Інституціональний напрям в економічній теорії

Історія економічної думки в її напрямах, школах, течіях, осо­бистостях навряд чи спроможна визначити зародження інститу­ціоналізму як особливої гілки достатньо точно. Але, без сумніву, методологічні засади інституціоналізму формувалися марксист­ською політекономією та історичною школою з їх акцентуванням уваги на дослідженнях економічної ролі соціальних організацій, правових нормах, політиці держави та її функцій у суспільному виробництві.

Отже, не буде значним перебільшенням сказати, що власне ін- ституціональний напрям в економічній теорії виник як антитеза, ре­акція на позаісторичну та ортодоксальну неокласичну доктрину, з одного боку, а з другого — на спробу обґрунтування домінування (на противагу, але в контексті марксової теорії суспільно-еконо­мічної формації) надбудови (інститутів) у суспільному процесі.

Неабиякий вплив на становлення інституціоналізму справили вчення М. Вебера щодо протестантської ділової етики та розгляд К. Менгером грошового обігу як соціального явища. Певну роль у формуванні принципів інституціоналізму відіграли ідеї Е. Дюрк- ґейма [132, с. 42—43], який спростував уявлення про суспільну си­стему як систему договорів між рівноправними, суверенними і ра­ціональними індивідами. Ним була висловлена думка, що будь-які суспільні, у тому числі й економічні відносини, спираються на скритий фундамент контрактних відносин, які майже ніколи в яв­ному вигляді не відображаються в письмових та усних угодах. Цю саму ідею, яка з позицій сучасного інституціоналізму розглядаєть­ся як базова у визначенні інститутів, обґрунтував також Й.

Якщо методологічні передумови інституціального напрямку в економічній теорії формувались достатньо еволюційно представ­никами ідеологічно різних шкіл, то хронологічно власне появу інституціоналізму як окремо оформленої течії економічної думки можна датувати в певному розумінні більш-менш точно. У 1898 р. Т. Веблен видав свою програмну статтю «Чому економіка не стала еволюційною наукою?» і продовжив роз’яснення змісту своєї нау­кової програми в серії статей під загальною назвою «Передсуди економічної науки» та в найвідомішій своїй праці «Теорія бездія­льного класу».

Перші роботи Веблена мали полемічний характер і значною мірою були присвячені критиці ортодоксії. Він виступив як су­противник статичного підходу, підкреслював той величезний вплив, який справила теорія Ч. Дарвіна на розвиток усіх наук. Як наголошував Б. Селігмен, однією з головних мішеней вебленов- ської критики ортодоксії з’явилося «фантастичне уявлення про те, що економічному життю притаманна певна нормальність» [178, с. 63]. Таким чином ним підкреслювалась метафізичність усіх варіантів концепції «нормального стану» економіки. Форму­люючи головні недоліки ортодоксії: статичність, індивідуалізм, гедонізм (відображення яких набуває концентрованого виразу в постулатах, що головною метою економічного буття є індивіду­альний прибуток, а інтерес суспільства як алгебраїчної суми інди­відуумів є тією самою алгебраїчною сумою їх інтересів) — Веблен неспроможність цієї догми доводить практично в усіх працях.

Об’єктивно дослідна програма Веблена з перетворення статич­ної економічної науки в еволюційну теорію була безпосередньою реакцією на методологічні суперечності, пов’язані з незадовіль­ністю ортодоксальних методів дослідження. Характер моделей економічної науки XIX ст. разом з їх відповідними недоліками усвідомлювався Вебленом достатньо рельєфно.

Подібно Марксу та на відміну від Маршалла, Веблен не від­мовився від теоретичної відповіді на головний виклик: як усвідо­мити інституціональне різноманіття економічної реальності. У цьому плані центральною ідеєю Веблена є з’єднання еволю­ційної методології з аналізом економічного розвитку. Виходячи з оцінки головних напрямків економічної теорії з позицій «систем- ності-локальності», «історичної універсальності-специфічності», місце Веблена як автора ключових ідей і концепцій, котрі сфор­мували сучасну інституціональну теорію, може бути визначене достатньо умовною схемою (див. рис. 1).

У межах наведеної схеми класична політекономія А. Сміта може розглядатись як універсальна економічна теорія поза істо­ричними рамками; марксистська політекономія — теж всеосяжна система поглядів на економіку як систему, але з позицій принци­пу історизму. Тут влучним виглядає таке зауваження М. Блауга: «Маркс створив систему, яка охопила всі соціальні науки, і коли ми розглядаємо його економічну теорію як таку, ми діємо не­справедливо стосовно до його філософських, соціологічних та іс­торичних ідей...

Рис. 1. Місце інституціонального напряму в економічній теорії

Неокласику, в тому числі й сучасну, характеризує позаісторич- ний підхід до (здебільшого) аналізу локальних економічних про­цесів. Методологія, що вихідним пунктом вважає індуктивний, локальний погляд на економічні процеси, з зосередженням уваги на історичній специфічності, найбільш виявляється в інституціо­налізмі. Можливо, у наведеному узагальненні й слід бачити при­чини, методологічний збіг та предметну полярність неокласики та сучасного інституціоналізму.

Як відомо, єдиної класифікації етапів і напрямків «післявебле- новської» теорії в інституціоналізмі так і не склалося. Найбільш традиційним («підручниковим») вважається підхід до цього пи­тання, який сформувався у вітчизняній літературі 1980—1990 рр.

Як відзначають автори «Історії економічних учень» [83, с. 312], виходячи з реалій сьогодення в інституціоналізмі слід ви­ділити п'ять напрямів. Три перших напрями (соціально-психоло­гічний, соціально-правовий та емпіричний) — це ранній інститу­ціоналізм, два останніх (соціальний та «нова інституціональна економіка») об'єднуються в неоінституціоналізм. Формалізація цього підходу може мати такий вигляд (рис. 2).

Рис. 2. Класифікація інституціональних теорій та концепцій

Наведена класифікація потребує певної оцінки. По-перше, ін- ституціональний напрям поділяється на «ранній» та «нео» прак­тично за хронологічним критерієм, що само собою не може задо­вольнити погреб аналізу. По-друге, до неоінституціоналізму автори відносять напрям соціального інституціоналізму (Гелб­рейт), що явно не «вписується» в сучасне тлумачення «нової ій- ституціональної економіки». По-третє, власне течія «нової ін- ституціональної економіки» має суттєві риси, що дають підстави вважати її іншою гілкою поряд з неоінституціоналізмом.

Цікавою в цьому плані виглядає ілюстрація «дерева» інститу­ціоналізму, запропонована А. Олійником (рис. 3) [145, с. 27].

Згідно з наведеною схемою «дерева» в інституціоналізмі по­ряд зі старою школою слід розрізняти два сучасних наукових на­прямки — неоінституціональну економіку та нову інституціона- льну економіку. Незважаючи на поверхову синонімічність назв, на думку А. Олійника, йдеться про принципово різні економіко- теоретичні парадигми, і, власне, тому неоінституціональну еко­номіку наводять як приклад «економічного імперіалізму», не відмовляючись від традиційного економічного інструментарію. Другий напрямок, навпаки, відбиває спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов’язана з постулатами неокл ^сичної теорії.

Рис. 3. «Дерево» інституціоналізму

До представників неоінституціональної економіки А. Олійник відносить перш за все Р. Коуза («Природа фірми»). Ця дослідна програма передбачає суттєве коригування інструментарію нео­класичної теорії. По-перше, у цьому коригуванні передбачається розгляд тільки широкого спектра форм власності, разом з приват­ною власністю аналізуються колективна, державна, акціонерна форми власності та оцінюється їх порівняльна ефективність у за­безпеченні контрактів (теорії оптимального контракту Д. Стігліца, О. Уільямсона, теорія суспільного вибору Д. Б’юкеннена, теорія конституційної економіки В. Ванберга.) По-друге, в неокласичну модель уводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних з пошуком і отриманням інформації про ситуацію на ринку (теорія інформації Д. Стиглера). По-третє, поряд з вироб­ничими, або трансформаційними витратами, неоінституціоналіс- ти припускають існування трансакційних витрат (Д. Коммонс, Р. Коуз, О. Уільямсон). По-четверте, в рамках схеми, зображеної на рис. З, допускається віднесення до неоінституціонального на­пряму «нової економічної історії» (кліометрики Д. Норта), яка сформувалась як результат пристосування теорії трансакційних витрат та теорії прав власності до історичного аналізу.

Що стосується другої гілки сучасного інституціоналізму нової інституціональної економіки, то згідно з рис. З в рамках теорії ігор (О. Моргенштерн, Д. Неш) сформульовано «мову» моделей нової інституціональної економіки, яка широко вико­ристовується в теорії «економіки угод» (Л. Тевено, О. Фаворо) [145, с. 29—ЗО].

Без сумніву, наведене «дерево інституціоналізму» не може не мати деякого прагматизму, і, по-перше, тому що інтерпретація співвідношення між «старим» інституціоналізмом та неокласи- кою не виглядає переконливою, оскільки неоінституціоналізм — це напрям, який сформувався завдяки «старому» інституціоналі­зму, а не неокласиці. По-друге, в наведеній класифікації «старо­му» інституціоналізму відводиться лише місце виходу на теорію економіки узгоджень та теорію конституційної економіки. Між тим «старий» інституціоналізм має не просто більш значний еко­ном іко-теоретичний потенціал, але й узагалі його теоретичні на- працювання слід вважати стрижнем інституціонального напрям­ку в економічній теорії.

На думку Р. Нурієва, структура як «старих» так і нових інсти- туціональних концепцій виглядає набагато складнішою. Перш за все в основу структуризації повинен бути покладений принцип ду­алізму «старого» інституціоналізму та неоінституціональних тео­рій. Обидва напрями сучасного інституціоналізму, без сумніву, формувалися під впливом неокласичної теорії, проте в деяких на­прямах тут спрацьовує не тільки ефект доповнення, а й заміщення. На рис. 4 ми наводимо класифікацію інституціональних концепцій за Р. Нурієвим, у підґрунтя якої покладений аналіз цієї проблеми, проведений, своєю чергою, О. Уільямсоном [139, с. 51—63].

Порівняльний аналіз класифікацій інституціональних концеп­цій, наведених на рис. З і 4, дає підстави для деяких висновків. З погляду деталізації, без сумніву, класифікація Р. Нурієва є більш «виписаною». З урахуванням необхідності та природності включення в «дерево інституціоналізму» теорій конвергенції, постіндустріального суспільства (інших гілок «нової» інституціо­нальної економіки), які однозначно виходять зі «старого» інститу­ціоналізму, а не з неокласики, більш конструктивним (на відміну від рис. 3) виглядають класифікації, наведені на рис. 2 та 4.

Рис. 4. Класифікація інституціональних концепцій

Навіть поверховий погляд на еволюцію концепцій інституціона- льної теорії свідчить про різноманітність критеріїв, що висуваються в основу їх класифікацій. На нашу думку, найпершими з них мо­жуть виступати класифікаційні ознаки з боку еволюції власне пред­мета та методу інституціональної теорії.

Перш за все необхідно зробити загальне зауваження, що і з точ­ки зору еволюції предмета, і з точки зору еволюції методу інсти­туціональної теорії в ній чітко простежується певний розрив та протиставлення «старого» і неоінституціоналізму. На відміну від неокласичної доктрини, яка розглядала економічну систему як ме­ханічну сукупність ізольованих один від одного індивідів (ато­мізм) та дотримувалася позиції, що властивості системи є вторин­ними відносно властивостей її елементів, інституціоналізм базу­ється на методології холізму, згідно з яким вихідним пунктом в аналізі постають не індивіди, а інститути. Іншими словами, харак­теристика індивідів випливає з характеристики інститутів, а не на­впаки. Самі ж інститути виводяться через ті функції, які вони ви­конують у відтворенні системи відносин на макрорівні. Протиста­влення холізму атомізмові неокласичної школи, яке передбачає домінування соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів, притаманне перш за все «старому» інституціоналізму. Цей підхід поділяли і деякі представники класичної школи, однак ні в кого з них, за винятком К. Маркса, ця ідея не посідала цент­рального місця.

Аналізуючи методологічні розбіжності між інституціоналіз­мом та марксизмом і неокласикою, з одного боку, а з другого — між «старим» та «неоінституціоналізмом» за критеріями вихідно­го пункту аналізу і типу поведінки, можна скористатися схемою, зображеною на рис. 5 [144, с. 58].

Рис. 5. Вихідні пункти аналізу

та типи поведінки в методології інституціоналізму

Якщо застосування методології холізму здебільшого об’єд­нує «старий» та неоінституціоналізм, то методологічні розбіж­ності між ними пов'язані з еволюцією методу інституціональ- ного аналізу.

Це питання, на наш погляд, є принциповим у методології до­сліджень інституціональних відносин і бере свій початок з відо­мого «спору про метод» кінця XIX століття [8, с. 51]. Сучасне уявлення про нього зводиться до того, що «спір про метод» був не більше ніж протиборством двох таборів, кожен з яких обстою­вав перевагу свого методу дослідження: для австрійської школи (К. Менгер) таким був дедуктивний логічний метод, для історич­ної школи на чолі з Г. Шмоллером — індуктивний, історичний. Оскільки спір не привів до будь-яких однозначних висновків, і врешті-решт обидва методи були визнані правомірними, набула поширення думка, згідно з якою «спір про метод» оцінювався лише в термінології зусиль, затрачених на безпредметну полемі­ку. Щоб пояснити, чому дискусія, яка набула небувалого розмаху і рівня, призвела до такого незначного результату, И. Шумпетеру довелося визнати, що головним у спорі були особисті амбіції опонентів [8, с. 53].

У цілому еволюцію методології інституціональної теорії мож­на простежити за такими пунктами [140, с. 17—19].

По-перше, «старі» інституціоналісти (Веблен, Коммонс, Міт- чел, Гелбрейт) намагалися підійти до аналізу економічних супереч­ностей та розвитку за допомогою методів інших наук про суспіль­ство (філософії, права, соціології тощо), неоінституціоналісти (від Коуза) прямують протилежним шляхом, застосовуючи насампе­ред інструментарій неокласичного аналізу.

По-друге, як уже зазначалося, «старий» інституціоналізм по­слуговувався головним чином індуктивним методом. Неоінсти­туціоналісти використовують дедуктивний метод (від загальних принципів неокласики до конкретики контрактних відносин, трансакцій чи еволюційних змін).

По-третє, «старий» інституціоналізм переважно приділяв увагу впливу соціалізованих інститутів на залежного від них ін­дивіда. Неоінституціоналізм на перше місце ставить проблему оптимізації вибору незалежними індивідами (власне, повертаю­чись до використання елементів методології неокласики).

По-четверте, якщо у «старому» інституціоналізмі превалює емпіричний погляд на складові економічної системи (бездіяльний клас, абсеінтична власність, зріла корпорація), то неоінституціо­налізм у центр уваги покладає взаємодію між елементами систе­ми. Отже, система з позицій неоінституціоналізму визначає влас­тивості елементів, але не абсолютно, а відносно. Своєю чергою, властивості системи (інститутів) не тільки вбирають у себе харак­теристики домінуючих її елементів, а й мають особливі властиво­сті, які не подані в жодному з цих елементів.

Викладене обумовлює необхідність звернення до філософської інтерпретації категорії «відносини» в рамках системного підходу.

У широкому розумінні, якщо до предмета аналізу належать економічні форми інституційних відносин, то методологічно правильним було б спочатку визначитись у загальній природі та структурі відносин, потім довести цю визначеність до специфіки інституційних відносин і лише потім замкнути аналіз на «одинич­ності» економіко-інституційних відносин. Методологія послідов­ного наповнення конкретним змістом формально визначених у вихідному пункті дефініцій по лінії: відносини — інституційні відносини — економіко-інституційні відносини, таким чином, становлять «несучу конструкцію».

Особливе значення в питанні про природу та структуру відно­син має термінологічне розрізнення зв’язків та відносин. Хоча за­звичай відносини протиставляються речам та їх властивостям, а зв’язок — ізольованості, обмеженості, однак як одне, так і інше поняття можуть бути визначені в межах концептуального підхо­ду «речі — властивості — відносини».

Дійсно, якщо будь-що (річ, явище, процес) має вияв через йо­го властивості, а останнє можна виявити винятково в процесі по­рівняння певних властивостей з іншими, то власне порівняння ді­стає можливість здійснення лише способом приведення окремих властивостей до загальної бази, яка є єдиною для об'єктів, що порівнюються. Наявність загальної єдиної основи вказує на те, що речі пов’язані між собою і що цей зв’язок необхідний.

Уже тут з'являється явна можливість застосування підходу до характеристики зв’язків і відносин через троїстість їх властивос­тей — рефлексивності, симетричності, транзитивності, а також їх не- і антиваріантів^[I].

Оскільки рефлексування — процес співвідношення речей із собою «в пошуках» бази порівняння, він — перший крок у вста­новленні відношення, за «знайденою» основою якого воно і вста­новлюється спочатку на симетрично-парному рівні, а потім — транзитивно-множинному. Те необхідне загальне, що призводить до ототожнення понять зв’язку і відношення, є наявністю в них єдиної основи. Але у відношенні воно «винесене» за межі його суб’єктів, і такий об’єкт відношення, поданий у вигляді загально­го для них еквівалента, не виконує жодної іншої функції, окрім носія загального для суб’єктів відношення єдності.

Навпаки, зв'язок являє собою взаємодію її контрагентів по єди­ній для них загальній основі, яка не потребує певної об’єктивації.

Відношення містить у собі зв’язок як свій момент, і структур­но його можна уявити як опосередкований зв’язок, як єдність зв’язку й опосередкування. Динамізм таких відносин забезпечує як момент зв’язку, поєднання, проникнення, так і момент запере­чення, роз’єднання, розмежування. І онтологічно, і гносеологічно вони створюють єдину структуру відношення, яке розглядається як байдуже, а точніше, абстраговане від суб’єктних відмінностей, як взаємозв’язок двох сторін, які, маючи самостійне існування, частково байдужі одне до одного, частково існують винятково завдяки одне одному і тільки в єдності цієї взаємної визначеності [45, с. 103—104]. Філософська інтерпретація відмінностей між поняттями зв'язку та відношення, урахування яких має принци­пове значення для характеристики методологічних розбіжностей між «старим» та «неоінституціоналізмом», а також у рамках останнього (рис. 5) може бути зведеною до таких пунктів:

!.Усілякі безпосередні зв’язки лінійні, двочленні. Реальне, динамічне, завершене відношення структурно, нелінійно, мен­шою мірою, тричленне, становить єдність крайніх та проміжного (проміжних) членів відношення.

2. Завершене відношення формує ідеальні (статичні) та реаль­ні (динамічні) зв'язки. Ідеальні зв’язки завжди внутрішні, безпо­середні, реальні — зовнішні, опосередковані.

3. Основа лінії безпосереднього зв’язку єдина для крайніх членів відношення. Основа лінії опосередкованого зв'язку різна для кожного з них та єдина для проміжного члена.

4. У будь-якому відношенні має місце єдність зв'язку (момент безпосередньості) і суперечності (момент опосередкованості).

5. Динамічне, завершене відношення характеризується влас­тивостями рефлексивності, парно-симетричності, множинно- транзитивності.

Зазначене відносно природи та структури відносин, по-перше, є відправним моментом для «виходу» на особливості інституцій- них відносин, а по-друге, виступає методологічним підгрунтям структурування базисних інституційних відносин на рефлексив­ні, парні та множинні, що, власне, і становить предмет розгляду другого розділу.

Повертаючись до можливостей методологічного розмежуван­ня «старого» та неоінституціоналізму з позицій концептуального

діляє увагу, скоріше, аналізу речей в їх рефлексивності та супе­речностей парних сторін, тобто того, що може бути подане у ви­гляді елементу, обмеженого та специфікованого певними рамка­ми (наприклад фірма), то в неоінституціоналізмі, згідно з його методологією, межі між річчю (елементом) та властивостями цих елементів уже не мають значення. Ця недостатньо висвітлена розбіжність методологій «старого» й неоінституціоналізму з боку не методу, а предмета дослідження, на нашу думку, є принципо­вою у визначенні еволюції інституціальної теорії.

У певному розумінні про це може свідчити (з неминучим резуль­татом спрощення у виборі персоналій) схема, зображена на рис. 6.

Розглядаючи наведену схему (з безперечною умовністю), не­можливо не звернути увагу на три принципові відмінності в колі предмета «старого» та «неоінституціоналізму». По-перше, «ста- * рій» гілці притаманне протиставлення реально існуючих (аксіо­матично) антиподів (бізнес-індустрія, підприємницька — зріла корпорація тощо). В неоінституціоналізмі у центрі уваги — про­блема вибору між взаємообумовленими можливостями, кожна з яких (наприклад ієрархія чи контрактовість у Р, Коуза) задається реаліями третього — трансакційними витратами, опосередкова­ною основою, яку слід вважати вихідною.

По-друге, ідеологічна спрямованість «старого» інституціона­лізму носить внутрішньонормативний характер з очевидним об­ґрунтуванням «правоти» однієї зі сторін (скажімо, навіть у самій назві вебленовського об’єкта критики — бездіяльного класу). Для неоінституціоналізму позитивність, філософська «відсторо- неність» в аналізі є типовою.

По-третє, предмет досліджень у «старому» інституціоналізмі (і перш за все корпоративні відносини) слід вважати таким, що більш відповідає завданням теоретичного обґрунтування інсти- туціональних перетворень у практиці перехідного періоду (окрім, безумовно, еволюційної теорії Д. Норта), що важко сказати про більшість гілок неоінституціоналізму.

Тобто, і це необхідно особливо підкреслити, характеризуючи ме­тодологічну специфічність двох основних течій в інституціональній теорії, «філологічне» відправлення «старого» інституціоналізму в «кошик відпрацьованого» не можна та й не слід вважати прийнят­ним. Зазначені течії —- не «заперечення заперечення», це — мето­дологічні реалії зі своїм особливим змістом, в якому незаслужено званий «старий» має не менше значення для аналізу перехідних економік, щоб згадувати про нього в минулому часі. Про це свід­чить, власне, і сам категоріальний апарат інституціональної теорії.

Рис. 6. Предмет дослідження в «старому» та «неоінституціоналізмі»

1.2.