Сучасні моделі економічного зростання

Механізм чинників економічного зростання досліджується у моде­лях економічного зростання. Модель економічного зростання являє собою абстрактне, спрощене вираження реального економічного про­цесу у формі рівнянь або графіків.

Сучасні теорії економічного зростання сформувалися на основі двох теоретичних джерел: 1) неокласичної теорії виробництва, за­початкованої Ж.Б. Сеєм і Г. Тюрго, і набули свого завершення у працях американського економіста Дж. Б. Кларка та англійського теоретика А. Маршалла; 2) кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги. Ці два джерела зумовили виникнення двох основних на­прямів у дослідженні економічного зростання — неокласичного (маржиналістського) і кейнсіанського (неокейнсіанського).

Неокласична модель економічного зростання

Цей напрям ґрунтується на двох основних ідеях неокласичної теорії виробництва:

1) вартість продукції створюють фактори виробництва, переду­сім праця і капітал, кожен з яких робить свій «внесок» у її створення;

2) виробнича функція є формою вираження зв’язку між продук­цією та її факторами з усіма категоріями функціонального аналізу цього зв’язку граничного продукту, показників еластичності виро­бництва, еластичності заміщення факторів тощо.

Представники цього напряму довели, що кожен фактор вироб­ництва забезпечує відповідну граничну частку виробленого націо­нального продукту. Якщо за умови незмінності інших факторів збі­льшити один з них на 1 %, то відповідна зміна обсягу ВНП і визначатиме внесок цього чинника виробництва у економічне зрос­тання.

Механізм дії факторів економічного зростання досліджується через індекс багатофакторної продуктивності і апарат виробничих функцій. Ідея побудови індексу багатофакторної продуктивності належить американському економісту Дж.

Виробнича функція — це алгебраїчна рівність, яка показує тех­нологічний взаємозв’язок між обсягом суспільного продукту (ВНП, ВВП, національного доходу) і різними факторами виробництва: працею, капіталом, землею, природою, технічним прогресом тощо. У цьому полягає її економічний зміст.

Взаємозв’язок між обсягом продукту і виробничими факторами визначається певними числовими співвідношеннями у функціона­льній залежності:

де Y — обсяг продукту;

f— функціональна залежність;

K — капітал;

L — праця (робоча сила);

N — земля (природні ресурси тощо).

За умови, коли будь-який обсяг суспільного продукту може бу­ти досягнутий шляхом різноманітних комбінацій виробничих фак­торів, виробнича функція називається функцією із змінними коефі­цієнтами. Виробничий коефіцієнт — це кількість певного фактору, необхідного для виробництва одиниці продукції.

Якщо для створення певної кількості продукції необхідно ви­тратити визначену кількість факторів виробництва, то така вироб­нича функція називається функцією з постійним коефіцієнтом.

Якщо кількість виробничих факторів зростає у тій же пропорції, що і обсяг продукції, то така виробнича функція відображає пос­тійність масштабу віддачі. Якщо обсяг продукту зростає швидше, ніж кількість виробничих факторів, то виробнича функція є вира­зом зростання віддачі. Нарешті, якщо обсяг продукції зростає у менших пропорціях, ніж зростають фактори виробництва, то така функція відображає скорочення масштабу віддачі.

У неокласичних моделях економічного зростання, як правило, фігурує виробнича функція постійної віддачі.

Американські вчені — економіст П. Дуглас і математик Ч. Кобб — у 1928 році розробили перший варіант такої функції. В економічній науці її називають виробничою функцією Кобба-Дугласа.

Її зміст полягає у тому, що вона розкриває функціональну зале­жність обсягу суспільного продукту (ВВП чи національного дохо­ду) від двох виробничих факторів — капіталу і праці (робочої си­ли) — як кожного окремо, так і від їх сукупної дії.

Статистичною базою дослідження для Кобба і Дугласа послужили дані динаміки кількісного обсягу продукту, обсягу основного капіталу (основних виробничих фондів) і кількості відпрацьованих людино- годин у промисловості США за 1899—1922 роки. При умові, що обсяг виробництва є функцією лише капіталу і праці (тобто продукт ство­рюється виключно капіталом і працею), вони зробили висновок, що збільшення кожного з цих факторів у певну кількість разів веде до зростання обсягу продукту у стільки ж разів, якщо продуктивність праці і ефективність використання капіталу залишаються незмінними, виробнича функція Кобба-Дугласа набуває такого вигляду:

де Y — обсяг виробленого продукту;

K, L — відповідно капітал і праця;

α, β — коефіцієнти еластичності відповідно капіталу і праці, які характеризують зростання обсягу продукту на 1 % зростання капі­талу чи праці;

A — коефіцієнт пропорційності або масштабності, який дозво­ляє порівнювати обсяг продукту різного періоду (він фактично ві­дображає середньорічний темп зростання продукту).

Виходячи з емпіричних розрахунків і при умові, що α + β = 1, Кобб і Дуглас встановили, що середньорічний темп зростання про­дукції відображається коефіцієнтом 1,01 (А) (1 % приросту за рік), а дорівнює 1/4, β — ¾, тоді рівняння набуває такого вигляду:

Це означає, що найважливішим фактором виробництва є праця, якою створюється ¾ всього обсягу продукту; 1 % приросту обсягу праці (кількості відпрацьованих людино-годин) розширює обсяг виробництва утричі більше, ніж 1 % приросту капіталу.

Виробнича функція Кобба-Дугласа виходить із сталої ефектив­ності факторів зростання (капіталовіддачі і продуктивності праці), а тому описує екстенсивний тип економічного зростання.

Модифікація виробничої функції Кобба-Дугласа пішла у двох напрямах: 1) відмова від постійної ефективності факторів незалеж­но від масштабів суспільного виробництва; 2) врахування інших факторів виробництва, зокрема природних ресурсів, підприємниць­кої діяльності, технічного прогресу.

Так, голландський економіст Я. Тінберген у кінці 40-х років XX ст. доповнив функцію Кобба-Дугласа фактором технічного прогресу. Виникло нове рівняння, яке стали називати виробничою функцією Кобба-Дугласа-Тінбергена:

де r — комплексний показник (коефіцієнт) сукупної економічної ефективності усіх факторів виробництва в результаті технічного прогресу; крім змін у техніці, він відображає покращення якості праці, ефективності застосування капіталу.

Виражене у показниках середньорічних темпів приросту, рів­няння приймає такий вигляд:

де у, K, L — відповідно темпи приросту продукту, капіталу і праці.

Тепер уже не обов’язково α + β = 1. Якщо а + β > 1, це означає, що приріст продукту більший приросту факторів, тобто в дію всту­пають якісні показники, у тому числі і технічний прогрес. Якщо а + + β = 1, вплив якісних показників можна ігнорувати, а якщо α + β < 1,

то темп приросту факторів вищий темпу приросту продукту, зни­жується ефективність виробництва.

Тінберген, вивчивши динаміку економічного зростання обсягу продукту (капіталу, праці і технічного прогресу) за 1870—1914 ро­ки, одержав такі результати при умові, що частка капіталу в націо­нальному доході ¼, а частка праці — ¾: в Німеччині екстенсивні фактори — капітал і праця — забезпечили 60 % приросту націона­льного доходу, а технічний прогрес — 40 %, в Англії — відповідно 80 і 20 %, США — 73 і 27 %.

Функція Кобба-Дугласа-Тінбергена широко використовувалася для практичної оцінки ролі окремих факторів зростання і, зокрема, технічного прогресу. Американський економіст Р. Солоу у 1956 році розробив власну виробничу функцію з врахуванням фак­торів технічного прогресу і часу.

Виробнича функція Р. Солоу має дуже складний математичний вираз із застосуванням диференційних рівнянь. Солоу застосував свою функцію, намагаючись усунути суперечність, що пов’язана з несталістю економічного розвитку, і довести можливість постійно­го зростання і повної зайнятості усіх виробничих факторів. При цьому Солоу використовує такі показники: обсяг виробленого про­дукту в розрахунку на одного зайнятого; обсяг заощаджень нового капіталу на одного зайнятого; обсяг капіталу, необхідного для оснащення нових трудових ресурсів. При цьому він вивів певні за­кономірності. Так, якщо заощадження капіталу на одного зайнятого дорівнюють обсягу капіталу для нової робочої сили, то повна за­йнятість забезпечується без будь-яких змін у комбінації факторів виробництва. Якщо ж перший показник буде більший, то погли­нання всього приросту капіталу вимагає переходу до нової комбі­нації факторів, у якій використовується більше капіталу і менше праці. А якщо більшим буде другий показник (обсяг капіталу для нової робочої сили), то для досягнення повної зайнятості слід пере­ходити до іншої комбінації факторів, за якої використовується ме­нше капіталу і більша кількість праці.

На основі даної виробничої функції Солоу розрахував показник так званого матеріалізованого технічного прогресу, який відобра­жає зростання інвестицій у зв’язку з великими технічними і техно­логічними зрушеннями у виробництві. Впровадження даного пока­зника сприяло зростанню інвестицій в основний капітал і виробило більш збалансовану уяву про роль виробничого і невиробничого нагромадження у процесі економічного зростання.

Своєрідним продовженням досліджень Солоу стали розробки іншого американського економіста — Е. Денісона. В основі вироб­ничої функції Денісона лежить розрахунок показника так званого нематеріалізованого технічного прогресу. Він показує усі якісні зміни економічного зростання, зумовлені іншими вкладеннями ка­піталу — підготовку кадрів, в людину, її інтелекту.

Розрахунки Денісона показали, що вкладання капіталу в людину (це також охоплюється поняттям технічного прогресу) у 5—6 разів більш ефективні, ніж вкладання у нову техніку і технологію.

Денісон також підрахував, що підвищення якості робочої сили і зростання рівня кваліфікації забезпечують 12 % приросту націона­льного доходу. Інша частина збільшується за рахунок прогресу те­хніки і технології, факторів капіталу і праці.

Кейнсіанська теорія мультиплікатора економічного зростання

Неокласична доктрина успадкувала від своїх попередників — ортодоксів такі принципово важливі постулати механізму функціо­нування ринкового господарства як саморегульованість економіки, ефективність цінової інформації, тотожність умов заощадження та інвестування.

На цих принципах протягом тривалого періоду (1802—1936 ро­ки) будувалися уявлення про рівновагу більшості економістів (А. Маршалл, В. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето).

Ідея побудови принципово нової моделі рівноваги економіки виникла тоді, коли стало зрозуміло, що ринковий механізм не в змозі самостійно подолати наростаючі диспропорції, стабілізувати економіку, відновити втрачену рівновагу. Переломним моментом стали в історії дві визначні події:

по-перше, Жовтнева революція 1917 року в Росії, а після другої світової війни подібні революції в ряді інших країн Східної Євро­пи, Азії та Куби, де запанувала тотальна командно-адміністративна система. Практика існування першого періоду вказаної системи до­вела значну плідність активного втручання держави в економічні процеси. Лише пізніше роль держави в економічному житті була доведена до абсурду, коли здійснилося фактичне одержавлення усі­єї економіки;

по-друге, найглобальніша в історії ринкової економіки циклічна криза 1929—1933 років, що змінилася тривалою депресією (в США, Англії, Швеції тощо). Постала нагальна потреба у новій ри­нковій теорії, яка б пояснила існування таких явищ як масове без­робіття, тривале падіння виробництва, наявність невикористаних виробничих потужностей, показала б можливості виходу з кризово­го становища без знищення ринкових основ господарювання, тобто уникнути західним країнам подій 1917 року.

Таку теорію створив Дж. М. Кейнс (1883—1946 роки) — видат­ний англійський економіст. Основні її положення викладені у праці «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936). Ця книга здійснила справжній переворот в теоретичній економіці, поклавши початок широким макроекономічним дослідженням. Дж. М. Кейнс став «батьком» макроекономіки — нової науки, виявив її категорії і принципи, економічні фактори, які ніяк не виявляються на мікрое- кономічному рівні.

Кейнсіанська теорія стала кроком вперед у розвитку економіч­ної теорії. Вона пояснила механізм (чинники) економічних криз (товарів багато, а попит малий, і навпаки), а також способи, методи підтримки економічного розвитку, які викладені у так званій кейн- сіанській теорії «повної зайнятості».

Дж. М. Кейнс запропонував положення про те, що стихійний механізм ринкової економіки не може забезпечити рівновагу між попитом і пропозицією, в результаті чого виникає неповна зайня­тість людських і матеріальних ресурсів, що приводить до застою і спаду виробництва. Причиною цього він вважав недостатній суку­пний попит на ринку товарів на робочу силу, засоби виробництва, який залежить від інвестицій. Тому Дж. М. Кейнс зробив висновок, що обсяг виробництва залежить не від пропозиції, як вважали кла­сики, а від «ефективного попиту» (від попиту на робочу силу, засо­би виробництва, тобто попиту на інвестиції). Впливаючи на факто­ри, які визначають «ефективний попит», можна забезпечити ста­більне зростання економіки.

Таким чином, Дж. М. Кейнс виявив фактори, що визначають умови рівноваги: сукупний попит і сукупна пропозиція та пов’язані з ними сукупне споживання і сукупні заощадження (див. статті до графіків: «Схильність до споживання», «Схильність до заощаджен­ня»).

Ці фактори є суто макроекономічними, і Дж. М. Кейнс першим виявив їх вплив на загальну економічну рівновагу.

Центральною ланкою кейнсіанської макроекономічної моделі став сукупний попит, тобто попит, який є рівним сукупній пропо­зиції. Сукупну пропозицію Дж. М. Кейнс трактував величиною не­залежною, а сукупний попит — змінною, впливаючи на яку можна досягти рівноважного стану економіки.

Для обґрунтування цього положення англійський теоретик ви­користав свою теорію мультиплікатора економічного зростання (див. статтю «Мультиплікатор. Історичне походження»).

Мультиплікатор (примножувач) — це множник або числовий коефіцієнт, який показує залежність змін національного доходу від змін обсягу інвестицій. Тобто мультиплікатор— це число, на яке

потрібно помножити зміни в інвестиціях, щоб визначити зміни в структурному обсязі виробництва.

Якщо відбувається приріст загального обсягу інвестицій, то на­ціональний дохід зростає у K разів більше, ніж приріст інвестицій. Ця залежність описується таким рівнянням:

Приріст національного доходу = мультиплікатор ? приріст інве­стицій

Зростаючий національний дохід Дж. М. Кейнс назвав ефектом мультиплікатора, який він пов’язав з поняттям автономного спожи­вання, коли немає приросту національного доходу, та із специфіч­ною категорією, яку він назвав ГСС — гранична схильність до споживання (MPC — Marginal Propensity to Consume), яка показує частку витрат на споживання у прирості національного доходу:

Тобто коефіцієнт мультиплікатора— це величина, яка є обер­неною до заощадження. Чим меншою буде схильність до заоща­дження, тим більшою буде схильність до споживання, і тим біль­шим буде коефіцієнт мультиплікатора.

Чим більшим буде К, тим вищим буде ефект мультиплікації і приріст національного доходу. Тому слід обмежувати нахил людей до заощаджень одержаного доходу і всіляко стимулювати їх до йо­го споживання, збільшуючи ефективний (сукупний) попит.

Ефект мультиплікації (примноження) доходу полягає у тому, що збільшення обсягу інвестицій в певну галузь і певні підприємства сприяє розширенню виробництва у суміжних та сировинних галу­зях. Це призводить до зростання зайнятості, адже відкриваються додаткові робочі місця. Зростання зайнятості збільшує доходи лю­дей, що стимулює зростання сукупного попиту. Поява додаткового попиту (на засоби виробництва) породжує нове зростання інвести­цій і розширення масштабів виробництва. Доходи, що виникають на основі нового розширення виробництва і збільшення зайнятості, зумовлюють новий, додатковий попит, у тому числі і на товари і послуги особистого споживання працівників, що влилися у вироб­ництво, викликане зрослим попитом. Це зумовлює зростання виро­бництва у галузях, що виробляють предмети споживання. Резуль­татом є своєрідна ланцюгова реакція, коли перші інвестиції дають поштовх до наступного загального економічного зростання. Зрос­тання національного доходу, викликане попереднім зростанням ін­вестицій, має такий загальний вигляд:

Таким чином, в основі ефекту мультиплікації є механізм залеж­ності споживання від доходу, тобто механізм, який перетворює зростання інвестицій (капіталовкладень в економіку) у цілу серію наступних зростань сукупного попиту і національного доходу. Зро­стання схильності до споживання через мультиплікаційний меха­нізм визначає увесь процес зростання економіки в кейнсіанській теорії економічного зростання.

Найбільший ефект мультиплікатора виникає лише при повній зайнятості усіх ресурсів, у першу чергу робочої сили. Саме повна зайнятість забезпечує найбільший сукупний попит, рівень спожи­вання, максимально можливий приріст національного доходу, на­решті найвищі темпи економічного зростання.