку діяльність. Хоч інститути можуть застарівати, набуваючи, за Вебленом, «архаїчного» та «церемоніального» характеру, у ціло­му вони створюють ту соціокультурну тканину, без якої діяль­ність людини неможлива: інститути формують зв’язки між лю­дьми, стирають відмінності в індивідуальній поведінці та, що го­ловне, роблять поведінку індивіда зрозумілою та передбачува­ною для інших. На відміну від Т. Веблена та його послідовників, «нові» інституціоналісти розглядають інститути як переважно юридичні та неформальні норми, котрі утворюють рамки, обме­ження для діяльності людини [145, с. 34].

Відзначаючи, що інституційні ознаки створюють «коло», має­мо на увазі, що четверта й частково перша ознака (інстинкти, звички) вказують на психобіологічні коріння в методології інсти­туціоналізму; власне, перша ознака (від звичок до ментальності) — на соціологічні, друга ознака (право) — на юридичні, третя («вменені» доходи) — на економічні засади.

У цьому сенсі здається поверховою критика інституціонально^ го напрямку через брак системності. Звичайно, коли його предме­том вважається перетворення будь-якого явища або руху на фор­малізований, упорядкований процес з визначеною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів, дисципліною, правилами поведінки, на перший план висувається соціально-правова скла­дова інституту. Це настільки доречно для політологічного дослі­дження, наскільки вузько для інституціонального напрямку в ці­лому. Продовжуючи, можна відзначити, що в принципі у будь-якій критиці головним все ж залишається питання не про зайве, а про недостатнє. Така очевидна всеосяжність предмета інституціоналі­зму має у своєму підґрунті, скоріше, тяжіння до системності, аніж «неправильну» методологію.

Знову повертаючись до наведеної структуризації поняття «інститут», слід зауважити, що в певному розумінні вона може бути вихідною в аналізі як загалом процесу інституціоналізації, так і у визначенні специфіки власне базисних економічних інсти­тутів.

Під процесом інституціоналізації, очевидно, слід розуміти взаємообумовленість трьох його складових:

1) у короткостроковому періоді -— декларування на законодав­чому рівні певних (писаних) правил та норм поведінки економіч­них суб’єктів;

2) у довгостроковому періоді — легітимація, суспільне їх ви­знання;

3) закріплення цього визнання в «неписаних» правилах та рам­ках індивідуальної та суспільної поведінки.

Уже ця довгострокова еволюційність становлення нових інститу­тів у перехідній економіці заперечує можливість очікування в корот­костроковому періоді «революційних результатів» від їх імпорту.

З іншого боку, порівняння наведених у визначенні поняття ін­ституту інституціональних рамок, у середовищі яких виявляється специфіка взаємодії економічних суб’єктів (і насамперед— мож­ливості та межі отримання специфікованих доходів), уже в пер­шому наближенні дає підстави для характеристики особливостей власне базисних економічних інститутів. Акцентуючи увагу на тому, що інститути — це певні рамки, які структурують взаємо­дію економічних суб’єктів, на думку Д. Ходжсона [211, с. 48], може йтися про формальні, неформальні, та спонтанні рамки економічної поведінки (табл. 1).

Таблиця 1

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ РАМОК

З наведеної порівняльної характеристики інституціональних рамок випливає можливість виділення серед різноманіття еко­номічних інститутів базисних. Під базисними економічними ін­ститутами слід розуміти обмежені певними рамками, правилами та нормами особливі сфери соціальних відносин, належність до яких наділяє економічних суб’єктів стратифікованим статусом та виступає підгрунтям отримання специфікованих «вменених» доходів.

У контексті цього визначення висунемо припущення про на­явність серед багатьох правил, норм, рамок, що регламентують економічну поведінку, чотирьох базисних економічних інститу­тів, взаємообумовленість яких формує інституційну підсистему економіки — власності, влади, управління, праці. Характерис­тика їх рефлексивних, парних та множинних взаємозв'язків за­галом становить предмет праці, але вже тут потрібно звернути увагу на методологічні можливості їх визначення як базисних інститутів.

У теорії суспільно-економічної формації традиційним є відне­сення праці в її структурованості на «прості моменти» до сфери продуктивних сил, власності — до виробничих відносин, які ви­значають зміст економічного базису, влада розглядається як сут­тєвий елемент надбудови; за управлінням закріплюється роль опосереднюваного моменту між виробничими відносинами і надбудовою (господарський механізм).

Зазначене місце основоположних структурних елементів еко­номічної системи в рамках формаційного підходу в неявній фор­мі констатує їхню різнопорядковість, різнорівневість, з одного боку, а з другого — належність до різних галузей суспільних наук. Так, власність традиційно виступає центральним поняттям права; влада є базисною категорією для політології; управління розгортається в комплекс дисциплін менеджменту. Віднесення праці і власності до економічного базису, а відповідно, до пред­мета політекономії також має обмежувальний характер: з нього, як правило, виключаються юридичні форми власності та техніко- організаційні прояви праці.

Подібні уявлення про місце власності, влади, управління, пра­ці в структурі економічної системи, на наш погляд, збіднюють предмет теоретико-економічного дослідження. Скоріше за все, розгляд цих понять має виходити за межі поверхових інтерпрета­цій теорії суспільно-економічної формації в дусі триелементної схеми: продуктивні сили — виробничі відносини (економічний ба­зис)— надбудова. Вихідною в теоретико-економічному дослі­дженні власності, влади, управління, праці повинна бути не конс­татація ступеня їхньої близькості до економічного базису (що за­ведено вважати ознакою віднесення до економічної категорії), а розгляд їх більш широко — як соціально-економічних інститутів. При цьому термінологічне заміщення «економічної категорії» на «інститут» не повинне сприйматися схоластичним нововве­денням, і перш за все, тому що таке заміщення методологічно до­зволяє «навести міст» від політекономічного до інституцій ного напряму в економічній теорії.

Власність, влада, управління, праця є інститутами, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою визначених ра­ніше інституційних ознак. Вони є економічними інститутами, оскільки розглядаються як відокремлені соціальними рамками сфери життєзабезпечення суб’єктів праці, власності, влади, управління. Вони є базисними економічними інститутами, бо ви­ступають для їх носіїв підставою отримання «вменених» доходів, і саме функція «вменения», суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання чотирьох специфікова­них типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) —- головне в правилах гри, які диктуються вла­сністю, владою, управлінням, працею.

І в загальній теорії інститутів (як у «старому», так і в «нсоінс- титуціоналізмі»), і в характеристиці базисних економічних інсти­тутів їх визначення через права власності (п. 2 рис. 7) є вихідним. Оскільки зміст цього базисного інституту (у його взаємозв’язку з іншими — владою, управлінням, працею) розглядається далі, звернемо увагу на методологічну специфіку дослідження прав власності, скориставшись аналізом цієї проблеми, запропонова­ним Р. Капелюшниковим [86, с. 17—28].

Своєрідність економічної теорії прав власності розкривається вже в розгорнутому визначенні її центрального поняття: права власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв’язку з існуванням благ і стосу­ються їх використання. Ці відносини визначають норми поведін­ки з приводу благ, що будь-яка особа повинна враховувати у своїх взаємодіях з іншими чи сплачувати компенсацію через їх недодержання.

У контексті цього визначення інституціональна теорія нрав власності достатньо збігається з ідеологією історичного матеріа­лізму. Разом з тим багато в чому цей підхід прямо протилежний підходу К. Маркса. Якщо в марксистській теорії проголошується примат виробництва, то в теорії прав власності загальним зна­менником, під яким підводиться аналіз як виробничих, так і роз­подільних відносин, виявляється сфера обміну. У визначеному змісті це повернення до домарксистської традиції в розумінні су­спільних відносин як результату взаємних обмінів (у А. Сміта наприклад). Контрактний погляд на суспільство не залишає місця таким надіндивідуальним суспільствам, як класи і соціальні гру­пи. Воно розпадається на безліч максимізуючих корисність індиві­дуумів, які взаємодіють між собою за допомогою взаємовигідних, добровільних і здебільшого двосторонніх контрактів.

За рахунок того, що стандартна неокласична модель обміну та виробництва збагачується розглядом взаємозв'язку прав власності із системою стимулів та економічною поведінкою, відношення теорії прав власності до неокласичної ортодоксії виявляється двобічним. З одного боку, загальноприйнята техніка мікроекономічного аналізу повністю зберігається. З другого боку, як зазначає Р. Капелюш- ников, максимально враховуються особливості конкретного інсти- туціонального середовища, від яких неокласика абстрагується. Звід­си випливає, що на противагу їй теорія прав власності пояснює ре­альні події в реальних суспільствах. Цей підхід можна характери­зувати як реалістичний, тому що, за Р. Коузом, він покликаний ви­вчати «людину такою, якою вона є, котра діє в обмеженнях, що по­кладаються на неї реальними інститутами» [104, с. 18].

Достатньо своєрідним, на думку Р. Капелюшникова, слід вва­жати «методологічний індивідуалізм» теорії прав власності, який виявляється в тому, що організаційним структурам на кшталт фір­ми чи корпорації не надається жодного самостійного поведінко- вого значення. Вони розцінюються як юридичні функції. Діючою особою завжди визнається індивідуум та ніколи — організація. В організації не може бути жодних «своїх» цілей, вона є не біль­ше ніж сума обмежень, в яких здійснюють цілеспрямовані дії окремі її члени: «організації не є живими об’єктами; вони являють собою чисті концептуальні артефакти, навіть коли наділяються правовим статусом індивідуумів. У кінцевому рахунку ми може­мо робити що-небудь тільки відносно до чи для індивідуумів. Установи в цьому розумінні не повинні змішуватись із суто міс­тичною практикою приписування людських характеристик орга­нізаціям чи групам» [86, с. 28—36].

Наведені висновки щодо економічної теорії прав власності набувають інституціонального змісту за умов її доповнення та суміщення з теорією трансакційних витрат (п. З рис. 7).

Концепцію трансакційних витрат було розроблено в працях Дж. Коммонса і Р. Коуза, які вперше сконцентрували увагу еко­номічної теорії на проблемі трансакцій. Загальне розуміння транс- акційних витрат варіюється від вузьких визначень, що зв'язують дані витрати з окремими видами економічної діяльності, до ши­роких, що підкреслюють інституціональну природу цього явища. Наприклад, Дж. Джоунс і С. Хілл визначають трансакційні ви­трати як витрати на переговори, моніторинг і укладання угоди, що дозволяють сторонам дійти згоди. У. Ніколсон розглядає екс- пліцитні трансакційні витрати у формі плати за послуги посеред­ників і імпліцитні трансакційні витрати у формі витрат пошуку і збирання інформації. Існує і розуміння трансакційних витрат як психологічних витрат ухвалення рішення і висновки самої угоди [116, с. 79—81].

Основоположником сучасної теорії трансакційних витрат по праву вважається О. Уільямсон. Для пояснення своєї концепції він використовує ознаки обмеженої раціональності й опортуніз­му. Дані ознаки необхідні йому для обґрунтування центрального питання теорії трансакційних витрат — «виробляти чи купува­ти». (Фірма відмовляється придбати товар на користь власного виробництва, коли витрати виробництва нижчі за витрати при­дбання на ринку і коли фірма не впевнена, що вимоги контракту купівлі будуть дотримані продавцем.) Він також підтримує по­гляд, що в трансакційних витратах слід виділяти дві складові.

Трансакційні витрати — це, по-перше, ex ante витрати, по­в’язані зі складанням проекту договору, веденням переговорів і забезпеченням гарантій угоди, і, по-друге, ex post витрати, пов’я­зані з неефективною адаптацією і коригуванням договору, які ви­никають, коли реалізація контракту збивається з установленого курсу в результаті прорахунків у договорі, помилок, недоглядів і непередбачених зовнішніх впливів, а також витрати на керування економічною системою.

Різноманітність підходів до аналізу трансакційних витрат слу­жить об’єктом жорсткої критики. Наприклад, М. Олсон вважає, що в наш час існує дуже багато «шкіл трансакційних витрат», які над­то вільно поводяться з даним терміном. Він пише, що дуже багато економістів змішують в одну купу всі вади ринку під абстрактною назвою «трансакційні витрати» [146, с. 64].

Отже, можна констатувати, що на сьогоднішній день не існує як єдиного розуміння трансакційних витрат, так і їх трактування в контексті неокласичного напрямку. Одні визначення трансак­ційних витрат надто розпливчасті, інші заміняють уже існуючі в неокласичній теорії категорії. Наприклад, поняття витрат інфор­мації посідає своє місце в неокласичній доктрині передусім за­вдяки Дж. Стіглеру, тому таке «кровозмішення» трансакційних ви­трат з інформаційними не є коректним.

За всієї невизначеності підходів до трактування змісту транс­акційних витрат, методологічна цінність використання цього по- нятгя полягає в можливості розмежувати ринкові та ієрархічні відносини (ринок та організацію в Коузовому баченні природи фірми), з одного боку, а з другого (вже в трактуванні О. Уільям- сона) — через знаходження єдиного для них підґрунтя (контракт­ні відносини) «вийти» на позасуб’єктність, «суб’єктне неіснуван- ня» феномену організації.

Під контрактом (п. 4 рис. 7) О. Уільямсон [202, с. 688—689] розуміє угоду між покупцем і постачальником, в якому умови обміну визначаються трьома факторами: ціною, специфічністю активів і гарантіями. (При цьому кількість, якість товарів чи по­слуг, тривалість контракту беруться як уже визначені.)

Контракти є неповними, якщо, по-перше, не можна передбачати всі непередбачені обставини, що матимуть до них стосунок у май­бутньому; по-друге, деталі деяких з останніх неясні; по-третє, не можна досягти єдиної думки про природу майбутніх непередбаче­них обставин; по-четверте, неможливо дійти єдиного і повного ро­зуміння характеру адекватних адаптацій до майбутніх непередбаче­них обставин; по-п’яте, сторони не можуть досягти єдиного розу­міння щодо характеру непередбачених обставин; по-шосте, сторони не можуть досягти згоди в тому, чи відповідають використовувані заходи адаптації виниклим і раніше непередбаченим обставинам; і, по-сьоме, навіть якщо сторони можуть досягти повної згоди з пи­тань як про характер виниклих і раніше непередбачених обставин, так і про використовувані заходи адаптації до них, то третя сторона (наприклад суди) може не поділяти цієї думки з жодного з даних питань, наслідком чого може стати дорогий позов між двосторонньо залежними учасниками контрактних відносин [202, с. 304].

Якщо для Р. Коуза контрактні відносини в сумі ототожнюються з ринком та протиставляються ієрархії як організаційній основі фір­ми, то в О. Уільямсона і ринок, і ієрархія — лише специфічні фор­ми контрактації. Так, ієрархію (п. 5 рис. 7) він визначає через трансакції, які здійснюються «під дахом» об’єднаної власності (по­купець і постачальник перебувають у рамках однієї фірми) і підпа­дають під адміністративний контроль («відносини адміністра­тивного підпорядкування», включаючи директивне керівництво), тобто керуються за допомогою ієрархії. Контрактне право ієрархії засноване на розумінні того, що внутрішня організація є сама для себе остання інстанція для подачі апеляцій.

За такого підходу, як зазначає Д. Б’юкенен, економічна теорія все більше стає «наукою про контракти», а не «наукою про вибір» раціонального способу розподілу ресурсів, унаслідок чого в центрі її уваги повинен бути не суб’єкт господарювання, максимізуючий прибуток, а третейський суддя, «людина зі сторони», що намага­ється знайти компромісні рішення конфліктів у випадках виник­нення претензій учасників угоди один до одного [28, с. 105].

Викладене передбачає висновок, що уявлення про «цілісну фун­кцію фірми» чи «соціальну відповідальність корпорацій», суворо кажучи, безпредметні: «фірма не є індивідуумом. Це юридична функція, позначення процесу, у ході якого конфліктні цілі індиві­дуумів приводяться до рівноваги в рамках контрактних установ. У цьому плані поведінка фірми стає подібною поведінці ринку, тобто є результативною складного врівноваження процесу станов­лення рівноваги цілей індивідуумів» [86, с. 112].

За такого трактування усувається поділ мікроекономічного аналізу на теорію фірми (принцип максимізації прибутку) і теорію споживчого попиту (принцип максимізації корисності). Аналітична структура спрощується — принцип максимізації корисності набуває універсального значення. Цільова функція опиняється незалежною від того, де відбувається діяльність людини. Цим закладаються за­гальні методологічні підвалини вивчення економічних організацій, структура та функціонування яких виводиться із взаємодії їх чле­нів, котрі дбають про свої власні інтереси [86, с. 124].

Цей мікроаналітичний підхід знайшов своє відображення в ряді важливих ідей щодо економічної організації (п. 6 рис. 7), отже, можна відзначити, що потреби теорій економічної рівнова­ги і нерівноваги різні: «Традиційна економічна теорія затверджує достатність системи цін як джерела інформації для вибору еко­номічної поведінки, і для умови рівноваги це цілком правильно. Однак в умовах нерівноваги винагорода переміщується в напрям­ку отримання інформації з інших джерел, ніж ціни й обсяги влас­ного продажу» [381.

В інституціональному визначенні організацією називають сис­тему свідомо погоджених дій чи сил двох чи більше осіб. Найваж­ливіший елемент у цьому визначенні — погодженість. Це озна­чає, що ті, хто причетні до організації, згодні відмовитися від особистих цілей чи завдань і підкорити свою діяльність цілям ор­ганізації. Усі вони працюють в ім’я загальних цілей, тобто їхні дії узгоджені. Спонукальні мотиви — це ті засоби чи стимули, за допомогою яких досягається погодженість, тобто ті чи інші засо­би та стимули, що спонукають окремих особистостей відмовити­ся від особистих цілей і з більшим чи меншим бажанням підко­ритися цілям організації.

Ступінь ієрархічності організації звичайно оцінюється з по­гляду механізму прийняття рішень. Там, де відповідальність за адаптацію закріплена за одним чи кількома економічними аген­тами, ступінь ієрархічності відносно велика. Там же, де, навпаки, аналогічні адаптації починаються індивідуальними агентами або підлягають колективному утвердженню, ступінь ієрархічності незначна.

Контрактність та ієрархічність організації, з одному боку, а з другого — її забезпеченість правами власності (п. 2, 4, 5, 6 рис. 7) слід вважати вихідними характеристиками в сучасному визна­ченні інституціонального змісту корпорації (п. 7 рис. 7).

За Д. Гелбрейтом [54, с. 114—116], небагато знайдеться дослі­джень більш марних, ніж праці, які присвячені сучасній великій корпорації. Причини тут ясні: те, що є, підмінюється яскравою картиною того, що повинно бути. У результаті погоня за прима­рою виключає можливість аналізу реальної дійсності.

У підгрунтя політекономічних визначень змісту корпорації покладається юридичне уявлення про неї. Остання покликана здійснювати господарські операції в такий самий спосіб, як би це робив одноосібний підприємець, до того ж вона наділена здатніс­тю акумулювати і застосовувати капітали кількох чи багатьох осіб. Тому корпорація спроможна ставити перед собою такі зав­дання, що не під силу будь-якій окремій особі. Корпорація обо- соблює інтереси тих, хто постачає її капіталом; обмежуючи їхню відповідальність сумою первісного вкладу, вона забезпечує їм право голосу в справах підприємства й у визначенні прав і обов'язків директорів і посадових осіб, надає їм можливість по­шуку захисту в судових інстанціях. Якщо абстрагуватися від її здатності мобілізувати капітали і меншої залежності від тривало­сті активного життя окремої особи, то за характером функцій кор­порація зовні нічим не відрізняється від підприємств, що належать одній особі чи групі осіб (товариствам). Її ціль, як і ціль цих під­приємств, полягає в тому, щоб вести справи на тих самих умовах, що й інші підприємства, «продукуючи» прибуток для власників.

У принципі, представники різних течій як «старого», так і неоінституціоналізму фактично єдині в розумінні корпорації як складного і важливого економічного інституту. Значно менше згоди можна знайти з питань її характерних ознак і того, як і чо­му відбувався розвиток сучасної корпорації, котрий привів до її сучасної організаційної форми. Визнаючи різноманіття чинників, що визначили цю еволюцію, формування змісту сучасної корпо­рації випливає в основному з розуміння її як продукту серії орга­нізаційних інновацій, метою і результатом яких слід вважати мі­німізацію трансакційних витрат.

При цьому навряд чи можна стверджувати, що сучасну корпо­рацію можна характеризувати тільки на підставі концепції транс­акційних витрат. Очевидна роль інших мотивів, таких як пошук вигід від монопольного становища на ринку чи імперативи техно­логічного розвитку. Однак дані фактори насаперед впливають на ринкові позиції фірми чи на абсолютний розмір її спеціалізованих науково-технічних підрозділів. Дослідження лише цих процесів не дозволяє дати пояснення (якщо, звичайно, не приймати за нього поверхневі інтерпретації) розподілу економічної активності між фірмами і ринками, а також внутрішньої організації, включаючи аспекти її побудови і загального розміру. Оскільки питання органі­заційної форми і структури є ключовими в пізнанні сучасної кор­порації, то будь-яка теорія останньої, що обходить їх, виявляється в найкращому разі позбавленою системності.

Зокрема, дослідження сучасної корпорації, на погляд О. Уільям- сона [201, с. 437] повинні насамперед вийти за межі проблема­тики вертикальної інтеграції і дати логічні відповіді на такі пи­тання внутрішньокорпоративної організації господарської дія­льності: яким економічним цілям служить поширеність вико­ристання дивізіоналізації? як вивчення внутрішньої організації допомагає вирішенню давньої (від К. Маркса) управлінської ди­леми, що грунтується на поділі функцій власності і контролю? чи можна розгадати «таємницю» організаційної природи кон­гломерату? чи припустиме використання тієї самої методології під час оцінювання закономірностей еволюції транснаціональ­них компаній? чи можна знайти раціональне пояснення взаємо­зв’язку між процесами технологічних інновацій і прямого іно­земного інвестування?

Постановка наведених О. Уільямсоном питань (деякі з яких узагалі є центральними для «старого» інституціоналізму, і перш за все розподіл функцій власності та контролю) відносно приро­ди та трансформацій корпоративної організації об’єктивно пов'я­зана із проблемою еволюційних змін (п. 8 рис. 7), у рамках інсти- туціонального напряму поставленої Т. Вебленом та оформленої вже у відокремлену течію інституціонально-еволюційної теорії А. Алчіяном та Д. Нортом.

Якщо висунута А. Алчіяном еволюційна гіпотеза передбачає, що всепросякла конкуренція повинна усунути слабкіші інститу-

ти і сприяти виживанню тих інститутів, що ліпше вирішують людські проблеми, то Д. Норт ставить більш конкретні питання історико-теоретичного погляду на еволюцію [136, с. 22]. Серед них уже набули хрестоматійного характеру такі. Хоч ми дійсно можемо спостерігати очевидне зближення між передовими ін­дустріальними країнами, які ведуть взаємну торгівлю, разюча риса останніх десяти тисяч років історії полягає в тому, що у світі склалися суспільства, котрі радикально відрізняються одне від одного за релігійними, етнічними, культурними, політични­ми й економічними критеріями, а розрив між багатими і бідни­ми, розвинутими і слаборозвиненими націями сьогодні такий самий великий, як і колись, а можливо, навіть набагато більший, ніж раніше. Як пояснити таке поглиблення розбіжностей між суспільствами? І що, мабуть, не менш важливо — які причини ведуть до дальшого поглиблення чи, навпаки, стирання розбіж­ностей?

Як пояснити існування неефективних інститутів, та чому ж тиск конкуренції не зумовлює їх відмирання? Чому б політичним керівникам держав зі стагнаційною економікою не запозичити в інших більш успішну політику? Як пояснити глибокі суперечно­сті в економічному розвитку протягом тривалого часу?

Відповіді, на думку Д. Норта, треба шукати в розбіжностях між інститутами й організаціями й у їхній взаємодії, які визнача­ють напрямки інституціональних змін. Інститути, поряд зі стан­дартними обмеженнями, розглядаються економічною теорією, формують можливості, на які розраховують члени суспільства. Організації створюються для того, щоб використовувати ці мож­ливості, і в міру свого розвитку організації змінюють інститути. Результати інституціональних змін формуються, по-перше, «ефек­том блокування», що виникає внаслідок симбіозу (зрощування) інститутів і організацій на основі структури спонукальних моти­вів, створюваної цими інститутами, і, по-друге, зворотним впли­вом змін у наборі можливостей на сприйняття і реакцію з боку індивідів.

Як це випливає з еволюційної теорії Д. Норта, здатність інсти- туціональної матриці до самопідтримування, що створює «ефект блокування», породжується залежністю організацій від інститу­ціональних рамок, в яких вони виникли, і наступним виникнен­ням структур, що притаманні даним організаціям. 1 формальні, і неформальні інституціональні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, які структурують взаємодію в су­спільстві. Ці організації виникають на основі стимулів, закладе­них в інституціональній системі, а тому результативність їхньої діяльності залежить від цієї системи.

З позицій наведених у рис. 7 можливостей вважати ключові категорії інституціональної теорії певною цілісністю, дальша їх характеристика (у межах предмета праці) повинна зосереди­тися на:

1) взаємовідносинах базисних економічних інститутів (розд. 2, вихідна категорія «власність», п. 2 рис. 7);

2) трансформаціях базисних інститутів в умовах перехідної економіки (розд. З, вихідна категорія «еволюція», п. 8 рис. 7);

3) корпоратизаційних процесах (розд. 4, вихідна категорія «корпорація», п. 7 рис. 7).