ТЕМА 8. МАРЖИНАЛІЗМ. СТАНОВЛЕННЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ

Глибокі якісні зміни у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу останньої третини ХІХ ст. зумовлюють нагальну потребу узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики.

Маржиналізм (marginal - граничний) – напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл. Ґрунтується на дослідженні граничних (маржинальних) величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, національної економіки.

Принципова зміна парадигми економічної теорії, яка дала підставу для тверджень про “маржинальну революцію”, полягала у докорінних змінах методологічних підходів і самого змісту науки. Провідною проблемою досліджень стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. Вивчаються принципи поведінки і прийняття рішень, спрямованих на максимізацію цільових функцій раціональних споживачів і виробників, що зумовлює поширення математичних методів аналізу. Оптимізація стану економічної системи розглядається як результат оптимізації рішень індивідуальних суб’єктів. Об’єктивний, якісний і причинно-наслідковий аналіз класичної школи поступається місцем суб’єктивному, кількісному та функціональному аналізу. Принцип ідеологічної нейтральності аналізу спричиняє зміну назви науки: “політична економія” замі­нюється більш нейтральною – “економікс”.

Маржиналістська революція була підготовлена дослідженнями попередників –німецьких і французьких учених 40-50-х рр.

Тюнен Йоган (1783–1850) – німецький економіст. Основна праця – “Ізольована держава” (1826). Тюнен фактично увів поняття виробничої функції, яка при застосуванні часткової похідної дозволяла визначити граничну продуктивність праці і капіталу. Він довів, що прибуток максимізується, коли гранична доходність кожного з факторів виробництва стає рівною граничним видаткам на нього. Висновки Тюнена були належно оцінені лише півстоліття по тому, на них ґрунтувався американський економіст Дж.Б.Кларк у розробці своєї теорії граничної продуктивності праці і капіталу.

Курно Антуан (1801–1877) – французький економіст і математик. Основна праця – “Математичні основи теорії багатства” (1838). Курно дос­ліджував модель ринкової поведінки фірм, які пристосовують своє пропонування до попиту та цін, визначених покупцями. Він побудував спадну функцію попиту та увів поняття “еластичності попиту”, згодом “перевідкрите” А.Маршаллом, сформулював поняття економічної рівноваги. Він першим встановив умову максимізації прибутку (для ситуації єдиного продавця): прибуток максимізується за такого обсягу випуску, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам. Якщо число продавців є нескінченним, то прибуток максимізується за обсягу, для якого граничні витрати дорівнюють середньому виторгу, випуск є максимальним, а ціни мінімальні. Для випадку дуополії ціни нижчі за монопольні, але вищі за конкурентні.

Дюпюї Жюль (1804–1866) – французький економіст. Основна праця – “Про виміри корисності громадських робіт” (1844). Сформулював ідею граничного аналізу, увівши поняття “цінового надлишку” – грошового виміру максимальної економії доходу, яка виникає внаслідок різниці між готовністю споживача платити та можливістю купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.

Госсен Герман (1810–1858) – німецький математик та економіст. Основна праця – “Еволюція законів суспільного життя та правил людської діяльності” (1854).

Перший етап “маржинальної революції” представлений дослідженнями теоретиків австрійської школи граничної корисності.

Австрійська школа (70-80 рр. ХІХ ст.) протиставляє теорії трудової вартості класиків власну суб’єктивно-психологічну теорію цінності, яка пояснювала цінність благ їх корисністю. Теоретичні конструкції австрійської школи не бездоганні, але її теоретики помітили принаймні дві реальні обставини: в ринковій економіці ціни товарів і попит них залежать від споживчої оцінки корисності благ та їх запасу.

Менгер Карл (1840–1921) – австрійський економіст, професор Віденського університету, засновник австрійської школи. Основні праці – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883). Менгер застосовує атомістичний підхід (метод Робінзонад, оцінку економічних явищ з точки зору окремого індивіда), який дозволив розробити основи теорії суб’єктивної цінності благ. Вихідним пунктом дослідження є людські потреби. За обмеженості благ перед індивідом постає проблема раціонального розподілу засобів з метою максимального задоволення потреб.

Візер Фрідріх (1851–1926) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Походження і основні закони господарської цінності” (1884), “Природна цінність” (1889), “Закон влади” (1926). В історію світової економічної думки увійшов як автор терміну “маржиналізм”, теорії альтернативних витрат виробництва й оригінального трактування концепції вмінення (приписування) цінності. Теорія альтернативних витрат (закон Візера) полягає у вимірюванні реальної вартості будь-якого блага неотриманою корисністю інших благ, які могли бути вироблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво даного блага. За даних обсягів виробничих факторів конкуренція розподіляє їхні послуги так, щоб вирівняти їхні граничні продукти в грошовому виразі на всіх напрямах використання цих ресурсів. У рівноважному стані граничні продуктивності ресурсів і витрати відмови від альтернативних виробництв повинні бути рівні. Концепція вміненої цінності Візера є нематематичним розв’язанням проблеми ціноутворення на фактори виробництва. Він доводить, що сума всіх часток доходу, вмінених певному поєднанню факторів виробництва, повинна дорівнювати цінності самого продукту.

Бем-Баверк Ейген (1851–1914) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Капітал і процент” (1884), “Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Позитивна теорія капіталу” (1889). Бем-Баверк дає розгорнутий виклад маржиналістської теорії корисності: від індивідуальних конструкцій “суб’єктивної” граничної корисності до формування “об’єктивної” цінності в результаті вирівнювання суб’єктивних оцінок під впливом попиту та пропонування на ринку. Теорія вмінення Бем-Баверка полягала у тому, що кожному виробничому благу повинна бути приписана відповідна частка споживчих благ, що вироблені цими факторами, з врахуванням граничної корисності виробничих благ, яка визначається граничною корисністю споживчих благ. Вперше до А.Маршалла Бем-Баверк звертає увагу на фактор часу. Він створює психологічну теорію проценту: поточні блага цінуються вище, ніж майбутні, і тому відмова від поточних благ потребує винагороди. Фізична продуктивність капіталу сама по собі дисконтує цінність майбутнього блага: чим нижчою є ставка проценту, тим довший прибутковий період виробництва, оскільки за низької ставки поточна цінність майбутніх благ зростатиме, а надбавка до цінності наявних товарів зменшуватиметься.

Лондонська школа – сформувалася у 80-х роках XIX ст., засновником школи був один із фундаторів маржи­налізму та математичної школи Вільям Джевонс.

Джевонс Вільям (1835–І882) – англійський економіст, професор Манчестерсь­кого і Лондонського університетів. Основна праця – “Теорія політичної економії” (1871). Незалежно від інших авторів, Джевонс розробив власну версію теорії граничної корисності, згідно з якою співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому співвідношенню їх граничних корисностей. Праця впливає на мінові пропорції благ опосередковано – збільшення витрат праці збільшує кількість даного блага і зменшує його граничну корисність. Він сформулював теорему, суть якої в тім, що за раціонального споживання величини корисності придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. Ціна товару розглядалася як функціонально залежна від граничної корисності, яка в свою чергу визначалася товарними цінами, залежними від витрат виробництва. Ринковий механізм забезпечує споживачу одержання такої комбінації товарів, яка максимізує його корисність. Джевонс був автор терміну “економікс” як нової назви економічної теорії, який у науковий оборот увів Маршалл. Меншу популярність праць Джевонса порівняно з авторами австрійської школи пояснюють застосуванням незвичної для політичної економії того часу математичної форми викладу матеріалу.

Еджворт Френсіс (1845–1926) – англійський економіст і математик, професор Лондонського і Оксфордського університетів, представник математичного напряму неокласичної теорії. Основні праці – “Математична психологія” (1881), “Метричність або метод вимірювання ймовірностей і корисності” (1888). Еджворт вперше здійснює розмежування двох підходів до вимірювання корисності – кардиналістського та ординалістського. Він створив математичний інструментарій функціонального аналізу, що оперує не абсолютними, а відносними величинами, виходить з принципу взаємозалежності та взаємовизначення економічних параметрів. Він відкрив криву байдужості, визначивши її як відображення комбінації двох благ, в якій вони надають однакову корисність. Він вивів узагальнену функцію корисності. Еджворт також визначив криву обмежень, або контрактну криву. Його діаграми, відомі сьогодні як “скринька Еджворта”, застосовуються в теорії загальної рівноваги зокрема, в аналізі ефективності в обміні: розподіл товарів ефективний лише тоді, коли граничні норми заміни благ однакові для всіх споживачів. Еджворт вперше сформулював гіпотезу, яка буде доведена сто років потому із застосуванням математичної теорії ігор: чим більше учасників обміну, тим вужчі межі ціни, за якою він може відбутися, – всі покупці і продавці знайдуть один одного, і суб’єктивні цінності будуть зведені до єдиної суспільної, ринкової ціни блага.

Другий етап “маржинальної революції” (90-ті рр. ХІХ ст.) знаменував становлення неокласичної традиції в економічній теорії. Неокласичний напрям виник на основі синтезу класичної теорії та маржиналістських концепцій. На перший план виходить аналіз функціональних залежностей ринкової економіки на мікро-рівні.

Кембриджська школа – сформувалася у 90-х рр. ХІХ ст. в Англії й започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Засновником і лідером школи став Альфред Маршалл.

Маршалл Альфред (1842–1924) – видатний англійський економіст, професор Кембриджського університету. Основна праця – “Принципи економікс” (1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”.

Маршалл досліджував економічну діяльність на мікрорівні з позицій “чистої теорії” й ідеальної моделі ринкового господарювання – моделі досконалої конкуренції. Центральне місце у його теорії займає проблема цінності. Він вперше ґрунтовно проаналізував закономірності ціноутворення, сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва і встановив, що ринкова ціна є наслідком взаємодії двох факторів – виробничого і суб’єктивного. Перший пов’язаний з витратами і визначає пропонування, другий пов’язаний з корисністю і формує попит. Маршалл прийшов до висновку, що за інших рівних умов ні попит, ні пропонування не мають пріоритету з точки зору визначення ціни. Для підтвердження своєї думки він застосовує знамениту алегорію “лез ножиць”. Маршалл запроваджує поняття “еластичність попиту” й встановлює наявність функціональної залежності між ціною та величиною попиту; розглядає випадки цінової та нецінової еластичності залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів (потреби багатих є нееластичними – їх попит не реагує на зміни цін, для середнього кла­су попит є еластичним відносно това­рів, які вони вважають предметами розкоші; для робітників, які споживають лише необхідні товари, попит є нееластичним). Теорія еластичності мала важливе практичне значення, зокрема, для визначення динаміки ринкового попиту, динаміки доходу виробників даного товару, динаміки цін на найближчі замінники.

Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, пропонування більш інертне, воно не встигає за коливаннями попиту. Для його зміни потрібні нові умови виробництва, можливо, й додаткові ресурси. Тому в короткостроковому періоді пропонування залишається незмінним, а попит стає вирішальним фактором формування ціни. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Ідея Маршалла про вирішальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін була згодом використана Дж.М.Кейнсом у його теорії “ефективного попиту”. Ідею переважаючого впливу пропонування на динаміку цін у довгостроковому періоді взяли на озброєння сучасні неокласики – теоретики “економіки пропонування”.

Маршалл звертається також до дослідження проблем оптимізації господарських рішень на рівні “репрезентативної” (представницької) фірми. Розмежування двох часових періодів дозволяє йому поділити витрати виробництва на постійні та змінні і довести, що у довгостроковому періоді всі витрати стають змінними. Основною причиною, яка змушує фірму залишити ринок, є перевищення витратами рівня ринкової ціни. Аналізуючи динаміку середніх і граничних витрат виробництва за умов розширення його масштабів, він приходить до висновку щодо дії двох економічних законів: зростаючої і постійної віддачі. Маршалл розглядає граничні витрати виробництва як суму доходів, які дістаються власникам окремих виробничих ресурсів. Цей підхід визначає його погляд на підприємницький доход. Доход підприємця утворюють дві складові: перша є компенсацією витрат підприємницької діяльності, друга виступає у вигляді плати за ризик, пов’язаний з виробництвом на невідомий ринок. У випадку зростання попиту підприємець отримує тимчасовий надлишковий доход (економічний прибуток), який Маршалл назвав квазірентою.

Пігу Артур (1877–1959) – англійський економіст, учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембрид­жського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.

На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.

Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами. “Податок (субсидія) Пігу” в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.

Пігу досліджує ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку.

Американська школа – сформу­валась наприкінці XIX ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. За­сновником і главою школи був Дж. Б.Кларк.

Кларк Джон Бейтс (1847–1938) – американський економіст, професор Колумбійського університету. Основні праці – “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1889), “Проблеми монополій” (1901), “Суть економічної теорії” (1907). Кларк сформулював і розвинув теорії граничної і спадної продуктивності капіталу і праці, розробив вчення про статику і динаміку економічної системи. Головним теоретичним досягненням Кларка стала розробка концепції розподілу доходів, що спирається не на принцип витрат, а на принцип результативності виробничих факторів. Кларк встановив, що відда­ча від змінного фактора виробництва з нарощуванням його використання спа­дає. Для характеристики цього процесу він увів категорії “граничної продуктивності праці і капіталу”, які стали одними з основоположних в сучасній неокласичній теорії, і сформулював закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва. Продуктивність “граничного” фактора виробництва визначає відповідні доходи: продуктивність граничного робітника визначає рівень оплати всіх робітників на фірмі. Доход підприємця як власника засобів виробництва визначається граничною продуктивністю капіталу.

Кларк модифікував теорію факторів виробництва, виділивши четвертий фактор виробництва – підприємницьку діяльність. Він вважав, що підприємець є не тільки власником капіталу, але й організатором виробництва, за що винагороджується нормальним прибутком у ситуації економічної статики. Однак, коли йдеться про динаміку, підприємець стає новатором, що прагне до зменшення витрат виробництва, рухає технічний прогрес, отримуючи за це додатковий прибуток – підприємницький доход.

Математична школа – одна із основних течій маржиналізму, сфор­мувалась у 80-х рр. ХІХ ст. у теоріях економістів різних європейських країн, яких об’єднувало широке застосування математичних методів в обґрунтуванні теорій граничної корисності та загальної економічної рівноваги.

Вальрас Леон (1834–І910) – французький економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія), один із засновників математичної школи. Основна праця – “Елемен­ти чистої політичної економії” (1874). Визначний внесок Вальраса в економічну теорію полягав у створенні економіко-математичної моделі загальної ринкової рівноваги, доведення якої з точки зору математики на той час вважалось нездійсненним. На відміну від відомих тоді моделей ринкової рівноваги Курно, Джевонса, Маршалла, Вальрас вперше в історії економічної думки досліджував не часткову, а загальну економічну рівновагу симетричних ринків. Тому його вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання.

Модель Вальраса представляє економіку як взаємодію двох груп економічних суб’єктів – фірм і домогосподарств. Фірми виступають як покупці на ринку факторів виробництва і як продавці на ринку споживчих товарів. Домогосподарства – власники факторів виробництва – виступають як їх продавці і водночас як покупці споживчих товарів. Ролі продавців і покупців у моделі постійно змінюються. Видатки виробників товарів перетворюються у доходи домогосподарств, а видатки домогосподарств – у доходи фірм. Ціни факторів виробництва залежать від обсягів виробництва, попиту, отже, і від цін товарів, що виробляються. Водночас ціни товарів визначаються цінами факторів виробництва. Для нормального функціонування системи повинна встановитись відповідність між попитом на фактори виробництва і товари та їх пропонуванням. Ціни товарів повинні відповідати витратам фірм, доходи фірм повинні відповідати видаткам домогосподарств. Отже, досягнення загальної рівноваги вимагає виконання трьох умов: рівноваги попиту і пропонування на ринку факторів виробництва, рівноваги попиту і пропонування на ринку товарів, відповідності цін товарів витратам виробництва. Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну, третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.

Побудувавши досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь, Вальрас доводить, що рівновага системи може бути досягнута як певний ідеал, до якого тяжіє конкурентний ринок. Проте саме ринковий механізм вільної конкуренції і зумовлює спільну рівновагу безлічі ринків. Модель Вальраса показує, що визначення цін на товари і ресурси може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку; що досягнення часткової рівноваги не є гарантією загальної економічної рівноваги. З теоретичної концепції Вальраса випливав принцип взаємозалежності і взаємозв’язку основних елементів ринкової економіки, який став вихідним для розуміння взаємозв’язку виробництва, споживання і доходів на макрорівні.

Парето Вільфредо (1848–1923) – італійський економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія). Основні праці – “Курс політичної економії” (1898), “Учення політичної економії” (1906), “Трактат із загальної соціології” (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення “чистої” економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Він уважав, що економічна теорія повинна вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їх задоволення. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Вальраса критерієм її досягнення вважалась максимізація корисності, яка виміру не піддається, то в моделі Парето застосовується критерій ранжирування уподобань конкретного індивіда, тобто виявлення порядкових (ординальних) величин, що характеризує їх черговість. Ординалістський підхід сьогодні є основним у визначенні корисності. Парето досліджує споживчий вибір, використовуючи “криві байдужості”, – криві наборів благ з однаковою корисністю. В результаті з’явились паретівські трьохвимірні діаграми, за допомогою яких можна виявити послідовність надання споживачем переваг тому чи іншому благу, його “байдужість” стосовно споживання комбінацій двох альтернативних благ, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреби. Застосування поняття “байдужість” дозволило подолати обмеженість кардиналістського підходу.

Парето сформулював поняття ефективності розподілу ресурсів економіки, відоме як “оптимум Парето”: розподіл ресурсів є оптимальним, якщо не можна поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не погіршуючи при цьому становища інших. Рух до оптимуму пов’язується з таким переміщенням ресурсів, яке покращує добробут хоча б однієї особи, не зачіпаючи при цьому інтересів всіх інших. Таким чином досягається суспільна гармонія. В моделі Парето аналізується не лише ситуація чистої конкуренції, але й різні види монополізованих ринків, – проблематика, що стане самостійним об’єктом економічних досліджень тільки у 30-х роках ХХ ст.

Шведська (Стокгольмська) школа – почала формуватися на початку ХХ ст., її представниками були закладені основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці. Засновником школи був К.Вікселль.

Вікселль Кнут (1851–1926) – шведський економіст. Основні праці – “Цінність, капітал і рента” (1893), “Процент і ціни” (1898), “Лекції з політичної економії” (1901). Вікселль розро­бив цілісну теорію, яка охопила проблеми цін, до­ходів, грошей і економічного циклу, поєднавши концепцію граничної корисності з концепціями математичної школи. Він інтегрував у схему Вальраса гроші, започаткувавши новий підхід до проблеми динаміки. Основною змінною моделі грошової економіки Вікселля є співвідношення “грошової” і “природної” (реальної) процентної ставки. Згідно з концепцією кумулятивного процесу, невідповідність між інвестиціями і заощадженнями викликає тенденцію до зростання рівня цін. Аналіз нерівноважних ситуацій дозволив Вікселлю сформулювати умови рівноваги економіки: рівність між грошовою та природною ставками проценту, рівність заощаджень та інвестицій, стабільність цін. В економічній теорії широко застосовується “критерій Векселя” – критерій розподілу податкового тягаря, він є елементом теоретичного обґрунтування реальних дій держави в сфері оподаткування. Вікселль вперше ввів поняття “очікування” учасників господарського процесу. Він з’ясував, що в періоди піднесення нагромадження капіталу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Розширення інвестування викликає тенденцію зниження граничної корисності капіталу, внаслідок якої відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес отримав назву “ефекту Вікселля”, з ним він пов’язував можливість виходу з депресії. Розробки Вікселля стали важ­ливим джерелом теорії Дж. Кейнса

Густав Кассель (1866–1945) – шведський економіст. Основні праці – “Природа і необхідність проценту” (1903), “Теорія соціальної економіки” (1931). Дослідження Касселя стали розвитком теорії проценту, грошей, торговельно-промислового циклу. Він вперше запровадив до економічного аналізу поняття збалансованого зростання, за якого структура економіки не змінюється, оскільки всі її складові зростають однаковими темпами, що дорівнюють темпу зростання населення. Він зауважив, що скорочення спо­живчого попиту призводить до відповідного недовантаження за­собів виробництва першої групи й одночасно до повної бездіяль­ності засобів виробництва другої групи, фактично виявивши принцип акселерації. Норму проценту Кассель розглядає як фактор руху торговельно-промислового циклу. За тривалого збереження невисокої норми проценту підприємці, що укладають контракти, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків. Висока норма проценту зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, щоб перетво­рити бум на депресію.