ЦІЛІ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОСВІТИ

' Держава, як суб'єкт загальнонаціонального управління, має такі основні цілі: забезпечення стабільного розвитку економіки країни, ефективного механізму функціонування та справедливого розподілу.

Місія держави у сфері освіти також визначається зазначеними цілями, в той же час наповнюючи їх специфічним змістом.

Характер освіти як суспільного блага зумовлює те, що держава не просто коригує і спрямовує розвиток цієї сфери, а загалом формує її зміст, структуру, визначає стратегічні напрями розвитку. Досягнення вищезазначених цілей у сфері освіти здійснюється державою через виконання відповідних функцій, які можна структурувати таким чином:

1. Визначення стратегії розвитку освіти, розробка національного освітнього законодавства, моніторинг та оцінка втілення його в практичну діяльність.

2. Управління системою освіти, що передбачає функції з управління процесом навчання (визначення змісту та стандартів освіти) та функції управління організаційно-економічною діяльністю в системі освіти, її окремих ланок та навчальних закладів.

3. Забезпечення реального фінансування освіти в тих обсягах, що об'єктивно-необхідні для будь-якого типу чи рівня освіти. Це можливо за допомогою як фінансового забезпечення, так фінансового регулювання.

Розглянемо детальніше першу важливу функцію держави. Друга функція — управління системою освіти — буде розкрита в наступному підрозділі. Проблеми фінансування освіти державою беруть предметом аналізу в темі «Фінансування системи освіти» (див. тему 6).

Ефективність діяльності будь-якої галузі, і освіта тут не виняток, значною мірою залежить від обсягів фінансування, водночас визначальним моментом виступає та політика, яку проводить держава для розвитку та регулюванню системи освіти. Саме ця політика виступа<

стрижнем, провідною віссю, що визначає генеральний напрям, динаміку розвитку та функціонування системи освіти.

В Законі «Про освіту», також як і інших важливих документах, виступах Президента, чітко відзначена пріоритетність освіти у проведенні державної політиці: «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» (34, с. 169).

Сучасна система освіти в Україні знаходиться в процесі трансформування, необхідність якого зумовлена як загальноцивілізаційними причинами (становлення інформаційного суспільства, зростання ролі знань, Нові вимоги виробництва до людських інформаційних ресурсів та інше), так і реформаційними перетвореннями в українському суспільстві та державі.

Основні риси нової освіти формуються під впливом процесів становлення національної державності України, трансформації суспільства, становлення соціально-орієнтованої економіки. Прийнятий у червні 1991 року Закон «Про освіту» задекларував гуманізацію і демократизацію освіти України, уможливив створення нових навчальних закладів річного типу форм власності, перехід державних закладів післясеред-иього рівня на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів.

На даному етапі, на початку XXI століття виникає потреба в подальшій розробці державної стратегії розвитку освіти, чіткішому визначенні і юзиції держави та її основних пріоритетів у цій сфері. Основні контури розвитку системи освіти України на першу чверть XXI століття визначає прийнята на Всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрини розвитку освіти України у XXI столітті.

Державна стратегія розвитку освіти своїм фундаментом повинна мити чітке усвідомлення того, що освіта — це сфера здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Економічний розвиток країни вимагає підвищення продуктивності праці всіх зайнятих, погребує від них здатності використовувати сучасні технології, бути і иорчими і адаптивними. Гроші, що витрачаються на освіту, є не просто соціальними видатками.

Призначенням освіти є підготовка людей для і ромадянства, передача знань і культури від одного покоління до іншого, розвиток здібностей і талантів людей.

Інвестиції в освіту мають довгостроковий ефект, вони не приносять негайного результату. Недостатнє фінансування освіти може мати вплив па структуру ринку праці і на соціально-економічний розвиток

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

104

від 20 до 40 років в майбутньому. Ці інвестиції повинні бути захищені в часі від криз, спаду чи структурних зрушень. Освіта виступає передумовою довгострокового розвитку, для забезпечення якого потрібно багато років і значні зусилля для створення освітньої системи, здатної поноп-люватися. Видатки на освіту повинні зберігатися в реальних показниках незалежно від економічної ситуації в країні.

Освіта не може розглядатися як сфера, що лежить тягарем на державному бюджеті, і не пов'язана з економічним розвитком країни. Гарантування достатніх обсягів фінансування освіти має полягати не тільки у законодавчому закріпленні (як це зроблено в Законі «Про освіту», але не дотримується), а й у суворому дотриманні обов'язкової норми (реально — 5-7% ВВП). Важливо не просто задекларувати ці положення, а й передбачити механізми їх втілення та відповідальності.

Стратегія розвитку системи освіти визначається державою в особі її виборних і виконавчих органів та органів громадського самоврядування. Одним з найважливіших завдань демократизації освіти на сучасному етапі виступає перехід до державно-громадського управління освітою через удосконалення форм управління і залучення до нього широких кіл громадськості. В той же час роль держави як суб'єкту економічних відносин в новому соціальному сценарії зазнає змін.

Освіта, яка буде відповідати вимогам XXI сторіччя, не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного контролю та бюрократич -ного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована і узгоджена система регулювання освітньою діяльністю з певної дистанції.

Така система побудована на основі механізмів і стимулів, які сприяють адаптації поведінки суб'єктів один до одного і до середовища. Ідея держави, яка є господарем і батьком та всіх забезпечує необхідними ресурсами, поступово замінюється Державою, яка оцінює ситуацію, забезпечує стимули та розробляє середньо- та довгострокову стратегії розвитку.

Сучасний світовий досвід функціонування освітніх систем у багатьох країнах свідчить про відхід від ідеї централізованої організації системи освіти та професійної підготовки. Натомість приходить концепція децентралізації, яка передбачає посилення незалежності закладів та секторів таким чином, щоб підвищити їх гнучкість в адаптації до змін середовища. Пріоритет надається реальним принципам саморегулювання, свободи і гнучкості закладів освіти. Водночас, відхід від методів жорсткого адміністрування не означає послаблення регулюючої ролі держави. її міцність має виявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може бути забезпечено тільки високими освітніми стандартами, яким

105

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

відповідати учні, студенти, вчителі, навчальні заклади. В цьому Відношенні держава відіграє вирішальну роль, оскільки неможливо досягнути високих стандартів без втручання уряду в їх встановлення та дотримання. у:

Організаційні реформи, направлені на підвищення якості освіти, знаходять свій вияв у наданні навчальним закладам більшої автономії для того, щоб ефективно і динамічно взаємодіяти із суспільством. У межах загальнонаціональної політики навчальні заклади отримують право самостійно визначати свій порядок денний, управляти та відповідати за свою академічну, адміністративну і фінансову діяльність. У сфері початкової і середньої освіти зростаюча диверсифікація шкіл, ик наслідок процесу підвищення автономії, необхідна для того, щоб навчання більше відповідало вимогам «реального світу», щоб учні оволодівали різноманітними здібностями, були гнучкішими і здатними до розвитку. Підвищення автономії вищих навчальних закладів допоможе посилити зв'язок між університетами і виробничим сектором, тобто між установами, що генерують знання, і тими, які хочуть їх використову-иати. Місцевим органам влади також надається більша автономія у прийнятті рішень в освіті. Метою децентралізації є передача контролю над навчальними програмами і методами навчання місцевим органам, директорам і самим вчителям, підвищення контролю цих груп над ситуацією та посилення гнучкості, краще пристосування до місцевих потреб, а також забезпечення їх відповідальності за освітні результати. Одним з напрямів демократизації освіти виступає перехід до державно-іромадського управління через удосконалення форм управління і залучення до нього широких кіл громадськості.

Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов'язково потребує і впровадження елементів відповідальності та прозорості державної політики. На жаль, недостатня відпрацьова-ність самих таких механізмів є однією з основних причин того, що чудові продекларовані наміри і цілі залишаються на папері.

Впровадження відповідальності уряду за виконання своїх функцій управління стане реальним тільки з появою інших суб'єктів цього процесу, а саме — громадськості, приватного сектору. Монопольне положення держави, негативним проявом якого виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб'єктів у процес управління освітньою діяльністю. На даний момент, хоча і має місце розвиток приватного сектору освіти та громадської

-:*.

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

106

активності в Україні, вони не виступають консолідованими виразниками інтересів своїх груп.

Одним з найважливіших стратегічних завдань розвитку освіти є забезпечення високого соціального статусу педагогічних працівників. Всупереч недостатньому економічному і соціальному статусу вчителів і викладачів як осіб, що займаються недостатньо важливою і престижною діяльністю, в яку важко набирати людей з хистом і талантом до цієї справи, освіта повинна трансформуватися у суспільно значиму професію, адекватно оплачувану і організовану на базі реальних заслуг, вимог і виконання. Основним механізмом виступає законодавче гарантування високого рівня оплати праці освітян разом з адміністративною відповідальністю за невиконання обов'язкових норм, створення сприятливих умов для вчителів і викладачів державних навчальних закладів (рівень оплати праці, умови праці, друкування наукової продукції тощо).

Сучасні реформації в освіті певним чином загострюють і питання соціальної справедливості. Високі стандарти в освіті несумісні з відкритим доступом до освітньої системи. Сфера соціальної справедливості завжди була традиційною функцією держави, аче форми і напрями соціальної політики зазнають змін. У сучасних умовах гарантування державою безкоштовної освіти залишається лише на рівні повної середньої освіти, здобувати освіту вищих рівнів громадяни України мають право на різних засадах, у тому числі і на умовах платного навчання. У світовій практиці компенсація існуючої в суспільстві нерівності, поліпшення соціальної справедливості досягається через асигнування ресурсів в тому напрямі і тим категоріям населення, які цього найбільше потребують (обдарованим дітям, дітям із сільських шкіл та іншим).

Об'єктивною реальністю сьогодення виступає все більша диверсифікація джерел фінансування освіти та зростання участі приватних ресурсів. У Національній доктрині освіти це положення підтверджується формулюванням стратегічного завдання формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти. Багатоканальний характер фінансування освіти передбачає можливість залучення різноманітних коштів: приватних осіб, підприємств, організацій, міжнародних фондів та товариств, благочинних внесків тощо. В таких умовах, разом з диверсифікацією джерел фінансування освіти скорочується питома вага державних ресурсів, що водночас не повинно означати ослаблення регулюючої ролі держави в проведенні фінансової політики у сфері освіти.

Що стосується ролі держави у фінансуванні освіти, то об'єктивне скорочення її питомої частки в умовах залучення все більш різноманіт-

107

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

них джерел, не повинно означати зменшення її ролі. Залучення при-иатних ресурсів в освітній фонд країни не повинно означати повний перехід до ринкових відносин у сфері освіти. Ця галузь є неринковою за споїм характером, і державна її частка має залишатися вагомою. Всі інші форми фінансування повинні доповнювати державний сектор, компенсу-иати його недоліки в тій частині, яка може бути забезпечена платоспроможним попитом населення. Зменшення частки державного фінансування не повинно перетворитися в неконтрольовану комерціалізацію освітньої діяльності, яка може привести до виключення із сфери освіти широких верств населення.

Фінансування державою освіти має здійснюватися не за залишковим принципом, а повинно виступати важливим інструментом управління освітою: застосовувані методи і форми фінансування мають орієнтуватися на досягнення важливих соціально-економічних цілей. Для фінансово-економічного механізму освіти мають бути властиві прозорість і відкритість, широке висвітлення інформації у доступних населенню друкованих виданнях та комп'ютерних носіях. Держава має проводити активну стимулюючу політику для залучення інших джерел, і в першу чергу — підприємств (особливо у сфері професійно-технічної та післядип-ломної освіти), розвитку змішаних, кредитних форм оплати навчання.

Втілення в життя державної стратегії розвитку освіти повинно спрямовуватись на перетворення цієї галузі у реальний фактор сталого економічного та соціального розвитку країни. Освіта може допомогти нашій країні в досягненні економічних, соціальних і культурних цілей. Вона може відкрити сучасним поколінням набагато більше можливостей участі в реальних досягненнях економіки і суспільства в цілому, стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності та демократії суспільства в Україні.

5.2. УПРАВЛІННЯ СИСТЕМОЮ ОСВІТИ

Успіх розроблення і прийняття до виконання стратегії розвитку освіти можливий лише за умов ефективної структури управління самою системою, координації роботи всіх структурних елементів механізму освітньої діяльності, поєднання структурних ланок, пошуку оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією функцій

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

108

109

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

І,!!.'

■і її

влади. Неодмінна умова ефективного досягнення важливих стратегічних завдань — це створення адекватної організаційної структури управління, яку можна розглядати як форму суспільного поділу та кооперації управлінської діяльності. Особливості науково-педагогічної, економічної і соціальної діяльності в системі освіти зумовлюють застосування відповідних, специфічних для неї, організаційної структури, функцій та методів управління. Керування освітою передбачає виконання державою таких основних функцій, як організація, планування, контроль і фінансування:

організація, тобто формування найбільш відповідної організаційної структури системи освіти, розподіл повноважень та відповідальності між центральним та місцевими рівнями управління та навчальними закладами;

планування, тобто процес формування цілей та відповідних заходів, визначення необхідних для цього засобів і методів для їхнього досягнення, найбільш ефективних у конкретних умовах. Процес планування дозволяє більш чітко формулювати цілі (загальні і відповідно кожної структурної ланки), забезпечує координацію всіх структурних ланок, застосовує систему показників, необхідну для контролю діяльності. Тісно пов'язане з ним прогнозування — наукове обґрунтування можливих майбутніх змін;

завжди несуть в собі загрозу жорсткості, негнучкості, нездатності швидко реагувати на зміни і навіть бути перепоною для необхідних змін. Вихід з такого становища полягає в перерозподілі різних функцій між рівнями управління.

Повноваження центральної влади посилюються у проведенні іагальної політики, визначенні її основних пріоритетів і найголовніше — проведенні політики, направленої на гарантування високої і «кості освіти та загальної ефективності освітньої системи. Не менш

І.С. Каленкж «ЕКОНОМІКАОСВІТИ»

112

важливим виступає звільнення їх від вирішення дріб'язкових, численних питань і передача повноважень нижчим рівням, які краще знають стан справ і здобувають таким чином можливість маневру у їх вирішенні.

Розширення повноважень органів управління освітою місцевого рівня зумовлено необхідністю кращого врахування освітніх потреб даної місцевості. Загалом охоплюючи широке коло питань: організаційних, педагогічних, управлінських, фінансових, відносно різних ланок освіти воно знаходить різні форми прояву. У сфері загальної середньої освіти найчастіше місцевим органам управління надаються більші повноваження щодо пошуку та використання фінансових ресурсів (місцеві цільові податки, додаткове фінансування з місцевих бюджетів, утримання частини загальнодержавних податків на місцевому рівні тощо). В Україні, на жаль, ще потребує свого вирішення проблема розширення повноважень місцевих органів державної влади з акумуляції і розпорядження фінансовими ресурсами.

На рівні післясередньої освіти поширеною практикою різних країн стає перетворення державних органів управління освітою у незалежні агенції, які діють як неприбуткові організації. В ці агенції залучаються кваліфіковані менеджери, які мають досвід роботи у бізнесових організаціях і можуть сприяти ефективному виконанню державних програм. Незалежні агенції, діяльність яких може фінансуватися частково державою, частково від зароблених коштів, мають кращі можливості вивчення ситуації на ринку праці, місцевого попиту на освіту і професійну підготовку, проблем молоді та безробіггя. Діяльність таких агенцій вже набуває не стільки керівного характеру, скільки координуючого.

На рівні основної ланки — навчального закладу — децентралізація знаходить прояв у підвищенні його автономії у процесі прийняття рішень. І ще однією важливою стороною цього процесу виступає все більше залучення громадськості до вирішення освітніх питань.

Законом «Про освіту» та іншими програмними документами передбачено створення державно-громадської системи управління освітою в Україні, коли разом з органами державного управління рівноправним суб'єктом стає система громадського самоврядування. Розширення участі громадськості в управлінні освітньою діяльністю є необхідною умовою як підвищення ефективності самого процесу управління, так і всієї освітньої діяльності, забезпечення високого рівня якості освітніх послуг, гнучкості навчального процесу, мобільності відповідно до вимог

113

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

В Законі України «Про освіту» стаття 10 передбачає, що разом з органами державного управління освітою створюється і система громадського самоврядування.

До органів громадського самоврядування в освіті відносяться: ; Ф загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; ! " : ф районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд

працівників освіти Автономної Республіки Крим; ф Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Згідно з Законом функцією органів громадського самоврядування в освіті є внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішення у межах своїх повноважень питань навчально-ізиховної, науково-дослідної, методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності закладів освіти. Однак не менш важливими виступають питання впровадження громадського контролю, реальної, а не формальної участі громадськості у вирішенні освітянських проблем. Такі процедури не розроблені достатньою мірою. Формальні громадські утворення, організації поки що не стали реальною силою, партнером держави в управлінні освітою, а їх участь в прийнятті рішень залишається декларативною і формальною.

Закріплення демократичних принципів та форм організації управління освітою в законодавчих і нормативних документах є важливим кроком в процесі модернізації системи освіти. Однак не менш важливим виступає впровадження відповідних механізмів, які б дозволяли не просто декларувати, а й неухильно їх дотримуватися.

Таким чином, Законом встановлена така модель управління освітою: Міністерство освіти і науки — місцеві органи державного управління освітою — органи самоврядування. Безпосередньо Міністерству освіти і науки та іншим міністерствам і відомствам підпорядковуються вищі навчальні заклади, коледжі та професійно-технічні училища. Місцеві органи управління освітою відповідальні за ті заклади, що знаходяться в комунальній власності. Це, як правило, дошкільні заклади, початкові та середні загальноосвітні школи.

Разом з тим, безпосередньо Кабінету Міністрів підпорядковуються вищі навчальні заклади, які мають статус національних (наданий момент їх 38), наприклад Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київський національний економічний університет, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» та інші. " ' ■'

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

114

Планування в системі освіти залишається важливим компонентом організаційно-економічного механізму цієї сфери. Перехід до ринкових умов господарювання, розширення ринку освітніх послуг не є підставою для зменшення значення планування. Встановлення реальних, поточних і перспективних цілей для системи освіти, врахування майбутніх тенденцій демографічних, економічних, соціальних, регіональних та інших змін при визначенні орієнтирів та пріоритетів розвитку освіти є необхідними і важливими. Ситуація в країні в умовах ринкової економіки характеризується постійною мінливістю, нестабільністю, структурними зрушеннями під впливом технологічних змін та зростаючої глобалізації міжнародних відносин. Освіта повинна передбачати спеціальності, які є перспективними, а не відмирають, продукувати працівників, які зможуть пристосуватися в майбутньому в мінливому середовищі.

У таких умовах планування, не може бути повністю директивним. Воно набуває нових рис в умовах ринкової економіки. Відносно навчальних закладів послаблюється сувора регламентація їх діяльності, надається можливість маневру за умови досягнення основних цілей і виконання державних завдань. Впровадження елементів комерційного розрахунку, можливостей додаткових доходів забезпечують розширення навчальної, наукової і соціальної діяльності закладів освіти.

Планування охоплює: 1) визначення контингенту і чисельності учнів, вихованців, студентів; 2) визначення обсягу необхідних ресурсів для навчання даного контингенту. Визначення чисельності має свої особливості у сферах середньої та вищої освіти.

Згідно з Законом України «Про загальну середню освіту» всім громадянам «...забезпечується доступність і безоплатність (підкреслення автора. — І. К.) здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах» (33, с. 6). Гарантування цього права для всіх громадян України передбачає забезпечення всього населення шкільного віку достатньою кількістю місць у державних закладах освіти. На підставі фактичних даних визначається кількість дітей, що будуть вступати в плановому році в перший клас. Контингент учнів планується за групами: І-IV, У-ГХ, Х-ХІ класи. Чисельність школярів кожного класу визначається згідно з планом прийому та випуску учнів. Розраховується також і середньорічна кількість класів.

У сфері професійно-технічної та вищої школи планування контингенту студентів відбувається на основі вивчення реальних потреб економіки у працівниках різних напрямів та спеціальностей. Компетентні органи з урахуванням поточних та перспективних тенденцій

115

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

роїиитку ринку праці складають прогнози щодо обсягів підготовки кваліфікованих працівників. Вищим навчальним закладам направляється державне замовлення на підготовку певної кількості спеціалістів, під ике надається фінансування на основі науково обґрунтованих норма-іинш витрат по всіх статтях. У сучасних умовах навчальні заклади можуть набирати додатково студентів на контрактній основі. Обов'яз-коїюю умовою є лише те, що підготовка цих студентів не повинна відбу-пптися за рахунок державного замовлення.

Кількість учнів або студентів є вихідною при визначенні кількості класів і груп учнів, потреб в кількості та складі викладачів, наявності мудиторій та класних кімнат, навчальних матеріалів, будівель, розмірах Гмоджетного фінансування тощо. Фінансово-господарська діяльність Ніімчальних закладів здійснюється на основі кошторису доходів і видат-кіи, який визначає обсяг та цільове направлення коштів, що відпускаються з бюджету на утримання закладу освіти (99).

Обсяги фінансування навчальних закладів державою мають визна-;: чнтися на основі науково обґрунтованих нормативів, розроблених Міністерством освіти та затверджених Кабінетом Міністрів. Нормативи фінансування являють собою узагальнюючі показники, що включають нею сукупність видатків на відповідну одиницю нормування. Вихідною Ііаюю для складання нормативів є середньорічна кількість вихованців, учнів або студентів, кількість ставок викладачів в школах, професійно-технічних училищах та професорсько-викладацького складу у вищих иаіічальних закладах і т. ін. Демографічні, кліматичні та соціальні умови діяльності навчальних закладів можуть суттєво відрізнятися в різних регіонах, і тому величина витрат на утримання учнів (студентів) може шачно варіювати.

Скрутні умови фінансування та діяльності системи освіти протягом 90-х років призвели до того, що фактично нормативи перестали Пуги орієнтирами в основі визначення обсягів необхідних фінансових ресурсів. Фінансування навчальних закладів здійснюється більше «від досягнутого рівня», тобто на основі показників минулого року, а не об'єктивно-необхідних потреб. Впровадження стабільних нормативів має бути гарантією фінансового забезпечення державою закладів системи освіти. Практика впровадження нормативів у фінансування закладів загальної середньої освіти ще потребує вдосконалення. Наукового обґрунтування потребує сам рівень нормативів (фактичні обсяги фінансування складають близько 40-60% реальних потреб закладів); не передбачена відповідальність органів влади за невиконання обсягів фінансування

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

116

в межах передбачених нормативів; встановлені нормативи недостатньо гнучкі до всіх відмінностей та категорій навчальних закладів та учнів, не передбачений термін дії та порядок перегляду нормативів.

Прогнозування підготовки спеціалістів з професійно-технічною та вищою освітою передбачає прогнозування структури спеціальностей і спеціалізацій, потреби галузей економіки в спеціалістах з різними рівнями освіти, підготовки спеціалістів за формами навчання, прийому студентів у вищі навчальні заклади та професійно-технічні заклади за групами спеціальностей (прогноз до 20 і більше років), за окремими спеціальностями (прогноз до 10 років) та формами навчання (при будь-якому терміні прогнозування).

Встановлення реальних, поточних і перспективних цілей для системи освіти, врахування майбутніх тенденцій демографічних, економічних, соціальних, регіональних та інших змін при визначенні орієнтирів та пріоритетів розвитку освіти є необхідними і важливими. Ситуація в країні в умовах ринкової економіки характеризується постійною мінливістю, нестабільністю, структурними зрушеннями під впливом технологічних змін та зростаючої глобалізації світових відносин. Структура підготовки кваліфікованих кадрів має орієнтуватися на перспективні спеціальності і продукувати працівників, які зможуть пристосуватися в майбутньому в мінливому середовищі.

Система освіти в кожний даний момент формує певну структуру підготовки кваліфікованих кадрів. Ця структура може бути різною: за рівнями освіти (середня, професійно-технічна та вища); за спеціальностями (різні профілі підготовки); за формами навчання (денна, вечірня та заочна форми).

В будь-якому значенні структура підготовки кадрів значною мірою визначатиме структуру зайнятих працівників. Оскільки процес освіти триває певний термін, то інерційний вплив освіти виявиться через 5-10 років. Отже та структура освіти, яку ми закладаємо зараз, буде визначальною для структури зайнятості через певний час. Безумовно, вони не будуть співпадати, і це залежатиме від різних причин: структури виробництва;

♦ співвідношення між попитом та пропозицією трудових ресурсів; здатності трудових ресурсів адаптуватися до нових вимог виробництва; ф системи післядипломної освіти.

117

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

Освіта може стати дієвим фактором структурної перебудови тільки за певних умов. Підготовка навіть висококваліфікованих кадрів буде перспективною тільки, якщо виробництво буде потребувати цих кадрів. Якщо ж такі кадри не знаходитимуть можливості реалізації своїх здібностей, — це марна розтрата освітніх ресурсів. З іншого боку, структура Підготовки кадрів має орієнтуватися на перспективу, а не визначатися досягнутим рівнем і незмінною структурою економіки.

Ця суперечність має долатися стратегічною політикою держави, яка На основі визначення основних пріоритетів передбачує і планує розвиток країни. Планування перспективних показників пріоритетних галу-»сй і сфер економіки має узгоджуватися з плануванням підготовки для них кваліфікованих кадрів.

Міністерством освіти розроблені нові принципи формування державного замовлення на кожен напрям підготовки фахівців в закладах вищої освіти. Головний акцент зроблено на кадровому забезпеченні програм загальнодержавного значення, за кошти державного бюджету здійснюється підготовка фахівців для галузей, які є каталізаторами науково-технічного прогресу і забезпечують національну безпеку країни: гірництво, металургія, енергетика, хімічна інженерія, інформатика та телекомунікація, приладобудування, авіація, транспорт, право, економіка, радіологія, підприємництво, педагогічні спеціальності та фундаментальні науки.

Раніше підготовка спеціалістів орієнтувалася на класифікаційний реєстр, що нараховував 7800 назв професій і 1705 службових посад (у великих країнах Західної Європи відповідно 500 і 100, там вважається доцільною підготовка спеціалістів широкого профілю). В 1994 і 1997 році Кабінет Міністрів затверджував чергові редакції Переліку напрямів і спеціальностей підготовки фахівців у вищих закладах освіти, в результаті чого він укрупнений майже вдвічі. Вузам надано можливість вводити спеціалізації з тим, щоб самим гнучко реагувати на потреби ринку праці. Насьогодні Перелік складається з 72 напрямів підготовки, загальна кількість спеціальностей за Переліком 1997 року перевищує 500, а з наступними доповненнями наближується до 600.

Наступна функція загального менеджменту освіти полягає в організації та здійсненні контролю. Контроль освітньої діяльності виражається в розробці відповідних стандартів та норм, порівнянні одержаних результатів з тими, що плануються, з'ясуванні причин відхилень та вживані необхідних заходів.

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

118

■'-*.■?■ Державний контроль освіти можливий лише за умови наявності чітких критеріїв щодо якості освітніх послуг, що надаються в навчальних закладах. Такі критерії якості встановлюються за державними стандартами освіти, необхідних для того, щоб надати учням та студентам гарантії здобуття якісної освіти. Державні стандарти освіти — це встановлений державою рівень вимог до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.

Раніше контроль якості освіти забезпечувався уніфікацією принципів організації навчального процесу, навчальних планів та проведенням періодичних перевірок навчальних закладів за підпорядкованістю. Диверсифікація форм організації освітньої діяльності вимагає створення нових механізмів контролю.

Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабінетом Міністрів. Стандарти можуть переглядатися і перезатверджуватися не рідше одного разу на 10 років.

.,., Державні стандарти освіти передбачають наявність трьох компонент: державної, галузевої та компоненти навчального закладу. У вищій освіті державна компонента визначає структуру переліку напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється освіта і професійна підготовка фахівців за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями. До його складу входять класифікатор галузей освіти, напрямів підготовки і спеціальностей. Галузева компонента державних стандартів базується на державній компоненті і включає до свого складу освітньо-кваліфікаційну характеристику (ОКХ) і освітньо-професійну програму (ОПП). ОКХ встановлює професійне призначення і умови використання випускників, відображає мету і узагальнює зміст освіти і професійної підготовки у вигляді переліку умінь, визначає місце і роль фахівця у соціальній структурі суспільства та вимоги до його компетенції. ОКХ встановлює вимоги до загальноосвітнього рівня і галузеві кваліфікаційні вимоги до випускника навчального закладу. ОПП визначає нормативну частину змісту освіти, встановлює вимоги до змісту, об'єму, рівня освіти і професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня конкретної спеціальності. Зміст освіти подається в ОПП у вигляді структурованої системи навчальних елементів, що формують інформаційний об'єм і рівень засвоєння знань у процесі підготовки відповідно до вимог ОКХ. ОПП включає цикли гуманітарної,

119

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

КІЦІально-економічної та природничої підготовки, а також цикл про-феімйію-орієнтованої практичної підготовки.

Компонента навчального закладу вводиться з метою забезпечити ИІлпонідність рівня освіти і професійної підготовки фахівця вимогам суспільного поділу праці в Україні і мобільності системи підготовки фпхінців для задоволення вимог ринку праці. Вона включає варіативну чистину освітньо-кваліфікаційної характеристики випускника навчального закладу, яка доповнює і конкретизує кваліфікаційні вимоги по чмісту освіти і професійної підготовки з боку конкретних споживачів випускників навчальних закладів.

Відповідність освітніх послуг Державним стандартам і вимогам иичначається засновником закладу освіти (Міністерством освіти, іншими міністерствами, місцевими органами управління) шляхом ліцензування, Інспектування, атестації та акредитації. У1992-1993 роках було запроваджено процедури Державного ліцензування та акредитації навчальних шкладів, які набули сучасних форм у 1996 році. Після прийняття нового законодавства в галузі ліцензування в 2000 році Міністерство освіти і науки України розробило відповідну концепцію, а в серпні 2001 року урядом було затверджене нове Положення про акредитацію вищих на-нчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та иищих професійних училищах.

Виконання державних вимог щодо ліцензування, атестації та акредитації вищих і професійно-технічних навчальних закладів за напрямами підготовки та перепідготовки фахівців, надання та зміни статусів цих закладів забезпечує постійно діючий орган — Державна акредитаційна комісія (ДАК).

Навчальні заклади незалежно від їх відомчого підпорядкування і форм власності можуть розпочинати діяльність з окремих видів і напря-мів, пов'язану з наданням послуг для одержання загальної середньої та професійної освіти, підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації, ;і ише після отримання ліцензії. Ліцензування здійснюється шляхом експертного підтвердження спроможності навчального закладу проводити освітню діяльність за заявленими видами і напрямами. Це забезпечує отримання об'єктивної інформації про стан мережі навчальних закладів, їх потенційні освітянські можливості, рівень та якість підготовки, потребу у фахівцях різних напрямів і спеціальностей.

Ліцензуванню підлягають: 1) діяльність, пов'язана з наданням послуг для одержання загальної

СереДНЬОЇ ОСВІТИ;

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

120

121

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

2) діяльність, пов'язана з наданням послуг для одержання професійної освіти;

3) діяльність, пов'язана з підготовкою спеціалістів різних рівнім кваліфікації;

4) підготовка іноземних громадян.

Перед видачею ліцензії на провадження освітньої діяльності про водиться експертиза спроможності навчального закладу провадиш заявлену діяльність. За напрямами вищої освіти експертизу проводять фахові ради, які створюються ДАК; за видами діяльності, пов'язаної з наданням загальної середньої та професійної освіти, — регіональні експертні ради або центри, які створюються при органах державного управління освітою Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

До ліцензування підготовки фахівців ДАК затверджені критерії т:і вимоги, яким мають відповідати навчальні заклади. Ці вимоги стосуються загальних питань (наявності концепції діяльності закладу, співвідношення обсягу замовлень та заявленого обсягу на підготовку фахівців), кадрового забезпечення (питома вага штатних працівників — 70%, докторів та кандидатів наук, кількість студентів денної форми навчання на одного викладача — 16 [молодших спеціалістів], 12 [бакалаврів], 10 [спеціалістів і магістрів]), матеріально-технічної бази (наявності аудиторного фонду — 8-10 м2 на одного студента, забезпеченості власними навчальними площами, забезпеченості гуртожитками, наявності їдалень, спортзалів і стадіонів), навчально-методичиого забезпечення (наявності навчальних планів, робочих програм, планів семінарських і практичних занять тощо), інформаційного забезпечення (забезпеченість студентів підручниками власної бібліотеки, наявність читальних залів для студентів і викладачів, можливість доступу викладачів і студентів до Інтернету).

За результатами ліцензування закладам освіти надаються ліцензії на право здійснення освітньої діяльності відповідно до державних вимог із встановленням за певними рівнями підготовки, які відповідають кадровому, науково-методичному та матеріально-технічному забезпеченню; вони вносяться до державного реєстру закладів освіти. Контроль за дотриманням навчальним закладом умов провадження освітньої діяльності здійснюється ДАК разом з органами, що видали ліцензію на провадження освітньої діяльності.

Професійно-технічні навчальні заклади, що здійснюють підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітничих кадрів підля-

гають атестації. Атестація професійно-технічних навчальних закладів, навчальних підрозділів підприємств, установ, організацій (далі — професійно-технічні навчальні заклади) незалежно від їх підпорядкування та форм власності є складовою системи державного контролю за якістю підготовки робітничих кадрів та службовців і спрямована на визначення спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність на рівні державних вимог (стандартів).

Атестація державних професійно-технічних навчальних закладів здійснюється планово один раз на десять років. Суб'єктами атестації є лише ліцензовані професійно-технічні навчальні заклади. Атестованим вважається професійно-технічний навчальний заклад, якщо атестовані 75% і більше напрямів (професій, спеціальностей), за якими здійснюється підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації робітничих кадрів та службовців.

Рішення про атестацію професійно-технічного навчального закладу може бути прийнято ДАК за результатами комплексної перевірки органами державного управління освітою та Державною інспекцією навчальних закладів. Державна інспекція навчальних закладів координує роботу, пов'язану з програмно-методичним забезпеченням атестації, і здійснює контроль за проведенням атестаційної експертизи.

Для вищих навчальних закладів обов'язковою є акредитація, яка розглядається як визнання статусу вищого навчального закладу, підтвердження здатності вузу проводити підготовку спеціалістів на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності). Вищий навчальний заклад визнається акредитованим за певним рівнем і статусом, якщо за відповідним рівнем акредитовані його структури та не менше ніж 75% напрямів (спеціальностей), за якими здійснюється підготовка фахівців.

Критерії та вимоги до акредитації підготовки фахівців відповідних рівнів, затверджені ДАК, складають дві основні групи: дотримання основних умов ліцензування та якісні характеристики підготовки фахівців. Перша група вимог головним чином співпадає з критеріями ліцензування. До другої групи належать додаткові умови забезпечення державної гарантії якості вищої освіти: виконання навчального плану за показниками номенклатури дисциплін, годин, форм контролю; підвищення кваліфікації викладачів; наявності аспірантури; використання коштів за платні послуги на навчальний процес; результати освітньої діяльності та інші. Акредитованому вищому навчальному закладу надається право: 1) пріоритетного отримання державного контракту на підготовку фахівців; \ ;

ї діяльності за погодженням з

♦ Розроблення і впровадження навчальних програм-

™зованого напряму номенклатури

♦ присвоєння категорій та вчених звань викладачам- 2!ТЯ РЬНИХ СИСТЄМ О І

Акред ї

на

мія

Та оновлення під-

ТИПЄВДІЇ ™ За?о6і™і ™ за рахунок перед- №' " ТаК0Ж Дод™« джерел їх надходження. М НаВЧальним за™ам' яким надана автоно-ВаШСЯ ФІНаНСуВання за — нормати- Межах К0ШТІВ' передбачених мініс-

р:свЦг ™ГєтьТпого закладу відповідн° д°закону укРаї™

з певного шппямуТи Р л И0Г° аКредитації- Акредитованому дається ппавЛ (спеЧ^ьност0 вищому навчальному закладу на-

^^ноТрів™ ТГ ПР° ВЙЩУ °СВІТУ ВІДП0ВІДН° до 0СВІ™Ь0-прийом студен ™ до 2 НЄаКрЄДИТОВаних напР™ів (спеціальностей) Діюча в Укпі ЩИХ навчальних заклЗДІв припиняється.

стільки

вже та СШЇ

І 6УТИ ВД^ВДальними не СТ№Урами' ^ки перед громад- №роваджен™ т«ої відповідальності В євР™ейських країнах

навчальний заклад незобо^ ^ ^"^^ ЩМ ЦЬ°МУ ЖОДНИЙ

«примусово Т^Т зобовязании подавати на акредитацію чи бути

примусово акредитованим». Деякі вузи США взагалі працюють £

123

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

пизнання акредитації і вважаються кращими за акредитовані/Але самий факт акредитації вже є важливою інформацією для споживачів при ішборі вищого навчального закладу.

Координація освітньої діяльності на загальнонаціональному рівні здійснюється органами управління за такими напрямами: І) послідовність, спадкоємність всіх рівнів освіти. Кожний наступний рівень освіти (дошкільна освіта — початкова — базова загальна середня — повна загальна середня — професійно-технічна — базова вища — повна вища) повинен логічно наслідувати попередній, розвивати і продовжувати ті знання та навички, якими вже оволодів учень. Відсутність розриву, непослідовності, дублювання між різними освітніми рівнями забезпечується державою за допомогою контролю над навчальними планами за різними програмами підготовки;

2) налагодження і сприяння розвитку горизонтальних зв'язків між навчальними закладами одного рівня. Зміцнення зв'язків між закладами освіти необхідно для обміну досвідом, забезпечення уніфікованого підходу до організації навчального процесу, поширенні передових перспективних форм навчання. В сучасних умовах значно посилюється автономія освітніх закладів, їм надана можливість уводити додаткові навчальні курси, нові спеціалізації, що зумовлює важливість таких зв'язків. Причому ці відносини можуть розгортатися як на рівні керівництва (наради ректорів та проректорів, директорів середніх шкіл), так і на рівні професорсько-викладацького складу, яким сприяє проведення наукових та науково-методичних конференцій;

3) особлива увага приділяється налагодженню тісних зв'язків між системою освіти та ринком праці. Випускники майже всіх рівнів освіти, крім дошкільної та початкової, виходять на ринок праці з метою працевлаштування. Знаходження ними робочого місця багато в чому залежить від здатності органів управління освітою передбачати відповідність між обсягами потреб економіки у спеціалістах різного профілю та обсягами їх підготовки. Ефективність працевлаштування випускників також визначається інтенсивністю зв'язків між навчальними закладами та підприємствами і організаціями, від проведення профорієнтаційної роботи серед молоді. Для цього необхідна система постійного контролю за працевлаштуванням випускників, яка б дозволяла аналізувати стан справ у розрізі областей, груп навчальних закладів та напрямів (спеціальностей) підготовки фахівців. .;,—:.-*--■■ „,.,..,,......,.■.■„.-..;■.■ ч '' '!^«

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

124

125

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

..;.■ Успішне виконання функцій управління освітою в сучасних умовах значною мірою визначається станом інформаційної бази. Забезпечення ефективного контролю, координації, планування освітньої діяльності можливо лише на основі збору достовірної інформації стосовно реального стану речей безпосередньо в закладах освіти, тобто там, де відбувається процес навчання. Ці дані повинні включати важливі, а не дріб'язкові, малозначущі показники, які стосуються успішності, відвідуваності, кадрового, матеріально-технічного забезпечення, витратні та фінансові характеристики діяльності закладів освіти.

Інформація ця повинна бути прозорою і легко доступною широким колам. І найголовніше, вона повинна стати базою для проведення серйозної аналітичної роботи, аналізу сучасного стану системи освіти та перспективних тенденцій її розвитку.

Отже, система управління сферою освіти знаходиться в процесі свого вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах. Основними рисами цієї системи виступають подолання монополії держави поряд з посиленням наданих їй регулюючих функцій та включення інших суб'єктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих завдань з одночасним посиленням взаємних зв'язків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дозволить задіяти не тільки важелі формальної системи освіти, а й включити всі ті, що визначають поняття освіти в найширшому сенсі: вплив спільноти, сім'ї, середовища на особу, яка здобуває освіту.

5.3. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ОСВІТИ

Інституційна організація системи освіти, форми та методи навчального процесу, фінансові механізми освіти значною мірою впливають на соціальну структуру суспільства і тенденції її розвитку. Зокрема, коли діти з бідних сімей не мають можливості отримати освіту через високу ціну її послуг, то вони не зможуть за допомогою освіти поліпшити своє матеріальне та соціачьне становище і будуть залишатися бідними, тоді як діти з забезпечених сімей мають можливість підтверджувати і поліпшувати свій стан. Водночас, система освіти може сприяти вирівнюванню доходів різних соціальних верств і прошарків населення, якщо в

суспільстві створені умови для здобуття освіти дітям різного соціального походження. В цьому випадку освіта може стати потужним фактором економічного і соціального розвитку країни.

Саме тому завданням держави виступає створення такої організації,-системи освіти, яка б дозволила їй стати фактором подолання соціальної сегментації суспільства. В ідеалі соціально справедлива система освіти має бути доступною для всіх, хто бажає вчитися, та безкоштовною. Створення такої системи обмежується певними економічними умовами. Перш за все, це усвідомлення економічної ефективності. Кошти, що витрачаються суспільством на освіту, потребують обгрунтування та раціонального використання. Тому в організації та фінансуванні освіти повинні бути присутні і суспільний механізм для виконання соціально иажливих цілей, і приватний механізм для введення елементів відповідальності.

Економічна організація функціонування людського суспільства зумовлює необхідність використання всіх наявних ресурсів з максимально можливою віддачею, що власне і складає сутність категорії ефективності. Однак економічна доцільність не охоплює і не може охоплювати всі аспекти життєдіяльності людського суспільства. Іншою важливою характеристикою тому виступає категорія справедливості, тобто рівності розподілу створеного результату серед членів суспільства.

Ефективність та соціальна справедливість — це дві сторони, які пс можуть бути максимізовані одночасно. Вимоги справедливості обмежують досягнення максимальної економічної ефективності, в свою чергу досягнення економічної ефективності залишає поза увагою міркування справедливості розподілу між членами суспільства. Категорія справедливості, в принципі зрозуміла, може наповнюватися різним змістом залежно від того, на яких правах громадян ставиться іікцент. Для одних громадян чи суспільних груп справедливість може уявлятися як досягнення повної свободи економічної діяльності та іахист прав власності. Будь-які дії держави з перерозподілу доходів и суспільстві в даному випадку можуть вважатися несправедливими.

З іншої точки зору справедливість розглядається як досягнення найбільш можливої рівності та необмеженого перерозподілу доходів на користь найменш забезпечених членів суспільства. Право на зароблений доход і рівність розподілу доходів при відсутності малозабезпечених верств — це два крайніх полюси, між якими будь-яке суспільство шукає баланс співвідношення цих цілей. Тою мірою, якою реалізація уявлень про справедливість в даному суспільстві викликає відхилення

і.

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА. ОСВІТИ»

126

127

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

в доходах окремих членів і всього господарства, виникає конфлікт між принципами економічної ефективності та справедливості. Здійснення таких відхилень в розподілі означає, що буде порушуватися економічно оптимальне використання ресурсів. Як правило, ці відхилення здійснюються заради покращення стану малозабезпечених верств.

У сфері освіти суперечність між ефективністю та справедливістю також має місце. Традиційна, найбільш важлива функція освіти — цс підготовка громадян як членів національної спільноти та формування єдиної культури. В сучасних умовах внаслідок зростання ролі людських ресурсів в економічному розвитку особливої ваги набуває функція освіти з формування професійних та кваліфікаційних навичок працівників. Конкурентоспроможність країн у світовому середовищі все більше залежить від їх здатності забезпечити переважну частину їх населення і загальною освітою, і специфічними професійними навичками.

Відмінні за своїм змістом якості працівника, яких потребує ринок праці, і якості людини, яких потребує громадянство, в сучасних умовах все більше проявляють сильну тенденцію до конвергенції і співпадають у багатьох аспектах. Перш за все, це стосується глибинних рис, що визначаються пануючим базовим культурним кодексом сучасного життя. Умови сучасного виробництва зумовлюють зростання значення таких характеристик працівників, як здатність вирішувати проблеми, приймати рішення і постійно вчитися. В той же час процес формування людини як особистості і як працівника потребує різних механізмі!) організації.

Формування громадянства потребує універсального охоплення формальною системою освіти, вільного доступу до спільної культури, до інформації, патріотичного виховання, здатності бути незалежним, мати власну позицію і вміти проявляти конструктивну критику. Формування високого професіоналізму і компетентності працівників можливі за умови відбору на підставі критеріїв особистих навичок, умінь та досягнутого рівня знань в загальній системі освіти. Якщо середня освіта забезпечується на основі загального охоплення населення шкільного віку, то вища освіта, не будучи загальнообов'язковою, вже передбачає відбір-ність. Високий рівень якості освіти може бути забезпечений тільки на основі високих освітніх стандартів, яким мають повністю відповідати студенти. Доступ до вищої освіти, забезпечений на основі принципів відбору студентів за рівнем знань та загальної і спеціальної підготовки, зумовлює особливу роль цієї ланки освіти.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються процеси, які Поступово порушують цю елітарність (від фр. еііїе — найкращий), вибраність вищої освіти. Зростаючий попит суспільства на вищу освіту Випиляється у диверсифікації закладів вищої освіти, форм і методів навчання, у все більшому зростанні чисельності студентів вищих навчальних закладів. Зростає кількість навчальних закладів вищої освіти, державних і приватних університетів та інших типів. До них відносяться політехнічні та професійно-технічні заклади, коледжі, інститути, школи тощо.

Для багатьох країн, і в першу чергу для розвинених, характерною є Тенденція росту студентської когорти. В Японії у 1995 році 63% Населення 18-23 років навчалися у вищих навчальних закладах, в таких Івропейських країнах, як Великобританія, Фінляндія, — близько 60%. За даними ЮНЕСКО, темпи росту кількості студентів в групі населення Відповідного віку збільшилися з 9,6% у 1960 році до 18,8% у 1991 році, В розвинених країнах — з 15,1 до 40,2%, в країнах, що розвиваються, — З 7,3 до 14,1% (174, с. 9). Аналогічна тенденція простежується в останні роки і в Україні.

Об'єктивна потреба в підвищенні середнього рівня населення постійно проявляється у зростанні кількості років навчання, які необхідні молоді для вступу на ринок праці і дають підстави для подальшого професійного росту. Підвищення вимог сучасного виробництва та інших сфер економічної і соціальної діяльності щодо якостей працівників робить необхідним поширеність продовженого навчання після закінчення середньої школи не тільки для найсильніших учнів. Загальною Тенденцією розвитку багатьох країн світу є підвищення середнього рівня освіти населення. Зростає вік учнів та кількість років загальної середньої освіти, необхідних для виходу на ринок праці та ефективної зайнятості. Для цього неодмінною умовою виступає наявність не тільки 8-9 років загальної освіти, а й повної загальної середньої освіти та спеціалізованої професійної підготовки. Передбачається, що на початку XXI століття 2 роки коледжу стануть більш-менш універсальними.

Тенденція збільшення чисельності студентства серед молоді, безумовно, є позитивною. Але, поряд з цим, вона не може не означати втрату елітарності вищої освіти, доступності її далеко не всім членам суспільства. Інший принцип — егалітарність (від фр. е§а1ііе — рівність) нищої освіти — передбачає доступність вищої освіти широким верствам населення. Саме цей принцип здобуває все більшого поширення і стає провідним в проведенні освітньої політики держав світу.

■ті

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

128

В умовах масового поширення вищої освіти елітну роль в суспільстві виконують, як правило, університети. В Україні саме університети мають тривалу історію і традиції роботи, виступають провідними центрами освіти та науки. Наявність фундаментальної наукової бази, висококвшгіфіко-ваних кадрів викладачів створює основи того, що університети повинні бути справжніми осередками формування інтелектуальної еліти суспільства. Але ця елітна роль вітчизняних університетів має обов'язково підтверджуватися забезпеченням стандартів високої якості освітніх послуг.

Гарантування високоякісного навчання потребує, з одного боку, заходів для забезпеченню справжнього відбору до лав студентів університетів молоді з найкращими здібностями. Водночас впровадження елітарності університетської освіти обов'язково має бути узгоджене з принципОі\і соціальної справедливості. Формування інтелектуальної еліти передбачає доступність до вищої освіти талановитої молоді, яка має здібності і бажання вчитися та займатися надалі інтелектуальною працею. Для цього необхідно, щоб доступ до елітних вищих навчальних закладів, а такими мають бути саме університети, відбувався не на основі здібностей оплачувати навчання, а на підставі справжніх здібностей абітурієнтів. З іншого боку, неодмінною умовою підтвердження елітної ролі вітчизняних університетів є їх фінансове забезпечення. Елітарність окремих навчальних закладів буде реальною тільки тоді, коли працівники, що представляють його, будуть дійсно відчувати себе матеріально і морально незалежними, отримувати стимули до творчої інтелектуальної праці, переконуватись, що їх праця дійсно потрібна державі і суспільству. Відчуваючи гордість за свій навчальний заклад, за свою роботу, викладачі намагатимуться підтвердити його високий імідж. Тільки на основі втілення зазначених заходів буде підтверджене елітне значення диплому провідних університетів України.

Категорія справедливості є невизначеною за своїм змістом, тому що можуть бути різні критерії взяті за основу і загалом будь-які оцінки мають відносний характер. Взагалі категорія справедливості відносно освіти може розглядатися в таких площинах: 1) справедливість при розподілі можливостей здобуття освіти та доступу до можливостей заробляти вищі доходи завдяки освіті; 2) справедливість при розподілі доходів (які залежать від освіти) різних груп населення: соціально-економічні верстви, чоловіки/жінки, етнічні групи, міське/сільське населення, групи населення за віком.

-'?■ Визнаним в економічній літературі заходом визначення справедливості в розподільчих відносинах виступає з'ясування характеру

419

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

розподілу доходів всього населення. Способом виміру нерівності розподілу доходів є крива Лоренца та розрахований на підставі даних цієї кривої коефіцієнт Джіні (див. додаток).

Коефіцієнт Джіні розраховується і в системі освіти для виміру рівності можливостей здобуття освіти та для виміру рівнів досягнень учнів залежно від величини видатків, що надходять на кожного учня чи студента. Рівність освітніх можливостей розраховується як розподіл видатків на кожного учня за рівнями освіти, типами освіти, серед регіонів та серед шкіл. Обчислити цей коефіцієнт можна, якщо є дані про чисельність учнів у кожній групі навчальних закладів, а всі заклади, що порівнюються, поділяються на п'ять груп, квінтілей, згідно з величиною видатків на одного учня чи студента. Рівність освітніх досягнень серед учнів розраховується на підставі даних про успішність складання екзаменів між міським та сільським населенням або згідно рівнів видатків (160, с. 44, 71).

Нерівність освітніх можливостей традиційно складається між міським та сільським населенням, між різними регіонами. Діти з сільських шкіл мають менше шансів вступити у вищі навчальні заклади, в основі чого може бути відсутність кваліфікованих кадрів учителів, слабкість матеріальної бази шкіл, зокрема комп'ютерів, завантаженість щоденною роботою тощо. В Україні для вирішення цього питання з метою розширення доступу до вищої освіти було введено квоту цільового прийому сільської молоді за спеціальностями, що визначають соціально-економічний розвиток села. В основному це спеціальності сільгоспви-робничі, екологічні, правознавство, економічні та педагогічні. У 2000 році квота цільового прийому склала по вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України 2,7 тис. осіб. Серед зарахованих на перший курс 27,5% складає сільська молодь, тоді як частка їх серед абітурієнтів складала 26% — це означає, що відсів сільської молоді на вступних іспитах був меншим, ніж в інших групах.

Проблема справедливості є важливою, перш за все тому, що нерівність в суспільстві завжди посилює небажану соціальну напруженість. Політична боротьба, громадська напруга, конфлікти та, врешті, невпевненість в завтрашньому дні — все це відображається в порушенні стабільного економічного розвитку, в зниженні загальної ефективності економіки країни. Саме тому досягнення більшої справедливості має не тільки соціальний або політичний аспекти, воно також безпосередньо впливає на ефективність економіки в стратегічному значенні. Усвідомлення цього моменту разом з тим не означає, що встановлення більшої

І.С. Каленкж «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

130

справедливості є простим завданням. В кожний даний момент прийняття рішення про будь-яку проблему (в тому числу і освіти) потребуг врахування всіх можливих варіантів ефективності та справедливості.

Досягнення справедливості не можна зводити лише до масштабі н охоплення освітою. Наприклад, широкомасштабне поширення вищої освіти може привести до зниження якості освітніх послуг та цінності освіти взагалі. Тому категорія справедливості скоріше повинна включати розширення можливостей здобуття якісної освіти та ефективної політики досягнення певних цілей.

Попит суспільства, безумовно, виступає потужною підоймою для поширення освіти. Але бурхливий ріст освітньої системи за умови неадекватного росту поглинальної здібності ринку праці буде мати наслідком тенденцію росту мінімальної освітньої кваліфікації, необхідної для даного професійного рівня. Цей феномен відомий під назвою освітнього «підвищення» функцій. Така ситуація, в свою чергу, має тенденцію генерувати ще більший суспільний попит і тиск на створення більшої кількості навчальних закладів. Із різким зниженням професійних віддач за нижчі рівні підготовки зростає суспільний тиск за більший доступ до кращих рівнів підготовки. Освітня система може потрапити у саморуйнівне становище. Після тривалого періоду бурхливого розширення освітня система може стати «млином» дипломів в надзвичайному темпі. Надмірна пропозиція буде генерувати значне інтелектуальне безробіття, а також таке явище, як люмпенізацію інтелігенції.

Створюючи надмірну пропозицію, освіта тим самим починає сприяти нерівності можливостей. Не всі групи населення (етнічні, сільське/ міське, чоловіки/жінки) мають рівні можливості вступити в освітню систему, навіть при її значному поширенні. Тому стрімке і нерівномірне поширення освіти, також може сильно формувати нерівноправність у різних напрямах. Наприклад, створення великої кількості вищих навчальних закладів в містах при відсутності умов для проживання студентів буде сприяти зростанню охоплення міської молоді вищої освітою, значно перевищуючи охоплення сільської молоді.

Отже, поширення освіти має відбуватися узгоджено з потребами економічного і соціального розвитку країни. Якщо зростає охоплення населення освітою і це не доповнюється розвитком ринку праці, то така ситуація може спричинити знецінювання дипломів і формування в суспільстві прошарку «люмпен-інтелігенції» — людей, які отримали вищу освіту, але надії і сподівання яких не виправдалися. Невиправдане поширення освіти може означати втрату для багатьох людей підстав для

131

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

досягнення кращого майбутнього, можливостей доступу до вищого положення в суспільстві. Це означає зниження соціальної мобільності, мобільності між поколіннями, яка також служить важливим показником стану соціальної справедливості в суспільстві.

У багатьох країнах реформи щодо поліпшення справедливості спрямовані на конкретних студентів в системі освіти, які є «ризиковими» або мають спеціальні вимоги. Вони включають спеціальні програми, націлені на поліпшення запам'ятовування і успішності (спеціальні, багатокультурні, двомовні для національних меншин тощо), програми переходу від школи до роботи (які комбінують в шкільних навчальних програмах навчання і післяшкільну діяльність) (147, с. 663-664).

Коригуючим заходом для обмеження тих нерівностей, що виникають, виступає цільова допомога окремим групам населення для забезпечення їх освітою і виступає важливим фактором поліпшення справедливості в процесі розподілу освітніх послуг у суспільстві. В той же час найбільше значення має сприйняття загальної концепції справед-л и вості у сфері освіти та забезпечення втілення її фундаментальних принципів. Доступність освіти та масштаби охоплення населення навчанням різного рівня мають оптимально поєднуватися з економічною результативністю процесу освіти, тобто з високою якістю підготовки, загальних та спеціальних знань, що дадуть можливість їхнім здобувачам отримати роботу за фахом і належну оплату праці. Гарна за своєю суттю мета: ефективне використання ресурсів суспільства для освітніх цілей, що часто розуміється як зведення до мінімуму витрат на освіту при максимумі результату, не повинна домінувати над іншою метою: забезпечення права кожного громадянина нашої країни на якісну освіту.

ДОДАТОК

Все населення розподіляється у відсотках на групи відповідно до величини доходу. На вертикальній осі — величина доходу в процентах, на горизонтальній — кількість населення з певною величиною доходу, також у відсотках. Таким чином, крива показує величину сумарного доходу, який отримує кожний один відсоток населення. За умов повної рівності найбідніші 5% населення отримують 5% національного доходу, а крива Лоренца являє собою діагональ квадрату. Як правило, вона ж представляє криву, що знаходиться нижче діагоналі. Чим ближче до діагоналі крива Лоренца, тим рівномірніше розподіляються доходи в суспільстві.

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

132

На основі цієї кривої для виміру відмінностей в розподілі доході:1. використовується коефіцієнт Джіні. Площа всього квадрату буде дорівнювати 1, площа трикутника відповідно — 0,5. Відстань від кривої Лоренца, тобто реального стану розподілу прибутків, до діагоналі як стану повної рівності можна виразити через обчислення площі між кривою та діагоналлю. Ця площа, помножена на 2, і є коефіцієнт Джіні. Якщо площа дорівнює 0, коефіцієнт Джіні дорівнює 0, і нерівності немає. Якщо площа дорівнює 0,5, то весь доход належить найбагатшій частині суспільства, і коефіцієнт Джіні дорівнює 1. Таким чином, коефіцієнт Джіні повинен бути між 0 і 1.

По Україні коефіцієнт Джіні може бути розрахований з приблизною мірою точності. За деякими даними, 40% населення країни отримує приблизно 10% сукупних грошових доходів (причому з них приблизно 10% — «тіньові»), 30% населення — близько 20% сукупних грошових доходів (з них приблизно третина є «тіньовими»), 20% населення — до 30% доходів (з яких приблизно дві третини «тіньові») та 10% населення мають доходи, що досягають 40% обсягів сукупних доходів, які отримує населення країни (з яких близько 90% «тіньові») (37, с. 38). Графічно ці дані можуть бути подані в такому вигляді (див. графік 1).

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

Площа фігури ОАВСІЖ буде складатися з суми площ фігур

9. Що означає сформувати організаційну структуру? *3'

10. Чому надається першочергового значення державним освітнім стандартам та які функції вони виконують?

11. Поясніть, що таке ліцензування, атестація і акредитація. Які їх функції?

12. В багатьох західних країнах функції акредитації виконують незалежні недержавні органи. На вашу думку, на користь освіті ці функції краще виконувати державним чи недержавним органам? Як для України?

13. В чому полягає необхідність координації освітньої діяльності?

135

Тема 5. ДЕРЖАВА І ОСВІТА

14. Розкрийте сутність функції планування у сфері освіти.

15. Поясніть, що таке «соціальна мобільність»? Яким чином освіта може впливати на її підвищення?

16. Що таке «мобільність між поколіннями»? Яка роль освіти в цьому процесі? Поясніть це на прикладах. .

17. Як освіта може впливати на соціальну структуру суспільства? Чи може держава своєю політикою регулювати цей вплив?

18. На вашу думку, як держава може гарантувати всьому населенню, незалежно від рівня доходу, доступ до освіти?

19. Поясніть, чому розширення доступу до освіти, тобто охоплення населення освітою, може привести до погіршення якості освіти? Чи завжди так відбувається? Яким чином можна цьому перешкодити?

20. Що таке коефіцієнт Джіні? Поясніть його величини.

<< | >>

↑

Источник: Каленюк І.С.. Економіка освіти: Навч. посіб.— К.,2003. — 316 с.. 2003

Еще по теме ЦІЛІ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ОСВІТИ:

- Информатика для экономистов - Антимонопольное право - Бухгалтерский учет и контроль - Бюджетна система України - Бюджетная система России - ВЭД РФ - Господарче право України - Государственное регулирование экономики в России - Державне регулювання економіки в Україні - ЗЕД України - Инновации - Институциональная экономика - История экономических учений - Коммерческая деятельность предприятия - Контроль и ревизия в России - Контроль і ревізія в Україні - Кризисная экономика - Лизинг - Логистика - Математические методы в экономике - Международные экономические отношения - Микроэкономика - Мировая экономика - Муніципальне та державне управління в Україні - Налоговое право - Организация производства - Основы экономики - Политическая экономия - Размещение производительных сил (РПС) - Региональная и национальная экономика - Страховое дело - Теория управления экономическими системами - Управление инновациями - Философия экономики - Ценообразование - Экономика зарубежных государств - Экономика и управление народным хозяйством - Экономика отрасли - Экономика предприятия - Экономика природопользования - Экономика труда - Экономическая безопасность - Экономическая география - Экономическая демография - Экономическая статистика - Экономическая теория и история - Экономический анализ -

- Аудит - Банки - Бизнес - Бухгалтерский учет - Макро и Микроэкономика - Маркетинг - Менеджмент - Философия - Финансы - Экономика -