Велика неоліберальна рецесія (2008-2009рр.): досвід та уроки антикризової політики США

Сергій КОРАБЛІН,

заступник директора ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

Глобальній рецесії 2008-2009рр. передувала епоха розквіту неоліберальної доктрини.

Для решти світу неоліберальний концепт було запропоновано у вигляді Вашингтонського консенсусу, який уособив 10 ключових принципів вдалої економічної політики (таблиця нижче «Початковий та поліпшений варіанти Вашингтонського консенсусу»), перелічених у 1989-1990рр. Дж. Вільямсоном^[85]. Вживаючи прикметник «Вашингтонський», він прямо підкреслив приналежність принципів консенсусу як до політичних кіл Вашингтону, включаючи членів Конгресу США та високопосадовців американської адміністрації, так і до технократів - співробітників міжнародних фінансових інститутів, що базувалися у столиці Сполучених Штатів, економічних агентств уряду США, Федеральної резервної системи та мозкових центрів «правого спрямування»^[86].

На практиці Вашингтонський консенсус майже відразу став сприйматися як маніфест прихильників вільного ринку. І хоча для його автора це виявилося несподіваним^[87], проте теза Дж. Вільямсона, що Вашингтонський консенсус є «капіталізмом вільного ринку»^[88], який пропонується всьому світу, не залишила місця для сумнівів щодо його теоретичного наповнення та практичного змісту.

Завдяки світовій захопленості, фактично всі 1990-ті роки пройшли під ознакою безроздільного домінування ідей неолібералізму. У постсоціалістичній Європі їх практичне втілення набуло майбуть найбільш екстремальних рис - «шокова терапія» не лише увібрала у себе основні атрибути консенсусу, а й посилила їх вимогою якнайшвидшої реалізації.

Проте реальність виявилася складнішою за теоретичні уявлення. Так, на пострадянському просторі постулати консенсусу залишили спогади не стільки про «терапію», як про «шоки». За думкою Дж. Стігліца, це було дивним, оскільки радянська економіка вважалася вкрай неефективною, внаслідок чого перехід до ринкових умов господарювання мав принести їй не довготривалий занепад, а швидке прискорення.

У Латинській Америці щорічні темпи зростання реального ВВП у 1990-х роках становили 3%, що було кращим результатом за 2%, які спостерігалися протягом «втраченого десятиліття» (1980-ті роки), але значно менше, ніж 5% (і більше), що мали місце у 1960-1970-х роках.

Це явно контрастувало із зусиллями регіону щодо скорочення бюджетних дефіцитів від 5% до 2% ВВП, зменшення інфляції до однозначних рівнів, чотириразового зниження торговельних тарифів, відміни цільового кредитування, шестикратного збільшення ПІІ, відмови від валютного контролю та контролю за операціями поточного рахунку, а також приватизації упродовж 1988-1997рр. понад 800 компаній, у т.ч., банків, електростанцій, телекомунікаційних систем і навіть доріг, а також установ водопостачання та охорони здоров'я. Попри це, в регіоні спостерігалося зростання безробіття, соціальної нерівності та зневіри у реформи.

На цьому тлі азійська криза 1997-1998рр. та її поширення на низку постсоціалістичних та латиноамериканських країн (Росія, Україна, Бразилія, Аргентина та інші) стала повною несподіванкою саме для Вашингтонських інституцій, ім'я яких і носив консенсус.

Аналіз його прорахунків - окрім відомої критики Дж. Стігліца - виявив відсутність уваги до ринкових та державних інститутів, захопленість «макроекономічною ортодоксією», байдужість до соціальної політики, брак торговельної підтримки з боку індустріальних країн, зневагу до технологічного розвитку тощо.

Наприкінці 1990-х років необхідність суттєвого розширення концепції Вашингтонського консенсусу стала очевидною і для міжнародних фінансових організацій. У 1999р. виконавчий директор МВФ М.Камдессю констатував, що «на початку переходу [до ринку постсоціалістичних країн] було мало ясності» й «не було генерального плану та відповідного... досвіду»^[89]. Де-факто це було визнанням теоретичних прогалин програм Фонду та їх неоліберального підґрунтя.

Перехід від «реформ першого покоління» до «реформ другого покоління» означав появу покращеної версії Вашингтонського консенсусу. Її концептуальну інтерпретацію було надано Д.Родриком, шляхом збільшення початкових 10 інструментів Дж.Вільямсона до 20 (таблиця «Початковий та поліпшений варіанти Вашингтонського консенсусу»^[90]). При цьому сам Родрик вкрай скептично ставився до ідей консенсусу, відзначаючи, що критики сприймають його як спробу відкритого примусу країн, що розвиваються, до неолібералізму та ринкового фундаменталізму. «"Стабілізувати, приватизувати і лібералізувати" стало мантрою поколінь технократів, які набили руку на світі, що розвивається, та політиках, яких вони консультували»^[91].

Початковий та поліпшений варіанти Вашингтонського консенсусу

Варто помітити, що поліпшена версія Вашингтонського консенсусу відображає практично всі складові сьогоднішніх фінансових програм МВФ. Так, важко вказати хоча б один елемент поточної програми України з МВФ (EFF, 2015-2019рр.), який би не вписувався у цей нарис зразкової економічної політики.

Гострота дискусій навколо Вашингтонського консенсусу почала поступово згасати до середини нульових років. Цьому, з одного боку, сприяв вступ до ЄС у 2004р. низки країн Центральної та Східної Європи, внаслідок чого їх економіки втратили статус перехідних, а опіку над їх подальшою долею взяла на себе об'єднана Європа. З іншого - в переважній кількості колишніх постсоціалістичних країн завершилися транзитивні кризи, і країни почали демонструвати економічне зростання. Позначилися також результати попередніх дискусій, в ході яких найвпливовіші учасники мали можливість довести вагомість своїх аргументів, окремі з яких було враховано в «реформах другого покоління» - якщо і не по суті, то, принаймні, за формою.

Велика неоліберальна криза. На цьому тлі криза 2008-2009рр. виявилася в США абсолютною несподіванкою. Для негайного аналізу її чинників у 2009р. було створено Національну комісію. Її висновки свідчили, що до Великої рецесії призвела політика надмірної лібералізації, вади ринкового саморегулювання та брак належного контролю з боку регуляторних органів держави. Так, до переліку ключових факторів кризи було віднесено:

- зниження контролю за субстандартним кредитуванням;

- масове поширення операцій сек'юритизації;

- неналежне функціювання ринкових інструментів та інститутів саморегулювання (кредитно-дефолтних свопів, аудиторських компаній, рейтингових агентств тощо);

- відміна Закону Гласса-Стіголла, який забороняв операції комерційних банків з цінними паперами;

- відсутність державного контролю за «тіньовим банкінгом»;

- слабкість корпоративного управління у фінансовому секторі;

- вдале лобіювання фінансовими інститутами політики дерегуляції тощо.

У Заключній доповіді Національної комісії з причин фінансової та економічної кризи в США (2011р.) було, зокрема, зазначено:

«Усупереч погляду багатьох з Wall Street та Вашингтону, що кризу було неможливо передбачити або її уникнути, попереджувальні сигнали існували. Трагедія полягала в тому, що вони ігнорувалися або їх небезпека занижувалась...

Ми робимо висновок, що поширені провали у фінансовому регулюванні та нагляді стали руйнівними для стабільності національних фінансових ринків...

... що драматичні провали корпоративного управління і ризик- менеджменту багатьох системно важливих фінансових інститутів були ключовою причиною цієї кризи...

... що фінансову систему штовхнуло у кризу поєднання надмірних запозичень, ризикових інвестицій та брак прозорості...

... що до кризи значною мірою призвели позабіржові похідні інструменти.

. що уряд був погано підготовленим до кризи, а суперечливість його заходів підвищила невизначеність і паніку на фінансових 92

ринках...».

Антикризова політика США (2007-2014рр.): окремі бюджетні та монетарні складові. Велика рецесія у Сполучених Штатах тривала від грудня 2007р. до червня 2009р. За цей час рівень безробіття у країні зріс із 5% до 9,5% і 10% у жовтні 2009р. Реальний ВВП упав на 4,3% від пікових значень у IV кв. 2007р. до мінімальних - у ІІ кв. 2009р., що виявилося його найглибшим падінням у післявоєнний час. Середні ціни на житло знизилися до середини 2009р. приблизно на 30% від максимальних позначок, які спостерігалися у середині 2006р. Індекс ділової активності Standard & Poor's втратив 57% від свого пікового рівня у жовтні 2007р. до мінімального - у березні 2009р. Чиста вартість домогосподарств та неприбуткових організацій знизилася від пікового обсягу у $69 трлн. у 2007р. до мінімального - $55 трлн. у 2009р., тобто на 20%^{[92] [93]}.

З точки зору неоліберальної доктрини, якої країна дотримувалася до того часу і яку пропагувала решті світу, долю американської економіки мав визначити дерегульований ринок. Зокрема, неплатоспроможні компанії та банки мали банкрутувати, невдалий державний та квазідержавний бізнес мав бути проданий, особливі преференції під час їх приватизації потрібно було надавати іноземним інвесторам (наприклад, з Китаю, оскільки вони проявили більшу прозорливість та імунітет до фінансових ризиків), великі приватні установи необхідно було дрібнити для підвищення конкуренції, державні фінанси мали орієнтуватися на підтримку бюджетної дисципліни, а Міністерство фінансів - опікуватися рівнем державного боргу.

Проте в реальності все сталося навпаки - всупереч зазначеному, неоліберальним постулатам Вашингтонського консенсусу та стабілізаційним програмам МВФ, Сполучені Штати вдалися до масового спасіння свого дерегулюваного бізнесу. При цьому найбільша допомога надавалася саме тим компаніям і банкам, які власно і стали детонаторами національної, а згодом - і світової фінансової та економічної криз.

Програма TARP. 3 жовтня 2008р. Конгрес США ухвалив Закон про антикризову економічну стабілізацію (EESA, Emergency Economic Stabilization Act of2008)³"⁴, який за дві години підписав президент США^{[94] [95]}. Закон передбачив заснування Програми викупу небезпечних активів (TARP, Troubled Asset Relief Program) в обсязі $700 млрд. для придбання, управління та продажу активів, якими володіють фінансові інститути та які розглядаються як «небезпечні» або «токсичні»^[96]. «Небезпечними активами» було визначено житлові чи комерційні іпотечні кредити, а також інші цінні папери, зобов'язання та інструменти, які базувалися на/або відносилися до іпотечних кредитів. Для того, щоб кваліфікуватися як небезпечні, активи мали існувати до 14 березня 2008р. Інші фінансові інструменти могли бути кваліфіковані як небезпечні, якщо міністр фінансів визнавав необхідність їх викупу для забезпечення стабільності фінансового ринку.

З метою реалізації закону його розділ 122 підвищив ліміт державного боргу США до $11,315 трлн.^[97]

Програма TARP мала закінчитися за один рік після свого початку. Проте її було подовжено ще на один рік - до 3 жовтня 2010р. Після цього кошти, передбачені програмою, продовжували надаватися, якщо щодо цього вже було прийняте відповідне рішення.

Фінансові параметри програми, за оцінками Міністерства фінансів США, наведено у таблиці «Оцінка фінансових параметрів програми TARP»^[98].

Невідповідність передбаченого EESA обсягу програми TARP ($700 млрд.) та фактично наданого за нею фінансування ($438,3 млрд.) пов'язано з рядом чинників. У першу чергу, це була програма, ініційована адміністрацією Дж. Буша (мол.) за кілька місяців до закінчення терміну каденції. Враховуючи це, передбачалося, що за використання половини коштів програми відповідатиме адміністрація наступного президента. Проте Б. Обама надав перевагу розробленню та реалізації власної стабілізаційної програми, яку було прийнято у лютому 2009р. відразу після його інавгурації. Через це бюджетні стимули, механізми та інструменти фінансової стабілізації за часів його президентства виявилися абсолютно іншими, ніж ті, що передбачалися програмою TARP. Відповідно, і сама ця програма залишилася певною мірою незавершеною.

За оцінками Міністерства фінансів США, загальний обсяг фінансування, наданого за програмою TARP, становив $438,3 млрд., з яких 55,9% було спрямовано на підтримку банківських установ, 18,2% - автомобільної промисловості, 15,5% - страхової компанії AIG, 4,4% - кредитного ринку і 6,1% - житлових програм.

Оцінка фінансових параметрів програми TARP

(за даними Міністерства Фінансів СШАТ 2∩∩R-2017 рр. $ млрд

Програма TARP мала суттєве комерційне забарвлення. Завдяки цьому на початок листопада 2017р. в її рамках було повернено $376,4 млрд. у вигляді платежів за основною сумою боргу. Загальний обсяг повернених коштів становив $442,5 млрд. Коефіцієнт покриття наданого фінансування, за даними Міністерства фінансів США, у листопаді 2017р. дорівнював: фінансування кредитного ринку - 126,3%; фінансування банків - 112,2%, AIG - 107,3%, автобудування - 88,8%. Що ж до підтримки житлових програм, то вони не передбачали повернення коштів державної підтримки, тому їх надходжень до бюджету не планувалося^{[99] [100]}.

Попри цю комерційну складову, привертає увагу значна фінансова концентрація програми. Так, понад 60% фінансування, наданого в її межах, було отримано кількома корпораціями, а саме: вісьмома найкрупнішими банками, страховою компанією (AIG) та трьома лідерами виробництва автомобілів (General Motors, Chrysler, Ford). Перелік банків, які отримали найбільшу допомогу Міністерства фінансів США у межах Програми викупу капіталу (СРР, Capital Purchase Program), наведено у таблиці «ІнвестиціїМіністерства фінансів США...»^{[101] [102]}.

Інвестиції Міністерства фінансів США в окремі банківські установи за Програмою викупу капіталу (СРР, Capital Purchase Program), $ млрд.

В історії цільового порятунку Мінфіном США американського автопрому цікавим є той факт, що компанія Ford за фінансовою допомогою не зверталася. Проте їй фінансування було надано, щоб уникнути колізії стосовно субсидування конкурентів. Що ж до General Motors та Chrysler, то їх фактично було націоналізовано. Після цього обидві компанії пройшли процедуру банкрутства, реорганізації та технологічного структурування, що підвищило їх позиції відносно японських та німецьких конкурентів. Нарешті General Motors було розділено на дві різні компанії, а Chrysler - продано італійському автовиробнику Fiat⁰¹. Міністерство фінансів США почало продаж своєї частки власності у General Motors у 2010р., а Chrysler погасив власний борг перед державою у 2011р.

Що ж до гіганта американського страхового бізнесу AIG, то суть його порятунку найбільш відверто та чітко визначив у березні 2010р. Б. Бернанке: «З усіх наших дій, які ми зробили за останні півтора роки, одна викликає в мене найбільше роздратування. Ось перед вами компанія [AIG], яка уклала всі можливі види недоброякісних угод. Зараз, коли угоди пішли за вітром... ми опиняємося в ситуації, коли крах компанії може потягнути за собою крах усієї фінансової системи»^[103].

Закон ARRA. 17 лютого 2009р. щойно обраний президент США Б. Обама підписав Закон про американське реінвестування та відновлення (ARRA, American Reinvestment and Recovery Act of 2009)^[104]°³, який вносив зміни до EESA. Обсяг фінансування програм, передбачених ARRA, становив $787 млрд. Ці кошти мали додатково виділити до вже чинної програми TARP. Відповідно до розділу 1604 ARRA підвищив ліміт державного боргу США до $12,104 трлн.^[105]

Значна частина коштів мала спрямуватися до окремих штатів - для використання на місцевому рівні у вигляді грантів, субсидій, контрактів, кредитних програм тощо. Фінансування за передбаченими програмами ARRA включало такі видатки:

- зменшення податкового тягаря - $288 млрд.;

- зменшення державного та фінансового тягаря - $144 млрд.;

- інфраструктура та наука - $111 млрд.;

- захист вразливих верств населення - $81 млрд.;

- охорона здоров'я - $59 млрд.;

- освіта та професійне навчання - $53 млрд.;

- енергетика - $43 млрд.;

- інше - $8 млрд.

Загальне фінансування програм, передбачених ARRA, станом на 31 грудня 2012р., $ млрд.

Пізніше обсяг фінансування програм, передбачених ARRA, було збільшено до $840 млрд. в рамках затвердження бюджету на 2012р.^[106]. Загальні дані щодо цих програм станом на кінець 2012р., наведено у таблиці «Загальне фінансування програм...»^[107]. На відміну від програми TARP, вони мали переважно безповоротній характер.

Нетрадиційна монетарна політика Федеральної резервної системи США. Бюджетна підтримка американської економіки в рамках програм TARP і ARRA була би неможливою без цілеспрямованої антикризової монетарної політики, до якої вдалася Федеральна резервна система. При цьому йшлося не тільки і не стільки про ідеологічну підтримку ФРС зусиль Міністерства фінансів, як про скоординовані дії цих двох органів центральної влади і ті трильйони доларів, які ФРС «влила» до фінансової системи в її спеціально визначені «отвори». Без цього потоку «ліквідного мастила» усі намагання американського Мінфіну якнайшвидше зрушити з місця шестерні національних фінансів та подолати економічну кризу навряд чи мали хоч якісь шанси на успіх.

З точки зору Вашингтонського консенсусу ФРС робила шкідливі, заборонені речі як до кризи (цільова підтримка зайнятості та економічного зростання), так і під час її подолання. Але на практиці виявилося, що нічого більш дієвого прикладна економіка запропонувати не змогла ні Сполученим Штатам, ні за їх межами. Пізніше шляхом ФРС пішли практично всі інші уражені кризою індустріальні країни, застосовуючи політику, яку згодом почали називати «нетрадиційною», «нетиповою», або «неконвенціональною» монетарною політикою. Її головною метою стало відновлення не тільки фінансової системи, а й економічного зростання та зайнятості. Останні стали основною ціллю урядів та центральних банків провідних індустріальних країн. А це, по суті, суперечило усім постулатам Вашингтонського консенсусу, де ніколи не зазначалося жодної цілі щодо економічного зростання - очевидно, через те, що його наявність вважалася автоматичним і невід'ємним атрибутом ринкової економіки і тієї політики, що асоціювалася з її безумовною та суцільною дерегуляцією.

Прикметно, що стабілізаційний пакет ФРС спирався на поправку, зроблену Конгресом США у 1932р. до розділу 13 (3) Закону про Федеральну резервну систему, що надавала право Правлінню керуючих ФРС видавати кредити у «незвичайних та надзвичайних обставинах» не лише банкам, але також окремим особам, компаніям та корпораціям^[108].

Антикризові заходи ФРС почала застосовувати ще в 2007р. З вересня того року по грудень 2008р. ФРС десять разів знижувала свою цільову відсоткову ставку за міжбанківськими кредитами овернайт. Причому 16 грудня 2008р. цільову ставку було змінено на цільовий інтервал: 0,00­0,25%. На цьому історичному мінімумі (майже) абсолютного нуля ФРС утримувала цільову ставку за міжбанківськими кредитами овернайт (federal funds') упродовж семи років, що стало черговим безпрецедентним заходом із підтримки державою раніше дерегульованого нею фінансового ринку.

Заради його перезапуску ФРС паралельно знизила власну відсоткову ставку за прайм-кредитами овернайт із 6,25% (серпень 2007р.) до 0,5% (грудень 2008р.). При цьому спред між нею та цільовою ставкою за міжбанківськими кредитами овернайт було зменшено з традиційного 1 в.п. до 0,5 і навіть 0,25 в.п.

Зниження ключових ставок ФРС США призвело до їх нових співвідношень з динамікою інфляції. Так, якщо у 2005-2007рр. ставки загалом відповідали вимозі щодо їх утримання на рівні, вищому за рівень інфляції, то з початком фінансової та економічної криз американський центробанк фактично відійшов від цієї норми, сконцентрувавши свою увагу на допомозі фінансовій системі, запобіганні подальшому поглибленню рецесії та стимулюванні виробництва і зайнятості. Показник споживчої інфляції при цьому міг коливатися у діапазоні 2-5%, однак це залишалося поза межами головної уваги монетарної політики. Внаслідок цього від'ємні (відносно інфляції) відсоткові ставки за кредитами овернайт спостерігалися як на міжбанківському ринку (діаграма «Динаміка інфляції (ІСЦ) та цільового рівня/діапазону відсоткових ставок...»^[109]), так і серед тих, що надавалися самою ФРС.

Динаміка інфляції (ІСЦ) та цільового рівня/діапазону відсоткових ставок за кредитами овернайт на міжбанківському ринку (МР), встановленого ФРС США,

У частині використання інструментів, наближених до звичайних (але таких, що виходять за їх межі), ФРС виступала «кредитором останньої інстанції», пропонуючи короткострокову ліквідність банкам, депозитним і фінансовим інститутам. ФРС також провела своп-операції з кількома провідними центральними банками для їх забезпечення доларовою ліквідністю, необхідною для нівелювання попиту на американську валюту на закордонних фінансових ринках. Максимальний обсяг цих операцій спостерігався 4 грудня 2008р., коли сумарний борг за ними становив $586 млрд.^[110]

Нарешті ФРС розширила звичайні операції на відкритому ринку шляхом цільового викупу цінних паперів не лише Міністерства фінансів США, але також і приватних інвесторів. Ці операції мали відверто агресивний характер, були спрямовані на стрімке нарощування балансу ФРС (та грошової бази) і передбачали преференційну підтримку найбільш небезпечних сегментів фінансового ринку та його найбільших учасників. Зазначену політику цільового нарощування резервних грошей згодом було названо «Кількісним пом'якшенням» (QE₇ Quantitative Easing), на згадку про відповідні заходи Банку Японії упродовж 2001-2006рр.^[111]

Програма Кількісного пом'якшення тривала у США майже шість років, з грудня 2008р. до жовтня 2014р. Її реалізація проходила у кілька - вважається, п'ять - етапів. За їх результатом, грошова база збільшилася у 2,2 рази, від $1,7 трлн. до $3,9 трлн. При цьому річні темпи її приросту виявилися безпрецедентними - їх пікові значення у чотири рази перевищували відповідні показники не лише під час подолання Великої депресії, а й упродовж Другої світової війни (діаграма «США: річні темпи приросту монетарної бази»^[112]).

США: річні темпи приросту монетарної бази (у щомісячному розрізі), грудень 1918р. - вересень 2017р.

Безпрецедентна множинність цілей та інструментів монетарної політики, до якої вдалася ФРС, перевернула з ніг на голову усі попередні уявлення щодо досконалості ринку та пануючих стандартів стосовно розумної політики центрального банку, включаючи його умовну незалежність від економічної політики уряду, фінансових проблем бізнесу та рівня безробіття в країні.

У цьому сенсі окремі метаморфози монетарної політики США та її перетворення упродовж 2008-2014рр. із звичайної у нетрадиційну зокрема включали:

- багаторічне утримання відсоткових ставок ФРС нижче за цільову та фактичну інфляцію (застосування від'ємних реальних ставок);

- пряму кількісну прив'язку монетарної політики до рівня безробіття: у 2012р. ФРС зобов'язалася не збільшувати цільовий діапазон відсоткової ставки (понад 0,0-0,25%), поки рівень безробіття перевищуватиме 6,5%^[113];

- публічну відмову ФРС від підвищення своїх відсоткових ставок навіть за умов перевищення прогнозною та фактичною інфляцією її цільового рівня у 2% (де-факто перегляд і підвищення цільового рівня інфляції): у 2012р. ФРС заявила, що не збільшуватиме відсоткову ставку, поки одно-дворічний прогноз рівня інфляції не перевищить 2,5%;

- цільове фінансування ФРС не лише банків, а й компаній та корпорацій;

- пряме зобов'язання ФРС щодо фінансування державного бюджету, а також участь в абсолютному та відносному нарощуванні державного боргу;

- преференційне кредитування ФРС окремих банків та компаній;

- прямий та опосередкований (аж до націоналізації) порятунок Федеральною системою приватного бізнесу, що спричинив глобальну фінансову та економічну кризи;

- зобов'язання ФРС дотримуватися політики стимулювання не лише для протидії ризикам рецесії, але також і для активізації економічного зростання (2012р.);

- перетворення ФРС з «останнього кредитора миттєвої ліквідності» на «ключового постачальника довгострокового фінансування».

Якби Україна застосувала хоча б один захід із цього переліку, вона б миттєво позбулася кредитної підтримки МВФ та інших міжнародних кредиторів. Причому цю підтримку не поновили би, доки така практика не була скасована. Сполучені ж Штати в особі ФРС цілеспрямовано дотримувалися своєї антикризової політики упродовж шести років. І, що більш важливо, ця політика виявилася дієвою - усупереч колишнім неоліберальним уявленням та концепції Вашингтонського консенсусу.

Програму Кількісного пом'якшення в США було завершено у жовтні 2014р., коли ФРС здійснила викуп останнього траншу в рамках цільового нарощування свого портфелю цінних паперів.

ФРС: початок політики «нормалізації». У грудні 2015р. ФРС уперше за сім років підвищила на 25 б.п. цільовий діапазон відсоткових ставок. Внаслідок їх подальшого збільшення у червні 2017р. вони становили: за цільовим діапазоном міжбанківських кредитів овернайт - 1,00-1,25%, за прайм-кредитами овернайт ФРС - 1,75%.

У вересні 2017р. ФРС оголосила про початок програми «нормалізації», яка передбачає зменшення її портфелю цінних паперів за рахунок тих, в яких спливає час обігу та відбувається їх остаточне погашення. При цьому планувалося^[114]:

- почати щомісячне зменшення портфеля на $6 млрд. за рахунок державних облігацій і на $4 млрд. - за рахунок іпотечних цінних паперів;

- кожні три місяці підвищувати щомісячне вибуття державних облігацій - на $6 млрд., а іпотечних цінних паперів - на $4 млрд.;

- за 12 місяців довести обсяг щомісячного вибуття державних облігацій - до $30 млрд., а іпотечних цінних паперів - до $20 млрд.;

- залишити ці максимальні обсяги щомісячного зменшення портфеля цінних паперів ФРС для забезпечення його плавного та передбачуваного скорочення, поки ФРС не вирішить, що кількість цінних паперів, якими вона володіє, не перевищує обсягу, достатнього для ефективної реалізації монетарної політики.

Політика нормалізації має зменшити баланс ФРС значно нижче за той обсяг, що спостерігався на момент завершення програми Кількісного пом'якшення (приблизно $4,5 трлн.), але він залишатиметься вищим за обсяг балансу напередодні фінансової кризи, коли дорівнював приблизно $0,9 трлн.)^[115]. ФРС заявила, що пильно відстежуватиме реакцію та динаміку ринку, залишаючись готовою гнучко нівелювати будь-які небажані наслідки цієї політики (діаграма «Активи Федеральної резервної системи США та монетарна база»^[116]).

Активи Федеральної резервної системи США та монетарна база, грудень 2002р. - квітень 2018р., $ млрд.

Враховуючи зазначені пояснення, можна очікувати, що лише упродовж жовтня 2017р. - жовтня 2018р. баланс ФРС може знизитися на $300 млрд. (або на 6-7%), у т.ч. за рахунок зменшення: портфеля державних облігацій - на $180 млрд. та іпотечних цінних паперів - на $120 млрд. Наведені величини є порівнянними з обсягами нарощування балансу ФРС під час реалізації окремих етапів Кількісного пом'якшення. Враховуючи це, можна очікувати поступового зменшення не лише балансу ФРС, але також і монетарної бази, яка у жовтні 2017р. дорівнювала $3,8 трлн.^[117] Наведене спричинятиме зниження банківської ліквідності з одночасним (запланованим) підвищенням відсоткових ставок на ринках США. Для світової економіки це означатиме зменшення глобальної ліквідності та її відповідне подорожчання.

Резюме. Надзвичайна стабілізаційна політика Сполучених Штатів тривала щонайменше шість років - із жовтня 2008р., коли було прийнято EESA і започатковано програму TARP, до жовтня 2014р., коли було завершено програму Кількісного пом'якшення. Водночас, якщо за точку відліку взяти перше зниження відсоткової ставки ФРС, яке відбулося у серпні 2007р., реанімаційний період становитиме сім років. За цей час:

- баланс ФРС зріс у 5,1 раза, із $0,87 трлн. до 4,49 трлн.;

- монетарна база збільшилася у 4,5 рази, із $0,85 трлн. до 3,85 трлн.;

- державний борг США виріс майже удвічі, із $9,23 трлн. до $18,14 трлн.;

- співвідношення державного боргу до ВВП зросло із 62,8% до 102,3%;

- реальна відсоткова ставка ФРС за кредитами овернайт тривалий час була від'ємною (відносно показника споживчої інфляції);

- від'ємними протягом значних проміжків часу були і цільові ставки ФРС за міжбанківськими кредитами овернайт.

Перехід до нормальної політики у Сполучених Штатах тільки-но розпочато. Наразі йдеться лише про монетарну складову. Як довго відбуватиметься її нормалізація, сьогодні ніхто не знає. Що ж стосується боргової політики і державного боргу, то його відносне зменшення - ще тільки попереду. Звичайно, рівень боргового навантаження поступово буде нормалізовано, але коли і як швидко - невідомо навіть у самих Сполучених Штатах.

Як не дивно, жодний із перелічених супутніх результатів фінансової та економічної стабілізації американської економіки не відповідає ані неоліберальним постулатам, ані Вашингтонському консенсусу, ані програмним підходам міжнародних фінансових інститутів, зокрема, МВФ. При цьому, зокрема, йдеться про атрибути бюджетної, боргової та монетарної політики, а також тривалість стабілізаційного процесу. Адже він, за підходами міжнародних організацій, має відбуватися блискавично - за рік-два, максимум - чотири, а не розтягуватися на шість-сім років, а то і на десятиліття, як це фактично відбувається в економіці США та інших провідних країн світу.

116