Основні розбіжності між ф'ючерсними і форвардними контрактами

Аналізуючи всі відмінності, автор вважає, що основним являться те, що ф'ючерс може бути об'єктом тільки біржової торгівлі, в той час як форвардні контракти вільно укладаються між суб'єктами господарювання. Так, українські законодавчі норми визначають емітента ф'ючерса: створену фондовою (товарною) біржею або ТИС клірингово-розрахункову палату чи розрахунково-кліринговий банк, який зареєстрований ДКЦПФБ.

Використання форвардних і ф'ючерсних контрактів, як інструментів хеджування, має свої переваги і недоліки. Так, своєчасність і повнота розрахунків за ф'ючерсними контрактами гарантується тією біржею (а точніше - розрахунковою палатою), на якій укладена угода. Як наслідок, контрагенти не несуть кредитного ризику, що збільшує ефективність хеджування. Недоліком ф'ючерсів являється їхня обмежена гнучкість у відношенні термінів і інших умов контрактів. Крім того, об'єктом (базисним активом) ф'ючерсних контрактів завжди виступають стандартизовані товари (наприклад, пшениця певного сорту). Таким чином, хеджер не завжди може знайти контракт, який цілком відповідав би його потребам.

На відміну від ф'ючерсів, форвардні контракти дають значно більшу свободу вибору: сторони самі визначають умови і мають можливість укласти угоду, яка відповідає їх інтересам.

Розглядаючи опціони, відзначимо, що виділяють опціони на покупку (call) і опціони на продаж (put). Достоїнством опціонів у порівнянні з ф'ючерсами являються менші початкові витрати при здійсненні угоди. Так, покупець опціону повинен сплатити лише премію, котра часто складає незначну частку хеджуємого активу. Навпроти, продавець опціону при укладанні угоди одержує премію, сплачену покупцем. Недоліком опціонів є збитки, які може нести їх продавець. Разом із тим, при захисті від фінансових ризиків дана обставина не відіграє істотної ролі, тому що хеджування купівлею опціонів забезпечує значно більш високий рівень захищеності, чим хеджування продажем опціонів.

Аналізуючи свопи, відмітимо, що найбільш розповсюдженими видами являються валютний і відсотковий. Відсотковий своп являє собою заміну зобов'язань по сплаті відсотків, обчислювальних на основі плаваючої відсоткової ставки, на зобов'язання по виплаті фіксованих відсотків. Відповідно до валютного свопу грошовій потік, деномінований в одній валюті, заміняється грошовим потоком в іншій валюті [102].

Важливим достоїнством свопів являється те, що у операцій з ними практично відсутні обмеження, властиві ринкам ф'ючерсів і біржових опціонів. Так, сторони по свопу довільно встановлюють його параметри і терміни закінчення зобов'язань, керуючись винятково своїми потребами.

Істотним недоліком свопів являється їхній позабіржовий характер і виникаючі внаслідок цього ризики невиконання контрагентом своїх зобов'язань. У цьому зв'язку автор вважає, що на українському фінансовому ринку свопи поки не знайшли широкого застосування і їх використання при захисті підприємства від фінансового ризику не доцільно, проте своп може бути важливим інструментом внутрішньофірмового планування управління активами і структурою капіталу. Разом із тим, по мірі розвитку українських фінансових ринків і зміцнення фінансового стану підприємств різних галузей промисловості сфера застосування свопів буде, на думку автора, неухильно розширюватися.

Дослідження сучасних тенденцій розвитку українського ринку кредитних деривативів дозволяє зробити висновок про актуальність використання ф'ючерсів і опціонів при управлінні фінансовими ризиками підприємств, у значній мірі їхні переваги можуть бути використані в сегменті сільськогосподарської продукції і продукції видобувних галузей, а переваги свопів - на валютному ринку.

Жоден із розглянутих інструментів хеджування не може цілком забезпечити повне усунення ризику, тому що будь-який процес захисту сам по собі може породжувати певні ризики, причому вони мінімізуються пропорційно збільшенню надійності механізму розрахунків. Тому автор вважає, що пріоритетними для підприємства повинні бути інструменти біржової торгівлі, гарантом по розрахунках яких виступає біржа.

Коли мова йде про хеджування, то мається на увазі, насамперед, мета угоди, а не застосовувані інструменти, тому що ті ж самі інструменти використовуються і хеджером, і спекулянтом, але хеджер укладає угоду з метою зниження ризику, пов'язаного з можливим рухом ціни, а спекулянт приймає на себе цей ризик, розраховуючи на сприятливий для нього результат. У цьому зв'язку автор вважає доцільним розгляд процесу хеджування стосовно до хеджерів, які захищають себе від цінового ризику, використовуючи фьючерсні контракти.

Стратегії хеджування, які рекомендуються дослідниками в більшості випадків захищають від цінового ризику і орієнтовані або на первинних виробників (найчастіше на підприємства сировинних галузей), або на кінцевих споживачів якого-небудь активу. Світова практика дозволяє виділити серед стратегій хеджування, які застосовуються підприємствами

експортерами/імпортерами, декілька найбільш розповсюджених стратегій.

Перша стратегія полягає в тім, що хеджування здійснюється тільки при дуже сильних позитивних для бізнесу змінах ціни активу (зміна в межах 30%), а в інших випадках хеджування не здійснюється.

Друга стратегія припускає, що хеджування здійснюється за 1-5 днів від очікуваної купівлі-постачання товару, при цьому обсяг постачання був уже відомий протягом кварталу - ця стратегія близька до незахеджованої.

Перші дві стратегії дозволяють реалізовуватися великій прибутковості, але зі значними втратами.

Третя стратегія ультра-консервативна, відповідно до якої хеджування здійснюється відразу при одержанні інформації про обсяг і час купівлі/продажу товару. У цьому випадку прибутковість стабілізується, однак виключається можливість використання позитивних змін цін на товар на ринку.

Найменш поширена четверта стратегія хеджування методом середньої ціни. Ця стратегія припускає поділ періоду хеджування на кілька інтервалів (наприклад, 1 день), у кожен такий інтервал здійснюється закупівля для імпорту (або продаж для експорту) певної кількості ф'ючерсів, еквівалентної середній кількості закуповуваного або продаваного товару за період. Ця стратегія ризикова, бо фіксація цін може відбутися на непривабливому для підприємства рівні.

Для хеджера процедура хеджування пов’язана з витратами, які складаються з:

1) комісійної винагороди біржі, на якій продається/купується ф'ючерс;

2) комісійної винагороди брокера;

3) застави (первісної маржі), яка повинна бути внесена для забезпечення відкриття ф'ючерсної позиції;

5) варіаційної маржі, яка списується при прямуванні ринку в напрямку, протилежному відкритої ф'ючерсної позиції (тобто при падінні ринку у випадку покупки ф'ючерса і навпаки).

Перші три види витрат являються прямими витратами, і, як правило, прямо пропорційні кількості обсягові куплених або проданих деривативів, виключенням є комісійні, котрі можуть бути прив'язані до кількості угод.

Специфічним видом витрат є варіаційна маржа, що являє собою суму, яка нараховується у випадку, якщо ринок рухається в напрямку відкритої ф'ючерсної позиції і списується при протилежному розвитку ситуації. При цьому розмір варіаційної маржі прямо пропорційний руху ціни.

За правилами, однаковими на всіх біржах, варіаційна маржа розраховується і нараховується (списується) наприкінці кожного торгового дня. У тому випадку, якщо на рахунку учасника торгів немає достатніх коштів для оплати варіаційної маржі, його позиції підлягають примусовому закриттю. Дана обставина обумовлює необхідність підтримки учасниками ф'ючерсних торгів грошових резервів на біржовому рахунку для покриття несприятливих цінових коливань.

Специфіка варіаційної маржі полягає в тім, що вона може як нараховуватися, так і списуватися в залежності від результатів торгів. У цьому зв'язку її не можна однозначно віднести до прямих витрат на хеджування. Разом із тим, задача хеджера складається в захисті від ризику, пов'язаного з несприятливим рухом ціни активу. У тому випадку, якщо ризик реалізується, хеджер несе втрати по базовому активі, але компенсує їх за рахунок нарахованої йому варіаційної маржі по ф'ючерсу. Якщо ризик не реалізується, підсумковий фінансовий результат операції залишається тим же (виграш по базовому активі компенсується втратами по ф'ючерсу), але підприємство повинне буде постійно платити варіаційну маржу, а значить нести витрати, пов'язані з відволіканням цих коштів з обігу (або з їх запозиченням) [179].

Зазначені особливості дозволяють зробити висновок про те, що найбільш ефективне хеджування повинно базуватися на прогнозі зміни ринкових цін.

Визначальним моментом при оцінці ступеня розвитку хеджування на Україні являється існування повноцінного товарного і фінансового ринку з розвитою інфраструктурою - біржами, які є основним сектором торгівлі похідними інструментами. Однак нові інструменти передачі ризику являються для українського ринку екзотичними і поки мають невисоку ліквідність. Існує ряд інших причин, які встають на шляху розвитку організованого біржового ринку і впровадження світової практики хеджування:

1. Відсутність законодавчої бази, яка би чітко регулювала операції з товарними деривативами і питання їхнього оподатковування. Сьогоднішня ситуація характеризується недоліками і протиріччями в діючих законодавчих актах та регулюючих положеннях. Разом із тим, по даному питанню відбуваються помітні позитивні зрушення.

2. Недовіра підприємств як до основної складової інфраструктури фінансового ринку - бірж, так і до високоризикових похідних інструментів.

3. Відсутність інформації про національні особливості обігу товарних похідних інструментів. Незнання специфіки обігу деривативів і іноді помилкові уявлення ускладнюють формування позитивного сприйняття даного процесу суб'єктами господарювання.

4. Система стандартизації якості продукції зараз за багатьма критеріями і товарами не відповідає стандартам світового ринку, а це блокує вихід вітчизняних підприємств на міжнародні ринки.

Існують також і недоліки самого процесу хеджування, які можуть істотно впливати на вибір підприємством методу захисту від фінансового ризику:

1) існуючі біржові контракти не покривають всього спектра продукції підприємств;

2) хеджування практично усуває можливість додаткового одержання прибутку підприємством у випадку різкого підвищення/зниження цін, у зв'язку з тим, що ціни фіксуються заздалегідь до дати реального постачання товару;

3) процес хеджування досить складний для підприємства, тому що він пов'язаний з розробкою стратегії хеджування шляхом розробки внутрішньої системи правил і процедур із можливим залученням додаткових фінансових ресурсів;

4) необхідність чіткої координації між структурами підприємства, а також підтримка строгого внутрішнього контролю за «паперовими» угодами.

Проте, достоїнства хеджування очевидні як для підприємств (насамперед товаровиробників), так і для держави. Так, незважаючи на численні труднощі і витрати, застосовуючи хеджування підприємства, можуть:

- значно знизити ціновий ризик, пов'язаний із закупівлею сировини, матеріалів і продажем готової продукції;

- знизити невизначеність майбутніх фінансових потоків і забезпечити більш ефективний фінансовий менеджмент, в результаті чого зменшуються коливання прибутку і поліпшується управління виробництвом;

- забезпечити постійний захист ціни без необхідності змінювати політику запасів або укладати довгострокові контракти, тому що хеджування не перетинається зі звичайними господарськими операціями;

- визволити ресурси і допомогти керівництву зосередитися на аспектах бізнесу, в яких компанія має конкурентну перевагу, мінімізуючи ризики, які не являються центральними.

В остаточному підсумку, хеджування збільшує капітал, зменшуючи вартість використання коштів і, стабілізує доходи. Найважливішими причинами, які дозволяють зробити висновок про необхідність і доцільність підтримки застосування хеджування з боку держави, можна виділити наступні:

I. Збільшення прозорості ринку, на якому будуть присутні активи підприємств у формі зобов'язань по виробництву і постачанням продукції, а це:

• гарантовані надходження в бюджет;

• значне спрощення механізмів кредитування;

• механізми гарантованого повернення кредитів виробникам продукції;

• прогнози цін на термін до півроку та інші;

II. Інтеграція ринку дозволить автоматично корелювати ціни на внутрішньому ринку з цінами на світових ринках, тобто Україна буде мати можливість установлення більш вигідної ціни на свою стратегічну продукцію.

III. Гарантійні замовлення з продажу (закупівлі) продукції дозволить підприємствам оптимізувати фінансові потоки і направити їх у сферу відтворення, збільшуючи, таким чином, ВВП.

Таким чином, хеджування, на думку автора, являється ефективним механізмом як розвитку товарного і фінансового ринку, так і найбільш перспективним методом захисту підприємств від фінансових ризиків.

Разом із тим, застосування українськими підприємствами даного методу захисту від фінансових ризиків на міжнародному ринку має певні особливості, тому виникає необхідність ілюстрації даного підходу на конкретному прикладі, який буде розглянутий далі.