Мультиплікатор інвестицій

Нарощування інвестицій веде до зростання ВВП і сприяє до­сягненню повної зайнятості ще й в силу первинного ефекту, що відображається в макроекономіці під назвою ефекту мультиплі­катора.

Вперше поняття мультиплікатора було введено англійцем Ка- ном у 1931 р., далі розроблялося Дж. Кейнсом, а також П. Самує- льсоном, Ф. Маклупом, Дж. Робинсом, А. Хансеном та іншими.

Теорія мультиплікатора відображає реальну залежність між нагромадженням, споживанням, ВНП та зайнятістю населення.

Мультиплікатор — це коефіцієнт, який показує зв’язок між змінами інвестицій та змінами величини прибутку.

Якщо, наприклад, споживання зросте на якусь величину АС, то це призведе до збільшення сукупних витрат і доходу AY на та­ку ж величину, що, у свою чергу, викличе повторне зростання споживання (оскільки збільшився доход).

Суть мультиплікатора полягає в тому, що між змінами інвести­цій та валового національного продукту існує стійка залежність.

Ефект мультиплікатора проявляється в тому, що збільшення інвестицій призводить до збільшення національного доходу, при­чому на величину більшу, ніж первісне зростання інвестицій. Цей ефект можна образно порівняти з ефектом кинутого у воду каме­ня, що викликає появу кола на воді. Так і інвестиції, «кинуті» в економіку, викликають реакцію у вигляді зростання доходу і за­йнятості.

Отже, мультиплікатор можна показати через граничну схиль­ність до споживання як:

Мультиплікатор інвестицій означає, що початкові вкладення в економіку надалі поступово супроводжуються зростанням дохо­ду, який знову розподіляється на споживання та заощадження, тобто виникає первинний, вторинний і т. д. ефект капіталовкла­день.

Мультиплікатор може бути простим і складним (повним).

Простий мультиплікатор — відображає лише вилучення коштів на заощадження.

Складний мультиплікатор отримується з урахуванням усіх вилучень: податків, імпорту, заощаджень.

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безін- фляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами і потенційним обсягом виробництва (ВВП).

Розглянемо приклад, коли сукупних витрат не вистачає для досягнення потенційного ВВП (рис. 7.4).

Рис. 7.4. Рецесійний розрив

Величина, на яку сукупні витрати (СВ) менші ВВП при повній зайнятості, називають — рецесійним розривом, тому що дефі­цит витрат призведе до скорочення ділової активності.

Це означає, що в економіці спостерігається дефіцит сукупних витрат, тобто обсяг витрат є недостатнім для того, щоб повністю використовувати наявні потужності, що характеризує економіку в стані неповної зайнятості.

Розглянемо приклад, коли сукупні витрати (СВ) перевищують величину ВВП, яка відповідає умовам повної зайнятості (рис. 7.5).

Рис. 7.5. Інфляційний розрив

Величину, на яку сукупні витрати більші ВВП при повній за­йнятості, називають — інфляційним розривом.

Інфляційний розрив виникає у зв’язку з тим, що зростання су­купних витрат СВ₂ (сукупного попиту) не супроводжується адек­ватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не мо­жуть швидко відповісти на збільшення сукупного попиту відпо­відним збільшенням обсягів виробництва. Для цього потрібен пе­вний час. Тому наслідком є зростання цін, тобто інфляція.