§ 1. Інтернаціоналізація економіки як основа формування всесвітнього господарства

Розмаїття суспільного розвитку дає дуже строкату картину різнорідного і водночас взає мозалежного світу. Як стійка тенденція світового розвитку виявляється посилення впливу наростаючого єднання світу на національно-державну специфіку країн.

Для України необхідність визначення свого місця у світовій економіці є одним з найважливіїпих і дуже складних завдань. Як складова частина радянської економіки, українська була орієнтована на частку в міжнародному поділі праці переважно серед країн-членів РЕВ. Особливістю цього інтеграційного угруповання було планово-централізоване регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Це дозволяло захищати національні економіки від криз світового ринку, але одночасно позбавляло можливості постійно об’єктивно оцінювати рівень ефективності національного виробництва. Закономірний наслідок таких штучних умов існування—відставання від світових іїггеграційних процесів, по суті, випадання з системи світогосподарських зв’язків.

Перенесення орієнтирів у зовніїпньоекономічній сфері від завдань, що диктуються державним планом, до вимог і запитів світового ринку при найтяжчій кризі наринкувнутрипньому—завдання надзвичайно складне. Вирішувати його 449

доводиться в умовах розпаду старих зовнішньоекономічних зв'язків. Але необхідність перебудови шляхів активної взаємодії зі світовим господарством сумніву не викликає.

Світове співтовариство містить у собі понад 160 національних, формально незалежних і самостійних економічних суб'єктів, кожний із яких спроможний впливати на напрямки розвитку. Всі країни мають свою історико-географ-ічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, що в найрізноманітніших формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку даної країни.

Світ поділений на різноманітні соціально-економічні системи, міжнародні угрупування, що відрізняються один від одного цілями, механізмами функціонування, ефективністю дії цих механізмів. Класифікація країн світового співтовариства провадиться на основі різноманітних критеріїв. Донедавна в нашій літературі світове співтовариство ділилося на світ соціалізму, світ капіталізму і “третій світ”. Конфронтаційний, по суті, розподіл підтримувався і тезою про основний зміст епохи як періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеологізованої диференціації світу, від “боротьби двох систем” не усуває проблему різнорідності країн світового співтовариства.

При найзагальнішому підході до класифікації країн світового співтовариства можна виділити три групи держав відповідно до специфіки господарських систем — країни з розвинутою економікою,країни, в яких розвивається ринкова економіка і країни з неринковою економікою; три групи за рівнем розви-нутості (низько-, середньо-, високорозвинені); нові індустріальні країни (НІК) Південно-Східної Азії і Латинської Америки; високоприбуткові, нафтоекспор-туючі (Саудівська Аравія, Кувейт і ін.); найменш розвинуті країни (НРК), у тому числі найбідніші країни світу (Чад, Бангладеш, Ефіопія); різноманітні регіональні спілки й інтеграційні угруповання.

90-ті роки характеризувалися поглибленням соціально-економічної диференціації країн світового співтовариства, насамперед за рівнем розвитку.

І все це розмаїття згуртовується в єдність силовим полем взаємної економічної залежності. Намагання в минулому (наприклад, в умовах тоталітарних 450

режимів) штучно ізолюватися від світових економічних процесів, спроби жити незалежно від світового співтовариства до успіху не приводили, навпаки ізольованість країн призводила до гальмування соціально-економічного прогресу. Сьогодні, коли взаємна залежність посилена інтернаціоналізацією господарських зв'язків, що поглиблюються науково-технічною революцією, принципово новою роллю засобів інформації і комунікацій, неможливо ефективне функціонування економіки в умовах автаркії—національної економічної самозабез-печеності. У цих умовах тенденції до ізоляціонізму, до національної або групової автаркії, хоч би якими б яскравими політичними гаслами ці наміри прикривалися, безперспективні.

Світогосподарські зв’язки беруть свій початок у світовій торгівлі, що пройшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних операцій до довгострокового великомасштабного торгово-економічного співробітництва, коли постачання здійснюються в рамках виробничої кооперації міжнародними корпораціями. Зовнішньоторговельний обмін товарами — найважливіша складова частина світових економічних відносин. Показники, що характеризують зовнішньоторговельні обороти, такі як експортна квота (відношення вартості експорту до вартості валового внутрішнього продукту - ВВП), обсяг експорту надушу населення тощо., певною мірою характеризують рівень включеності країни в світогосподарські зв’язки, або ступінь “відкритості” економіки.

Світовий ринок на основі гострої конкурентної боротьби визначає в кінцевому підсумку структуру і обсязі виробництва й експорту, рівень розвитку міжнародного поділу праці, тобто економічні відносини у всесвітньому співтоваристві формуються переважно під впливом ринку.

Водночас бурхливий ріст світогосподарських зв’язків припадає на період, коли зростає мобільність чинників виробництва - капітал переростає національні межі, посилюється міграція робочої сили, пришвидшуються процеси формування міжнародного поділу праці. А це свідчить про те, що інтернаціоналізація господарських зв’язків багато в чому зумовлена логікою розвитку продуктивних сил, які, переростаючи національні рамки, об’єктивно підводять до необхідності інтернаціоналізації виробництва.

Світове господарство оформилося як система на рубежі XIX і XX ст. Історія його становлення невіддільна від історії промислової революції. До машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі—розходженнях у природно-кліматичних умовах країни, у їхньому географічному положенні, ресурсах і енергетичних джерелах. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для стадії індустріального зростання характерна залежність спеціалізації від розвитку власне технологічного чинника.

З індустріальної стадії починається процес поступового переміщення центру ваги світогосподарських зв'язків із сфери обігу у сферу виробництва. І, як наслідок, нині важко знайти більш-менш значну галузь національного господарства, яка залежала б від міжнародного поділу праці.

Сфера міжнародного поділу праці безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці. Міжнародний обмін опосредковує загальний поділ праці між сферами економіки (промисловість, сільське господарство), частковий — між галузями цих сфер, і одиничний, який поглиблює предметну, технологічну і подетальну спеціалізацію. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється швидше, ніж на національному.

Перехід у 60-80-х рр. розвинутих країн на нову технологічну базу з переважанням інформаційних технологій супроводжувався бурхливим ростом світо-господарських зв'язків. Посилилася інтернаціоналізація відтворювальних процесів, причому в обох її формах: інтеграційній (через зближення, взаємоприс-тосування національних господарств), і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Так, в усьому світі спостерігається стійка тенденція до регіональної інтеграції. У найбільш розвинутому Європейському інтеграційному співтоваристві (ЄС) у найближчому майбутньому передбачається завершити створення єдиного економічного простору капіталів, у рамках якого буде здійснюватися вільне пересування товарів, послуг і робочої сили. На створення північноамериканського загального економічного простору націлені США, Канада і Мексика. Ан-дський загальний ринок як перспективу розглядають Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу. Посилення міждержавної інтеграції характерно для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, Африки і Центральної Америки.

Ще інтенсивніше поглиблюється інтернаціоналізація виробництва внаслідок приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. На частку транснаціональних корпорацій у 90-х рр. припадало більше 1/6 глобального виробництва товарів і послуг. Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяють створенню регіональної інтеграції, об'єднуючи національні економіки не стільки за географічною ознакою, скільки на основі більш глибоких відтворювальних зв'язків.

Форми світових економічних відносин:

• До числа найважливіших форм світових економічних відносин належать:

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• рух капіталів і закордонних інвестицій;

• міграція робочої сили;

• кооперація виробництва;

• обмін в галузі науки і техніки; валютно-кредитні відносини.

Характерно, що приблизно в такій же послідовності — від торгівлі до вивозу капіталу, формування міжнародного виробництва і світового фінансового

452

ринку—відбувалося становлення всесвітнього господарства. Причому форми, що з’явилися раніше за інші, виступають основою для розвитку наступних і самі змінюються під впливом форм міжнародних економічних відносин, що виникають у ході еволюції світового господарства. Так, експорт капіталу тепер нерідко прокладає шлях для експорту товарів і т.п.

Вивіз капіталу

З появою машинного виробництва специфіка міжнародного поділу праці починає відчувати на собі всезростаючий вплив вивозу капіталу як у підприємницькій формі (портфельні і прямі інвестиції в підприє мства різноманітних галузей), так і в позичковій (у вигляді позик). В умовах, коли міжнародна конкурентоспроможність багато в чому визначається швидкістю розробки і впровадження технологічних змін, посилюється значення вивозу капіталу. Зрозуміло, що цей період характеризується посиленням боротьби міждержавами за залучення іноземного капіталу.

Різноманітні форми вивозу капіталу - прямі приватні інвестиції, державні позики, кредити міжнародних фінансових організацій - стали найважливішою рушійною силою, що розвиває і поглиблює світогосподарські зв'язки.

Якщо для першої половини XX ст. традиційними напрямками потоків капіталу були країни, що розвиваються, то останні десятиліття характеризуються посиленням взаємного руху капіталів розвинутих країн. Середньорічні темпи росту прямих закордонних інвестицій у розвинутих країнах перевищують тем -пи росту ВНП і товарного експорту. Нині у Франції й Англії за рахунок іноземних інвестицій виробляється одна п’ята всієї продукції обробної промисловості, в Італії - чверть, у ФРН - близько однієї третини. Англія і США, що традиційно були найбільшими експортерами капіталу, тепер виступають як головні його імпортери.

Серед порівняно нових тенденцій, що проявилися у сфері міжнародного руху капіталу в 90-х роках, поряд із зростанням притоку інвестицій у розвинуті країни і відносним їх скороченням у країнах, що, розвиваються, можна відзначити перетворення ряду розвинутих країн із головних експортерів капіталу в його імпортерів, перетворення в інвесторів капіталу ряду країн, що розвиваються, активізацію закордонних компаній у країнах Європейського співтовариства на передодні виникнення в ньому інтегрованого внутрішнього ринку, збільшення іноземних інвестицій у країни Східної Європи та в Україну.

Стійка тенденція росту вивозу капіталу, поглиблюючи міжнародний поділ праці, відбиває об'єктивні закономірності розвитку продуктивних сил в умовах НТР. Рамки внутрішніх ринків стають вузькими для ефективного ведення виробництва. Особливо це стосується технологічно складної наукомісткої продукції передових галузей, веденняяких найчастіше неможливо без міжнародної кооперації. Так, швидкий прогрес у сфері виробництва комп ’ютерів призвів до того, що вироби застарівають протягом двох-трьох років. Ефективним є 453 масове виробництво з урахуванням індивідуальних потреб. Тому стратегія фірм, що працюють у висококонцентрованих галузях (наприклад, в автомобільній промисловості) і в галузях високий технологій, орієнтована не на національні або регіональні масштаби, а на світовий економічний простір.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнароднихекономіч-них зв ’язків, як довгострокова оренда устаткування (лізинг), субпідрядні кон -тракти на надання інженерно-будівельних робіт (інжиніринг), технологічних, фінансових і інших послуг. Нові форми певною мірою відбивають еволюцію в засобах використання іноземних капіталів на території тих чи інших держав від володіння, повного або часткового, до контрактних угод, пов’язаних із передачею технологій, збутових, інформаційних послуг.

Поглиблення міжнародного поділу праці відбувається на основі гострої конкурентної боротьби, в якій одним із найважливіших аргументів залишається порівняння наукових потенціалів і технологічних можливостей сторін що беруть участь у ринку високих технологій. Невипадково в США на наукові дос -лідження надходить 1/5 всіх інвестицій, до 40% виробів всієї обробної промисловості виробляється в комплексі наукомістких галузей. Друге місце у світі за розмірами витрат на наукові дослідження займає Японія.

Сучасний світопорядок багато в чому визначається сформованим поділом технологічної влади. І, як наслідок, реальністю міжнародної спеціалізації залишається такий поділ праці, коли на експорті наукомістких товарів (на наукові дослідження яких витрачаються значні кошти), а також техноємних виробів (радіоелетроніка, приладобудування) спеціалізуються розвинуті країни. Наекспортіжресурсо-, трудо- і капіталоємних товарів, виготовлення якихнай-частіше забруднює навколишнє середовище, спеціалізуються краши, що розвиваються, а окремі з них, як і раніше, залишаються в умовах монокультурної сировинної спеціалізації.

Досягненням цивілізації можна вважати прогресивні прориви в технології, що привели до зменшення залежності від традиційних джерел енергії. Це знизило частку аграрно-сировинних товарів у міжнародному товарообіїу. Збільшилася відносна різниця в цінах на сировину і готову продукціїо, що, у свою чергу, скоротило валютні доходи і погіршило економічне становище країн, що традиційно спеціалізуються на вивозі сировини.