ТЕМА 9. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ХІХ - поч. XX ст.)

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво.

Представники ліберального дворянства – В.Каразін, А.Скальковський, Д.Журавський, Д.Струков – виступали за збереження великого поміщи­цького господарства з умовою його поступового перетво­рення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов­гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою пра­цею, обмеження зловживань поміщиків.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов (1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспі­льно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її ан­тинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітни­чим громадам, а земля й результати сільськогосподарського ви­робництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

До революційно-демократич­ного напряму відносять суспільних діячів західно­українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Навроцький В. (1847–1882) – відомий економіст-статистик, був пер­шим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння на­роду в період утвердження тут капіталізму. Добре обізнаний з політичною економією За­ходу, він широко користувався в своєму аналізі економічними кате­горіями, теоріями трудової вартості і земельної ренти.

Терлецький О. (1850–1902) – відомий учений і громадсь­кий діяч – основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрно­му питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе ре­волюційним шляхом, а поки що пропонував створювати госпо­дарства, засновані на громадській власності на землю.

Павлик М. (1853–1915) – відомий громадсько-політич­ний діяч Галичини. Головну увагу в своїх працях приділяв питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре, як і Терлецький, пов’язував із соціалізмом, основу якого становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, вважав пе­рехід до соціалізму еволюційним процесом, хоч і не ви­ключав революційної боротьби.

Франко І. (1856–1916) – видатний український письменник, мислитель, громадський діяч. Основні праці – “Земельна вла­сність у Галичині” (1897), “Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897). Значне місце в його науковій спадщині належить економічним питанням. Франко під­креслював, що “наука економії (господарки народної)... безперечно найважливіша з усіх наук”. Франко був популяризатором класичної економі­чної теорії. Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках само­освіти, підготував “невеличкий елемен­тарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”, переклав українською мовою 24-й розділ І тому “Капіталу”. Проте аналіз катего­рій політичної економії в нього підпорядковано іншим завдан­ням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. Франко вважав, що розвиток суспільства прямує “від капіталізму до соціалізму”, шляхи переходу до якого пов’язував тіль­ки з еволюційним поступом.

У 70-ті pp. ХІХ ст. виникає ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки. Критикуючи капіталізм, ліберальні на­родники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотовар­ного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї на­родників знайшли відображення в працях земських статистиків П. Червінського, О. Шликевича, В. Варзара О. Русова, Т. Осадчого. Найвідоміший представник ліберального народництва М. Левитський розглядав паростки капіталізму як штучне явище, виступив із закликом спинити його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво селян і ремісників, якому провіщає велике майбутнє. Роз­робив численні проекти розвитку дрібного виробництва, які нама­гався втілити у життя: створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, на­дання дрібним виробникам дешевого кредиту та ін.

Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатись в університетах Росії та України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803–1804 pp., що стало поштовхом до створен­ня лекційних курсів та розгляду проблем економічної теорії університетськими науковцями. Професор політичної еконо­мії Харківського університету Τ.Степанов (1795–1847) розробив один з перших курсів політичної економії, широко й творчо використовуючи надбання світової економічної науки, насамперед теорію Сміта і Рікардо.

Прихильником класичної політичної економії був про­фесор Київського університету І. Вернадський (1821–1884). У “Нарисі історії політичної економії” (1858) він формулює завдання політичної економії як відкриття “природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі влади. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в економічне життя, вважав помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії до­тримувався й професор Харківського університету Г.

Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і попу­ляризатором економічного вчення Маркса, розгля­даючи його як розвиток класичної теорії, проте не поділяв його поглядів на не­минучість революційного перетворення суспільства.

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор і рек­тор Київського університету, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, розробляв психологічну теорію цінності і визначив цінність як “корисність”, величина якої залежить від попиту та пропонування. Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Ки­ївського університету Д. Піхно. Основи ціни та цінності він вбачав у потребах людей, які й зумовлюють попит. Найвідомішими представ­никами суб’єктивно-психологічного напряму були Р. Орженцький (“Кори­сність і ціна. Політико-економічний нарис”, 1895) та професор Київського університету О. Білімович (“До питання про розцінку господарських благ”, 1914), які не лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й спробували розвинути їх.

Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.

Подолинський Сергій Андрійович (1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній про­рив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію ор­ганічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосе­реднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресур­сів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише со­ціалізм.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).

За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можли­вість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.

Всесвітньо відомою стала праця Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), в якій він досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз і піддає сумніву правильність висновків К.Маркса щодо пояснення причин економічного циклу. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на “капітальні блага” (засоби виробництва) і кумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, котрий спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Саме диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, які виробляють засоби виробництва, становлять основну причину циклічних коливань. Тим самим він поклав початок сучасній інвестиційній теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанства про заощадження та інвестиції як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань, визначив функціональний взаємозв’язок основних чинників економічної активності, втілений Кейнсом у його мультиплікаторі.

Загальновизнаним у світо­вій економічній науці є внесок Туган-Барановського в роз­робку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Його концепція соціалізму була близькою до соціал-реформістської. Він не лише заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму, але й попереджав про безпеку встановлення державного соціалізму: вади надмірної централізації можуть призвести до обмеження особистої свободи, бюрократизації управління, регресу. Особливо він наголошував на негативних наслідках націоналізації землі для селянства. У праці “Соціальні основи кооперації” Туган-Барановський досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперації у різних країнах, формулює ряд теоретичних висновків та передбачень, наукову обґрунтованість яких підтвердив досвід розвитку світового кооперативного руху. Туган-Барановському належить перший україномовний підручник з політичної економії (1919).

Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), “Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад еконо­міки” (1926) – були видані на Заході, виявивши неабиякий вплив на розвиток світової економічної думки.

Вже студентська наукова робота Слуцького “Теорія граничної корисності”(400 стор. машинопису) була відзначена у 1910 р. золотою медаллю Київського університету. Знаменитим дослідженням Слуцького стала праця “До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка в методологічному відношенні ґрунтується на концепції гра­ничної корисності. Але паралельно з Парето та Еджвортом Слуцький обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних до­сліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу.

Посилаючись на поняття корисності Парето, він показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис­ності: корисність будь-якого поєднання благ є величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Слуцький визначає рівновагу споживача як стан, за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величи­ну серед усіх найближчих до нього станів. Рівновага є стійкою, якщо будь-яке відхилення зменшуватиме корисність, і нестійкою у протилежному випадку.

Слуцький виділив блага двох видів: насичуючі, – гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості, та ненасичуючі, – гранична корисність яких за тих самих умов зростає. Він сформулював закон попиту: 1. Попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни падають. 2. Попит на благо, відносно не необхідне, може в деяких випадках бути анормальним, тобто збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням.

Для визначення впливу зміни ціни блага на його споживання важливе значення мало розмежування ефектів заміни та доходу. Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: .

Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.

Дослідження Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко­номістів лише у 30-х роках. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс визнавав першість Слуцького – першого економіста, який зробив значний крок вперед порівняно з неокласиками. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апа­ратом широко використано і в працях інших зарубіжних економістів – Р. Аллена, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.