Виникнення і розвиток економічної теорії

Поняття економіка (від грецького oikonomike, буквально - мистецтво ведення домашнього господарства) в сучасних умовах застосовують у чотирьох значеннях:

1) народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;

2) сфера господарської діяльності людини, в якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

3) економічна наука, що вивчає різноманітні економічні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві;

4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що утворюють певну економічну систему.

Економіка і економічна теорія знаходяться у взаємодії та впливають одна на одну. Економіка є об'єктом вивчення економічної теорії. Вона існує об'єктивно, тобто незалежно від волі та свідомості людей. Економічна теорія є явищем свідомості людей, яка відображає дію об'єктивних законів економічного життя. Для того щоб виявити ці закони, потрібна наука, здатна проникнути у сутність економічного життя, з'ясувати його причинно- наслідкові зв'язки і рушійні сили. Цим і займається економічна теорія.

Таким чином, економіка як складна відкрита багатоструктурована система є об'єктом вивчення спеціальної науки - економічної теорії.

Економічна наука - це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Перші спроби теоретично осмислити економічний устрій суспільства відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в XVI - XVII ст., коли ринкове господарство почало отримувати загальний характер.

Основні етапи розвитку економічної науки:

Меркантилізм (від італ. mercante - торговець, купець) (XVI - XVH ст.). Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Це досягалося лише в тому випадку, коли держава проводила активну політику, захищаючи національне виробництво і торгівлю, тобто здійснювала політику протекціонізму (від лат. protectio - заступництво, захист). Меркантилісти (Антуан де Монкретьєн) дали нову назву науці про способи збільшення суспільного багатства - політична економія. Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, У. Стаффорд, Ж.-Б. Кольбер, в Росії - А. Л. Ордин-Нащокін, І. І. Посошков, Петро І та ін.

Поступово з розвитком сільського господарства як провідної галузі економіки виникла наукова школа фізіократів.

Фізіократи (від грецького «фізіократія» - влада природи) (XVH - XVHІ ст.). на відміну від меркантилістів перенесли акценти дослідження зі сфери обігу безпосередньо у сферу виробництва. А джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вони стверджували, що промисловість, транспорт і торгівля - безплідні сфери, а праця людей у цих сферах тільки покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, П. Буагільбер, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Норе.

Але чи може природа сама по собі, без застосування капіталу і праці постійно примножувати суспільне багатство. Найбільш обґрунтовану відповідь на це питання дала класична школа.

Класична школа політичної економії (XVH - XVtH ст.). виникла з розвитком капіталізму. Її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку усіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції.

Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами.

Марксизм (XIX - ХХ ст.), або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи вивчення трудової теорії вартості, вони зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження.

Маржиналізм (від франц. marginal - граничний, границя, межа) (XIX ст.) - теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну в зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" та ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно- психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму - К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напрями, течії, школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмету й мети дослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Але цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм (монетаризм, неолібералізм), кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез.

Неокласицизм. Досліджує і розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Засновники теорії - А. Маршалл і А. Пігу, послідовники - Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, неолібералізм, теорію суспільного вибору, теорію раціональних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм - теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної кон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Неолібералізм - ще один напрям в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю. Його представники відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Приватне підприємництво само здатне вивести економіку з кризи, забезпечити її підйом і добробут населення. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і відмовитись від зайвої регламентації ринку. Одним з основоположників та головним теоретиком неолібералізму вважається Фрідріх фон Хайек ("Згубна самовпевненість" і "Дорога до рабства" (1992)). У своїх роботах він відстоює принцип максимальної свободи людини.

Кейнсіанство - одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929-1933), яка поставила економічну систему капіталізму на межу повної катастрофи.

Ідеї Дж. М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.), широко застосовувались провідними країнами світу в практиці регулювання ринкової економіки, що дало їм змогу швидко подолати кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне впровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподіл доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Аж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально- психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально- етичні норми, звичаї, інстинкти та ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.

1.1.2