§ 2. Система економічних законів. Механізм дії та використання економічних законів

Проблема взаємозв’язку і взаємодії економічних явищ, процесів, законів — одна з найскладніших у політичній економії. Головне в ній — дослідження економічних законів з точки зору їх сутності, змісту, субординації та місця в економічній системі.

кону взагалі, з якого випливають такі висновки: по-перше, закон виражає внутрішній, суттєвий зв’язок між економічними явища- ми і процесами; по-друге, цей зв’язок визначається об’єктивною необхідною, причинно-наслідковою залежністю; по-третє, остан- ня виражає взаємодію між явищами (процесами), в результаті якої зміна одного з них впливає на зміну інших.

Тобто економічний закон, як зазначалось раніше, виражає найсуттєвіші, внутрішні, сталі, причинно-наслідкові, регулярно повторювані зв’язки і залежності між економічними явищами і процесами.

Економічна необхідність, яку виражає закон, містить лише напрям розвитку, а не конкретні його шляхи. Водночас еконо- мічна можливість, виражена законом, визначає пізнання на- пряму розвитку, але не надає готових рецептів його викорис- тання. Якщо люди пізнали об’єктивну економічну необхід- ність, то тим самим вони мають можливість свідомого його використання.

Економічні закони діють не ізольовано один від одного, а в єдиній системі, взаємодіючи між собою. Кожний з них характе- ризує лише той чи інший аспект зв’язків і виконує функцію упра- вління лише в межах відповідного кола економічних процесів, явищ.

Природа економічних законів зумовлює ту обставину, за якої вони не мають абсолютного характеру дії, а виявляються як тен-

денції. Це пояснюється, по-перше, тим, що дія будь-якого закону перехрещується з дією інших; по-друге, як кожний з економічних законів, так і вся система в цілому, внутрішньо суперечливі і ці- леспрямованість їх різна; по-третє, економічні закони виявля- ються у різноманітних формах. В силу цього вони діють через відхилення та випадковість.

Розгляд економічних законів крізь призму їх взаємодії зумов- лює необхідність визначення і таких понять, як «механізм дії економічних законів» та «механізм використання економічних законів».

Під механізмом дії економічних законів слід розуміти суку- пність об’єктивних зв’язків і залежностей між явищами та про- цесами економічного життя в їх саморозвитку й саморусі. Ме- ханізм їх використання — це реалізація сукупності умов (пізнання законів, постановка цілей і визначення шляхів їх до- сягнення тощо).

Ці два поняття не слід як ототожнювати, так і протиставляти. Стати на точку зору ототожнення названих механізмів — значить поставити суб’єктивний фактор на перший план, а об’єктивність економічних процесів — на другий. Протиставлення їх веде до фе- тишизації економічних законів. Водночас спільне між цими ме- ханізмами полягає у взаємодії об’єктивного і суб’єктивного фак- торів. Особливе визначається специфічними рисами, які характеризують функціонування механізму економічних законів, та умовами, що регламентують суб’єктивну діяльність при їх ви- користанні. В основі такого підходу лежить розуміння об’єктивного і суб’єктивного та їх взаємозв’язку.

Аналізуючи механізм дії економічних законів, важливо зве- рнути увагу на такі основи його функціонування: об’єктивність, системність, суперечливість. Об’єктивний характер економіч- них законів визначається тим, що, по-перше, люди не можуть створювати і відміняти їх, як і замінювати один одним; по-друге, вони діють незалежно від того, знають їх люди чи ні; по-третє, економічні закони діють незалежно від того, хочуть цього люди чи ні.

З точки зору форми і методів використання економічних зако- нів, їх зміст визначається природою і сферою їх дії. Люди завжди

діяли і діятимуть свідомо. Але оскільки конкретні соціально- економічні умови різні, то й можливості використання економіч- них законів неоднакові. До таких умов, в першу чергу, слід від- нести рівень усуспільнення виробництва зі своїми формами ви- яву — формою організації і формою руху.

За умов НТР якісно і кількісно змінюється економічний поте- нціал, поглиблюється суспільний характер праці. Проте ще раз згадаємо, що економічні закони функціонують через діяльність людей. Остання ж неможлива без навколишньої природи. Тому це дає підстави стверджувати, що механізм дії економічних зако- нів перехрещується з дією законів природи і набуває важливого значення в процесі їх використання, що потребує не тільки одер- жання відповідного економічного ефекту, а й збереження еколо- гічної рівноваги.

До механізму використання економічних законів органічною частиною входить процес їх пізнання. Він відбувається за таким логічним ланцюгом: економічні закони — економічні категорії — інтереси — організаційні господарські форми, тобто від економі- чних сутностей глибшого рівня до економічних сутностей повер- хневого рівня.

Але одного знання, навіть найглибшого і найвсебічнішого, недостатньо для ефективного використання економічних законів на практиці. Для цього необхідні суспільні дії, які виявляються у створенні конкретних господарських умов згідно з вимогами економічних законів.

Механізм використання економічних законів безпосередньо пов’язаний із законами функціонування надбудови. Глибина цьо- го зв’язку суттєво визначає характер економічного розвитку.

При використанні економічних законів важливо враховувати не лише згадані методологічні посилання, а й конкретні соціаль- но-економічні умови та ступінь розвитку продуктивних сил сус- пільства. Суттєвого значення ця обставина набуває в перехідній економіці, коли соціально-економічні умови характеризуються специфічними рисами (наприклад, криза охоплює не лише еко- номіку, а й інші сфери суспільного життя).

§ 3. Критерії історичних етапів економічного розвитку

Універсальною закономірністю прогресу економіки є поступовий перехід від нижчих до вищих ступенів розвитку про- дуктивних сил. В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, які поступово змінювали один одного. Сформувались і відповідні критерії визначення цих етапів. Найтиповіші їх визна- чення ґрунтуються на таких підходах: формаційному, цивіліза- ційному, технологічному.

ли — це така ланка, яка визначає весь розвиток, але діє не відо- кремлено, а в сукупності з виробничими відносинами; це діалек- тично пов’язані сторони єдиного способу виробництва. Продукти- вні сили — динамічніша, революційна сторона. Вони визначають розвиток виробничих відносин. У свою чергу, виробничі відно- сини впливають на продуктивні сили. Оскільки продуктивні сили динамічніші, розвиваються швидше, виникає гострий конфлікт між цими сторонами. Виробничі відносини перетворюються з ру- шійної сили продуктивних сил на їх гальмо. Розв’язання цього конфлікту потребує заміни застарілих виробничих відносин на прогресивніші, які відповідають рівню та характеру продуктивних сил. Це пояснюється об’єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально-економічного зако- ну — обов’язкової відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально-економічних формацій.

Соціально-економічну формацію, за названою концепцією, становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбу- довою, різноманітними та характерними для неї формами діяль- ності людей.

В історії розвитку людства вирізняють кілька типів соціально- економічних формацій, які послідовно формувались, а далі так само змінювалися: первіснообщинну, рабовласницьку, феодаль- ну, капіталістичну. Поряд з ними у 20—80-х роках XX ст. у ціло- му ряді країн, зокрема СРСР, країнах Східної і Центральної Єв- ропи існував соціалістичний лад.

У цивілізаційній концепції наголошується на тому, що кож- ному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її роз- витку домінуючий об’єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відображає спосіб взаємодії людини з при- родою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці і відповідно формаційні особливості привласнення засобів і ре- зультатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тварин- ний і рослинний світ, які в своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення — первинною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім’ї, роду, общини — бездумно ставилися до навколишнього середовища як до приро- дної передумови існування.

На етапі аграрної цивілізації домінуючим об’єктом власності також була земля. Проте завдяки розвитку суспільної продуктив- ності праці вона поступово перетворилася з колективної основи існування людини на знеособлений засіб її виробничої діяльності.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машин- ного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом влас- ності стали створені людиною предмети виробничого призначен- ня і насамперед знаряддя праці. Необхідність високої концент- рації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об’єк- тивних умов її продуктивного використання. Зрештою засоби ви- робництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капі- талізму на базі ринкових відносин.

У постіндустріальній структурі виробництва зароджуються принципово нові процеси у відносинах власності завдяки розвит- ку сучасної технологічної революції. Насамперед йдеться про те, що домінуючим об’єктом власності стає інформація, яка втілює в собі затрати переважно інтелектуальної робочої сили.

Логіка сучасного економічного розвитку відображає ефектив- ність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на базі органічного поєднання різних форм власності та використання диференційованих механізмів їх регулювання й управління. Водночас, з одного боку, відбувається демократиза- ція відносин власності, а з іншого, — обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно-

капіталістичної власності, що утвердилася і набула всебічного розвитку за умов індустріальної системи.

Технологічний спосіб виробництва — це засоби праці в су- купності з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Рубежі між технологічними способами виробництва відокре- млюють один від одного великі етапи історії людської цивіліза- ції. Перехід від одного такого способу виробництва до іншого головним чином визначається змінами в характері засобів праці, прогресом науки і техніки. За багато тисяч років розвитку цивілі- зації знаряддя праці, наука, техніка, технологія пройшли складний і суперечливий шлях, на якому слід виділити такі головні етапи.

Перший етап технологічного способу виробництва бере поча- ток з виникнення первісного ладу, появи найелементарніших знарядь праці. Він охоплює багато тисяч років існування людсь- кого суспільства і завершується наприкінці ХVIII — на початку XIX ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Техноло- гічний спосіб виробництва на цьому етапі, як правило, базується на ручній праці. З позицій сучасності це — етап занадто повіль- ного екстенсивного економічного зростання, головним фактором якого за витратами енергії була сама людина. Наука і техніка на даному етапі розвивалися окремо одна від одної.

Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVIII—початку XIX ст. Характерним для нього було те, що він базувався на машинній праці. Виробничі фун- кції окремого господарника стали закріплюватися за цілими підпри- ємствами. У цей період часу (аж до кінця XIX ст.) виробництво стає дедалі суспільнішим, поглиблюється суспільний поділ праці.

З початку 40-х років XX ст. домінуючою виявляється подета- льна і поопераційна форма поодинокого поділу праці, а її матері- альною основою стає комплексна механізація та автоматизація виробництва.

З середини 50-х років починає формуватися новий технологі- чний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. У цей період продуктивні сили переростають масштаби окремих національних держав. Тому подетальна і поопераційна форма по- одинокого поділу праці розвивається як у межах окремих націо- нальних держав, так і у міжнародному масштабі.

Отже, технологічний спосіб виробництва характеризує етапи розвитку суспільного виробництва з точки зору вдосконалення засобів праці, науки, техніки, технології, енергетичного та інфо- рмаційного забезпечення способів організації виробництва.