9.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ У постсоціалістичних східноєвропейських КРАЇНАХ

В умовах нерозвиненості ринкових інституцій у колишніх країнах соціалістичного табору держава відігравала ключову роль в організації та координуванні господарського життя, за нею за­лишалися функції мотивації праці працівників народного госпо­дарства Разом з тим на відміну від капіталістичних країн держава як макроекономічний суб’єкт була наділена абсолютною владою, всенародна власність у юридичному оформленні мала статус дер­жавної, що й давало змогу численній партноменклатурі від імені всього суспільства бути єдиним суб’єктом цієї форми власності.

Регулювання усіх суспільних сфер, у тому числі й економічної, відбувалося за підтримки цілісної системи державних інститутів влади, наділених належними повноваженнями, а соціалістична економіка розвивалася на основі централізованих народногоспо­дарських директивних планів, що розроблялися вибудуванимй по вертикалі державними плановими інститутами, за вказівками пар­тійних з’їздів. Важливою функцією владних інститутів було на­рощення військового та економічного потенціалу соціалізму. Са­ме тому домінуюче місце у макроструктурі соціалістичних країн міцно займав військово-промисловий комплекс, який до того ж був абсолютно ресурсомістким, адже поглинав більшість наявних виробничих ресурсів і концентрував у собі найкваліфікованіші кадри країни, на шкоду іншим секторам народного господарства [4, с. 216—218]. Зрозуміло, що в таких умовах сектори споживан­ня країн не мали належних засобів для свого ефективного відтво­рення, а це негативно впливало на тенденції і перспективи їх еко­номічного розвитку.

Водночас, як показує досвід, у період функціонування еконо­міки за соціалістичною моделлю надмірне державне втручання у розподіл фінансових ресурсів та, відповідно, інвестиційні процеси призвело до значних структурних деформацій, до яких фахівці відносять формування гіпертрофованого індустріального сегмен­та («переіндустріалізація») за рахунок споживчого, нарощування масштабів великих підприємств — не на користь малим і серед­нім; високого рівня капіталізації заощаджень із неефективним розподілом та використанням основних фондів тощо [5, с.

Трансформаційного спаду не вдалося уникнути жодній із пост- соціалістичних країн ЦСЄ, хоча масштаби і глибина трансформа­цій для кожної з них були специфічними Зокрема, загальний спад ВВП порівняно з 1989 р., піковим кризовим роком, для країн від­повідно становив: Албанія — 35 % (1991 р.), Польща — 14% (1991 р ), Чехія— 15% (1993 р.), Угорщина—18 % (1993 р.), Ру­мунія — 25 % (1992 р.) (рис. 9.1).

Тривалість періоду трансформаційного спаду була різною' у Польщі — 6 років, Угорщині — 10 р, Албанії — 11 р., Чехії — 11 р., Румунії — 21 р. (криза почалася раніше — із 1984 р ). Еко­номіка Болгарії до нинішнього часу не відновила рівня ВВП 1989 р Для порівняння, упродовж найсуворішої для високорозвинених держав світу економічної кризи 1929—1933 рр. — Великої депре­сії — загальне зменшення обсягів виробництва у Франції стано­вило 11 % (тривалість спаду була рівною трьом рокам), Німеччи­ні — 16 % (три роки спаду), Великобританії — 6 % (два роки спа­ду), США — 27 % (чотири роки спаду) [5, с. 5] Національна спе­цифіка трансформаційних спадів великою мірою була обумовлена особливостями самого перехідного періоду, серед яких учені на­зивають такі: дезінгеграційна криза, якою супроводжувалась за­гибель соціалізму, у тому числі розпад світової соціалістичної си­стеми, гривалість процесу формування нового класу власників як суб’єктів інвестування, відсутність грошового капіталу, накопи­чення якого вже в перехідний період уповільнювало формування промислового; масовий відплив накопиченого грошового капіта­лу за кордон, всезагальна криміналізація економічної діяльності [4, с.

Рис. 9.1. Динаміка ВВП v країнах ЦСЄ. 1980—2007 рр.

(рівень 1989 р. = 1.00)

Найменш болючі наслідки трансформації пережили Чехія, Польща, Угорщина, Словаччина, Словенія, Хорватія. Визначальні чинники, які пом’якшили період системних трансформацій у цих країнах, зводяться до таких. По-перше, соціалізм було нав’язано цим країнам іззовні, за наслідками Другої світової війни й уже з огляду на це такий суспільний лад не сприймався більшістю насе­лення. У цих країнах, окрім того, відносно нетривала історія соці­алізму, що сприяло меншій деструкції ринкового менталітету і кращій сприйнятливості населенням ринкових перетворень. По- друге, держави ЦСЄ упродовж Другої світової війни зазнали знач­но менших матеріальних і людських втрат порівняно з країнами колишнього CPCP. По-третє, у низці країн проринкові перетво­рення, направлені на подолання соціально-економічних протиріч соціалізму, досить послідовно проводилися ще за соціалізму (в Угорщині — з 1960-х рр., у Польщі — з 1980-х рр.). Набагато гір­ша ситуація щодо масштабів і глибини трансформаційного спаду спостерігалась на теренах пострадянського простору. Так, в Есто­нії найбільший спад ВВП спостерігався у 1997 р. і становив 33,6 % рівня 1989 р., у Латвії — 49,0 % (1995 р ), Литві — 43,9 % (1994 р), Росії — 39,8 % (1998 р ), Білорусі — 36,6 % (1995 р), Україні — 54,0 % (1999 р.), Молдові — 61,7 % (1999 р.), Вірменії — 50,1% (1993 р.), Азербайджані — 63,0% (1995 р), Грузії — 76,0 % (1994 р.) [6, с. 118].

Разом з там деякі відомі західні економісти ставлять під сумнів тезу відносно колапсу виробництва після краху комунізму. При цьому вчені виходять із тих міркувань, що статистичні дані щодо стану комуністичних і посткомуністичних економік недостовірні.

Трансформаційний спад на пострадянському' просторі відріз­нявся унікальними глибиною і масштабами, що пояснюється мно­жиною чинників, переважно суто радянського походження. Най- значимішими з них є такі.

— накопичення соціально-економічних суперечностей соціа­лізму протягом найбільш тривалої тут його історії;

— руйнування сформованого за три чверті століття єдиного народногосподарського комплексу в результаті розпаду CPCP;

— масова еміграція накопиченого в республіках CPCP грошо­вого капітал)' упродовж 1990-х рр., через вкрай несприятливий ін­вестиційний клімат;

— всезагальна і безпрецедентна серед постсошалі стичних країн криміналізація економічної діяльності;

— превалювання стихійних процесів у переділі власності, ак­тивна участь у них державних чиновників із числа колишньої пар­тійної номенклатури.

До цього переліку вчені додають також наявність великих сег­ментів економіки (ВПК, сировинна сфера, аграрний сектор), які в принципі повного мірою не підлягають лібералізації; тотальна ті- нізація економічної діяльності; протидія з боку впливових соціаль­них та опозиційних політичних сил упроваджуваним і координо­ваним з боку Заходу реформам; локальні конфлікти унаслідок на­ціонального сепаратизму; психологічна непідготовленість знач­них верств населення до труднощів ринкової лібералізації та реформ у соціальній сфері [8, с. 139]. Трансформаційні кризи у постсоціалістичних країнах Східної Європи супроводжувалися стагфляційними процесами, тотальним скороченням національно­го багатства, що виражалося у значному скороченні ВВП. У пост­радянських державах різкі й разючі соціально-економічні зміни призвели до всезагального збідніння населення, яке за своєю гли­биною порівнянне лише з післявоєнним періодом, до явної куль­турної деградації серед численних за своїм складом верств су­спільства.

Політика стабілізації перехідних економік Східної Європи ве­ликою мірою базувалася на постулатах так званого Вашингтонсь­кого консенсусу, який підкреслював особливу важливість з метою реформування лібералізації, приватизації та відкритості націо­нальних економічних систем, а також необхідності дотримання фінансової дисципліни. Однак, за твердженням відомого польсь­кого економіста Г Колодко, із самого початку цей підхід, який розроблявся для інших умов, інших економічних систем перехід­ного типу, не враховував низки важливих елементів, необхідних для здійснення системної перебудови, стабілізації і зростання. До них належать: інституцюнальне будівництво, удосконалення за­гального управління державним сектором, включаючи приватиза­цію і перегляд ролі держави в економіці, але не її повного відлу­чення [9]. Неправильними були припущення, що створювані рин­кові сили здатні швидко замінити уряд у сфері інституціональ- ного становлення, інвестицій у людський капітал, а також розвит­ку інфраструктури, які в результаті призвели до різкого економіч­ного спаду та зростання соціальної напруженості у суспільстві.

Погіршення соціально-економічної ситуації в регіоні, суцільні кризові явища зумовили прихід до влади в країнах ЦСЄ суспіль­них сил, які прагнули змінити економічну модель розвитку, ство­рити соціально орієнтовану ринкову економіку. На рубежі 1980— 1990-х рр. у цих країнах були прийняті національні плани та про­грами ринкової трансформації, які визначали основні напрями, шляхи, методи й етапи перетворень, наприклад: «Програма Анте Маркевича» у СФРЮ (J989 р.); «План Бальцеровича» у Польщі (1989 р.); «План Клауса» у Чехословаччині (1990 р ); «План Ку­пи» в Угорщині (1990 р.); «Короткий виклад стратегії, переходу до ринкової економіки» в Румунії (1990 р.); «Меморандум про еко­номічну політику Російської Федерації», підготовлений під керів­ництвом віце-прем’єра Є. Гайдара (1992 p.); «Програми економіч­них реформ та політики України» (1992 р.) та ін. Незважаючи на істотні розбіжності у визначенні та реалізації економічної політи­ки країнами для них характерні чимало спільних рис і особливос­тей, пов’язаних з подібністю завдань і цілей ринкових реформ. У науковій літературі часто оперують двома типами моделей транс­формації постсоціалісгичної економіки. Перша з них здобула на­зву «ліберальної, або шокової терапії», яка була реалізована Л. Бальцеровичем у Польщі. Другою моделлю реформування еко­номік постсоціашстичних країн Європи була «градуалістська стратегія», що пройшла досить успішну апробацію в Угорщині. Основною відмінністю градуалізму від «шокової терапії» була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення мінімаль­них соціальних стандартів.

У Польщі напередодні реформ переважало державне регулю­вання економіки, передусім його командно-адміністративні фор­ми. Автономія підприємств обмежувалася нормативами, адмініс­тративним розподілом чинників виробництва і фінансових ресур­сів. За такої системи недооцінювалися універсальні економічні за­кони (попиту й пропозиції, вартості тощо), не існувало об’єктив­них критерів ефективності виробництва, формування цін і заробіт­ної плати. Така модель управління економікою вела до помилко­вих стратегічних рішень, екстенсивного типу розвитку, переви­трат виробничих і людських ресурсів, породжувала явища суспіль­ного невдоволення, які у 1980 році переросли у відкритий протест робітників проти існуючої економічної політики.

Активне долучення Польщі до системних трансформаційних змін розпочалося на початку 1980-х рр. і пов’язується фахівцями зі створенням у 1980 р. масового політичного руху «Солідар­ність», який став каталізатором реформ у комуністичній країні. У 1981 р урядом були розроблені основні контури економічної ре­форми, які набули юридичного статусу закону з 1 січня 1982 р. Законом декларувалися принципи самоуправління, самофінансу­вання й автономії підприємств, що стало важливою засадою фор­мування у майбутньому ефективного ринкового механізму. У свою чергу, 1987 роком датується друга стадія економічних ре­форм національної економіки Польщі, результатом яких стало ви­знання рівноцінності трьох секторів економіки — державного, кооперативного і приватного Із 1989 р. Польща почала реалізову­вати програму радикальних реформ з розрахунком, що вона буде підтримана міжнародними фінансовими організаціями, передусім МВФ, та урядами високорозвинених держав світу. Відносний ус­піх розпочатих реформ дав змогу почати переговори з Паризьким клубом щодо списання частини боргу країни перед Заходом, що, у свою черіу, стало проявом довіри західної політичної та економіч­ної еліти до польської влади.

Політика економічних реформ у Польщі була направлена на перетворення планової економіки у ринкову. Як основні завдання процесу реформування визначалися такі три: перше — досягнення грошової та цінової стабільності як головного орієнтира ефектив­ності короткострокових заходів економічної політики; друге — глибока довгострокова структурна перебудова національної еко­номіки; третє — отримання міжнародної економічної допомоги та скорочення розмірів зовнішнього боргу, що було необхідно для полегшення ринкових трансформацій і виходу Польщі на міжна­родні фінансові ринки [12, с. 186]. Досягнення поставлених зав­дань потребувало належної політичної волі, багато часу, значних витрат ресурсів.

Грошова і цінова стабілізація задля контролю над гіперін­фляцією була направлена на формування ефективного грошово­го ринку та вирівнювання відносних ринкових цін. Жорсткі захо­ди, прийняті у сфері грошового обігу, такі як встановлення фік­сованого й уніфікованого обмінного курсу злотого відносно до­лара, обмеження зростання номінальної заробітної плати і до­ступу підприємств до кредитів уряду (елементи жорсткої фіскальної політики), були своєрідним антиінфляційним «яко­рем». Значна лібералізація цін та різке зменшення обсягів внут­рішніх субсидій, які супроводжувались стрибком інфляції у пе­рші місяці реформ, дали можливість суттєво нівелювати цінові диспропорції в економіці. Введення позитивної реальної ставки відсотка, яка встановлювалась під впливом попиту' і пропозиції, було першим кроком на шляху створення у Польщі ефективного грошового ринку.

Структурна перебудова економіки країни охоплювала такі три основні процеси: лібералізацію; суттєве розширення приватного сектору; формування інститутів ринкової економіки та розвиток інфраструктури. Лібералізація передбачала:

— у сфері торгівлі — ліквідацію імпортного та експортного ліцензування, уніфікацію обмінного курсу і вільну конвертова- ність валют, ліквідацію чи послаблення цінового контролю за ви­нятком продовольчих товарів і послуг;

— у сфері бізнесу — спрощення податкової системи та зни­ження ставок оподаткування для юридичних і фізичних осіб, ефек­тивніше застосування процедури банкрутства, а також ліквідацію бар’єрів входу та виходу на ринки.

Розширення приватного сектору передбачалось досягги через:

— надання різного роду підтримки створюваним приватним компаніям,

— швидкої приватизації;

— створення приватної банківської системи та умов для залу­чення міжнародного банківського капіталу

За роки реформ промисловість Польщі пройшла етап техноло­гічної і структурної модернізації. Через інтенсифікацію процесів приватизації, а також внутрішніх та іноземних капіталовкладень змінилася структура промислового виробництва за рахунок упро­вадження сучасних технологій; з’явилося багато нових або моди­фікованих виробів здебільшого через адаптування виробів, що ви­готовляються у розвинутих країнах. Підтримання надалі цього процесу структурної перебудови покладалося на удосконалення ринкових інституцій та інфраструктури ринку.

Формування ринкових інститутів та розвиток ринкової інфра­структури були необхідні для здійснення ефективної підтримки ринкових реформ і включали:

— заснування приватних фондових бірж та антимонопольяих органів;

— розвиток системи соціального страхування і ринку нерухо­мості;

— перерозподіл ресурсів із важкої промисловості до сфери по­слуг, виробництва споживчих товарів і цивільного будівництва.

Заходи щодо отримання міжнародної економічної допомоги та скорочення розмірів зовнішнього боргу передбачали тісніше співробітництво з міжнародними організаціями за такими напря­мами, як підготовка і реалізація реформ (технічна і фінансова до­помога), оптимізація зовнішнього боргу.

У цілому радикальність польських реформ полягала у прове­денні жорсткої фіскальної політики, здійсненні цілеспрямованих структурних реформ, головним чином через лібералізацію внут­рішньої та зовнішньої економічної діяльності, приватизацію дер­жавних підприємств. Польша стала першою з країн ЦСЄ, чия економічна програма була підтримана Міжнародним валютним фондом Роль МВФ при цьому полягала у фінансовій підтримці діяльності уряду Польщі, яка була направлена на досягнення означених цілей. Позитивним наслідком реформ був швидкий пе­рехід до ринкової економіки, негативним — надмірно висока «со­ціальна ціна» за ринкові реформи, яка проявилась у стрімкому розшаруванні населення країни. Різною мірою досвід Польщі на­магалися повторити в Румунії, Албанії, країнах Балтії, хоча пере­важно країни ЦСЄ тяжіли до еволюційної моделі розвитку.

В основу здійснення реформи за угорським зразком було по­кладено принцип поступовості (еволюційності), унаслідок чого Угорщина мала досить обнадійливі макроекономічні показники. Політична стабільність, передбачуваність політики, тривалий до­свід економічних реформ, що передували періоду трансформації, забезпечили Угорщині з самого початку сприятливий режим для надходження іноземних капіталів як основного фінансового дже­рела системних перетворень у країні. Так, ще у 1990 р. було при­йнято закон про встановлення цін, який обмежував до необхідно­го мінімуму сферу державного впливу на ціноутворення. Згодом, у 1991—1992 рр., було прийнято ще низку важливих законів за­гальнодержавного значення, щодо недобросовісної поведінки на ринку, про емісійний банк, фінансові інститути, банкрутство, при­ватизацію тощо. Тобто ще на початку трансформаційного періоду в Угорщині було створено правове поле та інституціональну сис­тему, у рамках і на основі яких здійснювалось становлення рин­кового господарства. Найважливішою рисою початкового періоду трансформації, на думку одного із фундаторів цієї моделі профе­сора Яноша Корнаї, було збереження у перші роки реформування економіки соціальних функцій держави

Досить показовий напрям реалізації ідей угорського градуа- лізму — боротьба з інфляцією, яка також мала притаманну їй специфіку. Важливою особливістю Угорщини стало те, шо на відміну від інших краі'н ЦСЄ вона лібералізувала ціни й заробіт­ну плату ще в соціалістичний період, а відтак при реформуван­ні своєї економіки у неї не виникло зайвих проблем із грошовою та ціновою стабілізацією. Найвищий рівень інфляції припав на 1991 рік, коли темпи зростання роздрібних цін становили 35 % і були зумовлені передусім зовнішніми чинниками, насамперед ко­лапсом торгівлі з країнами РЕВ, різким зростанням цін на енерго­носії та переорієнтацією виробництва на європейські ринки. До 2000 р. фактично завершилася в країні приватизація, яка також розпочалась ще задовго до системних перетворень, а пік процесу припав на 1995—1997 рр. Її відмітною рисою була переважна платність. Так, станом на 1994 р. ступінь приватизації державних підприємств становив близько 50 %, при цьому частка національ­ної приватної власності становила 25—30%, а іноземної — 15— 20 %. У 1995 р. було розпочато приватизацію енергетичного секто­ру, телекомунікаційного концерну, великих комерційних банків [14, с. 86]. Доходи від приватизації стали важливим джерелом по­повнення державної казни, скорочення зовнішнього боргу.

Отже, ще за соціалістичних часів Угорщина виділялася біль­шим, ніж інші країни ЦСЄ, лібералізмом зовнішніх економічних відносин, широким міжнародним співробітництвом і кооперацією, не обмежуючись при цьому лише зв’язками в межах РЕВ. Саме тому розпад соціалістичного табору дав змогу Угорщині з мен­шими, ніж в інших державах цього регіону, втратами вийти із трансформаційної кризи та зайняти чільне місце серед ПСКСЄ. Практичний угорський досвід системних трансформацій еволю­ційним шляхом і загалом основні ідеї градуалізму були викорис­тані також при реформуванні економіки Чехії, Словаччини, Сло­венії, Естонії, Латвії та Литви. Водночас у таких державах, як Албанія, Румунія, Болгарія, республіках колишньої Югославії, а також в Україні, Росії й Молдові, стабілізаційні програми мали у своїй основі як елементи «шокової терапії», так і «градуалізму».

Модель на основі «оксамитової революції» застосовувалась у Чехословаччиш (1 січня 1993 року держава розпалася на Чехію і Словаччину). Ця модель визначається поступовістю трансформу­вання і більш м’яким переходом від централізованого управління економікою до ринкового механізму. Початок радикальних соці­ально-економічних трансформацій у Чехословаччині датується січ­нем 1991 р. Процес реформування у країні, яка після тривалих ро­ків існування в умовах централізованої командно-адміністратив­ної системи господарювання потребувала суттєвих змін в еконо­мічній сфері, зокрема удосконалення господарського механізму, характеризувався чи не найбільшою послідовністю та швидкістю реалізації на теренах ЦСЄ Реформи, які були підтримані МВФ, передбачали лібералізацію цін і режиму торгівлі, введення конвер- тованості крони, дерегулювання діяльності підприємств. У країні було переорієнтовано зовнішню торгівлю зі Сходу на Захід, запо­чатковано широку програму масової приватизації. «Оксамитове розлучення» Чехії із Словаччиною, яка в межах колишньої Чехо- словаччини мала значно нижчий рівень соціально-економічного розвитку, дало змогу їй у відносно стислі терміни досягти знач­них успіхів у плані трансформації національної економіки, про що свідчать високі темпи економічного зростання в країні у на­ступні роки. Словаччина після роз’єднання з Чехією та утворення самостійної держави також почала реалізувати ідеї побудови еко­номічно розвинутої європейської країни, хоча й мала на цьому шляху значно більше труднощів, ніж її колишня союзниця.

У цілому складність реформування постсоціалістичної еко­номіки полягає в тому, що старі інструменти адміністративно- командного механізму управління в основному вже демонтовані, а нові, відповідні перехідній економіці, ще далеко не задіяні. Пе­рехідні форми економічних інструментів є складнішими для пі­знання, ніж класичні моделі, де всі складові уже сформувались і взаємодія між ними налагоджена. Однак усе це не враховувалось належним чином у різних транзитивних країнах і на різних етапах перехідного періоду. Тому й перехід від планової до ринкової економіки у постсоціалістичних країнах характеризувався (харак­теризується) вкрай суперечливими трансформаційними процеса­ми посилення державного регулювання економіки і, разом з тим, послаблення економічної ролі держави. З одного боку, як свідчить досвід, становлення ринку — це децентралізація, роздержавлення, які неодмінно передбачають зменшення участі держави в еконо­мічному житті суспільства. Однак, з другого боку, успішне запро­вадження економічних реформ потребує послідовної цілеспрямо­ваної, керівної ролі державних інститутів влади, що означає їхню перше важливі сть та незамінність для організації і координації гос­подарської діяльності.

В Україні та більшості інших пострадянських республік транс­формаційні моделі базувалися на еклектичному поєднанні різно­рідних елементів згаданих вище моделей, унаслідок чого великою мірою були втрачені їх позитивні елементи. Прискорена корпора- тизація державної власності обумовила її перехід до рук колиш­ньої номенклатури або кримінальних елементів. Ринкові реформи перетворилися на самоціль, поєднувалися з гіперінфляцією, спа­дом виробництва, суцільним зубожінням населення. Економічне зростання, яке почалося в Україні з 2000 р., мало кількісні, екстен­сивні ознаки і базувалося на попередній, існуючій у радянський період, матеріально-технічній базі, а будь-які спроби реформу­вання вітчизняної економіки й дотепер постійно натикаються на суб’єктивні чинники — ті чи інші політичні сили, які перебува­ють при владі, хоча за своїм функціональним призначенням по­винні займатися якісними економічними перетвореннями в дер­жаві. На жаль, в Україні, як ніде серед країн, що трансформу­ються, політичні чинники найбільшою мірою впливають на тен­денції, можливості і перспективи економічного розвитку.

Загалом досвід становлення ринкової економіки показує, що в тих країнах, де рівноправні і численні суб’єкти ринку отримують справжні ринкові свободи (держави ЦСЄ, Балтії), уже давно досяг­нуто фінансової стабілізації і розпочато якісне економічне зрос­тання. На відміну від них, в Україні, Росії, Білорусі та інших пост­радянських республіках, де держава часто і не виправдано вдаєть­ся до адміністративних методів регулювання економіки, цивілізо­вані ринкові перетворення лише розпочинаються, темпи інфляції прискорюються, а виробництво не має відповідних стимулів до розширеного відтворення, єдиний варіант забезпечення якісного економічного зростання — розбудова ефективних ринкових ме­тодів регулювання економічних процесів. На нинішньому етапі трансформації в усіх постсоціалістичних країнах на передній план поступово виступають ринкові інститути, серед яких визначальна роль відводиться таким, як банківська сфера, фінансові ринки, податкова система. Зрозуміло, що активізація таких ринкових ва­желів потребує особливої уваги з боку уряду країн, політичної во­лі, виважених тактики і стратегії реалізації.