Основні цілі, принципи та завдання державної науково-технічної політики

Верховна Рада України у 1992 р. прийняла Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльность». Законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери.

Завданнями державної науково-технічної політики у період переходу до сталого економічного зростання мають бути:

― визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

― структурна перебудова науково-технічної сфери;

― підтримка нових інноваційних структур;

― розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

― розвиток міжнародного співробітництва.

Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України, значна «тіньозація» економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору загальнодержав­них пріоритетів потребує одночасного врахування таких факторів, як науково-технічне забезпечення пріоритетних для України галузей виробництва, способи розв’язання найгостріших проблем даного періоду, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.

З огляду на ці фактори, пріоритетними слід вважати галузі, які мають науково-технічний потенціал, але недостатньо розвинені в Україні і не дають змоги реалізувати стратегію розвитку інших галузей промисловості, це зокрема: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини і матеріали, комп’ютер­на техніка та інформаційні технології, електронна, електротехніка і радіотехніка. Розвиток цих галузей науки і техніки уможливить виведення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже нині має значні конкурентні переваги: літакобудування, суднобудування, виробництво надтвердих матеріалів, кераміки, озброєння тощо. Реалізація названих пріоритетів забезпечить інтеграцію України в міжнародний поділі праці й сприятиме скороченню нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну.

Структурна перебудова науково-технічної сфери — це приведення її у відповідність до нових суспільних вимог і можливостей економіки України. У складі науково-технічної сфери заведено ви­окремлювати чотири сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Для кожного з них характерні специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та ін.

Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів із замовниками.

Галузева наука в умовах ринку зосереджена у структурі галузевих міністерств (комітетів) і холдингових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука — це найбільший сектор науки, оскільки охоплює велику кількість наукових організацій, самостійних за своїм статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.

Заводська наука тісно пов’язана з виробництвом, інтегрована в структуру промислових підприємств на правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.

Важливим напрямом структурної перебудови науково-техніч­ної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: бізнес-інкубаторів, венчурних фірм, технопарків, технополісів, які сприяють активізації і розвитку науково-технічної діяльності.

Бізнес-інкубатор — це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворенних малих наукових, науково-технічних, дослідно-конструк­торських, технологічних та інших фірм, що утворюють інфраструктуру цієї діяльності. Практика доводить, що в конкурентному середовищі значно більше малих науково-технічних фірм виживають у межах інкубаторів, ніж поза ними. Бізнес-інкубатори мо­жуть надавати в оренду таким фірмам приміщення, обладнання та інвентар на пільгових умовах, організовувати інформаційне, рекламне та консалтингове забезпечення. Створення бізнес-інку­баторів не потребує значних бюджетних асигнувань. Як правило, вони створюються на основі державних науково-дослідних організацій, що реструктуризуються або ліквідуються. Інкубатори діють на засадах самофінансування. Витрати, пов’язані з наданням послуг і пільг новоутвореним малим фірмам, покриваються доходами від тих фірм, що стали рентабельними, адже інкубатору гарантується участь у визначеній формі в їхніх майбутніх прибутках.

Бізнес-інкубатори бувають чотирьох типів:

1) неприбуткові — створюються органами місцевої влади для виконання загальнодержавних і місцевих програм науково-технічного розвитку;

2) комерційні — створюються з метою отримання прибутку від реалізацій результатів науково-технічної діяльності.

3) дочірні — засновуються великими фірмами, які зацікавлені в розширенні науково-технічних робіт у відповідному напрямі. Їхня діяльність організована таким чином, що материнська компанія фінансує значну суму витрат, пов’язаних із становленням малої науково-технічної фірми. Це дає змогу материнській компанії пізніше повністю викупити малу науково-технічну фірму та організувати на її базі свої наукові, дослідно-конструкторські, технологічні або виробничі підрозділи;

4) філії вищих навчальних закладів — створюються з метою впровадження результатів науково-дослідних робіт у виробництво. Як правило, такі інкубатори працюють на комерційних засадах. Вищі навчальні заклади надають у користування лабораторну базу, здійснюють інформаційне обслуговування, організують консультації провідних фахівців. Часто працівниками таких фірм стають викладачі вищих навчальних закладів.

Венчурні фірми — це самостйні підприємницькі структури, які утворюються, як правило, невеликою групою однодумців — науковців, інженерів, дослідників, менеджерів, які мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи в наукових і дослідних підрозділах великих фірм. Венчурні (ризикові) фірми працюють за новими напрямами науково-технічного прогресу. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація; концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямом досліджень; скорочення термінів науково-дослідних робіт; можливість швидкої переорієнтації на інші напрями. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися дослідженнями за новими напрямами науки і технології через ризик понести збитки. Проте успішні результати таких робіт можуть принести значні прибутки венчур­ній фірмі у разі їх впровадження у виробництво. Тому до венчурного фінансування звертаються насамперед монополії, застосовуючи його як інструмент розширення власного науково-техніч­ного потенціалу.

Розвиток інкубаторів і венчурних фірм є необхідною умовою для організації та становлення технопарків і технополісів.

Технопарк — компактно розташований комплекс, функціонування якого спрямоване на комерціалізацію науково-технічної діяльності та прискорення впровадження досягнень НТП у сферу матеріального виробництва. Для технопарку характерною є комплексність самостійних фірм, які утворюють замкнений цикл створення продукції на основі використання досягнень НТП (наукові установи, вищі навчальні заклади, дослідні лабораторії, дослідно-конструкторські та технологічні підрозділи, фірми, які надають послуги для ефективої науково-технічної діяльності).

Технополіс — це спеціально створений на обмеженій території комплекс наукових, дослідно-конструкторських і технологічних організацій дослідних виробництв, який охоплює повний цикл науково-технічної діяльності. У США технополісами вважаються Лос-Аламос (ядерні дослідження), Силіконова долина (програмний продукт і комп’ютерна техніка). В Японії найхарактернішим технополісом є місто Цукоба, в якому зосереджено 30 із 98 провідних державних науково-дослідних інститутів і 2 університети. У ньому мешкає 12 тис. осіб1.

Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри, біржі інтелектуальної власності, запроваджувальні фірми, провайдери, інноваційні фонди, лізингові фірми.

Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг — це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або окремими підприємствами. Сутність франчайзингу полягає в тому, що фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, «ноу-хау», фірмової торговельної марки, обладнання.

Світовий досвід доводить, що вирішальний внесок у прискорення НТП роблять невеликі фірми. Їхня діяльність спирається на сучасну матеріально-технічну базу, висококваліфіковані наукові та технічні кадри. Невеликі фірми сприяють розвиткові конкурен­ції в науково-технічній сфері, що скорочує тривалість досліджень і розробок і ціну науково-технічної продукції. Тому уряд має розробити систему підтримки приватного сектору, який виконує науково-технічні роботи. Це передусім: зниження ставки податку на прибуток, який спрямовується на придбання основних засобів для науково-технічних робіт; надання пільгових кредитів за рахунок коштів інноваційного фонду, фонду післяприватизаційної підтримки підприємств, інших позабюджетних фондів; застосування гнучкої амортизаційної політики; забезпечення охорони інтелектуальної власності; вдосконалення системи патентування та ліцензування; спрощення порядку державної реєстрації науково-дослідних і проектних організацій.

Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов’язано з розвитком вищої освіти. Матеріально-технічна база багатьох (особливо технічних) вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують удосконалення програми та методи навчання. За останні роки зруйновано систему галузевих інститутів підвищення кваліфікації, у підприємств не вистачає коштів для внутрішньофірмової підготовки кадрів, знизилася мотивація молоді до вступу в аспірантуру й докторантуру. Подолати ці негативні тенденції можна, реалізуючи політику у сфері вищої освіти на трьох рівнях: державному, міжфірмовому та внутрішньофірмовому. Необхідно визнати недопустимим скорочення питомої ваги бюджетного фінансування науки і освіти у ВВП, створити умови для посилення заінтересованості вищих навчальних закладів у виконанні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за рахунок коштів компаній і фірм, стимулюючи водночас співробітництво компаній і фірм з університетами та технічними вузами щодо розроблення нової техніки, технологій, організації виробництва та підготовки фахівців.

Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже сьогодні близько 30 % української науки фінансується за рахунок іноземних замовників. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє розширенню такого співробітниц­тва. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у науку, для входження в систему світової науково-технічної інфор­мації, запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для вітчизняних експортерів науково-технічної продукції і для іноземного капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.

З’ясувавши основні цілі, напрями та завдання науково-технічної політики в Україні, можна дійти висновку, що всі вони тісно взаємопов’язані, а отже, потребують комплексного державного підходу до їх розгляду та реалізації.