ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ РОЛІ ДЕРЖАВИ

Поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації вироб­ництва зумовило процеси його концентрації, кооперації праці, зростання усуспільнення виробництва і праці. Це закономір­ність суспільно-економічного розвитку.

Якщо зростання усуспільнення зумовлює збільшення мас­штабів виробництва і певну централізацію управління, засто­сування безпосередньо суспільних, свідомих форм регулю­вання економіки, то економічне відособлення та економічна самостійність суб’єктів господарювання передбачає розвиток ринкових, товарних, опосередкованих форм зв’язку.

Розвиток суспільного характеру виробництва у тісній взаємодії з економічним відособленням долає вузькі межі інди­відуальної приватної власності і знаходить простір для розви­тку економіки у колективній, акціонернії!, кооперативній фор­мах власності. Нові форми власності не лише виражають більш високий ступінь усуспільнення виробництва і праці, але й ство­рюють умови для його подальшого зростання. Імпульси розви­тку продуктивних сил, їхнього революціїїного елемент)' - зна­рядь праці, які зумовлюють подальший розвиток спеціалізації, кооперації та концентрації виробництва, в свою чергу; диктують необхідність відповідного розвитку виробничих відносин і на­самперед форм власності. Саме в такий спосіб діалектика усус­пільнення і відособлення привела до виникнення корпоративної (монополістичної) форми власності і форми господарювання. Історичншї досвід свідчить, що капіталізм вільної конкуренції переріс у монополістичний, що вплинуло на конкуренцію.

Взаємодія монополії і конкуренції є формою прояву діалектики усуспільнен­ня і відособлення і конкретизує цей процес.

Отже, склалася своєрідна ситуація. З одного боку, триває концентрація і централізація капіталу, збільшуються масштаби капіталів, посилюється їх злит­тя, формуються могутні об’єднання. Але цей процес не став переважаючим. Йому протидіють об’єктивні чинники (виникнення і розвиток нових галузей, поява но­вих капіталів, поширення міжгалузевої конкуренції у зв’язку з розвитком креди­ту, транспорту, зв’язку, інформації) та суб’єктивні чинники (усвідомлення суспіль­ством згубності монополізму, антимонопольне, антитрестівське законодавство). Через це сучасний капіталізм не можна характеризувати як монополістичний. На­явність корпорацій зовсім не означає, що зникає конкуренція. Навпаки, монопо­лія існує з конкуренцією. Як конкуренція неминуче породжує монополію, так і мо­нополія немислима без конкуренції, хоча вона набуває нових рис і гостроти.

Процеси усуспільнення на цьому етапі знаходять вияв у зрощуванні банків­ського капіталу з промисловим, утворюється фінансовий капітал, фінансово- промислові групи, виникає державна власність. Все це поглиблює суспільний характер виробництва і зумовлює зростання державно-монополістичного капіта-

∖hMV Цм іенденція виявилася в роки Першої світової війни і значно посилилася V період економічної кризи 1929-1933 рр. та в роки Другої світової війни. Досвід засвідчив, що якими б потужними не були монополістичні союзи, але вони не в змозі регулювати національний ринок, подолати або хоча б приборкати стихію ринку» а з им більше - здійснити значні структурні зрушення на основі досягнень І і ГІL Гкономічна криза 1929-1933 рр. це яскраво продемонструвала. Вона довела, що лише держава здатна здійснити серйозні заходи, які можуть забезпечити про­порційність у розвитку економіки, ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів, прискорення економічного зростання. Цю об'єктивну необхідність глибоко усві­домив Дж. М. Ксйнс і розробив теорію економічного державного регулювання і методи н здійснення.

Ще раз зауважимо, що об'єктивна необхідність державного регулювання зу­мовлена новими масштабами концентрації капіталу, усуспільнення виробництва і праці.

Водночас слід пам'ятати, ці обидві сторони - ринкове і державне регулювання істотно змінилися. Якщо на попередніх етапах домінуюча роль належала вільній конкуренції, то тепер немає вільної конкуренції, вона має значною мірою оліго- польний характер. 1 держава, яка відігравала зовсім незначну економічну роль: захист економічного ладу, фінансування деяких, насамперед військових, програм, зараз перетворилася на суб’єкт господарювання, який відіграє вагому регулюючу роль в економіці.

Одна із великих історичних помилок полягає в тому, що наприкінці XIX ст. і на початку XX ст*, коли ще усуспільнення виробництва і праці не привело до утвер­дження держави як одного з устоїв (поряд з ринком) функціонування економіки і суспільства, але коли процеси монополізації проявили себе дуже виразно, окре­мі теоретики, абсолютизуючи усуспільнення виробництва і праці, проголосили його універсальним законом, який визначає прогрес суспільства. Виходячи із цієї універсальної закономірності, вони проголосили, що майбутнє суспільство сво­їм підгрунтям повинно мати загальнодержавну власність, яка подолає відчужен­ня людини від засобів виробництва, забезпечить рівність і високі умови життя. Звідси випливала необхідність націоналізації засобів виробництва в масштабах країни і перетворення держави на головний економічний суб’єкт, який на підставі єдиного державного плану забезпечує розвиток економіки і суспільства, без рин­ку і конкуренції.

Гносеологічна помилка полягала в тому, що усуспільнення абсолютизувало­ся і відірвалося від економічного відособлення, діалектична єдність розірвалася, 1 більше того, економічне відособлення заперечувалося як несумісне із загально-

народним привласненням. І хоча відомі вчені попереджали про теоретичну і прак­тичну неспроможність цих ідей, все ж потрібні були сім десятиліть експерименту, щоб переконатися у цьому. Помилкова теорія, яка суперечила реаліям життя, до­рого коштувала народу. Неймовірні зусилля народу, його звитяжна праця супрово­джувалися хронічним товарним дефіцитом, відставанням за виробництвом про­дукції на душу населення, за рівнем життя населення, ізоляцією від усього світу.

Досвід колишнього Союзу переконливо довів, що не можна ігнорувати ри­нок як найбільш ефективну форму розвитку економіки, не можна перебільшувати роль держави, представляти, що начебто успішний соціально-економічний розви­ток можливий лише за державної організації і управління економікою. Крах теорії і практики, яка базувалася на перебільшенні ролі держави й ігноруванні ринку, че­рез десятки років зумовив повернення до ринку, здійснення переходу від команд­ної, планово-розподільчої системи до ринкової економіки.

Проблема співвідношення і взаємодії ринку і держави у сучасну епоху зали­шається не просто актуальною, але і гострою, і злободенною, надзвичайно важ­ливою і для теорії, і для практики. Особливо це знайшло вияв у драматичному протистоянні кейнсіанства і монетаризму. Дж. М. Кейнс і його послідовники аб­солютизували роль держави у регулюванні економіки. Вони вважали, що збіль­шення витрат держави приведе до зростання сукупного попиту. А попит актив­но впливає на зростання виробництва, збільшення зайнятості. При цьому вони віддавали перевагу фіскально-бюджетній політиці, яка активно і швидше впливає на економічних суб’єктів, ніж монетарна політика. Кейнсіанська теорія відіграла важливу роль в економічній політиці розвинених держав у післявоєнний період, вони домоглися значного просування шляхом розвитку економіки. Але цей підхід мав серйозні вади. Зростання ролі держави у розвитку економіки супроводжува­лося значним зростанням державної власності і державного сектору, збільшенням державних витрат і державного споживання, що обмежувало ринкові відносини, гальмувало конкуренцію. Внаслідок цього уповільнювалися темпи зростання, по­глиблювалися суперечності, назрівали кризові явища.

Монетаристи на чолі з М. Фрідманом піддали різкій критиці кейнсіанство за надмірну роль держави і обмеження ролі ринку в розвитку економіки. Вони проти­ставили кейнсіанству високу здатність ринку до саморегулювання та його активну роль у розвитку економіки, переваги монетарної політики порівняно з фіскально- бюджетною. Тому, за їх пропозиціями, необхідно було обмежити державний сек­тор шляхом роздержавлення і приватизації багатьох підприємств, розширити ринково-конкурентне середовище, посилити конкуренцію та її вплив на розвиток і вдосконалення економіки. Монетаристська теорія стала підґрунтям економічної політики США і Великобританії - “рейганоміки” і “тетчеризму”, що дало досить швидко позитивні результати. В економічній літературі суть справи іноді тракту­ється так, що кейнсіанці виступають за економічне державне регулювання, а мо­нетаристи - проти. Насправді мова ведеться не про однобічне домінування ринку чи держави, а про оптимальне, зумовлене потребами розвитку реальної економі­ки, поєднання двох головних складових системи регулювання економіки.

1 Io суті, на противагу кейнсіанству неоліберали та монетаристи доводили, що чим менша присутність держави в економіці, тим краще. На цих теоретич­них постулатах була побудована економічна політика, яка ввійшла в історію як "рейганоміка” 1 варто визнати, що ця політика забезпечила економічне зростання, просування шляхом цивілізаційного прогресу. Але недооцінка економічної ролі держави неминуче призводить до поглиблення суперечностей і, як наслідок, - до економічної кризи. Нині це стало особливо очевидним.

Відомий американський вчений Френсіс Фукіяма бачить витоки сучасної сві­тової кризи у тому, що “рейганомівська революція" базувалася на відмові від дер­жавного регулювання ринку, на тому, що ринок сам все автоматично відрегулює. Насправді цс призвело до того, що держава допустила виникнення гігантського, зовсім нерегульованого тіньового сектору. Розподіл доходів в Америці набув над­мірного перекосу на користь багатих. Рейган впровадив ідею скорочення податків з багатих, що призвело за часів Буша-молодшого до різкого збільшення бюджет­ного дефіциту і до ще більшої диспропорції у розподілі доходів на користь мільяр­дерів та мільйонерів. Свій аналіз витоків і природи фінансово-економічної кризи у Clll А Фукіяма завершує висновком, що лише відмова від принципів “рейганомі- ки” може врятувати світ від катастрофи¹.

У ході саміту ‘Трупи 20” не лише було піддано гострій критиці недооцінку, при­ниження економічної ролі держави, а й чітко визначено необхідність зростання ролі держави у регулюванні ринкової економіки. “Загальнонаціональні інтереси, - говориться в декларації, - задають формат для реалізації приватних інтересів,... чим більше ринків, тим більше потрібно держави, тим більше покладається відпо­відальності на державні інститути за вектор економічного і соціального розвитку” Це положення має принципове значення.

До останнього часу виходили з того, що підґрунтям ринкової економіки є при­ватна власність, що саме приватний інтерес є рушійною силою розвитку еконо­міки і суспільства, І таке трактування ринкової економіки раніше відображало реалії. Але перехід на нову, постіндустріальну стадію прогресу, розвиток і утво­рення інформації і знань як якісно нового фактора виробництва значно підвищу­ють рівень усуспільнення економіки, перетворюють загальнонаціональні інтереси у провідні і визначальні.

Ось чому під час саміту 'Трупи 20” наголошувалося на посиленні ролі держа­ви, виходячи з того, що не приватні, а саме “загальнонаціональні інтереси задають формат для реалізації приватних інтересів”.

Якщо оцінювати ці зміни якнайсерйозніше, то маємо констатувати, що зако­номірний розвиток економіки змусив зректися того, що було символом віри, чому поклонялися і на що молилися, і визнати зростання загальнодержавного усуспіль­нення, яке зробило загальнонаціональні інтереси ключовими, проти чого велася запекла боротьба.

Епохальні зрушення в теорії і практиці суспільно-економічного розвитку роблять необхідним аналіз нашої практики державного управління економікою.

‘ День, - 2008. - 18 листопада.

Як відомо, в процесі ринкових перетворень потрібно було здійснити роздержав­лення економіки. Від державної власності, яка становила 92 %, необхідно було перейти до багатоманітності форм власності і створити ринково-конкурентне середовище. Об’єктивно склалася думка, що держава, позбавлена власності, втрачає економічні функції, які переходять до ринку. На цій основі проводилася політика виведення держави з економіки. Начебто все логічно, хоча насправді тут таїться глибока помилка, оскільки ототожнюються два різні процеси - во­лодіння державою засобами виробництва і виконання державою економічних функцій.

Як свідчить світовий досвід, чи держава має власність, чи її не має, вона здійс­нює економічне регулювання. В наших умовах, коли ринок формувався і ринковий механізм не діяв, позбавлення держави функції економічного регулювання зумо­вило в країні хаос, глибоку кризу, яка призвела до руйнування економіки, пере­творення України в економічно відсталу країну.

Яку роль відіграє держава зараз? Активна фіскальна політика і перерозподіл коштів в інтересах соціального забезпечення. І це замість того, щоб проводити ак­тивну будівничу політику, спрямовану на зміну структури шляхом пріоритетного розвитку передових, високотехнологічних виробництв, переозброєння виробни­цтва на основі досягнень науки, техніки і технології, перехід економіки на іннова­ційний тип розвитку.

Лише держава здатна розробляти і забезпечувати здійснення довгострокової стратегії економічного і соціального розвитку. Саме держава якнайповніше вира­жає загальнонаціональні інтереси, визначає формат реалізації приватних інтере­сів, несе відповідальність за вектор економічного і соціального розвитку. Держава є дієвим засобом як перебудови продуктивних сил, науково-технічного вдоско­налення виробництва, так і серйозних змін у фінансово-економічній сфері, в усій системі виробничих відносин.

Наша практика в цілому, і особливо банківської системи, засвідчила, що при­ватний інтерес при ігноруванні суспільного призводить не лише до правопору­шень, але й до грабіжництва. Коли Нацбанк надав 42 млрд грн для поповнення ліквідності, банкіри в умовах зростаючої інфляції навіть не подумали про інвес­тування економіки або повернення депозитів, потреба в яких виникла у людей, їхніх клієнтів, вони швиденько перетворили гривні в долари. Це вигідно банкам і їх господарям.

Слід зазначити, що окремі приватні комерційні банки перетворилися на засіб особистого збагачення. Криза дала змогу побачити, до чого призводить безкон­трольний приватний інтерес, і які обсяги втрат економіки.

Постає питання: як могли статися такі ганебні явища? Відповідь проста; дер­жава виявилася осторонь діяльності банківської системи. Нацбанк, на який Кон­ституцією покладено управління банківською системою, виявився не в змозі гідно виконувати цю функцію. Криза розвінчала і міф про неефективність державного регулювання. Із 187 банків лише 2 державні - Укрексімбанк, Ощадбанк - безпере­бійно працювали, обслуговуючи юридичних і фізичних осіб як до кризи, так і під час неї. Це стало аргументом на користь рекапіталізації банків. Отже, висновок про те, що загальнонаціональний інтерес визначає формат реалізації приватного інтересу# має втілюватися через регулювання держави, яка саме виражає загаль­ний інтерес.

16.2.