Реструктуризація та приватизація у трансформаційній економіці

Проблема реструктуризації економіки як на макро-, так і на мік- рорівні для жодного з етапів розвитку національної економіки не втрачала своєї значущості, оскільки всякий розвиток і забезпечуєть­ся насамперед за рахунок структурних перетворень.

значення проблеми як у науковому, так і в практичному плані.

Зсув акцентів у економічній політиці реально відбиває в рет­роспектив! розуміння ролі й місця проблеми реструктуризації в тім колі пошуків «основної ланки», на який ми сьогодні виходи­мо. Так, якщо не зважати на надмірно загальний характер еконо­мічних доктрин «ринкової економіки», то Україна, висунувши в середині 1980-х рр. завдання забезпечення економічного зрос­тання, власне кажучи, до неї і приходить сьогодні.

В економічній політиці перехідного періоду слід звернути увагу на два відправних положення в аналізі проблеми реструк­туризації. По-перше, реструктуризація — аж ніяк не нове завдан­ня, а фактор економічного розвитку, що періодично набуває бі­льшої чи меншої актуальності. 1, по-друге, реструктуризація і тісно зв’язана з іншими складовими економічного зростання, так що для її забезпечення необхідні як попередні умови (стабіліза­ція), так і реалізуючі (інвестування).

Якою мірою системно зв'язаними були макроекономічні струк­турні деформації передреформного (1985 р.) періоду, тією ж мі­рою системний характер носили і їхні макроекономічні наслідки. ' і їх прояв на мікрорівні (табл. 16).

За всієї зовнішньої «прозорості» змісту процесу трансформа­ції і в економічній літературі, і в практиці формувань програм ре­структуризації мають місце відомі різночитання у визначенні цього поняття. Наведемо лише деякі з них:

• реструктуризація — спосіб позбавлення суперечностей між вимогами ринку і застарілою логікою поведінки підприємства;

• реструктуризація — це зміна зовнішнього середовища під-.ⁱ приємства;

• реструктуризацію варто розглядати як соціальну реіндустріалі­зацію з метою прискореного розвитку виробництв, що дають мож­ливість задовольняти весь комплекс соціальних потреб суспільства;

• реструктуризація підприємства — це здійснення організацій­но-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури виробництва, його керування, форм власності, організа­ційно-правових форм, здатних привести підприємства до фінансо­вого оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентноспро- можної продукції, підвищення ефективності виробництва.

Таблиця 16

МАКРОСТРУКТУРНІ ДЕФОРМАЦІЇ ТА ЇХ МІКРОЕКОНОМІЧНІ ПРОЯВИ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Перелік подібних визначень можна було б значно розширити, маючи на увазі, що реструктуризація передбачає перетворення будь-якої зі структур — інституціональної, відтворювальної, фа-

кторної, суб’єктної, припускаючи при цьому системний характер таких перетворень.

Значна частина досліджень, присвячених теоретичним пробле­мам перехідної економіки, концентрується на двох основних момен­тах: описі різних форм і причин неефективності централізованої економіки й обгрунтуванні необхідності низки реформ, що повинні привести до побудови ефективного ринкового господарства. Інша частина дослідників звертає увагу на таку найважливішу, на їхню думку, особливість перехідної економіки, як виникнення в ній бі­фуркацій, турбулентності, хаосу і т. ін., тобто альтернативних на­прямків еволюції, які аж ніяк не зводяться до побудови «стандарт­ної» моделі ринкової економіки.

Подібні трактування передбачають ототожнення процесів структурної перебудови, структурних змін, зрушень, трансфор­мацій тощо із процесами реструктуризації. З іншого боку, змішу­вання різних за глибиною, наповненістю, часовими рамками, ре­зультатами «великих і малих циклів» реструктуризації, звичайно ж, не цілком коректно.

Особливою мірою це стосується практичних підходів до проек­тування реструктуризації об’єктів макрорівня в умовах ринкової й перехідної економіки¹. Для формування ринкової економіки ре­структуризація обмежується окремими підприємствами і секто­рами галузей і включає такі напрямки, як оптимізація структури капіталу, маркетинг, розвиток продуктів, організаційної структу­ри, зміна корпоративної культури, політика використання персо­налу, вибіркове зниження витрат, скорочення персоналу тощо. Стан перехідної економіки характеризується постійними коригу­ваннями інституціональних структур, припускає одночасне рест- руктурування підприємств і цілих галузей. При цьому викорис­товується, як правило, одномірна техніка реструктуризації, обме­жена насамперед фінансовою і виробничою сферами.

Відмінності процесів реструктуризації в умовах ринкової та перехідної економіки можна звести до такого (табл. 17).

Порівняльний аналіз окремих аспектів реструктуризації в умо­вах перехідної і ринкової економіки безумовно свідчить про необ­хідність вписувати реструктуризацію перехідного періоду в більш широкий і еволюційний процес ринкових перетворень.

¹ Як уже підкреслювалось, у широкому розумінні зміст трансформаційної економіки зна- чно перевищує парадигму ринкової економіки. Але повинен сприйматись і «вузький зміст» перехідного періоду, завданням якого є власне становлення «ринкових» відносин.

< І і. ∙∣.

Таблиця 17

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

Зрушення в базисних економічних інститутах і насамперед темпи реформування власності в Україні були значно нижчими, ніж у країнах ЦСЄ чи в Росії. Однак розвиток соціально- економічної ситуації в тих країнах, що відносно швидко завер­шили перший етап трансформації власності, свідчить, що змага­тись у швидкості проведення приватизації безглуздо. Як правило, чим вище швидкість приватизації, тим більше проблем з форму­ванням «ефективного власника» на постприватизаційному етапі. Головними є не кількісні показники «охоплення» приватизацією, а той реальний вплив, що спрямовує цей процес на економічну ефективність і соціальний розвиток. В Україні перший етап при­ватизації завершився, але процес зміни організаційно-правових форм підприємництва, безсумнівно, впливає на економічну ефек­тивність і на соціальні процеси в суспільстві. Який характер цьо­го впливу і які тенденції дальшого розвитку цього процесу?

Відповідь на це питання намагаються дати багато хто з аналі­тиків і політиків. Залежно від соціально-політичної орієнтації і певного «кута зору» на цю проблему висловлюються різні оцін­ки, судження, прогнози і пропозиції.

У процесі реформ в Україні з’явилася соціальна верства власни­ків. Певна частина з них конституювалась у процесі приватизації.

Якщо на мікроекономічному рівні головною метою привати­зації було створення умов для більш ефективної діяльності під­приємств, то на макроекономічному — створення умов для фун­кціонування ринкового механізму саморегулювання економічної життєдіяльності суспільства. Передбачалося, що приватизація підприємств створить безліч незалежних приватних товаровироб­ників, без яких неможливе становлення ринкової системи регу­лювання економічного життя. Це справді так. Але чи може при­ватизація за того рівня концентрації і монополізації виробництва, що склався в економіці України, забезпечити умови для ефектив­ного функціонування саморегульованих ринкових механізмів? Очевидно, не може.

Головною перешкодою є техніко-технологічна й організаційно- управлінська структура монополізованої економічної системи. Тут склалася зовсім «антиринкова» структура виробництва. Будь-які спроби змусити цю систему працювати в ринковому середовищі і за ринковими принципами і правилами призводить до «загибелі» рин­ку, вихолощування його суті за збереження деяких формальних ознак і атрибутів (псевдоринок, псевдопідприємці, псевдовласники).

Та саморегуляція, що діє в умовах наявної техніко-техноло- гічної й організаційної структури виробництва, що склалася на базі зовнішньоекономічних зв’язків і типових постсоціалістичних соціокультурних особливостей, ділової поведінки основних суб’єк- тів виробничо-економічної діяльності (директорів підприємств, квазівласників, квазіінвесторів та ін.), веде не до постійного під­вищення ефективності економічної системи, а «штовхає» її вниз по «похилому шляху» деіндустріалізації, деінтелектуалізацїї і дез­організації. При цьому без підтримки держави в першу чергу де­градують і руйнуються найбільш «тонкі», недостатньо «вкоріне­ні», більш слабкі як порівняти з найбільш розвинутими країнами, але найперспективніші галузі і сфери життєдіяльності.

Приміром, скоріше за все в 1990 рр. скорочувалося виробниц­тво в радіоелектроніці, приладобудуванні, машинобудуванні, лег­кій промисловості за більш низьких темпів зниження видобутку руд, виробництва металів, великотоннажних продуктів основної хімії та ін. У результаті підсилювався несприятливий «колоні­альний» і «ранньоіндустріальний» характер української економі­ки. За загального скорочення зайнятості стрімко скорочується чисельність працівників, зайнятих наукомісткою інтелектуаль­ною працею (сфера науки і наукового обслуговування). Водночас значно зросла чисельність зайнятих примітивною малокваліфіко- ваною працею у сфері неорганізованої торгівлі. Особливу небез­пеку являє те, що процес саморегулювання в умовах специфічного постсоціалістичного квазіринку веде до руйнування і деградації відносно розвинутої соціальної інфраструктури українського су­спільства (сфера освіти, науки, культури, охорони здоров’я тощо).

З огляду на техніко-технологічну й організаційну структуру промисловості в Україні ілюзорними виявилися надії на те, що на наших великих і середніх підприємствах у процесі приватизації зрештою з’явиться персоніфікований власник з характерною для нього мотивацією «хазяїна», який твердою рукою наведе порядок і забезпечить максимальну прибутковість виробництва. Привати­зація нікого і ніколи не може зробити персональним власником великих і середніх підприємств. Вона може тільки змінити харак­тер взаємозв’язків і взаємовідносин між різними «юридичними» і «фізичними» особами, причетними до тієї підприємницької дія­льності, що здійснюється в рамках певної організаційно-правової форми підприємства.

На першому етапі приватизації були визначені головні суб’єкти корпоративної підприємницької діяльності: держава, зовнішні ін­вестори, трудові колективи і керівники підприємств. Виявилися й основні тенденції дальшої еволюції акціонерної власності: зрос­тання питомої ваги зовнішніх інвесторів за рахунок перерозподілу акцій держави і внутрішніх інвесторів. Держава поступово зали­шає «підприємницьке поле» як носій функцій безпосереднього

∣∣τi

гравця, опановуючи функції законодавця правил трудової гри, «тренера» і «судді». Зовнішні ж інвестори все активніше вклю­чаються в підприємницьку гру, прагнучи знайти і затвердити своє специфічне місце у взаємодії з такими «ветеранами» вітчиз­няного підприємництва, як держава, керівники підприємств і трудові колективи. Формування оптимальних взаємозв’язків і взаємовідносин у головному силовому чотирикутнику корпора­тивного підприємництва відбувається дуже непросто, і це істотно впливає на ефективність економіки. Зовсім недостатня увага до цих процесів є однією з причин того, що багато підприємств із тимчасового доприватизаційного стану «визначеної невизначено­сті», дезорганізації, трудової і підприємницької демотивації пе­реходять не до конструктивної реструктуризації й ефективної і підприємницької діяльності, а до затяжного і надзвичайно руйні­

вного стану післяприватизаційної стагнації.

Сьогодні є чимало нарікань на те, що структура взаємозв’язків між основними суб’єктами підприємництва, яка формувалася на першому етапі приватизації, не забезпечує появу «ефективного власника». Але яка конфігурація «стану сил» між головними центрами «силового чотирикутника» корпоративного підприєм­ництва є найоптимальнішою і повинна служити орієнтиром для оцінки ефективності приватизації? Адже одні дослідники голов­ною вадою вважають надмірне розпорошення власності, інші — надмірну концентрацію власності в руках директорату, треті — «колективізацію» промислової власності, четверті —- відсторо­нення безпосередніх виробників від реального розпоряджання власністю. І кожний наводить аргументи на свою користь.

Важко сказати, чи можливий у принципі який-небудь одно­значний «оптимальний» варіант структури відносин із приводу праці, власності, влади, управління підприємствами. Історичний досвід розвинутих індустріальних країн, як і перший постприва- тизаційний досвід у країнах Східної Європи, свідчить, що кожна модель взаємодії і взаємовідносин між різними суб’єктами ви­робничо-економічної діяльності має як визначені «плюси», так і «мінуси» щодо можливостей для ефективного підприємництва. Тому справа не стільки в тім, щоб у результаті стихійного пере­розподілу відносин власності коли-небудь одержати «ефектив­ного власника», скільки в тім, щоб створювати умови для максимального використання позитивних можливостей кожної організаційно-правової форми підприємств і за можливості ней­тралізувати типові для неї небезпеки і перешкоди для розвитку ефективного підприємництва.

Перший етап реформування пройшов під гаслом «роздержав­лення», під яким часто розумілося як «відсторонення» держави від економічного життя, зведення до мінімуму її активного впли­ву на нього. Така орієнтація в специфічних постсоціалістичних умовах надзвичайно небезпечна. Ідилія класичного лібералізму — держава як «нічний сторож» приватного підприємництва ■— дуже далека від реалій індустріально розвинутих країн. Тим більш нере­альна вона в постсоціалістичних країнах. Тут сьогодні не можна орієнтуватися не тільки на відокремлення держави від економіки, але навіть на зниження її ролі в регулюванні економічного життя. Має йтися не про зниження, а про підвищення ролі держави через удосконалення форм і методів її впливу на економіку.

Досвід першого етапу приватизації довів таке:

1. Не можна керуватися принципом швидкості в процесі пере­давання державної власності. Державна власність здатна вирішу­вати певні завдання ефективніше, ніж приватна власність.

2. Державну власність варто передавати в приватні руки тіль­ки за умови, якщо ця угода буде оптимізована з макроекономіч- ного погляду і якщо буде гарантія того, що новий власник поведе цю справу краще, ніж колишній.

3. Не можна передавати будь-кому власність без гарантій фінан­сових (вагома грошова застава у формі плати за титул власності), правових (включаючи кримінальну відповідальність за порушення законів і зловживання) і моральних (формування атмосфери су­спільної нетерпимості до тих, хто недбайливо господарює) за ефек­тивне її використання.

4. Не можна покладатися на автоматизм, стихію ринкового саморегулювання в процесі формування ефективних власників. Передавати майно потрібно тільки тоді, коли вдалося підібрати таких покупців, що заінтересовані в ефективному функціонуван­ні й розвитку підприємства і які матимуть необхідні організацій­но-правові можливості для контролю за його діяльністю. Навряд чи може з'явитися віра в успіх протилежного перебігу подій, тоб­то коли спочатку продаються акції всім і кожному в надії на те, що потім раптом випадково з’явиться той, чий голос почують ке­рівники підприємства.

Держава повинна передавати підприємства тільки в надійні руки, адже в кінцевому підсумку саме вона і сьогодні, і завтра, і в найвіддаленішому майбутньому несе і буде нести відповідаль­ність за ефективність функціонування і розвитку національної економічної системи. Тому їй немає ніякого резону поспішати з «розпродажем» майна без урахування постприватизаційних соці-

ально-економічних наслідків, так само як немає сенсу тримати у своїх руках безпосереднє управління будь-якими підприємства­ми, якщо є можливість перекласти цю турботу з користю для су­спільства на плечі приватного власника.

Водночас на всьому протязі тривалого перехідного періоду держава повинна забезпечити ефективне керування державними і напівдержавними підприємствами а також дійовий контроль за діяльністю приватних підприємств. Одне з найневідкладніших завдань сьогодні — якнайшвидше покінчити зі станом «нічийно- сті», «безвідповідальності» в управлінні підприємствами і «розім­кнути» той паразитичний симбіоз між державними і приватними підприємствами, що виник на початку «перебудови», коли при­ватні підприємства одержали особливі пільги, а державні стали розглядатись як приречені «на відмирання». Формування опти­мальних взаємозв’язків між «приватним» і «державним» — це одна з найважливіших і непростих проблем, що стоять перед постсоціалістичними країнами. На це звертає увагу відомий фран­цузький соціолог 1. Сакс, який висуває тезу, що у зв’язку з кра­хом командних економік, ірреалізмом неоліберальних утопій у всіх країнах має бути переосмислено пройдене і знайдено форми демократичного регулювання «змішаних суспільств. Змішаність, що об’єднує і розумне державне регулювання, і приватну ініціа­тиву, повинна пронизувати всі сфери нашого життя — політику, економіку, соціальні відносини».

У процесі реформування економіки в постсоціалістичних краї­нах функції головних безпосередніх дистриб’юторів, регуляторів і «захисників» суспільного капіталу повинні значною мірою пе­рейти від державних органів до розгалуженої системи кредитно- банківських установ. Формування і «налагодження» такої систе­ми — одне з головних і невідкладних завдань держави. На жаль, держава в багатьох постсоціалістичних країнах, надавши умови і можливості для формування комерційних банків, трастів, інвес­тиційних фондів (усі вони формувалися не стільки за рахунок надходжень грошей «знизу» від приватних вкладників, скільки за рахунок засобів колишніх державних банків, державних підпри­ємств, а також приватизаційних сертифікатів), мало уваги приділяла налагодженню механізму взаємозв’язку з комерційними кредитно- фінансовими інститутами і безпосередніми товаровиробниками. Тому в умовах надзвичайно недосконалого ринку і гіперінфляції, коли, за П. Самуельсоном, «кожен сміливий безумець може стати великим фінансистом», нові фінансові інститути значною мірою відірвалися від інтересів продуктивного підприємництва і «зацик-

лилися» на спекулятивному «прокручуванні» фінансових ресур­сів. Навіть контрольні пакети акцій приватизованих підприємств часто скуповувалися не стільки для ефективного контролю за їх­ньою реструктуризацією і спільних зусиль з виробниками в спра­ві підвищення ефективності виробничої діяльності, скільки для спекулятивного перепродажу цінних паперів, а то навіть і з ме­тою створення умов для навмисних банкрутств і спекулятивного перепродажу майна.

Хвиля гучних фінансових скандалів прокотилася по всіх пост- соціалістичних країнах, включаючи і такі найбільш «просунуті» в економічному реформуванні, як Угорщина, Польща, Чехія. Ці скандали не тільки потрясли основи багатьох комерційних бан­ків, але і серйозно підірвали довіру громадськості до ринкових інститутів і реформ у цілому.

У нашій країні поки що тільки формується певна система, з одного боку, самостійних виробничих організацій, а з іншого — фінансових інститутів, що повинні не тільки обслуговувати ви­значені фінансові операції підприємств, але й орієнтувати, скеро­вувати і деякою мірою контролювати їхню виробничо-економіч­ну діяльність. Конкретні контури такої системи поки не зовсім ясні: чи буде орієнтація на німецько-японську модель банківсь­кого контролю, чи на американську, де більш вагому роль віді­грають фондова біржа й інвестиційні фонди, чи буде створена своя оригінальна система взаємодії промисловців і фінансистів. До ефективної взаємодії сьогодні не готові ані фінансисти, ані підприємці. Перші і за своєю професійною компетентністю, і за тими цільовими орієнтаціями і методами роботи, що домінували у фінансових інститутах у першій половині 1990-х рр., іще не го­тові і не здатні ефективно виконувати функції вмілих, тактовних і далекоглядних «адвокатів» промислового капіталу. Промисловці ж усе ще часто дивляться на фінансову діяльність узагалі і на взаємодію з фінансовими інститутами зокрема крізь «окуляри» тих стереотипів, що сформувалися в роки командно-адміністра­тивних методів керування.

До того ж відчувається певна взаємна недовіра і взаємне відчу­ження між менеджерами-промисловцями і менеджерами-фінан- систами. Можна вести розмови про те, хто більше винуватий: ав­торитарні й егоїстичні «промисловці, що прагнуть зберегти свою» монополію на владу і не допустити зовнішніх інвесторів до будь- якого контролю за діяльністю підприємства, чи, навпаки, «грабіж- ники-банкіри», що прагнуть заволодіти контролем над підприєм­ством, щоб перепродати його активи за спекулятивними цінами,

а може, навіть, довести його до банкрутства. Але визнати нор­мальним такий стан не можна. Для того щоб фінансові інститути краще ніж державні органи виконували соціальну роль «адвока­тів» суспільного капіталу, необхідно налагоджувати ефективне конструктивне співробітництво між менеджерами-фінансистами і менеджерами-промисловцями, побудоване на принципах ділової культури і соціальної відповідальності.

Багато аналітиків одним з головних недоліків приватизації в Україні вважають наявність значної кількості акцій у руках трудо­вих колективів. Раніше вже зверталася увага на те, що фактично вітчизняні підприємства сьогодні є не стільки «трудоколективни- ми», скільки вотчинами директорату з неефективним як зовнішнім (з боку держави і кредитно-фінансових інститутів), так і внутрі­шнім (з боку трудового колективу) контролем. Сьогодні за рів­нем виробничої демократії вітчизняні підприємства (і державні, і приватизаційні) відстають на порядок від багатьох розвинутих країн, і для того щоб «піднятися» у цій сфері до таких привабли­вих для нас європейських стандартів необхідно виконати дуже велику і копітку роботу. Візьмемо, наприклад, ФРН. Наймані працівники тут мають паритетне представництво у вищих орга­нах корпорації (спостережні ради, ради директорів). Інтереси най­маних працівників у виконавчій дирекції представляє і захищає обраний ними віце-президент з трудових і соціальних питань. На всіх фірмах з кількістю зайнятих понад 20 осіб наймані працівни­ки обирають раду з чітко регламентованими законом про статус підприємства, функціями і повноваженнями. Третина членів ради звільняються від основної роботи з виплатою фірмою середньої заробітної плати. Усі члени ради мають право на додаткову що­річну місячну відпустку для навчання в спеціальних навчальних центрах. Нічого схожого сьогодні немає на українських підпри­ємствах. Тому зовсім безпідставною виглядає поширена думка про те, що в нас безладдя на виробництві через те, що надто бага­то демократії і немає твердої влади «хазяїна». Справжня ж проб­лема в тім, що більшість наших менеджерів поки що не вміють ефективно використовувати керовану виробничу демократію для розвитку трудової і творчої активності працівників.

Викладене дозволяє зробити висновок, що сформовані на бі­льшості українських підприємств структурні взаємозв'язки і вза­ємовідносини між основними «кутами» постсоціалістичного «чо­тирикутника» — державою, фінансовими інститутами, технокра­тичним менеджментом і трудовими колективами — далекі від досконалості і мають потребу в послідовній цілеспрямованій оп- тимізації. З погляду забезпечення умов для такої оптимізації по­винні формуватись і конкретні індивідуалізовані програми «точ­кової» приватизації та політики постприватизаційного контролю та підтримки підприємств.

Один з головних недоліків першого етапу реформування власно­сті в Україні — недостатня увага до проблем реструктуризації при­ватизованих підприємств. Така реструктуризація повинна забезпе­чити орієнтацію підприємств на нові соціально-економічні умови, створюючи передумови не тільки для виживання, а й для успішного розвитку, для якнайефективнішого використання і збагачення його техніко-технологічного потенціалу. Теоретичний аналіз і практич­ний досвід дозволяють виділити низку перспективних напрямків такої реструктуризації. Зрозуміло, що специфічні акценти у виборі тих чи інших напрямків реструктуризації, конкретні завдання, а та­кож методи їх розв’язання повинні визначатися «приватизаторами», новими власниками і менеджментом приватизованих підприємств із максимальним урахуванням конкретних умов.

Насамперед підприємства повинні адаптуватися до свого но­вого організаційно-правового статусу самостійної приватної фір­ми. Перше завдання, яке має бути поставлене вже в процесі при­ватизації, — формування принципово нової структури, функцій, взаємозв'язків і взаємодії на верхніх етапах керування. Відомо, що механізм управління акціонерними об’єднаннями принципово відрізняється від моноцентричної системи влади на державних підприємствах (одне джерело влади — держава). У процесі прива­тизації формується нова, досить складна поліцентрична система влади. Основними «центрами сил» можуть бути такі: 1) державні органи; 2) трудові колективи; 3) інституціональні інвестори і бан­ки; 4) юридичні особи — власники акцій підприємства (взаємне володіння акціями суміжних чи зв'язаних коопераційними зв’язками підприємств); 5) індивідуальні зовнішні власники ак­цій; 6) галузеві професійні спілки; 7) асоціації підприємців і т. ін.

Усі ці центри контролю в різних комбінаціях взаємодіють з вищою адміністрацією підприємства. Формуються різноманітні моделі взаємодії «центрів влади і контролю».

Вища ланка адміністративного управління корпорацій є центра­льним елементом корпоративної системи влади й водночас сполуч­ною ланкою з вищими стосовно до неї «центрами контролю» (дер­жава, акціонери, банки, інші корпорації тощо). У процесі привати­зації формуються і нова структура вищої ланки управління, і її фун­кціональні обов’язки (акцент на стратегічному управлінні, на відмі­ну від орієнтації директорського корпусу в командно-адміністра­тивній системі на оперативне регулювання виробництва), принци­пово нова система зовнішніх зв'язків (акцент на горизонтальних зв’язках між різними «центрами контролю»), і нові методи управ­лінської взаємодії (переважний акцент не на командуванні, а на узгодженні, координації, колегіальних методах розв’язання прин­ципових питань).

Адаптація приватизованих підприємств до нового соціально- економічного статусу і ринок, що формується, потребують істот­них змін у системі пріоритетів у діяльності вищої (директорат) і середньої ланок управління (керівники цехів, відділів). В умовах командно-адміністративної системи управління головна увага ке­рівників концентрувалася на оперативному керуванні виробницт­вом. У нових же умовах на перше місце виходять проблеми збуту, прогнозування і планування виробництва з урахуванням динаміч­ного попиту й інших факторів ринкової кон’юнктури, фінансового менеджменту і менеджменту персоналу. Це потребує істотної пе­ребудови традиційної структури керування: створюються чи під­силюються маркетингові, фінансово-економічні і кадрові служби.

Залежно від конкретної ситуації менеджери приватизованих під­приємств можуть орієнтуватися переважно на стратегію виживання чи на стратегію розвитку. Орієнтація на виживання — це змушена стратегія, викликана вкрай несприятливими умовами. Головна увага приділяється істотному і швидкому скороченню витрат, у тому чис­лі за рахунок нерентабельних виробництв, значному скороченню чисельності працівників, ліквідації окремих структурних підрозді­лів, «скидання» об’єктів соціальної інфраструктури тощо.

Стратегія розвитку орієнтована на те, щоб не просто за будь-яку ціну вижити, а на створення умов для максимального використання і розвитку техніко-технологічного і соціального потенціалу підпри­ємства. Найважливішими її компонентами є постійне відновлення виробництва і підвищення його якості, формування високої культу­ри керування, розвиток трудової і творчої активності працівників.

Особливої уваги заслуговують, зокрема, проблеми уточнення функцій, повноважень, прав і обов’язків окремих управлінських ланок, регламентації і стандартизації управлінських процедур, ін­формаційних потоків і т. ін. Це широкий комплекс традиційних проблем, пов'язаних із забезпеченням культури господарського адміністрування. Але значно менше можливостей відкриває пере­будова організаційно-управлінської структури виробництва на не­традиційній основі з широким використанням принципів так звано­го внутрішнього ринку, самоорганізації і кооперативного співробіт­ництва різних структурних підрозділів і окремих працівників.

У цьому плані не можна погодитися з поширеною думкою про те, що майбутнє трудових відносин — це перехід від конструктив­ного співробітництва і співучасті в управлінні до «конфліктного партнерства», відмова від активної корпоративної соціальної по­літики, цільова орієнтація винятково на прибуток і максимальні дивіденди власникам (акціонерам). Це, по суті, орієнтація на пройдений етап підприємництва, а не на його майбутнє.

Дивно, що в публікаціях із проблем реформування економіки в країнах СНД головна увага звертається на дещо міфічну фігуру власника й у той же час десь далеко на задньому плані залишаєть­ся реальна фігура менеджера. І це незважаючи на те. що вже в се­редині XIX століття було ясно, що «не промислові капіталісти, а промислові управлінці (manager) є душею промислової системи». Якщо в процесі історичного розвитку капіталізму фігура власника стає все більш невизначеною і непомітною, то фігури вищих мене­джерів виходять на перший план. Успіх будь-якого підприємства сьогодні залежить не від наявних у його розпорядженні ресурсів, не від обсягу засобів, не від сприятливого господарського середо­вища, а від управління, від його якості й ефективності.

У процесі приватизації в країнах СНД влада на підприємствах в основному перейшла в руки директорату. Чи є така ситуація несподіваною? Звичайно ж, ні. Як і слід було очікувати, влада перейшла не до міфічних власників (власників сертифікатів, окремих акцій і т. ін.), а до тих реальних функціонерів, що про­фесійно виконують функції організаторів виробництва. За всіх моделей розподілу титулів власності реальне управління підпри­ємствами залишається в руках менеджерів. Міняються тільки фор­ми і методи контролю за їхньою діяльністю.

З огляду на це головною проблемою й основним критерієм ефективності трансформації власності варто вважати підвищення якості управління приватизованими підприємствами. На думку Д. Розтати, швидкість приватизаційного процесу має визначатися тим, наскільки швидко на приватизаційних підприємствах можна створити ефективне корпоративне управління. Саме проблема забезпечення якості постприватизаційного менеджменту повинна бути головним орієнтиром за вибору тих чи інших форм і методів приватизації і постприватизаційного контролю і підтримки.

Без сумніву, відкритою також залишається проблема вибору певного типу управлінської філософії, що домінує та детермінує стиль керування, кадрової політики (орієнтація на «американсь­ку», «японську», «німецьку» чи формування «пострадянської» української моделі керування).

Якщо приватизація й може відіграти певну інструментальну І роль у створенні сприятливих умов для ефективного постсоціаліс- І тичного підприємництва, то важливе значення має саме акценту- | вання на тому чи іншому характері взаємозв’язків між власністю І й управлінням. Адже залежно від того, на чому наголошується — на власності чи підприємництві — формуються дуже різні, а не­рідко навіть протилежні орієнтації в цінностях і мотиваціях ос­новних суб’єктів економічної діяльності. На це, зокрема, звертає | увагу П. Друкер: «Жодна економіка в жодній країні не може фу- 1 нкціонувати, якщо на зміну «інстинкту майстерності», прагнен- ] ню виконати свою роботу якнайкраще прийде інстинкт користо­любства» [65, с. 107].

Цікавий вислів П. Друкера, який лише підкреслює (у сенсі до­давання. а не заміщення), що головні акценти в процесі реформу­вання повинні були б перенесені не на «власність», «власника», а на «підприємництво» і «управлінця». У такому разі процес при­ватизації розглядався б не як розподіл чи перерозподіл суспіль­них засобів і майна у власність окремих громадян, а як визначена істотна цілеспрямована реструктуризація прав і обов'язків між різними економічними суб’єктами (як традиційними, так і нови­ми) з метою створення найбільш сприятливих умов для більш ефективного використання суспільного багатства. Головними проблемами тут уже були б не критерії й механізми справедливо­го розподілу, а критерії економічної і соціальної доцільності пев­ної деконцентрації національного багатства на окремі приватні виробничі і фінансово-економічні комплекси (виходячи, звичайно, з бажаної архітекгури майбутнього життєздатного національного рин­ку), а так само підбору для кожного з них соціально відповідальних і підприємницько орієнтованих «опікунів» і «адвокатів» (вищих ме­неджерів, банкірів, лідерів фінансово-економічних груп і т. ін.).

За підприємницької орієнтації акцент переноситься з прав і при­вілеїв власників на обов’язки, відповідальність, здібності, готовність до важкої і копіткої роботи підприємця. Це відразу різко скорочує коло претендентів на участь у такому розподілі. Головна проблема тут — як виявити компетентність, здібності, підприємницьку моти­вацію претендентів на соціальні ролі універсальних (одноосібний «власник» малого підприємства) чи функціональних підприємців (менеджерів, фінансистів, провідних спеціалістів та ін.).

Ступінь розвиненості ринкових відносин, інституціональної й факторної структур економіки обумовлює істотні розбіжності в підходах до реструктурування. Серед них, очевидно, особливо варто виокремити дві концепції — традиційного і стратегічного і реструктурування. Якщо першу відрізняє скерованість на корот­кострокові цілі, внутрішню ефективність, відомі напрямки раціо­налізації, інвестування і ризику, то в рамках другої акценти змі­щуються у сферу довгострокових цілей, завдань зміни структури бізнесу і націленість на невідомі сфери ризику.

Ясно, що економічні трансформації перехідного періоду, у тому числі і процеси корпоратизації, значною мірою залежать від вибору моделі традиційної чи стратегічної реструктуризації. Чи точніше: вітчизняна практика трансформації стикається, скоріше, не з проблемою вибору, а з необхідністю входження в більш примітивну модель традиційного реструктурування, оскіль­ки ані об’єктивних, ані суб’єктивних умов для серйозних напра- цювань стратегічної реструктуризації не сформовано. Про те, що ми «здобуваємо» і що втрачаємо на початковому етапі, може свідчити порівняльна характеристика корпоратизації (як суттє­вого елементу трансформації) моделей традиційного і стратегі­чного реструктурування (табл. 18).

Таблиця 18

ПРИВАТИЗАЦІЯ В МОДЕЛЯХ ТРАДИЦІЙНОЇ

ТА СТРАТЕГІЧНОЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

Закінчення табл. 18

Аналіз моделей реструктуризації дає підстави для низки вис­новків, які стосуються перш за все мікрорівня.

Перший — формування цілей реструктуризації підприємств має традиційно характер кампанії. Передбачається, що цілі рест­руктуризації сприйнятні тільки тому, що вони пропонуються «зверху». Другий — використовується одномірна техніка рестру­ктуризації: у програми закладаються завдання усунення наслід­ків, а не причин, увага зосереджується на виробничій і фінансо­

вій реструктуризації: досягненні виробничих намірів, внутріш­ньої ефективності, неселективному скороченні витрат, коротко­строковому підвищенні рентабельності. Третій — програми ре­структуризації на мікрорівні формуються у відриві від процесів макроекономічної трансформації.

Між тим, з позицій оцінки результатів макроекономічної трансформації однією з причин низької ефективності української економіки та її тінізації є криза системи корпоративного управлін­ня. За оцінками експертів Світового банку, система корпоративно­го управління в Україні є однією з найслабкіших серед країн з пе­рехідною економікою і тому потребує глибокої реструктуризації. У питаннях корпоративного управління Україна відстає не тільки від країн-претендентів на вступ до ЄС, а й перебуває позаду Росії і навіть Грузії.

Корпоративний сектор об'єднує 17 млн індивідуальних акціо­нерів, у тому числі — понад 14 млн дрібних, які з’явилися вна­слідок масової приватизації. На його частку припадає майже 75 % ВВП. Він поєднує 12,1 тис. відкритих та 22,2 тис. закритих акціонерних товариств, 261,2 тис. товариств з обмеженою відпо­відальністю та 4,1 тис. інших господарських товариств.

У 2002 р. тривала концентрація акціонерного капіталу в при­ватних власників. Протягом року кількість власників пакетів ак­цій, які перевищують 10 %, зросла на 8,4 %. На 15 % скоротились обсяги корпоративних прав держави, але вона й сьогодні залиша­ється найбільшим власником корпоративних прав, володіючи па­кетами акцій і частками капіталу 2027 національних компаній та господарських товариств.

Однак за роки реформ в Україні не створено необхідних ін- ституційних передумов, які б сприяли утвердженню ефективних механізмів корпоративного управління, формуванню в цій сфері професійної культури за міжнародними стандартами. Низький рівень корпоративного управління кореспондується з відповід­ним станом національного фондового ринку. Залишається недо­статньою прозорість акціонерних товариств, значна частина з яких не звітує про свою діяльність. Лише 6 % цінних паперів пе­ребувають в обігу на організованому ринку. Фактичний брак ор­ганізованого ринку деформує механізми ціноутворення акцій, породжує тіньові схеми їхньої реалізації, позбавляє, насамперед малих акціонерів, можливості продавати акції за ринковою ціною чи вигравати від підвищення ринкової ціни акцій.

Великі та малі акціонери майже не мають можливості реалізо­вувати свої управлінські права. Будь-яке бажання впливати на рішення щодо роботи компанії, мати пропорційне представницт­во у спостережних радах, голосувати на зборах акціонерів та отримувати надійну поточну інформацію про фінансовий стан акціонерного товариства пов’язане з надзвичайними проблемами. Особливо поширеними є порушення базових принципів корпора­тивного управління — несанкціоноване акціонерами «вимивання» основних активів корпорацій: продаж або передача відповідних активів менеджерам за цінами нижче ринкових, розпорошення ак­ціонерних часток через вторинний випуск акцій без забезпечення привілейованого права акціонерів щодо участі у збільшенні ста­тутного фонду, продаж за тіньовими схемами продукції компаній за цінами нижче від ринкових тощо.

Як наслідок — майже кожне друге акціонерне товариство Украї­ни закінчило 2002 р. зі збитками. Серед акціонерних товариств, па­кети акцій яких перебувають під управлінням держави, збиткових підприємств у 2 рази більше ніж у середньому по Україні. Більшість акціонерних товариств, у т. ч. й тих, що контролюються державою, з року в рік не сплачують дивіденди акціонерам.

Існуюча правова незахищеність корпоративних прав акціоне­рів (а їхня кількість сягає майже третини населення України) по­яснюється значною мірою самоусуненням держави, її правових органів від реалізації своїх безпосередніх обов’язків у зазначеній сфері майнових відносин. Ідеться, по суті, про незахищеність конституційних прав громадян щодо своїх майнових прав, їхнє відверто брутальне порушення. Існуюча ситуація унеможливлює активне залучення заощаджень населення на інвестиційні цілі, утвердження ефективних механізмів реалізації приватної власно­сті, будь-яке зростання інвестиційної привабливості української економіки, зокрема і для іноземних інвесторів. Тінізація корпора­тивних відносин негативно позначається і на бюджетному проце­сі, бо штучно занижує його дохідну частину.

За розрахунками тіньовий сектор становить 40—50 % ВВП (за розрахунками Мінекономіки — 42,3 %). Наявний рівень тінізації економіки сягнув тієї небезпечної межі, коли можна говорити про існування системи розширеного відтворення тіньових економіч­них відносин в Україні. Тінізація економіки є одним з основних чинників, які створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави. Вона негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя, гальмує та перекручує соці­ально-економічні реформи. Значні масштаби тіньової економічної діяльності істотно впливають на обсяги і структуру ВВП і спотво­рюють офіційні дані про стан економіки. Одним з найнебез-

печніших наслідків розвитку тіньової економіки є її негативний вплив на зростання корумпованості та криміналізації суспільства. Водночас тінізація економічного обігу, недостатність державних зусиль щодо її подолання призводить до викривлення принципів громадянського суспільства, формує негативний імідж держави серед міжнародної спільноти, стримує надходження в країну іно­земних інвестицій, не сприяє налагодженню торговельно-еконо­мічних відносин українських підприємств із зарубіжними партне­рами та стримує євроінтеграційні зусилля України.

Тут слід зробити посилання на офіційні (2003 р.) пояснення причин тінізації економіки України.

• Брак повноцінного ринкового середовища та недостатність його інституційного забезпечення, лібералізація економіки на по­чатку 1990-х рр. без належного правового підґрунтя.

• Суперечливість економічної політики держави та чинного законодавства. Силові та адміністративні заходи, які реалізують­ся державою для протидії тінізації економіки, не приносять очі­куваного позитивного результату, оскільки радикальним чином не змінюються умови підприємницької діяльності в Україні.

• Слабкість судової влади, особливо механізму виконання її рішень. Це створює живильне середовище для зростання коруп­ції, дискредитує державну регуляторну політику, сприяє поши­ренню в суспільстві психології «правового нігілізму». На такому тлі формується зневажливе ставлення підприємців та інших суб’єктів господарювання до державної влади в цілому.

• Недосконалість податкової політики та нестабільність її законодавчої бази. Чинне податкове законодавство України не стимулює суб’єктів господарювання інвестувати капітали в лега­льну економіку. За оцінками експертів, загальне податкове наван­таження в Україні майже вдвічі перевищує цей показник у групі країн, куди вона входить за рівнем ВВП на душу населення. Це стимулює приховування реальних обсягів економічної діяльнос­ті, виведення її в тінь.

• Недосконалість ПДВ та застосування кримінальних схем здій­снення зовнішньоекономічної діяльності, за якими ПДВ відшкодо­вується без здійснення експорту взагалі. Зрештою, саме через ті- нізацію ПДВ фактично перетворився з джерела бюджетних над­ходжень на чинник формування державного боргу. За даними ДПА, частка обсягів експортних операцій у загальному обсязі продажу товарів (робіт, послуг) протягом трьох останніх років становить близько 10% (у 2000 р. — 9,9%, у 2001 р. — 9,2%, протягом 2002 р. — близько 9,8 %), а частка суми заявленого експортного

відшкодування у загальній заявленій до відшкодування сумі подат­ку на додану вартість становить близько 20 % (у 2000 р. — 20,1 %, 2001 р. — 23,1 %, протягом дев’яти місяців 2002 р.— 18,2%).

• Незбалансованість державної регуляторної політики.

• Неефективність управління державною власністю та недо­статня захищеність прав власників та інвесторів; тіньовий сектор найчастіше експлуатує потужності державних підприємств, бі­льшість з яких перетворилися на осередки тінізації.

• Поглиблення платіжної кризи. На кінець 2002 р. різниця між сукупними кредиторською та дебіторською заборгованостями становила 63 млрд грн. При цьому частка простроченої заборго­ваності — 38 % від сукупних показників. Прострочена дебіторсь­ка заборгованість між підприємствами України (відвантажена,

W але не сплачена продукція) дорівнює 90,8 млрд грн. Кошти, ре­ально сплачені за виготовлену і реалізовану продукцію, поповни­ли тіньовий обіг.

• Недосконалість бюджетної політики, формування бюджет­них показників за принципом «від досягнутого», брак належного контролю за виконанням видаткової частини держбюджету, його недостатня прозорість. За оцінками експертів, втрати держави від

■ тінізації доходів щороку перевищують 12—13 млрд грн. Від не- ; зареєстрованої підприємницької діяльності та незадекларованих 1 доходів населення Пенсійний фонд щороку недоодержує 2—З млрд грн.

Небезпечним для суспільства є багатофакторність тіньових відносин — їхнє поширення практично на всі неекономічні сфери. Ідеться про тіньовий політичний та соціальний ринок, наявність тіньового політичного лобізму, тінізацію виборчої ⅛ системи, неформальну кадрову політику, тіньові відносини f влади та бізнесу, захист замовних (куплених) наукових дисер­тацій. тіньовий ринок освіти, науки, медичних послуг, репети- торства тощо.

Така ситуація визначає специфіку політики детінізації суспіль- і ства. Обмеження впливу чинників тінізації не може базуватися тільки на силових методах, котрі матимуть тимчасовий ефект. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на подолання та викорінення причин та передумов цих явищ і процесів, поглиб­лення трансформаційних реформ, забезпечення на ділі відкритос­ті держави та суспільства загалом, подолання відчуження людини від політики системних перетворень. У зв'язку з цим пріоритет­ними напрямами діяльності органів державної влади повинні ста­ти не тільки впровадження механізмів протидії тіньовій економі­ці, а й трансформація її фінансових, людських та організаційних ресурсів у легальне русло.

Максимальне залучення в національну економіку коштів, які можуть бути отримані від детінізацїї економіки та легалізації (амністії) доходів, прихованих від надмірного оподаткування, у т.ч. вивезених за кордон, можливе лише в разі послідовної реалі­зації державою комплексу заходів, зокрема:

Sпроведення податкової реформи;

Sстворення умов для легалізації зайнятості;

Sсприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;

≠скорочення рівня монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

Sпідвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю через застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з одночас­ним обмеженням повноважень державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

≠забезпечення прозорості у сфері виконавчої влади;

Sпідвищення ефективності системи управління корпоратив­ними правами;

Sрозроблення, з урахуванням світового досвіду, відповідного правового забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих унаслідок приховування від надмірного оподаткування.

Сучасний процес реформування відносин власності, утвер­дження механізмів приватної власності, розширення корпоратив­ного і приватного секторів економіки характеризується такими даними. За станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили 84 тис. об’єктів, з яких 35,9 % становили підприємства та органі­зації, зокрема, за період з 1994 до 2002 р. — 80,4 тис. об’єктів та 37,8% підприємств та організацій. За 9 місяців 2002 р. близько 80% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Відповідно у сфері будівництва — 77,6 %, транспорту та зв’язку — 39,7 %. На приватних засадах розвиваються підприємства торгівлі.

Водночас у системі відносин власності залишається низка складних невирішених проблем. Ідеться насамперед про якісне вдосконалення відносин власності, надійний захист прав власни­ка, у т. ч. держави, від ризиків втрати контролю над державною власністю, яка виявилася найменшою мірою захищеною. Нагаль­ною є потреба в ухваленні правових актів, що регламентують ре-

алізацію та захист прав власності на землю, зокрема тих, що сто­суються реалізації Земельного кодексу. Незахищеними залиша­ються права кредиторів та акціонерів, у т. ч. міноритарних, особ­ливо в питаннях, що стосуються ризиків втрати контролю над власністю внаслідок недобросовісного застосування процедур примусової реалізації майна та банкрутства. Брак чіткого законо­давчого врегулювання права на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних ці­льових фондів, позначається на правовідносинах між працедавцем і працівником у питаннях «службових» об’єктів інтелектуальної власності, гарантіях захисту матеріальних інтересів винахідників. Як результат, відносини власності значною мірою реалізуються на тіньовій основі і є найбільш корумпованими.

Достатньо звичайною є констатація, що і в 2002 р. темпи при­ватизаційного процесу значно відставали від завдань, визначених Державною програмою приватизації на 2000—2002 рр. План надходження до загального фонду Державного бюджету України коштів від приватизації об'єктів державної власності та інших надходжень, безпосередньо пов’язаних із процесом приватизації, у 2001 р. виконано на 37,3 %, у 2002 р. — лише на 10,3 % річного завдання. Нереалізовано поставлене на 2002 р. завдання стосовно продажу пакета акцій BAT «Укртелеком», контрольних пакетів акцій 12 енергорозподільних компаній, які мали забезпечити ос­новні бюджетні надходження минулого року.

Протягом останніх років надто низькою залишається заінтересо­ваність інвесторів у приватизації. З оголошених протягом 2000— 2002 рр. 505 конкурсів з продажу великих і середніх підприємств відбувся лише 141 (28 %), а із запропонованих на біржах 2766 па­кетів акцій реалізовано 876 пакетів (32 %). Натомість відбувається відчуження державного майна позаприватизаційними процедура­ми (податкова застава, скуповування векселів, банкрутство).

Ситуацію, що склалася, можна пояснити:

• браком чіткої стратегії приватизації: приватизація не вико­ристовується як вагомий інструмент інвестування національної економіки, а має суто фіскальний характер; надходження коштів до державного бюджету від приватизації залишаються головним аргументом у формуванні переліку підприємств, які підлягають приватизації;

• необгрунтовано великим переліком підприємств та об’єктів, приватизація яких заборонена;

• невизначеністю зі структурними реформами у найважливі­ших секторах економіки, які підлягають приватизації;

• системними прорахунками у передприватизаційній підготовці об’єктів та незадовільною координацією Кабінетом Міністрів України дій міністерств і відомств щодо збільшення кількості підприємств, які підлягають приватизації;

• відставанням від вимог часу нормативної бази приватизації та управління державним майном;

• несприятливою кон’юнктурою на світових ринках капіталів;

• фінансовими боргами у вигляді кредиторської та дебіторсь­кої заборгованості, які створили непрозорий механізм пільгового отримання об’єктів приватизації за межами приватизаційного за­конодавства.

Протягом 2000—2002 рр. тривала тенденція збільшення кіль­кості малих підприємств — суб'єктів підприємницької діяльнос­ті: у 2000 р. проти попереднього року приріст становив 10,6 %, у 2001 р. — 7,2 %, за 9 місяців 2002 р. (без сільськогосподарських підприємств та банків) — 4,0 %. У середньому за 9 місяців 2002 р. на малих підприємствах працювало 1,7 млн осіб. Позитивно себе зарекомендувало запровадження спрощеної системи оподатку­вання. Відбулося поліпшення процесів ліцензування підприєм­ницької діяльності та реєстрації суб’єктів підприємництва. По­ступово зменшується кількість та тривалість перевірок суб’єктів підприємництва контрольними органами.

Водночас загальні параметри розвитку малого підприємництва ще не відповідають можливостям та потребам української еконо­міки. За кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. на­селення (на 1 жовтня 2002 р. — 48 підприємств) Україна поки що значно відстає від країн Центральної та Східної Європи. Незадові­льним залишається рівень професійної підготовки та фінансовий стан малого підприємництва, його галузева структура та функціо­нальна спрямованість. Регуляторні обмеження та високий рівень корупції, як і нестабільність умов ведення бізнесу, спричинюють­ся, з одного боку, до збільшення витратності підприємницької дія­льності, а з другого — до зростання рівня її тінізації. Поглиблю­ються диспропорції в регіональному розвитку малого бізнесу.

Перелік «негараздів у їх офіційному тлумаченні» можна було б продовжувати, однак безперечним залишається висновок, що роз­виток підприємницького сектору — необхідна, але недостатня умова для інтенсифікації зрушень трансформаційної економічної системи. Домінуючою тенденцією в трансформаційному процесі, як уже неодноразово наголошувалося, слід вважати корпоратиза- цію економічних відносин.