РОЗВИТОК ФУНКЦІЙ ГРОШЕЙ

Суть грошей як загального еквівалента найповніше проявляється у функціях, які вони виконують. На жаль, нерідко ігнорується об'єктивна залежність між сут­тю і функціями грошей. Так, на питання “що таке гроші?” К.

Насправді розвиток грошей, перехід від грошей-товару до грошей-капіталу, кредитних грошей супроводжується не тільки зміною їхньої сутності, а й змінами функцій.

Так, згідно з теорією трудової вартості функцію міри вартості могли викону­вати лише повноцінні гроші, тобто золото. Оскільки воно було товаром, то мало вартість, а отже, могло вимірювати вартість товарів, було засобом їх реалізації і виконувало функцію міри вартості. Інакше кажучи, золото як товар, будучи вті­ленням суспільно необхідної праці, тобто вартістю, встановлювало ціну товару як грошового вираження вартості. Причому гроші реалізують функцію міри вар­тості на основі взаємодії з масштабом цін. Для того, щоб гроші виконували сус­пільну функцію міри вартості, слід міряти самі гроші, що й робить масштаб цін. Він фіксує певну величину золота в грошовій одиниці, що визначає її купівельну спроможність. Співвідношення вмісту золота в грошових одиницях було основою встановлення валютного курсу, тобто співвідношення між валютами різних країн. Якщо зменшувався вміст золота в тій чи іншій грошовій одиниці, зменшувалася її купівельна спроможність, тобто відбувалася девальвація. Коли зростав вміст зо­лота в грошовій одиниці, відбувалася її ревальвація.

З демонетизацією золота, переходом до якісно нового типу грошей зникла як окрема потреба вимірювати грошовий матеріал. Адже позичковий капітал як матеріальне підґрунтя кредитних грошей і кредитні гроші як гроші виступають в одній формі - у формі грошей.

масштаб цін поєднуються. І грошова одиниця кожної країни (долар, фунт стер­лінгів, евро, єна, рубль, гривня тощо) є одночасно і мірою грошей, тобто масш­табом цін, і мірою вартості, що проявляється у встановленні ціни товару. Неви­падково західні економісти вважають функцією грошей одиницю рахунку, тобто таку одиницю, на основі якої визначаються ціни товарів чи послуг та ведуться рахунки. Так, наприклад, у США ціни визначаються у доларах і центах, тобто оди­ницею рахунку є долар.

Проте ціни не завжди визначають у національних грошових одиницях. У тих країнах, де висока інфляція, ціни швидко змінюються, тому їх визначають у валю­ті іноземних держав. Приміром, в Україні національна грошова одиниця - гривня, хоча й поступово, але втрачає свою купівельну спроможність, ціни на нерухомість, квартири, автомобілі визначаються в “умовних одиницях'! хоча всі добре розумі­ють, що мається на увазі долар. Щодо платежів, то вони здійснюються, як правило, в національній валюті, хоча іноді використовується також іноземна валюта. Отже, гривня ще неповною мірою виконує функції міри вартості й засобу обігу.

До речі, між оборотом товарів і послуг, з одного боку, і кількістю грошей в обі­гу, з другого, має бути певне співвідношення. У розвинених країнах рівень монета­ризації економіки становить: у Великобританії - 100 %, Німеччині - 70 %, Швейца­рії - 120 %, Китаї - ^00-120 %, у США - близько 70 %, у колишньому CPCP - 80 %. В Україні рівень монетаризації дорівнює приблизно 50 %. Це надто низький рівень і означає, що у нас має місце восьмиразовий обіг грошей. Фахівці вважають, що це не є свідченням раціональності грошового обігу. Навпаки, це недолік, оскільки в господарстві не вистачає грошей. Наприклад, у США швидкість обігу агрегату М2 коливається в межах 1,5-1,8 разу.

Недостатня кількість грошей в економіці зумовлює значне зростання креди­торської та дебіторської заборгованості. Вони обчислюються сотнями мільярдів гривень. До того ж, низький рівень монетаризації економіки неминуче спричи­няє такі явища, як бартер і взаємозаліки.

Для успішного функціонування економіки кількість грошей в обігу має відпо­відати не обігу товарів і послуг, а масі національного багатства: будівлям, спору­дам, землі, товарам, послугам тощо. Якщо з цього боку підійти до рівня монетари­зації, то виявиться, що він в Україні становить набагато менше, ніж 1 %. Завдання полягає в тому, щоб істотно підвищити рівень монетаризації економіки України. В який спосіб? Це складне питання. Є пропозиція запровадити інвестиційну гривню і для цього створити інвестиційні іпотечні банки, що дасть змогу пов’язати влас­ність громадян із товарно-грошовим обігом, випускати інвестиційну гривню під заставу приватної й акціонерної власності.

Важливим напрямом розвитку функцій грошей є поєднання функцій засо­бу обігу і засобу платежу. Наприклад, С. Удовик вважає, що в радянських політ-

економічних підручниках існують п’ять функцій грошей, тоді як у західних - три. А де ж інші? Автор відповідає, що фактично функцію як засіб обігу в широкому значенні радянські економісти розділили на дві функції - функцію власне засобу обігу й функцію засобу платежу. Як бачимо, С. Удовик вбачає причину існуван­ня функцій засобу обігу і засобу платежу у свавіллі радянських економістів. Хо­тілося б нагадати автору, що п’ять функцій грошей розроблені та обґрунтовані класичною політичною економією. І це знайшло досить глибоке обґрунтування у “Капіталі” К. Маркса. Тому справа не в радянських економістах, вона, очевид­но, в тенденціях розвитку грошей. У середині XIX ст. функції засобу обігу і засо­бу платежу посідали кожна своє місце і мали об’єктивне обґрунтування. Набагато нижчий рівень розвитку кредитних відносин чітко відокремлював особливий рух грошей, які обслуговували цей процес.

Ще вагомішим доказом того, що раніше могли існувати та існували дві функції грошей - засіб обігу і засіб платежу, а зараз це не лише два аспекти функції засобу обігу, а щось значно більше, може свідчити та обставина, що С. Фішер, Р. Дорнбуш і Р. Шмалензі визнають таку функцію як міру відкладених платежів, тобто плате­жів^{[235] [236], які будуть здійснені у майбутньому і розміри яких, звичайно, встановлюють­ся у грошовому вираженні. Що тут мається на увазі? Те, що коли ви берете по­зичку в банку, то у майбутньому ви повинні повернути певну кількість доларів до встановленої дати або протягом певного строку. Як бачимо, із широкого кола опе­рацій, які колись обслуговували гроші як функції засобу платежу, і тепер, на думку вчених, існують платежі, які вони називають “мірою відкладених платежів”. Це, на наш погляд, свідчить про те, що і сьогодні є, хоча й окремі, але прояви колишньої функції засобу платежу. Очевидно, такий підхід більше відображає реалії життя, ніж твердження про те, що начебто виокремлення і раніше функції засобу платежу вельми сумнівне, що це необгрунтоване рішення радянських економістів.}

Хоча роль грошей як засобу обігу вагома, проте бартер зберігся, а за деяких умов, як в Україні, він набув досить значного поширення. Досвід переконує, що в

Перехід від грошей-товару до грошей-капіталу _ozr

країнах з високою інфляцією торгівля у формі бартеру виявляється більш підхо­дящою, ніж за допомогою грошей, Подолання бартеру становить неодмінну умову розвитку ринкової економіки.

Функція світових грошей була реальною в XIX і на початку XX ст. в епоху зо­лотого стандарту. Як відомо, виходячи на світову арену, гроші скидали свій “націо­нальний мундир” і виступали у своїй натуральній формі, формі благородного ме­талу - золота. Це відповідало природі міжнародного платіжного обороту, оскільки тільки золото як грошовий товар могло бути загальним засобом платежів. Адже у світовій торгівлі розрахунки здійснювалися переважно через залік боргових зобов'язань у банках. Необхідність перевезення готівкового золота із однієї кра­їни до іншої виникала лише тоді, коли боргові зобов’язання не погашалися вза­ємними розрахунками. У цьому разі гроші були на світовому ринку загальним платіжним засобом. Якщо відбувається порушення нормального здійснення пла­тежів, виникає потреба в оплаті кожної торговельної операції готівковими гроши­ма, тоді золото як світові гроші відігравало роль загального купівельного засобу. Нарешті, якщо капітали переказуються за кордон через ті чи інші обставини, то саме золото як світові гроші функціонувало як абсолютна суспільна матеріаліза­ція багатства взагалі.

Як відбувався розвиток світових грошей у подальшому? Окремі дослідники вважають, що золото вже давно не є світовими грошима, що взагалі це функція за­собу обігу. Як бачимо, стверджується, що ця функція не має самостійного значен­ня. Однак вона мала "самостійне значення’! і чому вона його втратила? На жаль, відповіді на це питання немає. На наш погляд, процес змін у світових грошах і складний, і достатньо тривалий.

Як зазначалося, після Першої світової війни діяла система золотодевізно- го стандарту, яка була юридично оформлена рішеннями Генуезької конференції (1922 р.). Вважається, що це була друга світова валютна система. Суть її в тому, що національні гроші обмінювалися на іноземну валюту (девізу), розмінну на золото.

У період світової економічної кризи (1929-1933 рр.) із крахом золотодевізно- го стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки. У 1931 р. виник стерлінговий блок після скасування золото­го стандарту у Великій Британії. У 1933 р. після скасування золотого стандарту в США було створено доларовий блок. Належність країни до валютного блоку по­требувала підтримання твердого курсу національної валюти до основної валюти, наявності золотовалютних резервів у банках країни, яка очолює блок, здійснення через ці банки всіх міжнародних розрахунків.

Отже, як свідчать факти, Перша світова війна істотно послабила золотомонет­ний стандарт і зумовила створення золотодевізної валютної системи як перехід­ної до створення локальних валютних блоків на основі національних валют.

Наприкінці Другої світової війни виникла потреба у створенні нової валютної системи. Казначейства США та Великої Британії запропонували для обговорен­ня два плани - англійський план Кейнса та американський план Уайта. Кейнс ви­сунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів - "регульованої

палю ги’’ Навпаки, план Уайта надавав вагомого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

У прачі вже зазначалося, що на Міжнародній валютно-фінансовій конференції країн антигітлерівської коаліції, що відбувалася в липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), була створена третя світова, тобто Бреттон-Вудська валютна система. Од­нією з визначальних її рис було те, що поряд із золотом як світові резервні і роз­рахункові валюти використовувалися дві національні валюти - долар США і ан­глійський фунт стерлінгів.

Отже, якщо у 20-х роках XX ст. запровадження золотодевізної системи було якоюсь мірою відступом від системи золотого стандарту, а утворення фунтстер- лінгового та доларового блоків стало, хоча й частковим, локальним, але перехо­дом до світових грошей у вигляді національних валют, то Бреттон-Вудська світова валютна система поклала край монополії золота на виконання функції світових грошей і поряд із золотом офіційно в світовому масштабі світовими грошима ви­значила долар і фунт стерлінгів.

Аби забезпечити функціонування цього симбіозу, США взяли на себе зобов’язання підтримувати розмін доларових банкнот на золото за офіційною ці­ною: 35 дол. за одну тройську унцію (31,103 г) золота, проте тільки для централь­них банків та урядових установ інших країн. Одночасно всі країни - члени сис­теми встановили тверді паритети їхніх валют до долара та підтримання шляхом валютної інтервенції курсів валют на рівні тих паритетів, не допускаючи ринкових відхилень більш ніж на 1 % у той чи інший бік.

Бреттон-Вудські угоди визначили створення Міжнародного валютного фон­ду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світовий банк).

Така валютна система протягом 1950-60-х років сприяла розвиткові міжна­родних економічних відносин. Водночас вона містила глибокі внутрішні супер­ечності. Розмін доларів на золото за офіційною ціною потребував забезпечення стабільності його купівельної спроможності, що одночасно було необхідно для підтримання сталості валютних курсів. Однак забезпечити такі вимоги виявилося надто складно. Ось чому з кінця 1960-х рр. розгорнулася криза Бреттон-Вудської системи, що призвела до її розпаду. В нових умовах, коли значно зросла частка країн “Спільного ринку” та Японії, доларовий стандарт перестав відповідати но­вому співвідношенню сил.

До того ж, дефіцит платіжного балансу США, накопичені доларові запаси в центральних банках країн - членів системи і зменшення золотого запасу - все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система стає дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золо­тий запас.

Аби підтримати життєздатність Бреттон-Вудської системи, яка руйнувалася, було вирішено реалізувати ідею Дж. М. Кейнса про створення “регульованої валю­ти”. США були зацікавлені в такій валюті, оскільки це давало змогу обмежити роль золота у міжнародних валютних відносинах і зберегти за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР ("спеціальні права позичан­ня”), випуск якої розпочався з 1 січня 1970 р. У цій наднаціональній валюті вира­жаються курси національних валют, оцінюються валютні резерви. СДР виступає у вигляді спеціального запису на рахунках країн - членів МВФ. Спочатку ця оди­ниця мала золотий вміст, що дорівнював 0,888671 г і прирівнювався до долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 рр. курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. Із переходом до "плаваючих" валютних курсів вартість СДР визначається на основі середньозваженої величини через ринкові курси п’яти валют - долара США, марки ФРН, французького франка, фунта стерлінгів та японської єни.

Протягом 1971-1973 рр. відбувся злам Бреттон-Вудської валютної системи. В січні 1971 р. США припинили розмін долара на золото та ввели "надзвичайні захо­ди" спрямовані на врятування валюти. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою нової четвертої світової валютної системи - ямайської, яка набула чинності 1 квітня 1978 р. Її ключовою рисою є визнання як міжнародних резервних та розрахункових поряд з доларом валют інших країн та СДР. Як бачимо, замість моноцентризму (панування долара) утверджувався полі- центризм; золото витіснялося з міжнародних розрахунків шляхом скасування зо­лотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1,6 частини золотого запасу, яку було внесено в порядку оплати квот, та реалізацію через аукціони частини золотих запасів. МВФ припинив при­ймання золота як оплату квот та процентів за кредити. Ямайська угода офіційно визнала "плаваючі" валютні курси, тобто курси, які встановлюються за співвід­ношенням попиту та пропозиції. Вона фактично зафіксувала відносини, що вже склалися в світі, яким давно було властиве переважне становище долара США. Воднораз Ямайська угода узаконила тенденцію до валютного поліцентризму. Як резервні валюти дедалі частіше використовуються марки ФРН, швейцарський франк, японська єна, а частка долара у валютних резервах центральних банків та у міжнародних відносинах зменшується.

Отже, час, починаючи від закінчення Першої світової війни і до майже кінця 1970-х років (1 квітня 1978 р.), тобто до введення в дію ямайської угоди, - це час поступового переходу від золота як світових грошей до виконання цієї функції національними грошима. Однак ця функція насправді не має самостійного зна­чення, оскільки її виконують національні гроші, які діють і всередині країни, і на світовому ринку. Вони забезпечують реалізацію товарів і послуг всередині країни і на світовому ринку. Проте це можливо лише за умови, що певна валюта вільно конвертована. Якщо національні гроші не мають такої властивості, то країна ви­користовує іноземні (хоча вони за своєю сутністю національні) валюти - долар, єну, марку та інші для здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Це є свідчен­ням того, що за будь-яких відмінностей національних валют, якщо вони вільно конвертовані, то виступають на світовому ринку і як загальний засіб платежу, і як загальний купівельний засіб, і як розрахункова, і як резервна валюта. Отже, ево­люція грошей зумовила перехід від золота, яке, виходячи на світовий ринок, зні­мало “національний мундир** і виконувало функцію світових грошей у своїй нату­ральній формі, до національних вільно конвертованих грошей, які є засобом обігу як усередині країни, так і на світовому ринку. Функція світових грошей перестає бути самостійною, вона стає важливим елементом або, як зауважують деякі до­слідники, аспектом функції засобу обігу.

Отже, об’єктивний процес розвитку грошей привів до синтезу окремих функ­цій і цілком обгрунтовано замість п’яти функцій, які існували раніше, зараз їх три. Проте зазначимо, що західні економісти називають їх по-різному. Одні - засобом обігу, мірою вартості, засобом збереження^[CCXXXVII], другі - засобом збереження вартості, одиницею рахунку та засобом обігу², треті - засобом обігу, мірою вартості і за­собом накопичення'. Попри певні розбіжності у назві усі визнають гроші як за­сіб обігу, міру вартості (лише один - одиницю рахунку) і третю функцію назива­ють або засобом збереження, або додають "вартості” або засобом накопичення. На нашу думку, ці тлумачення за деяких відмінностей все-таки виражають головну суть цієї функції.