§ 1. Економічна система: властивості, структура, моделі

Людське суспільство у своєму розвитку завжди засто- совувало різні економічні системи, які відрізняються між собою в основному за ознаками, а також у підходах до вирішення ключо- вих проблем економіки.

ності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елеме- нтів, що робить можливим її функціонування. Наприклад, вироб- ничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктив- них сил, загальноприйняті норми моралі та права — економічним відносинам. З даної точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічна система має такі властивості. Це — багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємо- зв’язку один з одним і не існують поза межами такої єдності. Фу- нкціональна подібність з живим організмом надає елементам економічної системи органічну цілісність. Цим дана система від- різняється від інших, так званих сумативних систем, які склада- ються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою авто-

номний і може існувати поза даною цілісністю. Якісна однорід- ність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає по- яву елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості про- дуктивних сил і економічних відносин.

Економічна система включає: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробниц- тва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) систему економічних законів.

Типологія економічних систем може будуватись на основі за- гальної теорії систем і використання її принципів у господарсь- ких процесах. Наприклад, Я. Корнаї розглядає економічну систе- му як загальну систему функцій.

Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяль- ності, домашнім господарством тощо. Функціонування кожно- го з елементів характеризується залежністю «витрати — ви- пуск». Існування економічної системи можливо лише за умови наявності зв’язку між її базисними елементами і потоками продуктообміну.

Якщо підхід до системного аналізу економічних процесів, по- будований на характері власності, не дозволяє пояснити суттєві відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно- економічної формації, то зазначений підхід абстрагується від ре- альних товарно-грошових відносин і ввести в цю систему моне- тарний сектор досить важко.

Можна виокремити ще один підхід до системотеоретичних уявлень про правила прийняття рішень (наприклад, В. Ойкен), що розрізняє поняття господарської організації чи господарсько- го порядку відповідної економічної системи. Господарський по- рядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями класифіка- ції різних типів господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Кожна з цих організацій-

них форм, що у сукупності складають господарський порядок, може існувати в різних варіантах.

Економічна система розглядається як сукупність трьох скла- дових: відносини між господарюючими суб’єктами, що забезпе- чують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (по- слуг); системи координації; системи мотивації і контролю. Порів- няльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, які характерні даній сис- темі.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили. Вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. З даної точки зору продуктивні сили достат- ньо повно розглянуті в попередніх темах. Тут відзначимо тільки їх форму спрямування — науково-технічний прогрес. Остан- ній — найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації.

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: ін- дустріалізація виробництва, механізація виробництва та його ав- томатизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організа- цією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів у роз- витку техніки виокремлюють три технологічні способи виробни- цтва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на основі новітніх досягнень науки і техніки.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній набуває форми науково-тех- нічної революції як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну си- лу, що спричиняє до перевороту в структурі й динаміці продук- тивних сил, формування нового технічного базису людського су- спільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя

людини.

У процесі суспільного виробництва людина є головною про- дуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчу- жує від природи предмети праці і визначає способи їх викорис- тання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функ- ції людини: підвищується роль людського фактора і змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цього фак- тора може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Будучи головним фактором про- дуктивних сил, людина водночас є суб’єктом (носієм) економіч- них (виробничих) і всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар чи працівник су- часного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної си- ли. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою ві- рогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини і т. ін.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі про- дуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів тру-

дової діяльності. Чим більше видів економічної діяльності праці існує в суспільстві, тим глибший поділ праці.

Важливим елементом економічної системи є виробничі від- носини^* — об’єктивні і матеріальні. По-перше, вони формують- ся незалежно від волі і свідомості людей. По-друге, вони невід- дільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Усі зміни в економічній системі, включаючи її матеріа- льну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-істо- ричній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне ви- робництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Виходячи з даної ознаки, можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персона- льна залежність економічного суб’єкта; його адміністративна за- лежність; економічні відносини.

Безумовно, ці форми виробничих відносин не відбуваються суворо за цим переліком. Вони можуть співіснувати одна з од- ною, хоча завжди переважає та чи інша форма цих відносин. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність мо- жуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відно- син. Об’єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється так чи інакше примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, ко- тра має дві складові — витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) і витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забез- печують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціа- льно-економічні.

Виробничі відносини можна класифікувати і за такими основ- ними ознаками: за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення (відносинами безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання); за рівнем залягання (охоплен-

^* У даному контексті ми [О. Б.] розмежовуємо поняття «виробничі відносини» та «економічні відносини».

ня блоку) виробничих відносин (техніко-економічні, організацій- но-економічні, соціально-економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно-економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відно- син спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації вироб- ництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціаль- но-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають суспільству і всім суспільним явищам певної історичної визначеності і соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому суспільне ви- робництво потрібно розглядати як органічну єдність двох його сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює рі- зні за економічним змістом (через відмінність факторів їх форму- вання) відносини між людьми, що зумовлюються певними техно- логічними, організаційними та управлінськими зв’язками і най- яскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку про- дуктивних сил.

Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо ві- дображають інтереси працюючих щодо відшкодування трудови- трат і пов’язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то дана група відносин безпосередньо залежить від форм власно- сті, і насамперед на засоби виробництва. Останні ж визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності і суспільних форм ви- робництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже зга- дані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку і струк- турою технічного базису виробництва. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно-еконо- мічними, другу — соціально-економічними відносинами.

У реальній дійсності виробничі відносини мають свій еконо- мічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відно- сини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільно- му виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном і споживанням сукуп- ного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридич- ною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може по- стійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабіль- ність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному жит- ті. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чин- ним механізмом господарювання і вимогами розвитку продук- тивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, що вини- кають з приводу виробництва і привласнення продукту, безпосе- редньо пов’язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Історія доводить, що той, хто володіє за- собами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого роз- вивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, яка визначає специфічний економічний зміст виробничих відносин, надаючи їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституюючого принципу конкретно-історичного типу ви- робничих відносин. Тому власність може розглядатися як специ- фічні виробничі відносини, що формують економічний зміст да- ного типу виробничих відносин. Пронизуючи всі елементи еко- номічної структури суспільства, панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих від- носин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою і конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як рі- зновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виго- товлений продукт у різних системах зазнають певних трансфор- мацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає певну конкретну систему виробничих відносин, що адекватно відображає даний спосіб суспільного ви- робництва. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відно- сини були однотипними — експлуататорськими. Проте у кожно- му з цих типів ступінь експлуатації і форми розподілу мали свою конкретно-історичну визначеність.

Виокремити поняття виробничих відносин у категорію полі- тичної економії означає дати критерій для відмежування одно- го ступеня суспільного розвитку від іншого. Це дає змогу від- різнити послідовно змінювані історичні типи суспільства: пер- вісно-общинний, феодальний, капіталістичний, посткапіталісти- чний. Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника і засобів виробництва, соціально-еко- номічну природу даного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та орга- нізацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче при- зводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця за- лежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього — у двоїстому характері виро- бничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює на- копичення суперечностей між продуктивними силами і виробни- чими відносинами. Оскільки держава як виразник інтересів сус- пільства не завжди оперативно реагує на такі суперечності, це призводить до поступового відставання виробничих відносин від потреб розвитку продуктивних сил і, зрештою, перетворює їх на гальмо розвитку останніх. Тобто виробничі відносини із форм розвитку продуктивних сил перетворюються на їх «кайдани». Тоді настає епоха «соціальної революції», що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню з метою утворення умов для подальшого прогре- сивного розвитку продуктивних сил. Цей процес може відбувати- ся в межах даного способу виробництва, і він набирає форми вдосконалення механізму господарювання, проведення так зва-

них соціальних «структурних реформ» у межах існуючої еконо- мічної системи.

Отже, діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробни- чих відносин регулюється загальним економічним законом роз- витку суспільства в різних суспільно-економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Він впо- рядковує процес розвитку способів виробництва, економічних систем, усуваючи суперечності між продуктивними силами і ви- робничими відносинами і приводячи останні у відповідність з ха- рактером і рівнем розвитку матеріальних продуктивних сил. Ко- жному новому ступеню технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій ступінь модифікації даних ви- робничих відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий су- спільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати її мо- жна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих від- носин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в яко- му досконаліші економічне право та системи управління набли- зять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктив- них принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існую- чого господарського механізму досягається відповідність вироб- ничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому дер- жава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законо- давчі акти та приймати нові, які регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на прак- тиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що остан- нім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до поколін- ня. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостат- ньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує дина- мізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

ü виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях, тра- диціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

ü спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

ü соціально-економічний застій «рельєфно» виражений, оскіль- ки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

ü розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно під- риває підвалини традиційної системи;

ü стійке перевищення темпів зростання чисельності населен- ня над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рі- вень безробіття і низька продуктивність праці;

ü зубожіння і бідність основної маси населення;

ü нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструк- тури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Зважаючи на викладене, нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини та матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової проду- кції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ре- сурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Тут держава ви- рішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами даної системи є:

ü суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, на- віть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

ü колективне прийняття господарських рішень шляхом цент- ралізації планування економічної діяльності;

ü централізоване виділення підприємствам ресурсів для ви- конання державних планів та централізоване ціноутворення;

ü практично відсутня конкуренція, оскільки планом перед- бачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка не- обхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси — монополізм виробників і панування їх над спожи- вачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запи- тів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом

економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з цим такій економіці притаманний і цілий ряд досто- їнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оператив- ного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, пере- розподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий пере- розподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масово- го безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи сус- пільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізова- них коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

ü панування приватної власності на виробничі і трудові ре- сурси;

ü ринкова (стихійна) система координації та управління гос- подарською діяльністю людей;

ü дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де ба- жано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

ü поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основно- му диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспіль- стві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

ü кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максиму- му прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

ü економічна влада окремих виробників і споживачів так

«розсіяна», що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана ві- льна конкуренція «всіх проти всіх», а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування систе- ми «вільного» ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарюван- ня, управління і координації економічної діяльності функціону- ють паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.