Ідеологічні та теоретико-економічні розбіжності в концепціях постсоціалістичного трансформаційного процесу

Сьогодні перед Україною, що пересягнула понад десятирічний період складних трансформаційних змін, постають нові завдання, розв’язання яких обумовлює перспективу її розвитку.

Українське суспільство протягом новітнього періоду власної іс­торії перебувало в паралельному вимірі постсоціалістичного тран­зиту, який відзначався відомими змінами в адміністративно-політич­ній системі, структурі і характері владних інституцій, економіко- господарській та інших підсистемах суспільної життєдіяльності.

Якщо спробувати «псевдо-» та «постмарксистські» здобутки теорії трансформаційного процесу класифікувати за критерієм еволюції ідеологічних гасел певних періодів радянської історії, персоніфікованої в особистостях, достатньо показовою виявля­ється ідеологія тлумачення перехідного періоду (табл. 15).

У наведеній таблиці схематично окреслено еволюцію ідео­логічних поглядів на місце перехідного періоду в теоретико- економічних оцінках трансформаційного процесу. Але вже з цьо­го можна дійти кількох висновків.

По-перше, фраза пізнього Маркса про необхідність перехідно­го періоду як про «муки пологів» була настільки «переінтерпре- тована» псевдонащадками, що взагалі стала розумітись як зага­льне місце.

По-друге, «перехідний період» в ідеології радянських часів, по суті, був замінений на «соціалізм» у різних його варіаціях.

По-третє, з часів «перебудови» поступово змістова характерис­тика терміна «перехідний період» змінюється на 180 градусів.

По-четверте, сучасні постсоціалістичні ідеологічні моделі пе­рехідного періоду, використовуючи інші терміни, про які йшлося в попередньому викладі, відходять від ідеологізмів минулого, зо­середжуючи увагу на стратегіях, ресурсах і механізмах дальшої суспільної модернізації, особливо з огляду на глобалізаційні про­цеси, що набирали обертів із середини 1990 рр.

Попередній (кінець 1980-х— початок 1990-х років) трансфор­маційний етап характеризувався галузевою та секторальною спря­мованістю змін (за відносної автономності процесів у політичній, економічній, соціальній та інших сферах).

Таблиця 15

МІСЦЕ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ В ІДЕОЛОГІЇ

«ДО»1 ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ ЧАСІВ

Слід також відзначити, що ідейним, соціокультурним та тех- нопромисловим підґрунтям сучасних глобальних і національних трансформацій є зміна укладів суспільного розвитку, а саме: пе­рехід від індустріальної суспільної формації до постіндустріаль- ної, або інформаційної.

Отже, інноваційна за змістом і характером динаміка світових тенденцій і суспільних процесів сьогодні потребує від України вибору не менш інноваційної — випереджальної моделі дальшо­го розвитку та мобілізації суспільних ресурсів на основних «флан­гах прориву» в суспільство XXI сторіччя.

Посилаючись на аналіз змісту та напрямків трансформацій­ного процесу в Україні, слід звернути увагу, що в контексті по­глиблення суспільно-реформаційних процесів, адаптації до но­вого формату глобальних зрушень та модернізації загальних положень національного реформаційного порядку сьогодення перед Україною постало одразу кілька завдань, серед яких голов­ними є:

• визначення пріоритетів дальшого розвитку з урахуванням активізованих і потенційних національних ресурсів та перспек­тивних світових політичних і технопромислових тенденцій;

• забезпечення динаміки зростання, яка б відтворювала резо­нанс із загальносвітовою динамікою та темпом розвитку інших країн спільної з Україною цивілізаційної платформи;

• гармонізація впливів і взаємозв’язків між внутрішньою еко­номічною і політичною підсистемами, з одного боку, та зовніш­німи чинниками — з другого, з метою пошуку «формули інсти- туційної рівноваги», яка гарантує невпинне зростання;

• запровадження адекватної державної політики, спрямованої на активізацію пріоритетних чинників постіндустріального прогресу та створення саморегульованих циклів інноваційного розвитку;

• пошук адекватної методології дальшого розвитку, яка відпо­відає актуальним завданням нового покоління національних ре­форм, кореспондується зі світовим досвідом та вдалою прак­тикою «піонерів світового розвитку» і являє собою сучасний ка­тегоріально-інструментальний апарат для розуміння наявних та набираючих швидкості процесів.

Однак найпершою проблемою методологічного характеру, яка виникає за спроби теоретико-практичного обґрунтування та кон­цептуального узагальнення цих завдань, є брак адекватної сучасної парадигми, а точніше, ідеології, здатної надати достатній науковий інструментарій для теоретичної інтерпретації і практичного за­провадження необхідних реформаційних заходів.

По-перше, як і за умов становлення капіталізму, ринкова транс­формація приводить до зміни суб'єктної структури суспільства, що потребує врахування інтересів нових соціальних груп у системі економічних інтересів суспільства і вироблення заходів економіч­ної політики, спрямованих на їхню реалізацію. По-друге, на ко­лишньому пострадянському просторі утворилися нові національні держави, зокрема Україна, що вимагає переосмислення національ­них економічних інтересів і національної економічної політики. У цьому плані особливості ринкової трансформації збігаються зі специфікою становлення капіталізму, що характеризувалася заро­дженням нових національних держав. По-третє, трансформаційні економіки із самого моменту зародження включаються у світогос- подарські зв’язки. Звичайно, в умовах глобалізації їхній рівень зо- '≈∙ всім не той, який мав місце за становлення капіталізму, але й у

цьому питанні неможливо не помітити спільності процесів, що відбувалися тоді і відбуваються сьогодні.

Взагалі ідеологія має іноді вирішальний вплив на перебіг пе­рехідних процесів. Так, деякі автори доходять висновку щодо іс­нування ідеології перманентно-перехідної економіки]. Насправді скоріше йдеться про формування економіки, відмінної від ідеа­льної ринкової моделі, але це ще не говорить про її перехідність. Як відзначає 1. Лукінов, трансформаційна модель переходу краї­ни в нову якість, яка б забезпечувала стабільний відтворюваль- ний процес на рівні гідного життя свого народу, має носити ви­ключно відтворювальний характер за критеріальною оцінкою приросту економічного і соціального ефекту.

Польський економіст Г. Колодко вважає, що в разі вибору між дією самостійних інститутів і втручанням держави для постсоці- алістичних країн краще останнє.

Стосовно до цього показовою є еволюція поглядів, що в полі­тичній історії формулюється як перехід від Вашингтонського до поствашингтонського консенсусу, економіко-теоретичний зміст якої полягає в потребі забезпечення чітко специфікованих прав власності, доступних для всіх, замість простої констатації необ­хідності специфікації цих прав. Очевидно, що в підґрунті цієї еволюції лежить зміна парадигм, методологічну специфіку якої становлять такі припущення:

• якщо розглядають соціальну реальність під тим самим або майже під тим самим кутом зору; вивчають той самий або майже той самий набір явищ і готові абстрагуватися від однакових явищ або їх не розглядати; дослідники, які працюють у рамках загаль­ної парадигми, додержуються близьких світоглядів, поглядів і підходів;

• якщо використовується єдиний або близький понятійний апарат;

• якщо застосовується та сама або близька методологія для спостереження, опрацювання емпіричних даних і формулювання висновків.

Ясно, що в сучасній економічній теорії такі припущення на­вряд чи можуть покладатися в основу формування єдиної пара­дигми перехідного процесу. Реальнішим є розгляд моделі транс­формаційної економіки з позицій трьох основних течій в економічній теорії.

1. Неоінституціоналізм: інституціональні зміни самі собою обумовлюють зростання трансакційних витрат, що знижує стиму­ли до підприємницької діяльності та обмежують можливості еко­номічних агентів у прогнозуванні дальшого розвитку. Останнє обумовлено непевністю майбутнього економічного й політичного порядку, зміною старої інституційної структури і незрілістю нової структури, нездатністю слабкої держави забезпечити виконання контрактів, що породжує додаткові трансакційні витрати у підпри­ємців. Ці обставини викликають специфічні витрати ринкової трансформації, що переважно мають трансакційну природу і кот­рих неможливо уникнути. Проте розміри витрат ринкової транс­формації можуть істотно різнитися, тому що, хоч реформаційні зміни супроводжуються збільшенням трансакційних витрат, сту­пені їхнього зростання можуть не збігатися.

2. Неокласика: поступ від одного рівноважного стану до іншо­го конкретно не є об’єктом аналізу, і кінцевий стан не залежить від того, яким способом він був досягнутий. Питання про поря­док здійснення різних стадій реформ не ставиться. Проблеми приватизації та інституційної реформи також не виникають, оскі­льки припускається брак трансакційних витрат, а в цьому разі оптимальний розподіл прав власності виникає сам собою в ре­зультаті «торгу сторін». Головна мета економічної реформи тут — лібералізація цін. Остання виконує двоєдине завдання. По- перше, вона ліквідує «грошове накриття», успадковане від ско- номіки дефіциту та нерівноважних цін. Це важливий крок на шляху до макроекономічної стабілізації. По-друге, з’являється можливість установити відносні ціни, які відображають реальний ступінь дефіциту в економіці і тому ставлять перед виробниками і споживачами правильні орієнтири. У підсумку це приведе до макроекономічної реструктуризації та формування структури ви­робництва, яка відповідає потребам суспільства.

Отже, з позиції неокласичної теорії, досить усунути штучні перепони, які стримують економічну свободу, перш за все полі­тичне втручання, і перехідний процес піде сам собою. Звичайно, у ході реструктуризації неминуче з’являться потерпілі — це впливові групи одержувачів ренти та працівники, зайняті вироб­ництвом продукції, яка не має попиту.

⅛ Опір перших слід подолати силою держави, а «страждання»

других, наскільки можливо, зменшити. Половинчасті та повільні реформи тільки підвищують витрати перехідного процесу. При­пускається також, що політичний опір ринковим реформам також простіше зламати за швидкої трансформації. Протиставляти фор­мальному неокласичному підходу проблеми трансформації можна було б теж з формальних позицій. Так, якщо хоча б на одному рин­ку не досягнуто оптимального рівноважного стану (наприклад, через недосконалу конкуренцію або через те, що даний ринок просто не існує, що значною мірою ймовірно для перехідної еко­номіки), то просування до оптимуму на всіх інших ринках зовсім не обов'язково буде найкращим, за Парето, для всієї економіки.

3. Посткейнсіанство: за відмови від моделі загальної рівноваги в рамках цього напрямку підкреслюється, що Економічні процеси і здійснюються в реальному часі, і їх перебіг значною мірою ви-

I значає кінцевий результат. Посткейнсіанці особливо виділяють

активну роль грошей і відсотка як передатного ланцюга від гро­шових змінних до реальних. Величину відсотка визначає не гра­нична продуктивність реального капіталу, а в першу чергу гро­шовий феномен.

Ринкові відсоткові ставки відбивають не прибутковість реаль­них інвестицій, а моральний ризик і спосіб відбору кредитних проектів. Тому інвестиції в грошові активи не тільки не тотожні реальним інвестиціям, але й можуть витіснити їх. Крім того, на­явна в економіці невизначеність, асиметрично розподілена інфор­мація перекручують структуру відносних цін. Найбільшою мірою все це стосується фінансових ринків, які виконують в економіці найважливішу функцію переливання капіталу в ефективніші га­лузі. Зокрема, банки схильні надавати позику відомим клієнтам, вони не мають ефективних способів оцінки та відбору інвести­ційних проектів. Тому рекомендується активне втручання держа­ви у фінансову сферу і жорстке регулювання діяльності фінан­сових посередників. Отже, увага концентрується на тих самих за­вданнях перехідного періоду— макроекономічній стабілізації та лібералізації, але на більш конкретному рівні. Особливо наголо­шується на недоцільності поспішності в розв’язанні цих завдань.

З цього випливає, що перехідна економіка не повинна негайно налаштовуватись на досягнення кінцевих цілей. Спочатку треба прагнути досягнення певної макроекономічної стабільності, яку в підсумку мають характеризувати такі дії:

• стримування інфляції, переважно на рівні до 10 %;

• підтримка високого рівня зайнятості;

• збереження високих темпів зростання, на рівні 5 % на рік;

• гарантування справедливого розподілу доходів і власності;

• забезпечення населення основними видами соціальних послуг;

• створення необхідної інфраструктури;

• формування рівноважного платіжного балансу за відповід­ного балансу поточних платежів;

• досягнення збалансованості розширеного державного бю­джету;

• запровадження контролю над грошовим пропонуванням за його помірного зростання.

Найпоширенішими концептуальними варіантами трансформа­ції постсоціалістичної економіки, які спираються на ті чи інші ідеї інституціоналізму, неокласики та посткейсіанства, вважа­ються два: шокотерапії та градуалізму.

Прихильники шокотерапії трактують трансформаційну еко­номіку як період переходу від відхилення до рівноваги, де період планового розвитку і перехід від нього до ринку — це не більше ніж тимчасове відхилення від норми.

Градуалізм визначає планову економіку як явище, логічно «рів­новелике» ринку, ще один стійкий спосіб організації суспільного виробництва. Відповідно, перехідний період трактується тут як зміна одного рівноважного режиму іншим (якщо рівновагу розумі­ти в більш широкому плані, аніж стан кон’юнктури). Припуска­ється, що проблеми перехідного періоду більш складні та тривалі.

Відпрацювання конкретних практичних процедур реалізації критеріїв макроекономічної стабілізації спирається на три основ­ні теоретичні підходи щодо вивчення причин макроекономічної нестабільності в країнах з перехідною економікою:

1) структурний;

2) помірно-реформістський;

3) радикально-реформістський.

Кожний з наведених підходів має кілька варіантів. Так, при­хильники структурного підходу пропонують або популістські за­ходи, або державне втручання в економіку, тоді як реформісти проповідують різні види державного регулювання (тобто регу­лювання, що спрямоване або на розвиток ринку, або на гальму­вання ринкових процесів), чи еволюціонізм. Радикальні рефор­місти, як правило, підтримують той чи інший різновид «шокової терапії», хоча знову ж не для всіх секторів економіки. Слід під­креслити, що з-поміж країн, які вдалися до «шокової терапії», ко­тра припускає негайне здійснення ринкового регулювання, ши­рокомасштабну приватизацію, швидке знецінення національної валюти, зовсім мало тих, хто вже одержує позитивні результати в макроекономічній сфері.

Поступовий перехід передбачає такі етапи:

• загальну націленість на створення змішаної економіки, де приватний сектор та індивідуальне прийняття господарських рі­шень співіснують з державним сектором;

• проголошення політики «відчинених дверей» відносно до товарообміну та обміну технологіями з іншими країнами;

• створення вільних економічних зон;

• проведення економічних реформ раніше за реформи політичні.

Прибічники моделі переходу шляхом підтримки макроеконо- мічної нестабільності в основному намагаються пояснити це не­обхідністю недопущення значного падіння виробництва (яке, на їхній погляд, є реальним, а не статистичним феноменом), а тому підтримка достатньо високих темпів зростання інфляції часто не є фактором, який обмежує макроекономічну політику. Річ у тому, що падіння виробництва (причому, як стверджується, катастро­фічне) сталося в результаті власне антиінфляційної державної стратегії, оскільки подібна стратегія призводить до стрімкого звуження сукупного попиту, що і спричинює падіння виробництва.

У змістовному плані такий підхід звичайно супроводжується такими гіпотетичними твердженнями [81, с. 112—123]:

■ адміністративне підвищення цін на основні ресурси, такі як нафта, є безпосередньою причиною інфляції. Монополісти, зітк­нувшись з подібним становищем, неминуче переносять цей тягар на споживачів через просте скорочення пропонування;

■ з цієї причини жорстка кредитно-грошова та податково- бюджетна політика не може зупинити інфляцію, хоч і спроможна викликати скорочення виробництва;

■ ефективний спосіб контролю над інфляцією полягає в тому числі і в адміністративному регулюванні цін;

■ навпаки, м'яка кредитно-грошова і податково-бюджетна по­літика не є причиною інфляції і може допомогти підтримати на­явний рівень виробництва (або сприяти його зростанню).

Помірно-реформістська модель, або градуалізм, містить скорі­ше політичний рецепт, ніж пояснення причин, хоч від останнього залежить і перший. Найбільш крайні представники даного підходу практично не відрізняються від представників структурного. Во­ни часто стверджують, що стабілізація, яка базується на кредит­но-грошових і податково-бюджетних рішеннях, неможлива, тому що в економіці перехідного типу «ринок ще не працює». Тому передусім необхідний тривалий підготовчий період побудови рин­кових інститутів.

Помірні градуалісти припускають потребу стабілізації на по­чатку перехідного періоду. Однак падіння обсягу виробництва (що, як вони вважають, являє собою значною мірою реальний феномен) спричинюється серйозними прорахунками в економіч­ній політиці. Ідеться як про помилки в макроекономічній політи­ці, так і про брак досить швидкої реалізації низки структурних та інституційних реформ. Однак проблема полягає в тому, що конк­ретні обставини є дуже відмінними в різних країнах, хоч у всіх країнах з перехідною економікою спостерігаються деякі загальні закономірності. Якщо для того щоб запобігти серйозному падінню обсягу промислового виробництва, потрібно тільки правильно проводити нормативну економічну політику — чому ж у жодній з країн з перехідною економікою не вдалося цього зробити?

Еволюційний градуалізм базується на економічних уявленнях, практично діаметрально протилежних ідеям більшості помірних градуалістів, що схиляються до конструктивізму (фактично — до політики державного втручання). Поступовість економічного пе­реходу зумовлена не тим, що лібералізація повинна передувати інституційній реформі, а скоріше тим, що всі структури, які іс­нують уже тривалий час, мають укоріненість у суспільстві, а та­кож деяку легітимність і ефективність. Тому їх не слід реформу­вати, їм треба надати можливість еволюціонувати.

З такої позиції інституційна реформа, яка миттєво усуне ви­кривлення та нееластичні елементи старої системи, знищить тим самим економічні зв’язки між суб'єктами господарювання і спричинить стрімке падіння виробництва, має бути визнана над­то стрімкою і, як наслідок, такою, що негативно впливає на хід макроекономічної стабілізації.

Прибічники радикально-реформістської моделі, швидкого проведення реформ і стабілізації пропонують три пояснення ско­рочення обсягу виробництва:

Sз позиції економіки попиту — необхідність підвищити рі­вень безробіття;

Sз позиції економіки пропонування — необхідність змінити асортимент продукції, що виробляється;

Sз позиції статистики — припущення, що падіння виробницт­ва було насправді набагато меншим, ніж стверджує офіційна ста­тистика, а в тому обсязі, в якому воно дійсно мало місце, виникло в основному внаслідок зовнішніх факторів.

Нагромаджений емпіричний досвід поки концентрується нав­коло двох пріоритетних напрямків реформ, необхідних для від­новлення економічного зростання після кризи, — стабілізації та лібералізації [81, с. 114—125].

Стабілізація досягається за допомогою такого інструменту, як фінансове обмеження, вимірюється вона рівнем інфляції. Лібера­лізація досягається через пом’якшення зовнішньоторговельного режиму, а вимірюються —- ступенем відкритості економіки. Ем­піричний досвід показує, що віддача від реформ буває більш швидкою, ніж очікувалося. Економічне зростання після періоду високої інфляції відновлюється порівняно швидко після здійс­нення низки стабілізаційних заходів, оскільки вистачає вільних потужностей. Але не часто втримується його рівень, і це потре­бує нових болісних реформ, пов’язаних з реструктуризацією еко­номіки. Лібералізація є найважливішою й необхідною умовою економічного зростання після кризи. Але для країн, де тільки-но зароджується ринкова економіка, лібералізації може бути не­достатньо, щоб «запустити» дійові стимули до заощадження та інвестицій. Без досягнення стійкого економічного зростання це неможливо.

Існує два погляди з цього питання. Перший припускає, що * стабілізація є передумовою відновлення зростання. Він базується як на апріорних аргументах (інфляція — зло для економіки), так і на аналізі сприятливого впливу інфляції на економічне зростан­ня. Зокрема, обґрунтовується теза про те, що річна 40-відсоткова інфляція досягає «червоної риски», за якою зростання неможли­ве: щоправда, за даного випадку не аналізується досвід перехід­них економік.

Альтернативний погляд полягає в тому, що перехідні еконо­міки мають істотну відмінність від ринкових, і з огляду на таку специфіку інфляція в перехідних економіках не може бути зни- жена до 40—45-відсоткової позначки без згубного впливу на економічне зростання, якщо не буде здійснено ключових струк­турних реформ — таких як приватизація, демонополізація та ре­структуризація виробництва. Хоч ніхто не вважає, що гіперін­фляція сприятлива для економічного зростання, результати дослі­джень свідчать, що рівень інфляції, нижчий за 10% на рік, ро­бить стабільне і високе економічне зростання часто неможливим, а тому деякі економісти на сьогодні висувають гіпотези про при­родний рівень інфляції в економіках окремих країн залежно від рівня розвитку їх економічних систем.

Як показує досвід постсоціалістичної еволюції, процес еконо­мічної трансформації припускає проходження економіки через три послідовні фази:

1. Фаза руйнування старої економічної моделі та формування принципово інших господарських механізмів. Труднощі прохо­дження цієї фази тим більші, чим жорсткіше та швидше прово­дяться реформи. Дана фаза реформ супроводжується інфляцією та стрімким падінням виробництва.

2. Фаза фінансової стабілізації, результативність якої залежить у першу чергу від політичної волі керівництва країни, а досягнен­ня якої супроводжуються низкою найгостріших економічних криз.

3. Фаза розвитку, яка знаменує початок оздоровлення еконо­міки і настає після завершення перетворень основних економіч­них інститутів суспільства, здатних розробити і реалізувати полі­тику якісного економічного зростання.

Досвід, нагромаджений у процесі проведення стабілізаційних заходів, свідчить: якщо у процесі макроекономічної стабілізації та падіння виробництва не створені умови для входження у фазу розвитку, то за фазою спаду настає депресія.

Реалізація завдань, які стоять перед економікою перехідного періоду, припускає вибір конкретної моделі реформування та відповідної стратегії економічної політики держави.

Здатність ринкових інститутів автоматично забезпечити зага­льну рівновагу і високу ефективність економіки обмежена. На­віть розвинутим ринковим економікам притаманні і загальна не- рівновага, і неефективність. В економіці, яка перебуває на стадії переходу до ринку, роль державного регулювання повинна бути вищою, ніж у розвинених країнах.

Вибір альтернатив щодо розвитку національної економіки і напрямків ринкових трансформацій може відбуватися тільки в руслі визначення того, що і як регулювати і на вирішення яких пріоритетних завдань необхідно спрямовувати зусилля.

Теоретичні пошуки щодо змісту трансформаційних процесів дають кілька пояснень трансформаційного спаду.

Посткейнсіанське пояснення: відповідно до даного підходу спад відбувається через надмірне стискання попиту за дерегулювання цін, введення конвертованості та макроекономічної стабілізації. За­надто обмежувальна фінансова та монетарна політика в період спа­ду поглиблює спад, можливо, навіть є його основною причиною.

Можливо, таке пояснення має певний сенс для деяких країн Східної Європи, чия грошово-кредитна політика в межах досяг­нення макроекономічної стабілізації була реструктивною. Проте для колишніх республік CPCP, в яких інфляція після дерегулю­вання обчислювалася сотнями, а то й тисячами відсотків на рік, говорити про «нестачу попиту» не доводиться. Крім того, «по­питові» пояснення аж ніяк не допомагають зрозуміти осново­положного стилізованого факту, більшого за масштабами па­діння виробництва в колишніх республіках CPCP, де макро- економічна політика була значно більш експансіоністською, аніж у Східній Європі.

Неокласичне пояснення трансформаційного спаду — зміни, пов’язані з факторами пропонування, неспроможність економіки впоратися з потрібним переміщенням ресурсів з одних галузей та регіонів до інших через нерозвиненість, недостатню гнучкість ринкових структур, що народжуються, через недосконалу конку­ренцію, бар’єри на шляху просування праці та капіталу. Знижен­ня виробництва в неконкурентоспроможних галузях (що стають неконкурентоспроможними за нових співвідношень цін) водно­час не супроводжується піднесенням виробництва в конкуренто­спроможних, оскільки є неефективними банки, ринки житла та землі, неадекватно забезпечені права власників та кредитів утруд­нюють переливання ресурсів з одних сфер до інших. Таке струк­турне пояснення трансформаційного спаду являє собою най­менший знаменник для всіх дослідників перехідних процесів. Бі­льшість економістів погоджується з тим, що падіння виробництва в перехідний період зумовлене факторами пропонування (струк­турною перебудовою). Відміни ж поміж школами пов’язані з ак­центами, а саме — з різною оцінкою внеску факторів пропону­вання та факторів попиту в падіння виробництва.

Як уже зазначалося, найпоширенішим у дослідженні трансфор­маційного спаду вважається моделювання динаміки виробництва за ознакою радикальності (шокотерапія) чи поступовості (градуа- лізм) реформ. Для прибічників шокотерапїї вихідна проблема — підвищення витрат структурної перебудови відповідно до зни-

ження швидкості реформ (увігнута крива витрат, що припускає: кілька часткових реформ обходяться дорожче, ураховуючи па­діння виробництва, аніж одна — і масштабна реформа, що є екві­валентною сумі дрібних). Деякі моделі припускають навіть мож­ливість більшого падіння виробництва в середньотерміновій перспективі — тож шокотерапія зрештою виявляється вигіднішою.

Проте за певних умов поступові реформи (градуалізм) можуть бути пов’язані з меншими витратами, аніж радикальні. Так, ствер­джується, що за браку конкурентних ринків (в умовах монополі­зації) стратегія шокотерапії призводить до падіння виробництва, тоді як розтягнуті у часі реформи (наприклад, за використання системи подвійних цін у Китаї, що змусило підприємства вико­нувати планові завдання), навпаки, можуть сприяти зростанню виробництва.

Альтернативне пояснення успіху градуалістської політики — опукла крива витрат пристосовування підприємств до нових умов (зростання витрат відносно до збільшення швидкості реформ) та підвищення ефективності заходів державної політики в різних сферах за умов їх одночасного здійснення. Згідно з таким підхо­дом за стабільного стану економіки напередодні реформ, браку ринкових інститутів, за наявності сильного уряду поступові ре­форми більш виправдані, аніж за політичної нестабільності і слаб­кої влади та браку базового консенсусу щодо реформаційної по­літики. «Східноазійський» підхід, для якого характерною рисою є створення нових недержавних фірм «з нуля» замість приватизації тих, що вже існують, не зруйнував державний сектор і не призвів до падіння виробництва на держпідприємствах. Приклади, що підтверджують успіхи градуалістської політики, — це Китай та Угорщина у 1980-х рр,, які здійснювали поступове дерегулюван- ня цін, що дало змогу уникнути трансформаційного спаду (в Угор­щині падіння виробництва почалося в 1990 р. фактично після того, як ціни було дерегульовано). Цими двома країнами список «кла­сичних градуалістів» вичерпується, бо в усіх інших перехід­них економіках більша частина цін була вивільнена одномо­ментно.

Для концепції «шокотерапії» характерний погляд на трансфор­маційний процес з його кінцевого пункту. Центральна ідея кон­цепції— створити умови, за яких діяльність економічних агентів, що дбають про свої особисті інтереси, забезпечуватиме економіч­но ефективні результати. Такі умови асоціюються з ідеальною, «хрестоматійною» моделлю ринкової економіки. Це завдання і визначає програму трансформації, яка фокусує увагу, з одного

боку, на фінансовій стабілізації і перерозподілі прав власності (приватизації), тобто заходах, що мають метою створення макро- економічних і інституціональних (фактично формально право­вих) рамок раціональної економічної поведінки, і, з іншого боку, на радикальному розширенні прав економічних агентів способом лібералізації господарських взаємовідносин.

При цьому передбачається, що невиконання хоча б однієї з на­званих умов веде до деформації економічної поведінки. Звідси імператив швидкості «переходу», що втілився в ключових мета­форах даної концепції: «великий удар» і «шокова терапія». При- і хильники цієї доктрини, як правило, усвідомлюють можливі ви­трати її реалізації, але вважають їх меншим злом як порівняти із втратами від неефективних рішень і ризиків, що супроводжують ⅝ половинчасті реформи.

«Градуалістська» версія трансформації фокусує увагу на її «процесності» і вже цим протистоїть доктрині «шокотерапії» з ЇЇ орієнтацією на кінцевий пункт «переходу». Трансформація сприй­мається насамперед як зміни в структурі сукупного пропонування та попиту. Підкреслюється ресурсо- і особливо капіталомісткий характер процесу, його тривалість. Відповідно, «градуалістська» стратегія відводить провідну роль стабілізації виробництва: тільки за стійкого випуску продукції можна забезпечити безупинне над­ходження ресурсів, необхідних для підтримки рівня і формування структури споживання й інвестицій, створення передумов соці­альної адаптації населення в умовах трансформації.

Акцентуючи увагу на різних, але кожного разу істотних сто­ронах процесу трансформації, обидва підходи взаємно доповню- ють один одного. Ситуація змінюється, як тільки справа доходить до рекомендацій: у питаннях економічної політики обидва підхо­ди зіштовхуються. Дана суперечність — ще одне свідчення того, що надійною шляху, що веде від економіки радянського типу до економіки ринкової, поки не знайдено. Справді, рекомендації «шокотерапевтів» ігнорують вирішальне питання про те, яким чином реформи вбудовуються в існуюче суспільство, і через це являють собою не більше ніж заклик не затримуватися на небез­печній ділянці шляху. «Градуалістські» рекомендації, навпаки, наполягають на обережності й застерігають від поспішності під час небезпечного переходу, але набагато менше впевнені щодо ймовірної спрямованості й результативності пропонованої траєк­торії руху.

Серед підходів до економічної трансформації, альтернативних обом основним версіям, найбільш авторитетними бачаться «гете- родоксальні» змішані стратегії й інституціоналістська опозиція стандартним концепціям.

Для «гетеродоксального» підходу характерне поєднання ідеї швидкої фінансової стабілізації з пакета заходів «ортодоксаль­ної» шокотерапії з ідеєю фіксованих (чи тимчасово заморожених) цін, що має зовсім інший родовід. Насправді такий підхід — не більш ніж прагматична, хоч і ризикована ревізія «ортодоксаль­ної» версії: «гетеродоксія» не ставить під сумнів основні переду­мови останньої, такі як орієнтація на кінцевий пункт і, відповід­но, швидкі темпи «переходу» [81, с. 214—225].

У результаті логіка вихідної концепції відкидається, а нато­мість нічого конкретного не пропонується. Відбувається не тіль­ки комбінування рекомендацій з різних пакетів заходів, а й об’єд­нання відповідних невирішених проблем. Доктрина «шокотера­пії» спирається на логіку вільного ринку, градуалістська стратегія —- на інерцію виробничої системи суспільства, тоді як «гетеродок- сальні» пакети заходів не мають під собою ні того, ні іншого.

Інституціоналістська критика вказує ще на один пробіл, харак­терний для стандартних версій економічної трансформації: брак у них програм інституціональних змін. Не можна, звичайно, ска­зати, що інституціональний аспект трансформації зовсім залиша­ється поза увагою, принаймні стосовно до доктрини «шокотера­пії» з її настановою на швидку приватизацію. Сумнів викликає редукціонізм, що зводить інституціональні зміни до приватизації, а саму приватизацію — до формально-правових актів.

Критики підкреслюють, що інституціональні аспекти в дослі­дженнях економічної трансформації повинні бути поставлені в центр уваги. За Д. Нортом, те, як працює економіка, визначається сумішшю формальних правил, неформальних норм і механізмів, що їх закріплюють. І якщо правила можуть бути змінені за одну ніч, то неформальні норми зазвичай міняються лише поступово. Але саме норми додають «легітимності» системі правил, і тому революційні зміни ніколи не бувають настільки революційними, як того хотіли б їхні прихильники.

Аналогічна позиція, хоч і ґрунтується на іншій традиції (цього разу з позицій традиції «старого» інституціоналізму), представлена авторським колективом у доповіді «Ринковий шок», яка стверджує, що успішне запровадження ринкового механізму в економіку, сфор­мовану в умовах централізованого планування, можливе тільки че­рез реконструкцію всієї соціально-економічної тканини.

За всіх означених ідеологічних та теоретико-економічних роз­біжностей у концепціях постсоціалістичного трансформаційного процесу питання реструктуризації економічної системи, пов’язані з «реінституціоналізацією» (перш за все приватизаційною скла­довою), повинні висуватися на перший план.

3.3.