ДЕРЖАВНИЙ ДИРИЖИЗМ — ПОЛІТИКА АКТИВНОГО ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ ФРАНЦІЇ

Дирижизм (dirigisme, від франц, diriger — управляти) — це узагальнене поняття для таких видів втручання в ринково- господарський процес, за допомогою яких держава частково або повністю ліквідує свободу децентралізованих рішень щодо цін, виробництва, споживання та інвестицій, причому це реалізується з орієнтацією на певні, типові для інтервенціоналізму^[V] цілі, які відповідно обгрунтовуються.

Форми дирижизму:

— централізоване інвестиційне регулювання;

— кількісні обмеження виробництва та торгівля;

— валютні обмеження;

—■ прямий контроль над цінами [І] (табл. 8.1).

Будь-яка з форм дирижизму запобігає можливостям отримува­ти важливу для прийняття рішень інформацію. Принципи реалі­зації політики дирижизму:

1. Принцип вибірковості — «привілейовані точки застосуван­ня сили, тобто точки, зони або полюси зростання».

2. Принцип погодженості — згода з економічними орієнтира­ми уряду всіх соціальних груп населення.

Таблиця 8.1

ВИДИ ЦІН ПРИ ДЕРЖАВНОМУ РЕГУЛЮВАННІ

Джерело: [2].

До 1946 р. досвіду планування в умовах ринку не було, тому виникла проблема: як поєднати ідею плану з ринковою економі­кою і демократією? Для цього були проголошені основні засад- ничі принципи:

— Франція була й залишається країною зі змішаною економі­кою, тобто в ній поєднувалися державний і приватний сектори.

— Країна повинна стати відкритою для міжнародної конкурен­ції на відміну від довоєнних років, коли Франція проводила вкрай протекціоністську зовнішньоторговельну політику.

— Французький план не повинен мати директивного характе­ру, тобто має бути індикативним, що надає економіці бажаного напряму, проте план не повинен обтяжувати підприємства.

— План має складатися не бюрократичним, не технічним спо­собом, не вузьким колом спеціалістів, а його слід розробляти за участю організацій підприємців, профспілок, представників усіх зацікавлених міністерств, адміністрацій, незалежних експертів зі світу науки [8, с. 553—557].

Організував розроблення першого плану у Франції створений в 1946 році Генеральний комісаріат плану — головний центр французької системи планування економіки. До його складу вхо­дять біля близько плановиків-професіоналів. Цей комітет склада­ється із вертикальних (галузевих) і горизонтальних (фінансових, економічних, регіональних) підрозділів, які взаємодіють з інши­ми урядовими відомствами, у тому числі з Міністерством фінан­сів та Комітетом статистики. Сам по собі Комісаріат не має вла­ди, але розробляє план, передає його на затвердження уряду і після прийняття спостерігає за його виконанням. За свої дії він відповідає перед прем’єром Франції.

Сучасний процес планування розвитку французької економіки складається з п’яти етапів:

І етап — перспективний аналіз чи прогноз (довгострокова перспектива від 5-ти років); визначення планових цілей і програ­мування глобальних економічних показників,

П етап — визначення довгострокових тенденцій, їх змін, дез- агрегація макроекономічних показників;

III етап — «стратегічні роздуми»:

— оцінювання сильних сторін економіки;

— оцінювання слабких сторін економіки;

ΓV етап — безпосереднє планування на 4—5 років;

V етап — цілі на середньостроковий період 5 років розбива­ються на підрозділи на рік, два [8, с. 554].

Крім того, у 1980-ті рр. відбулася децентралізація державного управління, регіони стали територіальними колективами з роз­ширеними повноваженнями, у тому числі функцією планування. Це дало змогу узгоджувати суспільну політику, яка враховує пріоритети держави й регіону, збільшувати фінансування, шо надходить з багатьох джерел, враховувати проблеми регіонів і відмінності в рівні їх розвитку. Однак децентралізація не означає повної свободи регіонів, має свої переваги й недоліки, оскіль­ки.

Політика активного державного регулювання економіки ґрун­тується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і держав­них інвестиціях з метою прискорення виконання запланованого, а не на авторитарному керівництві чи вмовлянні. Міністерство фінансів Франції — головне джерело фондів для інвестування в державний і приватний сектори економіки. У своїй більшості ці фонди переказуються через спеціальний фінансовий рахунок, що називається фондом соціально-економічного розвитку. Відсотко­ві ставки за позиками нижчі від тих, що мали б платити позичаль­ники на ринку. Податкові заохочення сприяють активізації такої діяльності, що узгоджується з цілями розробленого плану. Ска­жімо, фірми, які допомагають реалізувати заплановану програму регіонального розвитку, частково або повністю звільняються від податків. Державні інвестиції, фінансовані французьким урядом, становлять понад половину всіх інвестицій у промисловість Франції.

Французька модель економічного дирижизму уявлялась її твор­цям як симбіоз непланової, вільноринкової капіталістичної сис­теми та імперативної, або директивної, планової економіки. На відміну від радянської системи планування французькі плани ма­ли не обов’язковий, а рекомендований, чи індикативний, харак­тер.

Успішне виконання першого плану дало змогу в подальшому поширювати його на економіку всієї країни. Держсектор Франції об’єднував п’яту частину населення, зайнятого у промисловості, 2/3 — у науці, 50 % — у сфері нерухомості. Таке планування ре­гулювало зростання виробництва, споживання та інвестицій. Пла­ни не обов’язково мали період п’ять років. З початку 1960-х рр. у них стали з’являтися соціальні цілі та питання територіального розвитку. По мірі вдосконалення планування стали використову­ватися прогнози в системі національних підрахунків із форму­люванням завдань економічного зростання та розроблення сце­наріїв стану економіки в останній плановий рік, тобто формулю­вались пропорції, обсяги виробництва основних видів продукції, розглядалися соціальні показники — заробітна плата, соціальні допомоги тощо. З початку 1970-х рр у французькому плануванні все менше використовувались індикатори, які б мали вартісну основу. Індикативне планування створювало збалансований прог­ноз економічного розвитку країни для завершального планового періоду.

Спершу планування здійснювалось лише Генеральним комі­саріатом і в основному охоплювало суто технічні органи управ­ління, але з п’ятого (1966—1970 рр.) план став затверджуватися в парламенті, а процес розроблення ділився на етапи створен­ня схеми основних напрямів і безпосередньо плану. За допомо­гою державного планування, і передусім розподілу державних фінансів, уряд укріплював свою владу й отримував багато реаль­них важелів впливу на економіку: державні замовлення, кредиту­вання, контроль над цінами, інфляцією, регулювання податків тощо.

Націоналізація сконцентрувала «в руках» держави великі фі­нансові ресурси, найпотужніші енергетичні підприємства, що да­ло змогу через систему податкових пільг та вигідних кредитів сприяти концентрації промисловості і технічному переобладнан­ню великих підприємств.

Таблиця 8.2

HAIUOILViIbHi СЕІ’ЕДІІЬОСТРОКОВІ ІНДИКАТИВНІ ILIAHIIУ ФРАНЦІЇ

Продовження табл. 8.2

Продовження табл. 8.2

Закінчення табл. 8.2

Як відомо, в 1960—1980 рр. у Західній Європі формувалася європейська економічна спільнота (ЄЕС) і процеси світової кон’юнктури впливали на специфіку французького планування. Необхідність захисту внутрішніх товаровиробників викликала по­яву таких планів, як плани стабілізації, що повинні були встано­вити умови для збалансованого розвитку країни через зростання інфляції на світовому ринку.

Головною метою економічної політики 1970-х рр. стає регу­лювання коливань (недопущення спаду виробництва), а також стагфляції, оскільки традиційний національний план, інтегрую­чись з іншими країнами, втрачає своє значення. З середини 1980-х рр. він дає змогу дістати уявлення про стан економіки наприкінці завершального періоду, але не служить виконанню поставлених цілей економічного зростання. Все більшого поширення набува­ють програми, які мають звужений фронт дій і в основному охоп­люють державний сектор, бюджетні витрати, які необхідно спря­мовувати на оновлення основного капіталу.

У французькому державному втручанні виділяється кілька ета­пів: 1 етап — активне диригування (з 1 по 7 плани); 2 етап — від­хід державної політики від її початкових теоретичних позицій (i960—1970-ті рр ). Причина: участь Франції у створенні ЄЕС та відмова від традиційного протекціонізму.

Конвертованість валюти, зростання вільного руху капіталу та робочої сили суттєво ускладнювали політику дирижизму. Посту­пово посилювався вплив світової кон’юнктури на економіку краї­ни, що зменшувало можливості прогнозування тенденцій подаль­шого розвитку. Крім того, посилилися позиції великого капіта­лу, який усе меншою мірою був зацікавлений у державній регла­ментації. Кон’юнктурна політика дістала суттєву перевагу над політикою довгострокового зростання. Було все очевидніше, що концепція дирижизму, яка склалася в перші післявоєнні десяти­ліття, вже не відповідає інтересам великого французького капіта­лу, який значно зміцнив свої внутрішні та міжнародні позиції.

Слід зауважити, що наприкінці XX ст. процес модифікації тра­диційних моделей економіки охопив Західну Європу, яка відома своїми державними традиціями, все більшої популярності набу­вають різні варіації ліберальної моделі Крім того, оскільки Фран­ція є членом ЄС, вона змушена «коригувати» свою економічну політику з прийнятими спільними рішеннями.

Ila третьому етапі, з початку третього тисячоліття, розпочато розроблення нової економічної стратегії, яка була схвалена уря­дом у 2005 р Нова економічна стратегія спрямована на забезпе­чення конкурентоспроможних позицій держави у світовому гос­подарстві в умовах глобалізаційних зрушень. Серед основних на­прямів цієї програми можна виділити такі:

— формування і стимулювання розвитку інноваційного секто­ру французької економіки;

— реформа ринку праці з метою надання йому більшої гнуч­кості;

— захист національного капіталу від спроб поглинання закор­донними компаніями;

— розроблення та проведення нової податкової політики

Економічний стан Франції у XX ст. довів, що будь-яке адмініс­тративне втручання в процес формування цін у ринковій економі­ці призводить до порушення законів ціноутворення. Блокування цін на певний час усуває протиріччя у сфері обігу, але викликає протиріччя в сфері виробництва. Сьогодні втручання адмініст­рації в процес формування цін допускається у кризовій ситуації, за надзвичайних обставин, різких порушень ціноутворення тощо. У країні законодавчо визначені загальні принципи вільного ціно­утворення й основні умови, за яких вони можуть реально здійс­нюватися (наявність свободи вибору товару, послуги, продавця, наявність достовірної інформації про товар тощо).

Лібералізація цін не означає повного невтручання держави у процес ціноутворення. Перехід від політики прямого втручання на мікрорівні до системи глобального регулювання для економіки Франції є лише зміною форми втручання (від жорсткого «дири­жизму» до методів непрямого впливу) Проте за собою держава залишила право прямо регулювати ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги.

Державний сектор в економіці Франції включає галузі-моно- полісти (газова промисловість, електроенергетика, транспорт) і галузі, які працюють у режимі ринкової конкуренції (національні і комерційні банки, страхові компанії). У першому випадку держа­ва встановлює всі економічні параметри діяльності галузей-мо- нополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці, ціни на готову продукцію. У другому випадку держава мінімально впли­ває на економічні параметри діяльності цих галузей, стимулюючи іх до конкуренції з приватним сектором. Ця специфіка обумовила співвідношення між вільними цінами і цінами, що регулюються: приблизно 20 % цін регулюються державою, а 80 % перебувають у системі вільного ціноутворення.

Основним пріоритетом нового курсу є стимулювання розвитку наукомістких технологій та інноваційної сфери, її індустріалізації. Проте держава не відмовляється від своєї ролі «граючого трене­ра», вона, як і раніше, виконує функції організатора, координато­ра та головного інвестора в реалізацію великих національних про­ектів. Деякі дослідники вважають, що це свідчить про повернення до класичних принципів і методів дирижизму, з тією лише від­мінністю, шо замість «полюсів росту» обираються «полюси кон­куренції». Наприклад, протягом 2005 р. національне агентство до­сліджень опрацювало 5,3 тис. заявок на фінансування передових технологічних проектів. З них вибрали 105 проектів, які поклика­ні зберегти й посилити конкурентоспроможність країни на міжна­родній арені. У свою чергу, з цих проектів 67 отримали статус «полюсів конкуренції», до яких, зокрема, відносять такі:

— розвиток нанотехнологій для використання в електроніці, медицині, біосистемах;

— створення телекомунікаційних систем з підвищеним рівнем захисту інформації;

— біологічні дослідження, в тому числі створення нових вак­цин, нових методів хімічного аналізу та діагностики;

— інформатика, в тому числі розроблення складних захище­них систем управління комп’ютерними і телекомунікаційними системами;

— авіація і космонавтика, створення сучасних транспортних систем;

— медицина, фармакологія, розроблення нових методів ліку­вання.

Низка напрямків є новими для політики французького дирижиз­му. Це — інформатика, охорона здоров’я, фармацевтика. Фінан­сування таких проектів передбачається передусім за кошти, які можуть бути отримані за рахунок приватизації. Хоча економічна політика Франції й досі називається «дирижистською», втручання держави в економічні процеси значно послаблені. Проте порівня­но з іншими розвинутими країнами державний котроль над еко­номікою Франції досить суттєвий.

Основна, навіть подвійна, проблема дирижизму пов’язана з формуванням у виробників поняття спільного інтересу, а в дер­жавних чиновників — промислового і комерційного менталітету. З залежно від обставин існує ризик, що дирижизм призведе або до трансформації держави в колоніальне володіння великих приват­них підприємців, або до бюрократизації економічного життя, що не стимулюватиме зростання продуктивності національної еко­номіки. Певною мірою найважчий аспект дирижистських струк­тур часто пов’язаний із труднощами визначення оптимального співвідношення впливу державної влади і приватних інтересів у країнах з ринковою економікою (мінімум влади виключає со­ціальну справедливість, максимум влади перетворює державу на абсолютного монополіста).

Безумовно, як і будь-яка економічна модель, державний дири­жизм не позбавлений недоліків, серед яких основними є:

— «зарегульованість» економіки;

— нерідко заходи, здійснювані в дирижизм!, є неадекватними, вони формулюються (і це природно) суб’єктами, які є найслаб- шими у створеній структурі (промисловики — перед державою, дрібні підприємці — перед великими підприємствами тощо);

— в умовах нових технологій економічні процеси стають більш комплексними, а макроекономіка ускладнилася настільки, що перестала бути «прозорою» для централізованого управління,

— система жорсткого контролю за цінами з використанням принципу їх блокування робить ринок негнучким, стримує зрос­тання виробництва, конкуренції і на певному етапі обмежує віль­ний рух капіталу, праці, товарів і послуг. Крім того, контроль за цінами призводить до зростання імпорту, оскільки іноді вигідніше купувати товари за кордоном, ніж виробляти у Франції. Будь-яке адміністративне втручання в ціноутворення в ринковій економіці призводить до порушення законів ціноутворення Блокування цін на певний час усуває протиріччя у сфері обігу, але викликає про­тиріччя у сфері виробництва;

— високі норми відрахувань на підтримку системи соціально­го страхування призвели до того, що підприємствам стало неви­гідно створювати нові робочі місця, звідси і негнучкість фран­цузького ринку праці,

— великі масштаби державних інвестицій і соціальних втрат неминуче викличуть кризу державних фінансів;

— централізований перерозподіл не завжди буває ефективним,

— нерентабельність державних монополій може викликати інфляцію витрат.

Проте конкурентні переваги поданої моделі, їх ефективність, підтверджена практикою, можуть бути активно використані краї­нами з перехідною економікою. Зокрема, слід зауважити:

1. Дирижизм є одним із засобів мобілізації народного госпо­дарства для досягнення у найстисліші терміни конкретних цілей Ці цілі можуть бути дуже різними, організація економіки в період війни, зусилля для прискорення економічного зростання, досяг­нення повної зайнятості. Це може бути також прагнення знайти рівновагу між динамікою, пов’язаною з приватною ініціативою. прибутком, капіталістичними структурами, та бажанням привести цю діяльність у відповідність із загальними інтересами та забез­печити справедливу вигоду для всіх суб’єктів господарювання [З, с 579].

2. Дирижизм не ставить за мету соціалізм (і обов’язкову націо­налізацію), він прагне досягти лише деяких результатів соціалізму (єдності економічних рішень і соціальної справедливості), виклю­чаючи революційні зміни структури суспільства.

3. Дирижизм є ефективним методом реалізації соціально-еко­номічної політики держави й інструментом впливу на її функціо­нування.

4. Дирижизм здатний координувати дії рівноправних госпо­дарських суб’єктів.

Отже, модель державного дирижизму є сучасною, конкурент­ною, продуктивною моделлю економічної політики, що дає змогу координувати взаємодію усіх суб’єктів економічної діяльності, забезпечує високий рівень соціального захисту населення і є од­ним із оптимальних і ефективних інструментів для досягнення високих економічних показників у найстисліші терміни.

Контрольні запитання

1. Сутність державної о дирижизму та принципи його реалізації.

2. Передумови виникнення моделі державного дирижизму та його основні засадничі принципи.

3. Концепція «домінуючої економіки».

4. Концепція «гармонізованого зростання».

5. Концепція «всезагальної економіки».

6. Форми та інструменти державного дирижизму.

7. Особливості ціноутворення при державному регулюванні

8. Порівняльна характеристика французьких індикативних планів.

9. Специфіка французької моделі державного дирижизму.

10.Переваги та недоліки моделі економічного дирижизму.

Література

1. Анализ экономических систем: понятия теории хозяйственного по­рядка и по лип гч ее ко О экономики / Под общ. ред. А. Шюллера, Х.-Г. Крюс- сепьбсріз: пер. с нем. — M.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2006. — С. 110—1)2.

2. БєлєвцевМ. І., Петренко І. В., Прозорова І. В. Маркетингова ціно­ва політика: Навч. посіб. — K.: Центр навч. літератури, 2005. —332 с.

3. Бернар И., Колли Ж.-К. Толковый экономический п финансовый словарь. Французская, русская, английская, немецкая, испанская терми­нология: В 2-х т.; пер с франц. — M.: Междунар. отношения, 1994. — Т. 1, —784 с.

4. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. / За ред.: Ю. Г. Козака, В. В. Ковалевського, В. М. Осипова — З-те вид. перероб. та доп. — К.: Центр навч. літератури, 2007. — 544 с.

5. Карпенко В. Досвід регіонального планування у Франції (приклад з регіону Луари) // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 1. — С. 289—293.

6. Новейшая история стран Европы и Америки: XX век. Учеб, для студ. высш. учеб, заведений: В Зч. / Под ред. А. М. Родригеса и М. В. По­номарева — M: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001 — 336 с — (Ч. 2.: 1945—2000).

7. Островская Е. Франция: трудная дорога к модернизации // Совре­менная Европа. — 2003. — № 4. — С. 87—90.

8. Управління людськими ресурсами: філософські засади: Навч. по­сіб. / За ред. В. Г. Воронкової. — К.: ВД «Професіонал», 2006. — 576 с.