ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО ДИРИЖИЗМУ

У II половині XX ст. у Франції з найбільш відомих учених- економістів сформувалась так звана соціологічна, або інституці- онально-соцюлогічна, школа, основні ідеї якої використовували­ся в практиці державного регулювання економіки і стали базисом методу індикативного планування.

Не можна сказати, шо ідеї активного державного регулювання зародилися лише в XX ст. Деякі теоретики, зокрема сен-симо- ністи, німецький економіст Родбертус, ше на початку XIX ст, проповідували принципи керованої економіки, виходячи переду­сім з інтересів держави та моральних міркувань. Основними і за­гальними серед них були:

— визнання того, що економічна лібералізація приречена, оскільки вона стихійна, її закони аморальні, функціонування не­безпечне (циклічність криз), а результати несправедливі;

— розроблення альтернативних моделей керованої економіки, в якій держава є гарантом оптимального використання ресурсів та справедливого розподілу результатів виробництва, а також моральним критерієм стихійної гри економічних агентів.

За багатьма позиціями соціологічна школа примикає до одно­го з найвідоміших напрямів економічної науки XX ст. — інсти­туціоналізму, проте французький напрям викликає інтерес саме тому, шо розроблені в його рамках рекомендації соціального конт­ролю були використані на практиці.

Загальна теорія, запропонована її засновником Франсуа Пер- ру¹, складається з трьох основних частин:

1. Концепція «домінуючої економіки». Ринкова економіка у своєму первісному вигляді не виконує ролі регулятора рівноваги, навпаки, вона гарантує нерівність економічних суб’єктів, що ви­никає з різних причин: відмінності в розмірах виробництва і ка­піталу, різний ступінь інформованості про умови діяльності, на­явність або відсутність впливу на партнерів та конкурентів тошо. Головний результат цієї нерівності — існування домінуючих та підпорядкованих господарських одиниць.

* Псрру Франсуа (1903—1987 рр.) — французький економіст, провідний представ­ник інсгитуціонально-соціологічного напряму політичної економії. У своїх працях нама­гався розробити теорію сучасного капіталізму. З цією мстою пін обгрунтував концепцію «домінуючої економіки», з якої виводить принципи індикативно'о планування. Основна наукова праця «Економіка XX сі олі ї і я» (1961). менш вигідних умовах. У результаті цього економічне середови­ще деформується (наприклад, якщо в моделі досконалої конку­ренції кожна фірма діє самостійно, то в умовах деформації вона змушена під час прийняття рішень враховувати прямий або опо­середкований примус з боку домінуючої одиниці). У такому разі господарську одиницю вже не можна розглядати як самостійного ринкового гравця, скоріше вона вже є членом одного, системно організованого цілого, яке Ф. Перру назвав «макроодиницею».

Домінуючі макроодиниці є «полюсами зростання» в рамках національних господарських систем, які породжують «ефект аг­ломерації» (від лат. agglomero — приєдную; компактне скупчен­ня економічних агентів, об’єднаних у складну, багатокомпонент­ну’ динамічну систему з інтенсивними економічними взаємозв’яз­ками). Ними можуть бути і великі фірми, і галузі, і комплекси га­лузей, що через «ефект залучення» створюють цілі «зони розвит­ку» в регіоні або країні. Тому найважливішим завданням держав­ної економічної політики має стати створення таких «полюсів росту» і свідоме управління середовищем поширення ефекту. Однак треба враховувати той факт, що збалансоване зростання практично нездійсненне, тому політика зростання — це завжди політика нерівномірного зростання (незалежно від того, досяга­ється вона свідомо чи відбувається стихійно). Через це структур­на політика має бути вибірковою (селективною), а не глобальною (як у кейнсіанців). Крім того, вона має бути спрямована не на пристосування до існуючих структур, а на активне перетворення структур у бажаному напрямку.

Таким чином, логіка розвитку «домінуючої економіки» спо­нукає державу стати «центром прийняття рішень», який не по­збавляє підприємства самостійності повністю, але обмежує її. Зав­данням держави стає не лише проведення політики антицик- лічного регулювання, а й складання для всього народного госпо­дарства довгострокових програм розвитку, де реалізовувалися б усі національні інтереси в потрібних масштабах. Така політика називається політикою «гармонізованого зростання».

2. Концепція «гармонізованого зростання» має вказувати шля­хи і методи вдосконалення капіталістичного господарства за до­помогою державного регулювання. Така політика має відповіда­ти таким принципам. По-перше, максимізація валового реального продукту (шо є основою зростання добробуту суспільства і дже­релом економічного зростання) і мінімізація його коливань («згла­джування» циклічносп розвитку, стале зростання). По-друге, зменшення диспропорцій між окремими сферами господарства через гармонізацію структури економіки, що має сприяти най­більшому задоволенню особистих і суспільних потреб, а не по­роджувати дефіцит. По-третє, врахування того, що темпи еконо­мічного зростання мають відповідати наявній робочій силі, вироб­ничим потужностям, можливостям і бажанню інвестувати, наяв­ним кредитним ресурсам.

2. Концепція «всезагальної економіки», де описується суспіль­ство майбутнього, в якому виробництво здійснюється для кож­ної людини, відсутні бідність та насильство. В економіці вимозі максимальної ефективності (віддачі) підпорядковуватимуться не лише темпи зростання і структура виробництва, а й основні принципи організації господарства і суспільства, виражені в різ­них правових інститутах, «правилах життя», соціальних і полі­тичних режимах. Для капіталістичного господарства це означає передусім зміну природи прибутку, який стає не доходом від влас­ності, а винагородою за організаторські здібності та ділову іні­ціативу керівника підприємця. Зміна природи прибутку викличе і зміну психології підприємницької діяльності (бізнесмен керува­тиметься не лише особистими, а й суспільними інтересами) Держава в такій економіці посилює роль арбітра, який дотриму­ється загального блага. Суспільство буде зацікавлене створити такий тип господарства, в якому враховуватимуться передусім інтереси кожної людини, а не окремих особистостей чи соціаль­них груп.

3.3.