Суб’єкти, об’єкти та предмет макроекономіки

Визначення об’єкта макроекономіки витікає з розмежування її як науки з мікроекономікою. Оскільки макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію усієї сукупності економіч­них суб’єктів, то вона має формувати наукові уявлення про фун­кціонування економічної системи на національному рівні.

В кожній країні реально функціонує економіка з відповідним типом виробничих відносин, що формують адекватну їм еконо­мічну систему. Об’єктом макроекономіки є не просто національ­на економіка взагалі, а її відповідний тип, тобто певна економіч­на система в цілому та її агреговані параметри, що історично склалися.

Економічна система охоплює або економіку в цілому, або не­від’ємні її активні агрегати: уряд, приватний сектор. Досліджую­чи агрегати, макроекономіка прагне дати загальну картину струк­тури економіки і зв’язків між цими агрегатами. Об’єктивним не­доліком макроекономічного агрегування є те, що при такому до­слідженні втрачається частка інформації, але саме завдяки агре- гуванню полегшується виявлення сутності найскладніших економічних процесів.

Хоча в економічній науці існують кілька підходів до типізації економічних систем та механізмів їх формування, переважна бі­льшість учених дотримується спільної точки зору щодо існуван­ня ринкової, командно-адміністративної та змішаної моделей економіки, які розглядатимуться в наступному параграфі.

Головними ознаками національної економіки вважаються:

• наявність тісних економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами на основі розподілу праці;

• загальне економічне середовище, в якому ці суб’єкти функ­ціонують, тобто:

— єдине господарське законодавство;

— єдина грошова система;

— фінансова система.

• загальний економічний центр, який контролює діяльність суб’єктів, тобто держава;

• система економічного захисту:

— національна політика протекціонізму,

— політика квотування,

— політика ліцензування тощо.

Завдяки тому, що макроекономіка оперує агрегованими вели­чинами, в національній економіці виділяють такі основні макро- економічні суб’єкти: домашні господарства, підприємницький сектор, державний сектор, сектор фінансових установ та зовніш­ньоекономічний сектор.

1. Домашні господарства — господарства, які веде одна або кілька осіб, що мають спільне майно, з метою відтворення робо­чої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживан­ня. Вони є власниками економічних ресурсів: робочої сили, не­рухомості, грошей тощо. Також вони отримують доход (заробіт­на плата, рента, відсоток, прибуток). Видатки домогосподар- ств — це податки, особисте споживання та заощадження. Голо­вна мета домогосподарств — досягти максимального споживання за мінімальних витрат.

Отже, домашні господарства проявляють такі види економіч­ної активності:

• створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ре­сурсів;

• сплачують особисті податки до державного бюджету;

• споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують споживчий попит;

• заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заоща­джень, після чого спрямовується на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг ви­значають саме домашні господарства, формуючи споживчий по­пит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.

Економічна активність та стан домашніх господарств характе­ризуються показниками:

• грошових доходів та заробітної плати;

• рівня та динаміки роздрібних цін;

• рівня життя населення;

• споживання та заощаджень;

• демографічної статистики;

• розвитку соціально-культурної сфери тощо.

Як економічне поняття «домогосподарство» не тотожне по­няттю «сім’я», хоч деякі економісти для простоти аналізу їх ото­тожнюють.

2. Підприємницький сектор — офіційно зареєстровані фірми та підприємства, незалежно від форми власності, що діють у ме­жах країни. Вони виробляють продукти та надають послуги, здійснюють інвестування, мають попит на фактори виробництва тощо. Основною метою кожного підприємства є максимізація прибутку.

Отже, видами економічної активності підприємств є:

• формування попиту на чинники виробництва на ринку ре­сурсів;

• формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товар­ному ринку;

• сплата податків до державного бюджету;

• формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

• формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку «підприємства» характеризуються показниками:

• обсягу та динаміки виробництва;

• попиту на інвестиції та їх структурою;

• інноваційної діяльності;

• рівня та динаміки оптових цін;

• прибутковості виробничої діяльності;

• попиту на робочу силу;

• пропозиції товарів та послуг тощо.

Держаний сектор — об’єднує усі державні інститути та установи. Державний сектор займається виробництвом та пере­розподілом суспільних благ (національна економічна безпека, охорона здоров’я, інфраструктура), створює умови для оптима­льного функціонування народного господарства. Держава фор­мує правове середовище, приймаючи нормативні акти, яких зо­бов’язані дотримуватися всі економічні суб’єкти незалежно від форми власності. В умовах різних зовнішніх і внутрішніх нега­раздів держава намагається стабілізувати національну економі­ку та виконує низку інших економічних функцій. На відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибут­ку, а намагається створити умови для підвищення продуктивно­сті підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення тощо.

Отже, видами економічної активності держави є:

• надання суспільних благ;

• закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);

• формування попиту на чинники виробництва на ринку ре­сурсів;

• стягнення податків;

• надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

• інвестування за рахунок державного бюджету;

• вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Економічна активність та стан суб’єкта ринку «держава» ха­рактеризуються показниками:

• зведеного бюджету та його структури;

• величини державної позики;

• податкових ставок;

• величини дотацій та субсидій;

• обсягу державних закупок тощо.

3. Сектор фінансових установ — інституційні одиниці, що проводять фінансові операції на комерційній основі. Це — банки, страхові компанії, різні фонди, які випускають, придбавають, зберігають, розподіляють фінансові кошти, оперують з цінними паперами, надають кредити тощо.

Отже, видами економічної активності фінансових установ є:

• надання кредитів;

• надання позик;

• операції з цінними паперами.

Економічна активність та стан сектора фінансових установ ха­рактеризуються показниками:

• відсоткові ставки;

• коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;

• індекси фондового ринку;

• попит і пропозиція цінних паперів тощо.

4. Зовнішній сектор (сектор закордон) — це зв’язки з інши­ми державами — торгівля, рух капіталу між країнами. Якщо є зо­внішній сектор та частка експорту складає більш 10 %, то націо­нальна економіка вважається відкритою.

Отже видами економічної активності закордону виступають:

• формування експорту — імпорту товарів і послуг на товар­ному ринку;

• формування експорту — імпорту капіталу на фінансовому ринку;

• здійснення валютних операцій.

Економічна активність та стан суб’єкта зовнішній сектор ха­рактеризуються показниками:

• зовнішньої торгівлі;

• обсягу та динаміки експорту та імпорту;

• структури експорту та імпорту;

• валютного курсу;

• стану платіжного балансу тощо.

Предмет макроекономіки обумовлюється її об’єктом і може бути визначений як функціонування механізмів національної економічної системи.

Макроекономіку поділяють на позитивну і нормативну.

Позитивна макроекономіка — констатує факти й залежності між ними, не використовуючи суб’єктивні судження, тобто від­повідає на питання як воно є. Позитивні твердження мають опи­совий характер, наприклад: «Рівень інфляції становить 15 %».

Нормативна макроекономіка — напрям в економічній нау­ці, який оцінює цілі економічного розвитку, тобто міркування про те, якою повинна бути економіка. Нормативна економіка має рекомендаційний характер. Наприклад: «Інфляцію потрібно зме­ншити».

Нормативна макроекономіка є науковою основою для розроб­ки економічної політики держави.

Економічна політика — це система економічних заходів держави з метою досягнення поставлених суспільством цілей. В ширшому трактуванні економічна політика — це вплив на еко­номічну поведінку людей.

Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, тобто ви­вчає стійкі зв’язки й залежності, властивості національної еконо­міки називають позитивною макроекономікою або макроеко- номічним аналізом. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки, процеси та явища економічного жит­тя суспільства.

Пізнання зв’язків у національній економіці, виведення законів і теорій із фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фа­ктів до теорії, їх систематизація та аналіз дають змогу сформува­ти закон чи теорію, які відбиватимуть закономірності функціону­вання національної економіки.

Важливі напрями макроекономічного аналізу: вивчення рівня життя, зайнятості, соціального захисту населення, рівноваги між попитом і пропозицією на окремих ринках і в масштабах націо­нального ринку.