ІНСТРУМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

Для проведення грошово-кредитної політики центральні банки ви­користовують різноманітні інструменти. Їхні види залежать від сту­пеня відкритості економіки, спрямування економічної політики тощо.

Обсяг грошової пропозиції залежить від обсягу резервів комерцій­них банків. На зміну резервів комерційних центральний банк може впливати прямо чи опосередковано.

До інструментів прямого впливу належать:

- механізми готівкової емісії;

- пряме обмеження банківських кредитів для окремих банків чи по­зик (кредитні стелі);

- регламентування умов видачі конкретних видів кредиту (зокрема, визначення маржі (різниці) між депозитним та позиковим процентом, сумою кредиту та кредитного забезпечення, ставкою рефінансування та позиковим процентом, обмеження видачі окремих видів кредиту, за­провадження особливого режиму на проведення депозитних операцій).

Ці інструменти в економічній літературі називають також вибірко­вими, або селективними, оскільки вони спрямовані на регулювання окремих форм кредиту (іпотечний, споживчий) або на кредитування окремих галузей.

Використовують подібні інструменти тоді, коли умови для реалі­зації монетарної політики засобами непрямого (опосередкованого) впливу в країні ще не створені (країни з перехідною економікою) або коли використання тільки механізмів опосередкованого впливу не дає бажаних результатів з огляду на фінансові потрясіння, політичну не­стабільність тощо.

У будь-якому разі вибіркові інструменти доповнюють опосередко­вані (загальні, непрямі) і мають тимчасовий період дії.

Загальні (непрямі) інструменти грошово-кредитної політики впли­вають на ринок позикових капіталів загалом та на операції всіх комер­ційних банків.

Найважливішими серед інструментів непрямого впливу є операції на відкритому ринку, резервна норма, облікова ставка.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі (продажі) цен­тральним банком цінних паперів (зазвичай, державних облігацій, каз­начейських векселів, депозитних сертифікатів центрального банку) в комерційних банків і населення.

Норма обов’язкового резервування - це частина залучених коштів комер­ційних банків, які повинні зберігатись на рахунках у центральному банку.

Облікова ставка - офіційна ставка центрального банку.

Розглянемо механізм впливу основних інструментів грошово­кредитного регулювання на надлишкові резерви комерційних банків і на зміну грошової пропозиції.

Операції на відкритому ринку - найефективніший та найважливі­ший засіб впливу на здатність комерційних банків до створення грошей.

З'ясуємо механізм впливу операцій на відкритому ринку на зміну резервів комерційних банків і, відповідно, на їхню здатність до креди­тування та створення грошей.

Припустимо, що центральний банк купує цінні папери в комерційних банків. У цій операції можна виділити два етапи. Перший полягає у пе­редачі комерційним банком частини портфеля цінних паперів централь­ному банку. На другому етапі центральний банк перечисляє на рахунок комерційного банку кошти за куплені цінні папери і цим збільшує резер­ви комерційного банку на суму купівлі. Наприклад, центральний банк купив у комерційного банку облігацій внутрішньої державної позики на 1 000 грн. Як це позначиться на балансах обох банків, видно з рис. 12.1.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК

Рис.

З рис. 12.1 бачимо, що резерви комерційного банку збільшаться на 1 000 грн, тобто його здатність до кредитування зросте на 1 000 грн, а здатність усієї банківської системи до створення грошей зміниться залежно від розміру грошового мультиплікатора (мультиплікатора де­позитних грошей), який визначають за формулою

m = 1 / rr,

де m - грошовий мультиплікатор (мультиплікатор депозитних гро­шей), rr - резервна норма.

Грошовий мультиплікатор - це максимальна кількість нових кре­дитних грошей, яка може бути створена однією грошовою одиницею надлишкових резервів банків за заданої резервної норми.

Максимальне збільшення грошей на поточних рахунках банків, тобто здатність банківської системи до створення грошей можна ви­значити так:

D = E ∙ m,

де D - максимальне збільшення грошей на поточних банківських ра­хунках; Е - надлишкові резерви банків.

Припустимо, що визначена центральним банком норма резерву­вання становить 10% від залучених вкладів. Тоді купівля центральним банком облігацій внутрішньої державної позики на суму 1 000 гри­вень збільшить пропозицію грошей у десять разів, оскільки грошовий мультиплікатор становитиме 10.

Збільшення пропозиції грошей відбудеться і в разі купівлі цінних паперів центральним банком у населення, звичайно, якщо законодав­ство країни дозволяє проводити таку операцію.

Отже, коли центральні банки, проводячи операції на відкритому рин­ку, купують цінні папери в комерційних банків чи населення, то резерви комерційних банків зростають. Відповідно, надаючи ці надлишкові ре­зерви у позику, банки збільшують пропозицію грошей у країні. Збільшен­ня грошової пропозиції проводять для стимулювання ділової активності.

Операції на відкритому ринку є найефективнішим інструментом зміни пропозиції грошей і, відповідно, впливу на грошову масу в обігу.

Центральні банки використовують такі два типи операцій на від­критому ринку: динамічні і захисні.

Операції на відкритому ринку виконують як у формі прямої купів­лі - продажу, так і за допомогою проведення операцій РЕПО, тобто укладання угоди про зворотний викуп. За такої угоди центральний банк на підставі генеральної угоди купує в комерційного банку дер­жавні цінні папери на відповідний період з обов’язковою умовою їх­нього викупу цим комерційним банком в обумовлений термін. Це так зване пряме РЕПО.

У випадку зворотного РЕПО центральний банк продає зі свого портфеля державні цінні папери на відповідний період за умови їх­нього викупу у комерційного банку в обумовлений термін.

У Великій Британії, США, Японії операції на відкритому ринку - це головне знаряддя впливу на розмір резервів комерційних банків і на грошову пропозицію. Про важливість цього інструменту свідчить той факт, що в США у структурі органів управління Федеральною резерв­ною системою (ФРС) діє особливий Федеральний комітет операцій на відкритому ринку, а при Федеральному резервному банку Нью-Йорка створений відділ біржових операцій, який і проводить ці операції.

Операції на відкритому ринку посідають чільне місце серед інстру­ментів монетарного регулювання, тому що вони мають низку переваг порівняно з іншими знаряддями, за допомогою яких можна вплинути на грошову пропозицію [10. С. 518]. По-перше, ініціатива їхнього про­ведення належить центральному банку. По-друге, центральні банки мають змогу контролювати їхній обсяг, вид, умови проведення. По- третє, операції на відкритому ринку гнучкі, їх можна змінити на про­тилежні. По-четверте, вони є точними й оперативними.

З історії використання інструментів грошово-кредитного регулювання (операції на відкритому ринку)

Уперше операції на відкритому ринку використані ФРС США на початку 1920 р. Економічний спад 1919-1920 рр. у США призвів до скорочення дисконтних позик, які комерційні банки-члени ФРС отримували у федеральних резервних банків. Відповідно, упали і процентні доходи федеральних резервних банків США. Для того, щоб вийти зі скрутного фінансового становища, ФРС почала ку­пувати цінні папери, які дають дохід. Це мало несподівані наслідки - резерви банківської системи США зросли, а обсяг позик, які нада­вали комерційні банки значно збільшився [10. С. 543].

Резервну норму центральний банк встановлює у процентах до за­гальної суми залучених комерційним банком коштів. Вона покликана слугувати засобом страхування ліквідності банківських установ та є одним з найпотужніших і найжорсткіших інструментів непрямого ре­гулювання грошової пропозиції.

Обов’язкові резерви, відповідно до нормативів, банки повинні збе­рігати на рахунках, відкритих ними у центральному банку.

Центральний банк, змінюючи норму обов’язкового резервування, впли­ває на розмір надлишкових резервів банків і, відповідно, на їхню здатність до кредитування та на розмір мультиплікатора депозитних грошей. Вплив резервної норми на зміну пропозиції грошей відображено в табл. 12.1.

Таблиця 12.1

ВПЛИВ РЕЗЕРВНОЇ НОРМИ НА ЗДАТНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

ДО СТВОРЕННЯ ГРОШЕЙ

Складено за [9].

Як бачимо, за резервної норми 2% й обсягу вкладів до запитання 100 тис. грн обов’язкові резерви банку становитимуть 2 тис. грн. Якщо його фактичні резерви дорівнюють 10 тис. грн, то надлишкові - 8 тис. грн. Отже, окремий банк може видати кредитів на 8 тис. грн, а вся банківська система створить пропозицію грошей на суму 400 тис. грн, оскільки гро­шовий мультиплікатор за норми резервування 2 становитиме 50.

Зі збільшенням норми резервування до 5% обов’язкові резерви зрос­туть до 5 тис., а надлишкові зменшаться до 5 тис. У цьому випадку гро­шовий мультиплікатор становитиме 20, а здатність банківської системи створювати гроші знизиться з 400 до 100 тис. грн, тобто у чотири рази.

У випадку підвищення норми резервування до 10% банк втратить надлишкові резерви, а здатність банківської системи до створення грошей знизиться до нуля.

Резервна норма є надзвичайно потужним інструментом впливу на грошову пропозицію, оскільки діє одразу в двох напрямах: змінює надлишкові резерви комерційних банків Е і розмір грошового муль­типлікатора m (рис. 12.2). Перевагою цього інструменту є також його негайна дія і тотальність, тобто вплив на резерви всіх комерційних банків. Невиконання банківською установою вимог щодо підвищення розміру обов’язкових резервів центральний банк розцінює як несанк­ціоновану емісію грошей. До таких банків уживають заходи впливу економічного й адміністративного характеру.

Рис. 12.2. Напрями дії резервної норми

Проте в деяких країнах норму резервування для регулювання гро­шової пропозиції практично вже не використовують (Канада, Швей­царія, Велика Британія та ін.).

Центральні банки більшості країн віддають перевагу гнучкішим і м'якшим інструментам грошово-кредитного регулювання - обліковій ставці та операціям на відкритому ринку.

Причиною відмови від використання резервної норми для регулю­вання зміни пропозиції грошей є те, що поряд з перевагами їй влас­тиві значні недоліки. Підвищення норми обов'язкового резервування призводить до відволікання і замороження частини ресурсів банків на, зазвичай, безпроцентних вкладах у центральному банку. Відповід­но, банки втрачають прибутки у разі проведення активних операцій. У випадку, коли банк має незначні надлишкові резерви, підвищення норми резервування може цілком підірвати його ліквідність.

Світовий досвід використання резервної норми довів, що необе­режна, хоч і незначна її зміна може призвести до надмірної зміни про­позиції грошей.

Для країн з перехідною економікою, де для використання операцій на відкритому ринку умови ще не створені (не сформований ринок державних цінних паперів), резервна норма є одним з основних засо­бів впливу на зменшення пропозиції грошей і боротьбу з інфляцією.

Зазвичай, норми обов'язкових резервів диференціюють за окреми­ми видами вкладів. На вклади до запитання встановлюють вищу норму резервних вимог порівняно з нормами по строкових і ощадних вкладах. Хоча в деяких країнах діють єдині норми мінімальних резервів.

З історії використання інструментів грошово-кредитного регулювання (норма обов’язкових резервів)

Уперше норми банківських резервів уведені в США 1863 р., тоб­то за півстоліття до створення Федеральної резервної системи. Відповідно до Банківського акту, норма резервування для нью- йоркських банків була встановлена в розмірі 25%. Резерви депону­вали безпосередньо в цих же банках. Для банків інших 16 найбіль­ших міст країни запроваджено аналогічну норму резервування, половину з цих резервів вони повинні були зберігати у вигляді де­позитів у нью-йоркських банках. Для решти комерційних банків норма резервів була встановлена в розмірі 15%. У цьому разі 2/3 суми мінімальних резервів ці банки повинні були розміщувати в банках 16 найбільших міст США. Під час створення Федеральної резервної системи рівень обов’язкових резервів за вкладами до запи­тання встановлено у розмірі 13% для Федеральних резервних бан­ків Нью-Йорка та Чикаго, 10% - для Федеральних резервних банків інших округів, 7% - для банків-членів ФРС. Для строкових вкладів Федеральний резервний акт запровадив обов’язкові резерви на рівні 3%. До 1933 р. рівень резервних вимог не змінювався. У1933 р. Кон­грес США наділив Федеральну резервну систему правом змінювати норму резервних вимог до банків-членів ФРС. Проте перше ж поси­лення резервних вимог для зменшення надлишкових резервів банків у 1936-1937 рр. мало надзвичайно негативні наслідки, втягнувши США у новий виток Великої депресії 1937-1938 рр.

Облікова ставка. Однією з найважливіших традиційних функцій центрального банку є кредитування банків другого рівня, тобто ко­мерційних банків. Ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам і проводить переоблік комерційних векселів (ре- дисконтування), називають офіційною обліковою ставкою. Іншими словами, офіційна облікова ставка - це плата, яку знімає центральний банк у разі купівлі в комерційних банків цінних паперів до настання термінів оплати за ними.

Центральний банк надає короткострокові кредити комерційним банкам для підтримки їхньої ліквідності. Позики надають банкам, які зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами, під заставу дер­жавних цінних паперів. Операція надання позики центральним бан­ком комерційному банку на суму 100 тис. грн зумовить зміни у балан­сових звітах обох банків (рис. 12.3).

ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК

КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК

Рис. 12.3. Зміни в балансових звітах центрального і комерційного банків при наданні центральним банком кредиту комерційному

Як бачимо з рис. 12.3, позика на суму 100 тис. грн збільшить резерви банку на таку ж суму і розширить його можливості надавати додаткові кредити населенню та юридичним особам.

Якщо облікова ставка знизиться, то зменшаться витрати банку на придбання додаткових резервів, а це заохотить комерційні банки збільшувати свої резерви шляхом позичання в центрального банку. І навпаки, у разі проведення грошово-кредитної політики, спрямованої на зменшення кредитних можливостей банків і, відповідно, грошової пропозиції, центральний банк підвищуватиме рівень облікової ставки.

Офіційна облікова ставка є базовою і слугує орієнтиром для ринко­вих ставок. Чим вищий її рівень, тим за вищими процентами комерційні банки отримують кредити рефінансування в центрального банку і, від­повідно, встановлюють вищий позиковий процент за своїми кредитами клієнтам. Проте навіть у випадку зниження облікової ставки централь­ним банком ініціатива отримання кредиту залишається в комерційного банку. Якщо у нього з’являється змога отримати додаткові резерви з ін­ших, дешевших джерел, то він ними скористається. Тому центральному банку в разі використання облікової ставки, на відміну від операцій на відкритому ринку, не завжди вдається досягти поставленої мети.

Зміну офіційної облікової ставки, як інструмента грошово-кредит­ної політики, широко використовують центральні банки зарубіжних країн. Як засвідчує практика діяльності центральних банків провід­них країн світу, офіційна облікова ставка може коливатися в широких межах - від 0,1 до 15,0%.

Наприклад, для виходу з рецесії в період світової фінансової кризи 2008-2009 рр. облікову ставку центральні банки знижували кілька ра­зів, і на початку 2010 р. у Японії вона становила 0,1%, у США та у Ве­ликій Британії - по 0,5%. Європейський центральний банк встановив облікову ставку на цей період на рівні 1%.

12.3.