9.1. СКЛАД, СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ПOCTCОЦІАЛICTИЧНИХ КРАІН ЗАХІДНОЇ Європи

Визначальні для нинішнього етапу становлення світового гос­подарства глобальні трансформації, які детермінують сучасний міжнародний поділ праці та обумовлюють диспозицію країн за рівнем науково-технічного, економічного розвитку, сприяють роз­будові висококонкурентних економічних систем регіонального і субрегіонального рівня, здатних перманентно нарощувати свій по­тенціал і забезпечувати високі життєві стандарти для населення.

Загальнопршгнятого підходу до виділення ПСКСЄ не існує, хоча до поширених критеріальних ознак їх диференціації фахівці відносять такі, як належність країни до колишнього соціалістич­ного табору, — відповідне її географічне положення, високий рі­вень індустріального (індустріально-аграрного) розвитку та осві­ченості населення. Усі країни цього макрорегіону трансформують національні економічні системи від командно-адміністративного (централізованого планового) до ринкового чи змішаного типу.

Виходячи з таких міркувань та керуючись існуючим на сьогод­ні складом регіональних груп Генеральної Асамблеї OOH¹, до постсоціалістичних країн Східної Європи необхідно відносній та­кі держави: Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Колишня югославська Республіка Македонія, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка, Хорватія, Чорногорія, пострадянські країни європейського регіону (Азер­байджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Рес­публіка Молдова, Російська Федерація, Україна).

Нинішні межі країн макрорегіону ПСКСЄ мають свою істо­ричну визначеність і були обумовлені свого часу розпадом Abct- ро-Угорської імперії в результаті Першої світової війни, важли­вими геополітичними змінами, які сталися після Другої світової війни, наслідками антикомуністичних «оксамитових» революцій 1989—1990 рр. тощо. Так, після Першої світової війни Польща і Чехословаччина отримали незалежність, а Югославія стала єди­ною цілісною державою. Після Другої світової війни увесь регіон

Класифікація східноєвропейських країн за складом регіональних груп Генеральної Асамблеї OOH не збігається з переліком країн Центральної та Східної Європи, за підхо­дом Міжнародного валютного фонду. До останнього офіційно включають 16 держав: Ал­банію, Болгарію, Боснію і Герцеговину, Естонію, колишню югославську Республіку Ма­кедонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Сербію, Словаччину, Туреччину, Угорщину, Чеську Республіку, Хорватію, Чорногорію.

ЦСЄ за згодою великих держав-переможниць став сферою особ­ливих інтересів колишнього Радянського Союзу, що й призвело до жорстких і системних змін у цих країнах. Утворена в 1949 р. Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) стала визначальним ін­ститутом планової соціалістичної інтеграції, а Варшавський дого­вір — гарантом її безпеки та ізоляції всього регіону від решти сві­ту. Основний розрахунок було зроблено на те, що світова система соціалізму швидко досягне феноменальних успіхів і переможе ка­піталізм в економічному змаганні.

У цілому, еволюцію економічного розвитку постсоціалістич- них країн Східної Європи у рамках першого блоку країн (ЦСЄ) фахівці розділяють на чотири етапи:

— перший етап (1950—1960-ті рр.) — швидке екстенсивне зростання, індустріалізація більшості країн регіону,

— другий етап (1970-ті рр.) — вичерпання чинників екстенсив­ного економічного зростання;

— третій етап (1980-ті рр.) — стагнація економіки, початок агонії та краху соціапістичної суспільної системи;

— четвертий етап (1990-ті рр. — поч. XXl ст.) — етап револю­ційних перетворень, спаду виробництва і переходу країн ЦСЄ на ринковий і демократичний шлях розвитку включно з їхнім всту­пом до складу ЄС [6, с. 443].

Протягом першого етапу в усіх без винятку країнах ЦСЄ спо­стерігалися високі темпи економічного зростання, які підкріп­лювалися директивними плановими завданнями. За основну мету економічних трансформацій ставилось укріплення економічного статусу регіону та його перетворення в надійного союзника для Радянського Союзу і тим самим формування чергового оплоту соціалізму При цьому значна роль відводилась CPCP як каталіза­тору соціально-економічних зрушень, ключовому донору еконо­мічної та науково-технічної допомоги. Так, за сприяння CPCP у країнах у цей період було побудовано близько 500 великих під­приємств, передано ним технічної документації на будівництво 22 тис. об’єктів. Практично всі наукові дослідження і прикладні розробки для промисловості цих країн проводилися у Радянсько­му Союзі і передавалися для них на пільгових умовах. Земельні реформи на селі, примусова колективізація сільського господар­ства (окрім Польщі та Югославії) підкріплювали процес соціа­лістичного будівництва.

До кінця 1960-х рр. у країнах ЦСЄ була розбудована централі­зована планова економіка Оптова торгівля замінена загальнодер­жавною системою матеріально-технічного постачання.

Другий етап економічного поступу країн ЦСЄ яскраво відоб­ражає вичерпання чинників швидкого економічного зростання на екстенсивній основі. Суттєво уповільнились темпи зростання економіки країн регіону. У цілому середньорічний приріст націо­нального доходу по всій її групі скоротився майже удвічі--------------------------------- ВІД

6,5 % у 1966—1970 рр. до 3,7 % упродовж 1976—1980 рр. У всіх країнах ЦСЄ продовжувалися структурні зрушення у напрямку зростання частки важкої промисловості Особливо ця тенденція проявилася в Угорщині, НДР, Польщі й Румунії, де важка про­мисловість займала 26 % сукупного промислового виробництва Швидкими темпами розвивалась також хімічна галузь. Водночас відсутність належного науково-технічного прогресу, екстенсивне поглинання ресурсів, зростання матеріало- та енергомісткості ви- робництва, зменшення фондовіддачі тощо стали першими симп­томами неефективності обраної моделі економічного розвитку.

З метою стимулювання ділової активності у країнах ЦСЄ їхні лідери були вимушені здійснити певне коригування економічного курсу, зокрема пом’якшення системи тотального планування ви­робництва, відхід від моделі надмірної індустріалізації на користь стимулювання сільського господарства та підвищення життєвого рівня населення. Особливо помітними стали структурні зрушення в Угорщині, де з кінця 1960-х та упродовж 1970-х рр. швидкими темпами змінювалася ситуація в економічній та соціальній сфе­рах, розгорнулось широке кооперативне і приватне будівництво, ринок насичувався якісними товарами На відміну від Угорщини, у Чехословаччині несприйняття цінностей соціалізму супрово­джувалось не тільки принциповою відмовою від неефективної со­ціалістичної моделі господарювання, а й тотальною несумісністю існуючих рівнів ефективності виробництва та життя населення, свободи особистості із сформованою командно-адміністративною системою, яка врешті-решт призвела до кривавих подій у серпні 1968 р. (так званої «празької весни»). Вочевидь, такий соціалізм не відбивав сподівань нації на забезпечення власного добробуту і тому не мав права на подальше існування. До кінця 1970-х рр. економічна динаміка у країнах регіону ще більше уповільнилась, чому не могли зарадити ані поставки сировини, ані кредити з боку CPCP.

Основними рисами третього етапу розвитку економіки ЦСЄ стали подальше уповільнення і стагнація економічного зростання, а згодом — крах соціалізму як історично невиправданої системи суспільного устрою. Так, за існуючими оцінками, середньорічні темпи зростання виробленого національного доходу вже у першій половині 1980-х рр. у всьому регіоні скоротились до 2,2 %, про­мислового виробництва — до 2,8 %, а капітальних вкладень — до 0,7% Особливо помітно економічні дисбаланси проявили себе у Польщі, де розпочалось абсолютне скорочення не лише капвкла­день, а й промислового виробництва, що вилилось згодом у гли­боку економічну кризу

Таким чином, практика економічного розвитку східноєвропей­ських країн показала, що концентрація в руках держави ресурсів та централізоване прийняття економічних рішень може бути до­сить ефективним в умовах наявності екстенсивних чинників зрос­тання і необхідності створення основних галузей промисловості, у стислі строки забезпечувати достатньо високі темпи зростання суспільного продукту. Проте така система неспроможна забезпе­чити інтенсивного зростання на основі науково-технічного про­гресу й запровадження науково-технічних досягнень безпосеред­ньо у виробництво, що означає її довгострокову неспроможність до нарощення виробничого потенціалу і підвищення життєвих стандартів.

Четвертий етап післявоєнного економічного розвитку країн ЦСЄ бере свій відлік з моменту їх виходу з економічної кризи й охоплює період реалізації національних моделей трансформації постсоціалістичної економіки. Економічне піднесення розпочало­ся з Польщі, до якої згодом долучилися й інші держави. Так, за показником ВВП Польща у 2002 р. вже перевищила рівень 1999 р. приблизно на 30 %, Угорщина — на 12 %, в цілому країни ЦСЄ на 4 %. Означені зміни супроводжувалися відповідними якісними трансформаціями: формуванням ринкової інфраструкіури та рин­кових інститутів, демократичного устрою, громадянського су­спільства, модернізацією економіки та менталітету нації в цілому.

Періодизацію новітнього етапу економічного розвитку постра­дянських східноєвропейських країн, упродовж якого держави — нинішні учасники СНД пройшли складний шлях свого розвитку, в цілому можна подати так:

I. Початок здійснення системних реформ (1991—1994 рр.) — характеризувався розривом сталих зв’язків, сировинною кризою, створенням ринкових інституцій, які виявилися неефективними у перехідній економіці. Мало місце нарощування падіння вироб­ництва, виникнення безробіття, посилення інфляції.

II. Застосування антикризових заходів (1995—1997 рр.) — да­ний етап відзначався рішучою боротьбою урядів країн СНД з інф­ляцією; посиленням фінансової дисципліни; кризою неплатежів; значним зростанням плати за житло та комунально-побутові по­слуги. Цьому періоду були притаманні посилення диспропорцій­ності у розвитку економіки і формування різних моделей госпо­дарства здебільшого неоліберального напрямку Саме тоді відбу­лося зміщення інвестиційної активності у двох спрямуваннях; у життєзабезпечувальні галузі економіки, такі як сільське господар­ство, фармацевтичну та легку промисловість; в експортні сектори національних економік, насамперед у нафтогазовидобувний комп­лекс та інші сировинні галузі.

III. лРосійська» криза економіки (] 998—1999 рр.) була про­явом тихоокеанської кризи і призвела до значного зниження купі­вельної спроможності населення, скочування на попередні транс­формаційні позиції в країнах, де намітилося економічне зрос­тання, банківської кризи, численних банкрутств та суттєвого ско­рочення імпорту. Водночас ця криза мала й позитивні наслідки: збільшився експорт з країн СНД до інших держав світу (переду­сім до ЄС та США), створилися умови для розвитку національно­го товаровиробника, який почав домінувати на внутрішніх продо­вольчих ринках, що створило належні умови для піднесення економіки у наступний період. Більшість гпдприємств-експорте- рів навчилися вміло захищати свої інтереси під час антидемпінго­вих розслідувань у СІЛА, Канаді, країнах ЄС, від чого потерпали на початку 1990-х років.

IV. Піднесення виробництва (з початку 2000 р.) характеризу­валося значним поліпшенням світової кон’юнктури попиту, особ­ливо на нафту, природний газ, продукцію металургійного комп­лексу і, частково, на продовольство. У цей час відбувається по­тужний вихід компаній СНД на конкурентні ринки ЄС та США, зменшення питомої ваги взаємної торгівлі, складаються сприят­ливі умови для покращення в них інвестиційного клімату [15, с 279—281].

Процесу ринкових реформ у державах колишнього CPCP при­таманні значні відмінності в концептуальних засадах та практиці їх здійснення — від намагань використати максимально лібера­лізовану модель стихійних перетворень на початковому етапі трансформації (Росія, частково — Україна) до збереження жорст­кої директивно-адміністративної моделі господарювання (Біло­русь) Водночас з огляду на ті чи інші геополітичні та історичні чинники, на пострадянському просторі швидко утвердилися й ін­тегрувалися у євроструктури та міжнародний економічний прос­тір загалом країни Прибалтики, що принципово можна вважати доказом наявності численних можливостей для здійснення швид­ких і високоефективних трансформаційних змін в усіх без винят­ку суспільних сферах.