Трансформаційна економіка в контексті формаційного, цивілізаційного, постіндустріального, інституціонально-еволюційного підходів

Розгляд методологічних підходів до визначення механізмів трансформації економічної системи пов'язаний з уточненням са­мого поняття трансформації та найбільш близьких (у сучасній лі­тературі практично синонімічних) до нього понять — «перехід­ності» та «транзитивності».

Не ставлячи завдання однозначної деталізації такого розмежу­вання, слід відзначити деякі змістові особливості в термінологіч­них «варіаціях» на тему еволюції економічних систем (табл. 12).

Таблиця 12

ТЕРМІНОЛОГІЧНІ ТА ЗМІСТОВІ ОСОБЛИВОСТІ У ДЕЯКИХ ВИЗНАЧЕННЯХ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

Досліджуючи (навіть на філологічному та логічному рівні) тер­мінологічну та змістову специфіку в сучасних трактуваннях ево­люції економічних систем, з певною умовністю можна дійти, у крайньому разі, двох висновків. По-перше, визначеність суспіль­ної системи, що притаманна вітчизняним реаліям, скоріше слід трактувати з позицій трансформаційності, що і знаходить відо­браження в назві як самої праці, так і цього розділу. І, по-друге, в аналізі трансформаційної економічної системи достатньо рельєф­но виділяються чотири сучасних методологічних підходи — фор­маційний, цивілізаційний, постіндустріальний, інституціонально- еволюційний, кореспондування яких має результативність скорі­ше ефекту доповнення, ніж заміщення.

Хронологічно та історико-логічно теорію суспільно-економіч­ної формації К. Маркса (методологію формаційного підходу) слід розглядати як матеріалістичне «осистемлювання» цивілізаційного та еволюційного підходів до розуміння економічної історії, тобто не щось протилежне, замінне, а таке, що доповнює історико- економічну конкретизацію останніх.

Без сумніву, глибокі всесвітньо-історичні зміни в розвитку людської цивілізації, як зазначає А.

Але за всіх очевидних потреб у «нових парадигмах» суспільно- економічного розвитку, за влучною оцінкою М. Блауга, формацій­ний підхід продовжує жити. «Маркса ховали тисячу разів, але він супротивиться всякий раз, коли його намагаються відіслати в інте­лектуальне минуле... XX столітгя стало свідком енергійного бунту, спрямованого проти грандіозних філософських систем, таких як мар­ксизм, котрі намагаються пояснити суспільство в усіх його аспек­тах. Ми живемо у вік спеціалізації в галузі суспільних наук таким саме чином, що й у галузі технології. Але це і є обґрунтуванням причин, щоб вивчати Маркса. Що б не думали про кінцеву оцінку марксизму, треба мати достатньо слабкі розумові здібності, щоб не зацікавитися героїчною спробою Маркса дати узагальнене та сис­тематизоване тлумачення “законів руху капіталізму”» [21, с. 207].

Це «систематизоване тлумачення» К. Марксом формаційного підходу можна охопити трьома хрестоматійними (для підручни­ків «допостсоціалістичного» періоду) цитатами.

Перша [117, т. 13, с. 6—7]: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні необхідні виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних про­дуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому ґрун­тується юридична та політична надбудова та якому відповідають певні форми суспільної свідомості».

Друга [117, т.

Третя [117, т. 27, с. 402]: «...що ж таке суспільство, якою б не була його форма? Продукт взаємодії людей... Візьміть певний ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви отримаєте певну форму обміну та споживання. Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання, і ви отримаєте певний су­спільний лад, певну організацію сім’ї,...класів, тобто певне гро­мадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви отримаєте певний політичний устрій, який є лише офіційним виразом громадянського суспільства».

У найвідоміших висловах К. Маркса визначення змісту фор­маційного підходу достатньо прозоре, щоб зводити проблему трансформації в Марксовому баченні до чогось більш приклад­ного. Між тим, наприклад, у словнику сучасної економічної тео­рії Макміллана [180, с. 500] проблема трансформації розгляда­ється як «проблема марксистської економічної теорії, зміст якої становить виведення набору цін благ з їх вартості». 1 це тракту­вання Марксової теорії трансформації?

З іншого боку, в сучасних дослідженнях трансформаційних процесів поширеним є погляд, що формаційний підхід у принци­пі є «подоланим» загальноцивілізаційним, постіндустріальним та інституціонально-еволюційним. У певному розумінні така поста­новка питання може мати свої аргументи, але не викликає сумні­ву, що ці сучасні методологічні підходи, розвиваючись як антите­зи формаційному, в ньому ж і мають своє генетичне коріння. Тільки цивілізаційний підхід — як історично, так і за своїми сис­темними масштабами — може претендувати в теорії трансфор­мації на роль «генетичного лідера».

Сучасне розуміння соціокультурного розвитку в рамках ци- вілізаційного підходу передбачає кілька аспектів розгляду, що доповнюють один одного.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії іс­торії із середини XVIII ст.

На сьогодні ідея стадійності соціокультурного розвитку люд­ства цілком зберігає свою продуктивність та евристичний потен­ціал. Але саме виокремлення стадій, етапів чи формацій, як це здійснювалося не тільки у XVIII — XIX ст., а й протягом XX ст. представниками різних філософсько-наукових шкіл, потребує докорінного перегляду й оновлення. Це зумовлюється, по-перше, якісним збагаченням наших знань про історію людства, особливо ранніх періодів, а по-друге, впровадженням нових методологіч­них підходів. Уточнене розуміння стадійного розвитку людства має бути доповнене ще принаймні баченням його полілінійності та унікальності окремих цивілізаційних систем.

Ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства також має тривалу передісторію, але вперше у концептуально оформленому вигляді була висловлена К. Марксом за аналізу форм, що передували капіталістичному виробництву. На цій ста­дії як паралельні він розглядав азійський, античний та германсь­кий способи виробництва, протиставляючи на вищому рівні уза­гальнення (як і інші європейські автори XVll — XlX ст.) су­спільства східного й західного типів. З іншого боку, до цієї теми дещо пізніше підійшов М. Вебер, який пов'язав типи функціону­вання та еволюції окремих соціокультурних систем з певними ба­зовими щодо них релігійно-етичними засадами.

Як визначають автори фундаментальної праці «Пути и пере­путья современной цивилизации», висновки щодо періодизації і шляхів розвитку людства самі по собі дають лише загальні кон­тури бачення цивілізаційного процесу. Конкретне його моделю­вання припускає вирішення кола питань, пов’язаних у першу чергу з проблемами внутрішньої цілісності соціокультурних про­явів окремих цивілізацій і взаємодії (за поступової інтеграції) конкретних цивілізацій у синхронному і діахронному планах (чо­му особливу увагу приділяв А. Тойнбі). У такому контексті цивілі­зація розглядається як окрема, відносно автономна, як правило, поліетнічна соціокультурна система, що має свої просторово- часові виміри, базові духовно-культурні підстави і відносно стій­кі, довгострокові (інваріантні) структури економічних, суспільно- політичних і культурних форм.

Вона може бути визначена як автономна, поліетнічна, здатна до самоорганізації і саморозвитку соціокультурна система, харак­тер якої конкретизується через структури етнічних, соціальних, політичних, конфесіональних, субкультурних та інших спільних рис, котрі багато разів пересікаються і мають, як правило, склад­ну ієрархічну природу.

Стадійний та полілінійний підходи до історичного процесу вдало поєднуються. Працюючи у цих двох системах координат і використовуючи відповідний понятійний апарат, ми маємо мож­ливість зафіксувати й пояснити глобальні явища всесвітньої істо­рії та історії світової культури в їхніх основних, типізованих фор­мах. Але навіть поєднуючи парадигми стадійності та поліліній- ності, аналіз залишається ще на суто філософсько-історичному рівні, у сфері чистої теорії, далекої від емпіричних реалій. Тому, як визначає Ю. Павленко, аби наблизити загальні філософсько- історичні положення до реалій історії та культурології, необхідно ввести своєрідну теорію середнього рівня, а саме теорію цивілі- заційних систем, самодостатніх і відносно автономних соціоку- льтурних реалій як унікальних надетнічних феноменів, що мають свої чіткі позиції у просторі й часі.

Цивілізаційна складова розгляду соціокультурного розвитку людства має певні преваги перед стадійною та полілінійною. В історію як таку та в історію культури вноситься структурна дискретність, що значно конкретизує загальне бачення минулого й сучасного Історія моделюється як жива динамічна система са­морозвитку і взаємодії окремих соціокультурних систем. Останні мають свої часово-просторові координати й у своєму русі прохо­дять певні фази, у межах яких виразно засвідчується змістова та стилістична єдність розмаїття культурних форм. Розвиток кон­кретної цивілізації можна пов'язувати з розкриттям потенційних можливостей, що містяться в її базових культурних парадигмах, природа яких потребує дальшого з’ясування. Мінлива сталість системи таких архетипно-парадигмових форм і забезпечує внут­рішню єдність проявів окремої цивілізації.

У теорії цивілізації не заведено досліджувати її розвиток як внутрішній структурний процес, тим більше в аспекті соціальної енергетики, хоча після А. Тойнбі затвердився погляд на цивіліза-

цію як на соціальний організм зі своїм життєвим терміном і ста­діями розвитку.

Якоюсь мірою цей підхід аналогічний ідеї С. Хантінгтона про виділення «серцевинних держав» цивілізації. «Цивілізація... яв­ляє собою найширше культурне угруповання людей і найширше коло їхньої культурної ідентифікації — за винятком того, що вза­галі відрізняє людей від інших живих істот. Цивілізацію визна­чають і такі загальні об’єктивні елементи, як мова, історія, релі­гія, традиції, інститути і суб’єктивна самоідентифікація людей» [208, с. 43].

Отже, термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного й чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототож­нюють з поняттям «культура» (коли йдеться про китайську ци­вілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміють більш високий рівень роз­витку суспільства, який іде на зміну його вихідному стану (ва­рварству) і який пов’язаний з високим рівнем техніки й техно­логії. Але в усякому разі поняття «цивілізація» вживають для характеристики цілісності матеріальної й духовної життєдія­льності людей. З погляду цивілізаційного підходу під цивіліза­цією розуміється певне історичне утворення, відгалуження іс­торичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об’єднаних спільними ознаками.

Як свого часу переконливо обґрунтував А. Тойнбі, цивілізація як регіональна, визначена у просторі й часі саморозвитку надет- нічна соціокультурна система виступає оптимальною одиницею осмислення історичного та історично-культурного процесу. Вона водночас і достатньо широка (а як категорія — абстрактна) для оперування нею на філософському рівні, і достатньо конкретна, щоб бути співвіднесеною з емпіричними реаліями, вивчення яких здійснюється окремими соціальними науками і не останньою чергою — сучасною економічною теорією.

Загальні ідеї цивілізаційного підходу достатньо кореспонду­ються з теорією постіндустріального суспільства, яка дістає ши­роке визнання і поширення у західному світі. Ця теорія є сьогодні єдиною соціальною метатеорією, яка повною мірою сприйнята західною соціологічною традицією.

У суспільствознавстві став уже узвичаєним поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) ци­вілізації і нової, яка тільки формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформацій­ною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6—8 ти-

сяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу жит­тєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов’я­зана з появою машинного виробництва; інформаційна револю­ція, в яку вступають найрозвиненіші країни сучасності, є почат­ком нової цивілізації.

Теорія постіндустріального суспільства вживається у вузькому

' розумінні, коли безпосередньо досліджується третя, вища стадія

людської цивілізації, тобто саме постіндустріальне суспільство. У широкому розумінні ця теорія вивчає всі стадії цивілізаційного прогресу — доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну стадії, оскільки без широкого підходу не можна розкрити сут­ність постіндустріального суспільства, його витоки, принципи та суттєві риси.

? Концепції постіндустріального суспільства склалися в скіль­

ки-небудь завершеному вигляді в західній літературі лише в 1960-ті роки, хоч ціла низка їхніх ідей була передбачена вченими різних країн ще сторіччя тому. У другій половині XIX ст. в рам­ках марксистського напряму була не просто висунута, а обгрун­тована теза про необхідність переходу до «царства волі», що ле­жить «по той бік власне матеріального виробництва», де людина виконує переважно творчу діяльність і де «знято» індустріальну технологію. Перехід до творчої діяльності був осмислений як умова переходу в постекономічний простір, де «знімаються» економічні закономірності ринкового суспільства (хоч сам термін «постекономічне» тоді не вживався).

У XX ст. науково-технічна революція, інституціональні й со­ціально-економічні зміни також підвели багатьох авторів до ідеї генезису нової якості суспільного і технологічного розвитку, на порозі якого стоїть людство. Багато в чому ці ідеї перегукувались із концепціями глобалістів (починаючи з теорії ноосфери, вису­нутої В. І. Вернадським понад 50 років тому).

Скориставшись історіографічним оглядом постіндустріально­

го підходу [185, с. 9—12], маємо зазначити, що до кінця 1960-х — початку 1970-х років склалася приблизно така картина в дослі­дженні постекономічної реальності:

• Школи, що являють собою техніцистський напрямок, на­самперед теорії постіндустріального суспільства (Д. Белл, Г. Кан,

3. Бжезинський), а також (скоріше в 70-ті роки) антитехніцистсь- ка течія, напрям «катастрофізму» (Ж. Фурастьє, Р. Хейлбронер). J Ці течії за своєю парадигмою дуже близькі до теорій індустрі­

ального (Р. Арон, Ф. Перру) і нового індустріального (Д. Гел­брейт) суспільства.

h по

• Підхід, що акцентує увагу на стадіях зростання (У. Ростоу) і народженні суспільства, орієнтованого на пошук якості життя, що почасти перетинається з більш ранніми теоріями народного капіталізму (П. Дракер, Л. Келсо), держави загального добробуту (К. Болдуен, М. Лернеп та ін.), соціального ринкового господар­ства (Л. Ерхард починаючи з кінця сорокових) і соціал-демо- кратичних версій капіталізму.

• Концепції, що акцентують увагу на структурних зрушеннях чи народженні нових, особливо значущих технологій, наприклад, «суспільство послуг» (Ж. Фурастьє) чи ідеї «атомного століття» (пізніше — століття ери комп’ютерів, телекомунікацій і т. ін.).

• Школи, що тяжіють до аналізу глобальних проблем з виснов­ками про необхідність гуманізації й екологізації суспільного роз­витку, насамперед (у цей період) — Римський клуб.

• Зароджуються постіндустріальні соціалістичні течії, які роб­лять акцент на нездатності капіталізму розв’язати глобальні проб­леми (екології, війни і миру, гуманізації розвитку і т. п.) і репре­зентовані в цей період деякими вченими в рамках євромарксизму і «новими лівими» (Г. Маркузе).

• Дослідження в CPCP і східноєвропейських країнах представ­лені двома тенденціями: офіційною (дослідження HTP, автомати­зації і т. п.) і дуже змістовною «бічною галуззю» (дослідження культури і творчості, що лежать «по той бік» матеріального виробництва, змісту загальної творчої праці, вільного розвитку особистості як процесу творчості.

Починаючи з 1970 і до середини 1980 років відбувається низка видозмін у структурі постекономічних теорій.

У рамках техніцистських теорій поступово актуалізуються до­слідження конкретних проблем за загального падіння популярно­сті ідей постіндустріального (нового індустріального) суспільст­ва. З поворотом до неолібералізму і неоконсерватизму знижу­ється інтерес до теорій соціалізації капіталізму. Розробки ведуть­ся головним чином за окремими прикладними проблемами. Якіс­но нових ідей, схоже, не з'являється. Однак саме в цей період ак­тивізується розроблення проблем виробничих кооперативів і акціонерної власності працівників, поширюються напрацювання з теорії самоврядної фірми. Починають бурхливо розвиватися тео­рії «інформаційного» (комп’ютерного, електронного) суспільства (століття, епохи). Це праці Ж.-Ж. Серван-Шрайбера, И. Масуда, Дж. Незбита, почасти — О. Тоффлера.

Наприкінці 80-х років у рамках постіндустріального підходу увага починає концентруватися на дослідженнях деяких нових

феноменів, до яких належать, зокрема, ті чи інші зміни в тех­нології (мініатюризація плюс уже згадувана інформатизація і комп’ютеризація, телекомунікації як особливо важлива частина інфраструктури економіки), нова якість інститутів (гнучкість кор­порацій, дрібний бізнес), соціальної структури й організації (ін­дивідуалізація, гнучкість, десинхронізація, інтелектуалізація і т. ін.) людини і її праці. Глобалісти з царини загальних проблем усе більше зосереджують свої дослідження на окремих глобальних проблемах; найпопулярнішими стають праці з проблеми екології і глобальної нерівноваги, а також перенаселення.

У 1990-ті роки складається дещо інша картина основних течій постіндустріальної теорії.

Техніцистські теорії у вузькому розумінні майже остаточно втрачають свою популярність. Однак тут стійко фігурує низка досліджень, пов’язаних із закономірностями, тенденціями, прогнозами науково-технічного прогресу і технологічних зру­шень.

Теорії соціалізації капіталізму втрачають популярність; роз­виваються, скоріше, прикладні дослідження. Серед них дослі­дження в галузі демократизації відносин власності і керування, нових форм (що виникають під впливом зростання інформацій­них технологій, глобалізації) організації і стимулювання діяльно­сті (особливо інноваційної), зайнятості тощо.

Відносно новою течією стають численні праці з проблем нега­тивних наслідків, викликаних розвитком сучасних постіндустрі- альних тенденцій.

Особливої ваги набувають теорії інформаційного суспільства, «суспільства знань» і т. ін. Швидко збільшується кількість праць з випереджанням досліджень зі спеціальних проблем. Тут наразі зосереджений основний шар інформації, корисної для дослі­дження суті постекономічного світу.

Узагальнюючи історіографічний огляд еволюції постекономіч- них тенденцій, А. Бузгалін наводить таку таблицю [185, с. 14].

На думку автора наведеної схеми, тенденції 1980—1990 рр. пов’язані з деталізацією постіндустріальної проблематики. Та­ка ситуація змушує припустити можливість нових спроб вису­вання фундаментальних теорій постіндустріального суспіль­ства.

Дещо під іншим кутом зору проблеми трансформації розгля­даються в рамках інституціонально-еволюційного підходу. Рефе­ративний виклад цього підходу (перш за все Д. Норт) [136, с. 14—15] може бути зведений до таких тез.

Таблиця 13

ЕВОЛЮЦІЯ В ДОСЛІДЖЕННІ ПОСТЕКОНОМІЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

1. Головна роль інституту в суспільстві полягає в тому, щоб змен­шити невизначеність через установлення постійної (але не обов'яз­ково ефективної) структури людської взаємодії. Однак стабільність інститутів у жодному разі не суперечить тому факту, що вони змі­нюються. Усі інститути — від звичаїв, кодексів і норм поведінки до статутного і загального права та контрактів між індивідами — по­ступово змінюються, а тому безперервно змінюють доступні варіа­нти вибору. Наростання таких змін може бути настільки повільне й незначне, що помітити їх може хіба що історик, хоч ми живемо у світі, де швидкість інституційної зміни очевидна.

2. Інституційна зміна — це складний процес; наростання змін може бути наслідком зміни правил, неофіційних обмежень, харак­теру та ефективності додержання правил. Мало того, зазвичай ін­ститути змінюються поступово, а не раптово. Те, як і чому вони змінюються поступово і навіть чому раптові зміни (як-от рево­люція або завоювання) ніколи не бувають стрибкоподібними, є наслідком прив’язаності неофіційних обмежень до суспільств. Хоч офіційні правила можуть змінитись унаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, пов’язані зі зви­чаями, традиціями та кодексами поведінки, набагато менше під­даються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обме­ження не тільки пов’язують минуле із сучасним і майбутнім, але й дають ключ до пояснення шляху історичної зміни.

3. Найважча загадка людської історії полягає в тому, як поясни­ти величезне розходження шляхів історичної зміни. Яким чином суспільства розійшлися? Чим пояснити їх такі відмітні особливості функціонування? Таке розходження стає ще більш відчутним, як­що спиратися на стандартну неокласичну теорію, згідно з якою у тривалому процесі обміну товарами, послугами і виробничими факторами різні економіки поступово наблизяться одна до одної. Хоч є фактом певне зближення між передовими промисловими державами, головною рисою останніх десяти тисяч років історії є те, що людство розділилося на різні релігійні, етнічні, культурні, політичні та економічні суспільства, а різниця між багатими і бід­ними, розвинутими і нерозвинутими націями тепер іще більша, а може, й набагато більша, ніж раніше. Чим пояснити таке розхо­дження? Важливо також установити, які умови ведуть до дальшо­го зближення, а які — породжують розбіжності?

4. До цієї проблеми додається інша. Чим можна пояснити іс­нування суспільств, які перебувають у тривалому застої або ціл­ковитому занепаді економічного добробуту?

Інакше кажучи, інститути визначають функціонування еконо­мік, але що створює ефективні інститути? Безперечно, існування відносно продуктивних інститутів де-небудь у світі та недорогої інформації про відповідні особливості їхнього функціонування — потужний стимул до зміни для економік з поганими показниками функціонування.

Але чи можемо ми сказати щось загальне про сили, що приве­дуть до таких змін? Як здатність конкретних інституційних засад збільшувати прибутки змінює свою додатну позначку на від’ємну?

Неофіційні обмеження беруть свій початок у передаванні цін­ностей засобами культури, у розширенні й застосуванні офіцій­них правил для розв’язання конкретних проблем обміну, у вирі­шенні завдань безпосередньої координації. Загалом вони мають всеосяжний вплив на інститутивну структуру. Ефективні традиції сумлінної праці, честі і гідності просто знижують трансакційні витрати й уможливлюють складний продуктивний обмін. Такі традиції знаходять підтримку у відповідних ідеологіях. Звідки беруться ці ідеології і як вони змінюються? Суб’єктивні уявлення учасників не тільки виводяться з культури, але постійно зміню­ються під впливом досвіду, що проходить через фільтр (визначе­ний культурою) понятійних побудов. Тому докорінні зміни від­носних цін поступово змінюють норми та ідеології тим швидше, чим нижчі інформаційні витрати.

5. Ефективні інституції прищеплюються в державі, якій при­таманні стимули до створення та забезпечення прав власності. Однак важко або майже неможливо змоделювати такий держав­ний лад за допомогою учасників, що прагнуть максимізації ба­гатства і не стримуються іншими міркуваннями. Не випадково, що економічні моделі державного ладу, розвинуті в науковій лі­тературі з питань суспільного вибору, роблять з держави щось схоже на мафію. Тоді держава стає нічим іншим, як машиною для перерозподілу багатства і доходу. Тепер не треба далеко хо­дити, щоб побачити держави з такими особливостями. Але тра­диційна наукова література з питань суспільного вибору— це ще не останнє слово. Багато важать неофіційні обмеження. Треба набагато більше дізнатися про похідні від культури норми пове­дінки і про їхню взаємодію з офіційними правилами, для того щоб отримати точніші відповіді на поставлені запитання.

6. Застосувавши неокласичну теорію до історії, історики еко­номіки змогли з користю для науки зосередити свою увагу на ва­ріантах вибору та обмеженнях. Це означає, що з’явилася можли­вість зрозуміти, які обмеження визначають і скорочують сукуп­ність варіантів вибору. Однак ці обмеження продиктовані не об­меженістю людської організації, а технологією та доходом. Але навіть технологія, принаймні в рамках неокласичної теорії, зав­жди була зовнішнім чинником і тому ніколи не стане складовою частиною теорії. Хоч історії технології та її зв’язку з функціону­ванням економіки присвячено чимало важливих наукових праць, по суті, вона залишилася поза рамками визнаної теорії. Виняток становить теорія Карла Маркса, який пов’язав технологічну зміну з інститутами. Ранні розробки Маркса про виробничі сили (під ними він розумів стан технології) і виробничі відносини (людські організації і особливо права власності) — це перші зусилля, спря­мовані на поєднання технологічних можливостей та обмежень з можливостями та обмеженнями людської організації.

Без сумніву, кількість тез, якими можна охопити зміст інсти- туціонально-еволюційної теорії (навіть, скоріше, від Платона, ніж від Д. Норта), значно ширша. Але спроба Д. Норта, «не від- кидаючи» формаційний підхід К. Маркса, «занурити» його в ба­чення еволюції не виглядає достатньо переконливою.

Легко декларувати, що «...Марксова теорія мала утопічне за­кінчення (хоча сили зла продовжують постачати історикові марк­сизму силу-силенну негідників), тоді як інституційний аналіз у нашому дослідженні не дає гарантії на досягнення щасливого кін­ця» [136, с. 169]. Легко декларувати, що докліометричні історики економіки також ставили технологію на передній план, що уяв­лення про Промислову революцію як про великий вододіл у люд­ській історії ґрунтується на факті нерівномірного темпу техноло­гічної зміни у вісімнадцятому столітті. Таке уявлення робить з технології творця людського добробуту і постулює, що дорога до утопічного суспільства — це просто історія збільшення вироб­ничої потужності.

Але спроба з цього робити висновок, що «марксистська теорія хибна, бо вимагає докорінної зміни людської поведінки для досяг­нення результатів, а ми не маємо свідчень про таку зміну» [136, с. 169], виглядає, мабуть, занадто категоричною.

Очевидні розбіжності у визначенні змісту трансформаційної економіки з позицій формаційного, цивілізаційного, постіндустріа- льного, інституціонально-еволюційного підходів пов’язані, можли­во, і з тим, що в рамках цих підходів основна увага зосереджується, скоріше, не на еволюції економічної системи як цілісності, а на іс­торичних змінах у структурі її певних підсистем (рис. 26).

Певна умовність «прив’язки» сучасних трансформаційних підходів до визначених у розд. 2 підсистем економічної системи не скасовує того, що для формаційного підходу зміна домінант у факторній структурі економіки призводить до змін у суб’єктній підсистемі; у рамках цивілізаційного підходу інституціональні зміни є лише іншим виразом та підґрунтям змін цивілізаційних структуроутворень; для постіндустріальної парадигми факторні зрушення є лише тільки виміром, зміною домінант у відтворюва- явному процесі; інституціонально-еволюційний підхід до аналізу трансформаційної економіки передбачає розгляд впливу інститу- ціональних змін на можливості та ефективність макроекономіч- ного відтворення.

Рис. 26. Зосередженість трансформаційних підходів на аналізі змін окремих підсистем

Більш предметно розбіжності та можливості «накладання» підходів до аналізу трансформаційної економіки можна конкре­тизувати за допомогою табл. 14.

Навіть поверховий огляд специфіки змісту трансформаційної економічної системи в контексті найбільш відомих підходів до її визначення дає підстави стверджувати таке:

По-перше, «постформаційні» парадигми, як уже відзначалося, мають, скоріше, потенціал ефекту «доповнення», ніж «заміщення».

По-друге, зв’язок формаційного та постформаційних підходів виглядає досить щільним, щоб відносити перший до «відпрацьо­ваного минулого».

По-третє, розбіжності між цивілізаційним та постіндустрі- альним підходами як у методологічному, так і в конкретно- прикладному розумінні не можуть не викликати сумнівів щодо їх ототожнення.

По-четверте, сучасна «заангажованість» інституціонально- еволюційного підходу може мати підстави для аналізу відносно короткострокового періоду, в якому перебувають країни постсо- ціалістичного простору, але потенціалом фундаментальності, притаманним аналізу трансформаційних процесів у довгостроко­вому вимірі цей підхід навряд чи може «перекрити» здобутки ін­ших підходів, що розглядаються.

Таблиця 14

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМАЦІЙНОГО, ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО, ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО,

ІНСТИТУЦЮНАЛЬНО-ЕВОЛЮЦІЙНОГО ПІДХОДІВ

3.2.