Кількісна теорія грошей.

Сутність кількісної теорії грошей полягає у тому, що ціни товарів визначаються об’ємом платіжних засобів, що перебувають у обігу.

Класична кількісна теорія грошей

Часом зародження кількісної теорії грошей вважається XVI століття, коли бурхливе зростання товарних цін у Європі потребувало пояснення причин цього явища [4, с.195].

Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Юм, Д.Рікардо. Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла. Інші економісти XVI—XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх висхідними постулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра зростання цін визначається мірою зростання маси грошей. Перше з цих положень дістало в літературі назву постулата причинності, а друге — постулата пропорційності [5, с.232].

Основні постулати кількісної теорії грошей:

У ціни залежать від кількості грошей (постулат причинності);

У ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей (постулат пропорційності).

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість [5, с.232]. Важливий внесок до кількісної теорії грошей належить і Д.Юму. У нарисі «Про гроші» (1752) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.

У гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну на певну масу товарів;

У сформована у обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, і є суто умовною, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша маса товарної цінності припадатиме на одну грошову одиницю [4, с.196].

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в ХХ ст. вважається американський економіст Ірвін Фішер. У праці «Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз» (1911) він запропонував «рівняння обміну»:

де М — кількість грошей в обороті;

V — швидкість обігу грошей за певний період;

P — середній рівень цін;

Q — фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період.

І.Фішер не враховував внутрішню вартість грошей. І в умовах золотомонетного стандарту рівняння обміну не могло дати відповідь на проблеми тогочасного грошового обігу. Однак за умов обігу лише паперових грошей, нерозмінних на золото, формула допомагає відобразити принципи функціонування грошового обороту.

Кон'юнктурний варіант кількісної теорії грошей М.І.Туган-Барановського.

Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем М.І. Туган-Барановський виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опублікована в 1916 р. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну

формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі» [5, с.197]. Туган- Барановський критикував класичну кількісну теорію, зокрема те, що її прибічники у визначенні причин зростання цін враховують лише кількість грошей і ігнорують решту факторів.

Розвиваючи кількісну теорію грошей М.І.Туган-Барановський, всупереч І. Фішеру, доводить що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в «рівнянні обміну. Оскільки всі ці чинники швидкоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними [5, с.329]. Також Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни може здійснюватися не за одним, а за трьома напрямами, зокрема через зміну суспільного попиту на товари, через зміну дисконтного процента та через зміну суспільного уявлення про вартість грошей. Останній напрям пізніше дістав назву «інфляційних очікувань». Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у заощадженнях, і швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у напрямі, зворотному відносно дії фактора кількості, нейтралізуючи його дію. [5, с.329-330].

На окрему увагу заслуговує Кембриджський варіант кількісної теорії грошей, серед представників якого називають Дж.М.Кейнса, А.Маршалла, А.Пігу, Д.Робертсона. Подібно І.Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте їх підхід стосувався насамперед попиту на гроші. Попит на гроші розглядався поза обігом у вигляді касових залишків у окремих осіб і підприємств. Акцентується увага на «мотивації», що змушує суб’єктів утримувати в себе певний запас грошей.

M = k х P х Q, (6.2)

де М - кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб’єктів економічного життя;

Р - середня ціна одиниці виробленої продукції;

Q - загальна величина виробництва продукції у фізичному виразі за певний період; k - коефіцієнт заощадження («кембриджський», «коефіцієнт Маршалла»), який визначає співвідношення між номінальними доходами і тією часткою грошей, що становить касові залишки (тобто частина річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі). Він дорівнює зворотному значенню показника (V) І.Фішера, а саме

Теорією грошей економічний ефект касових залишків пов’язується з визначенням їхнього впливу на попит товарів і послуг, що формується в економіці [4, с.197]. Слід звернути увагу, що якщо рівняння Фішера описувало весь товарооборот, і змінна М відповідала за всю кількість грошей, що перебувають у обігу, то у рівнянні Пігу М - це лише величина попиту на гроші у формі касових залишків.

4.