§ 3. Теорії і моделі економічного зростання

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х роках XX ст. Зокрема, економісти стали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання^*.

торна модель. Вихідною умовою такої посилки в авторів є те, що капітал як фактор неначе «вбирає» в себе потенції решти вироб- ничих факторів.

^* У даному питанні кейнсіанська теорія виходить з того, що важливу роль віді- грає співвідношення заощаджень (S) та інвестицій (І). Зростання заощаджень в еко- номічному розумінні означає переорієнтацію коштів з купівлі предметів споживан- ня на інвестиційні товари (інвестиції). Рівність S та І — одна з обов’язкових умов усталеного економічного зростання. За умови перевищення S над І фактори вироб- ництва використовуються неповністю. Коли ж інвестиційний попит випереджає розміри заощаджень, то може наступати «перегрів економіки», зростати інфляція.

^** Її назва походить від прізвищ двох авторів — англійського економіста

Р. Ф. Харрода та американського економіста Є. Д. Домара, які розробили свої варі- анти моделі визначення темпів зростання.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, пе- редбачається, що: задіяні всі фактори виробництва; зберігається рівновага попиту і пропозиції та рівні їх приростів; залишаються постійними співвідношення між заощадженнями (S) та інвестиці- ями (І). На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = ^S

C

або

^G = S ,

C

де G — темп економічного зростання;

С — відношення капіталу до випуску продукції (національно- го доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості;

S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G:С — частка чистих інвестицій у національному доході. Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національ- ний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чи- стих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблиз- ні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні тем- пи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

між працею і капіталом, у разі їх зміни, розраховується за допо- могою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів.

Q = f(L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу);

L — сукупні витрати праці;

K — вкладений капітал;

N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зрос- тання. А інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

Q = DQ / DL ? L + DQ / DK ? K + DQ / DN ? N.

На основі виробничої функції американські економіст П. Дуг- лас і математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростан- ня економіки, в якій продемонстрували пряму залежність між об- сягом (результатом) виробництва і величиною виробничих затрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = f (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х процентів.

номічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофак- торні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілий ряд моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння по- питу, пропозиції та динамічному їх збалансуванні, де останнє ви- значається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові виробничі потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати ди- наміку споживчого попиту. А оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то необхідне державне втручання в ці процеси через фінансово-кредитну політику.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леон- тьєва, яка дістала назву «затрати—випуск». Її автор проаналізу- вав систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. В таблиці взаємозв’язок між «витратами» (по стовпчиках) і «випуском», або виготовле- ною продукцією (по рядках), дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «затрати—випуск» стала основою для побу- дови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поши- рення в інших країнах, у т. ч. в колишньому СРСР. В 1973 р. за роз- робку методу «затрати—випуск» та його практичне застосування В. Леонтьєву була присуджена Нобелівська премія з економіки.

На початку 70-х років у західній літературі була висунута так звана концепція нульового економічного зростання. Суть пробле-

кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій за- лучення природних ресурсів у виробництво людство скоро дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: висна- ження природних ресурсів, економічні катастрофи та погіршення якості життя в цілому. В зв’язку з цим потрібно свідомо обмежу- вати темпи економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко по- годитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом’якшення суперечностей між зрос- таючими потребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазна- чалося, НТР призводить до суттєвих змін у факторах економі- чного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, в т. ч. зменшуються затрати енергетич- них і традиційних мінеральних ресурсів.

рмі) випуску продукції (в масштабах країни — національного до- ходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхід- но суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю проду- кції. Близький до них показник інтенсивності праці, який харак- теризує затрати праці за одиницю часу.

Відношення (в грошовій формі) обсягу продукції до основно- го капіталу визначає продуктивність капіталу, або знайоміший нам показник фондовіддачі. Зворотний йому показник — це ка- піталомісткість продукції. Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні ресурси, характеризує по- казник матеріаломісткості — відношення (в грошовій формі) виготовленої продукції до затрат використаних ресурсів.

З точки зору маржиналістського підходу до аналізу граничних показників, важливими є показники граничної продуктивності

факторів виробництва. Вони характеризують обсяг приросту національного доходу від приросту відповідного фактора: праці; капіталу; природних ресурсів. Хоча досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що част- ки даних факторів у величині національного доходу такі: заробі- тної плати (праці) — 75—80 %; прибутку і процента — 15—18 % та природних ресурсів — 5—7 %.

Таким чином, забезпечуючи економічне зростання, люди по- винні вдосконалювати економічні процеси, які характеризують згадані показники. Всі вони врешті-решт фокусуються у показ- нику продуктивності праці, комплексним фактором зростання якого є НТП.