§ 1. Сутність та структура сучасної кредитної системи

Кредитна система, як одна з складових частин ринку позичкових капіталів, являє собою сукупність кредитних відносин та системи інститутів, які забезпечують функціонування цих відносини.

Головною ланкою кредитної системи є банки. Вони виступають одночасно як у ролі покупця, так і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних грошових коштів. Купівля і залучення тимчасово вільних грошових коштів — це пасивні операції банків, а продаж та інвестування — активні. Обидва види операцій здійснюються банками у відповідності з певними принципами, застосуванням тих чи інших засобів, методів, форм та іншого інструментарію.

Головним видом активних операцій комерційних банків є кредитування, що відбувається за такими принципами: строковість, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту.

Принцип строковості означає, що позика має бути повернута позичальником банку в наперед визначений строк. Економічною основою строковості кредиту, наданого позичальнику на цілі основної виробничоїдіяльності, є тривалість кругообігу оборотних виробничих фондів і обігу. У законодавчому порядку встановлені граничні строки кредитування (до 12 місяців) підприє мств на вказані цілі. Кредити на технічне переоснащення, розширення діючих підприємствта'їхреконструкціюнадаютьсявмежахнормативнихстроків будівництва, освоєння й окупності об’єкта.

Конкретний строк повернення позички залежить від форми кредитування. Наприклад, при використанні в процесі кредитування спеціального позичкового рахунку повернення коштів, взятих у борг, відбувається щоденно, оскільки виручка від реалізації продукції в цьому разі зараховується на цей рахунок.

кредитування є повернуті позички. Порушення цього принципу означає перетворення строкової заборгованості по позичкаху прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок, нові кредити підприє -мствам, як правило, не надаються.

Цільовий характер кредитування припускає вкладення позичкових коштів в конкретні господарські процеси. У сучасних умовах комерційні банки переходять від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта. Однак цільовий характер кредитування залишається, оскільки умови надання позичок підприємствам на витрати, пов’язані з основною виробничою діяльністю, ікапітальні вкладення істотно відрізняються. Крім того,різнимиє кредитні ресурси,які використовуються для короткострокового і довгострокового кредитування; не однаковий підхід банку і до питання про надання позичок, які мають забезпечення і не мають його.

Принцип забезпеченості позичок має на меті захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. До недавнього часу, коли наша банківська система була представлена лише державними спеціалізованими банками, цей принцип звод ився до матеріальної забезпеченості позичок. Це означає, що кредити надавалися під товарно-матеріальні цінності і витрати виробництва та забезпечувалися заставою цих цінностей або продукцією, яка надходила в заставу у міру її випуску. Таким чином, створювалися умовидая повернення кредиту.

Перехід економіки до ринкових відносин і створення акціонерно-комерційних і кооперативних банків привели до наповнення цього принципу новими елементами. Зараз у ролі носія гарантії повернення позички можуть бути не тільки матеріальне забезпечення, а й цінні папери: акци, облігації, векселі, страхові поліси, гарантії платоспроможних юридичних і фізичних осіб тощо.

Комерційні банки можуть надавати так звані бланкові позички, які не мають реального матеріального забезпечення. Вони надаються під високий процент, бопов'язанізпевнимризиком.

У процесі кредитування підприємств і громадян банк вимагає не тільки повернення одержаної позички, айоплати процента за користування нею. В умовах ринкових відносин процент є об’єктивним супутником кредиту, його складовою ланкою, оскільки кредитна операція — це акт комерційного продажу на певний час грошових коштів. Рівень процентних ставок, що встановлюються комерційними банками, залежить від строку користування позичкою і від міри ризику, що виникає у зв’язку з кредитною операцією. Чим триваліший строк, на який надаються позички і вищий ступінь ризику, тим більша процентна ставка за кредит.

За рахунок процентів банки сплачують свої витрати й одержують прибуток. Процент є також одним із засобів управління сукупним грошовим оборотом. Цим засобом користуються центральні банки (Національний банкУкраї-354

ни) під час продажу кредитних ресурсів комерційним банкам. Шляхом збільшення процентної ставки за свої ресурси центральний банкдосяг певної кредитної рестрикції (скорочення кредитів), а також звуження обсягу грошового обороту. І навпаки, шляхом зниження процентної ставки досягається кредитна експансія (розширення кредитів) і, як наслідок, зростання обсягу грошового обороту.

Кредитні відносини між банками і клієнтами будуються на грунті кредитних договорів, в яких визначаються взаємні зобов’язання й економічна відповідальність сторін. Надання банком своїм клієнтам позички обмежується величиною ресурсів, які він має. Банки не дозволяють клієнтам використовувати кредити на покриття тривалих фінансових нестач. Позички надаються кредитоспроможним підприємствам, які визначаються банком на підставі відповідних показників діяльності клієнтів. Підприємствам, які постійно одержують позички, банки встановлюють на рік (з розподілом по кварталах) плановий розмір кредиту.

Кредитування підприємств в оборотні кошти здійснюється за сукупністю матеріальних запасів і виробничих витрат.

У процесі кредитування по залишку позички надаються лише на покриття тимчасових наднормативних залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. При кредитуванні по обороту позичка безпосередньо бере участь в оплаті матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним провадяться.

Здійснюючи кредитування по залишку, банк визначає суму позички, яку можна надати, або суму боргу, який необхідно стягнути залежно від того, наскільки зріс чи зменшився розмір сукупного забезпечення кредиту. Іншими словами, враховуються не надходження і використання цінностей, чи не нарощування і зниження виробничих витрат, а кінцевий результат їх руху—наднормативний залишок на певну дату.

При кредитуванні по залишку позичка має компенсаційний характер, оскільки придбання матеріальних цінностей і здійснення витрат провадять з розрахункового рахунку підприємства, а потім воно одержує в банку позичку. Позички повертаються у строки і в сумах, які зазначені в кредитному договорі або в строковому зобов’язанні.

При кредитуванні по обороту позичка безпосередньо пов'язана з обігом матеріальних цінностей і витрат, які кредитуються, і бере участь в оплаті кожного розрахункового документа, що надходить за одержані товари і виконані роботи. Кредит є джерелом формування всіх запасів і витрат і надається при оплаті розрахункових документів (при платежах постачальникам), а повертається за рахунок і в міру надходження виручки від реалізації продукції.

Метод кредитування по обороту має обмежену сферу застосування і використовується тільки стосовно державних торговельних організацій, матеріально-технічного постачання і споживчої кооперації.

При обох методах кредитування всі розрахунки щодо наданих та повернутих позичок періодично уточнюються. Це здійснюється раз на місяць за станом на перше число. Банк приводить у відповідність розмір заборгованості за позичками, яка склалася на вказану дату, з вартістю забезпечення цієї заборгованості. При цьому розмір позички залежатиме від розміру сукупного забезпечення, що має у своєму розпорядженні підприємство (оплаченого залишку цінностей і витрат, цінних паперів і ліквідних активів). Залежно від методів кредитування розрізняють форми позичкових рахунків. На цих рахунках зазначається надання позичок, їх повернення, залишок заборгованості. Вони відкриваються в установах банку для кожного підприємства, яке користується кредитом, причому одне підприємство може мати кілька позичкових рахунків, якщо воно користується кредитом на різні цілі. У практиці кредитування застосовуються простий позичковий і спеціальний позичковий рахунки.

Основною формою кредитування є простий позичковий рахунок, який використовується при кредитуванні підприє мств по залишку. Спеціальний позичковий рахунок застосовується при кредитуванні підприємств по обороту (торговельних підприє мств і організацій матеріально-технічного постачання).

Механізми дії простого і спеціального позичкового рахунку по наданню кредиту схожі. З обох рахунків позички можуть надаватися як шляхом оплати розрахункових докуметів постачальників за товарно-матеріальні цінності і послуги, так і в порядку компенсації — під надлишок забезпечення, визначеного на основі балансу підприємства і відомостей про розміри сукупного об’єкта кредитування. Однакякщо для спеціального позичкового рахунку переважним є режим постійного оперативного задоволення поточних потреб підприємств у позичкових коштах, то для простого позичкового рахунку—періодична компенсація за рахунок кредиту власних коштів підприємств, вкладених раніше.

Отже, з позиції клієнта найзручнішою формою кредитування є спеціальний позичковий рахунок. Однак комерційна діяльність змушує банки обмежувати сферу їх використання, оскільки при цій формі кредитування відсутні чіткі строки користування позичками, від тривалостіяких залежить розмір процентних ставок.

Механізми дії простого і спеціального позичкового рахунку шодо повернення кредиту істотно відрізняються. Для спеціального позичкового рахунку основним способом повернення боргу банку є зарахування виручки від реалізації прод укції на цей рахунок. При недостачі даного джерела стягнення боргу здійснюється з розрахункового рахунку підприє мства.

Повернення кредиту, наданого з простого позичкового рахунку проводиться тільки з розрахункового рахунку. Виручка від реалізації продукції може ви-356 користовуватися для цієї мети лише як санкція при застосуванні банком свого заставного права. Крім того, при використанні спеціального позичкового рахунку строки і суми повернення боргу наперед не визначаються, а при застосуванні простого рахунку вони обчислюються і фіксуються або в кредитному договорі, або в строкових зобов’язаннях (зобов’язаннях-дорученнях).

Банківський кредит класифікується за певними ознаками, згідно з якими можна виділити його окремі види. Зокрема, відповідно до економічної сфери застосування він поділяється на внутрішній і міжнародний. В умовах дворівневої банківської системи виділяється кредит центрального банку і кредит комерційних банків. Останній обслуговує різні виробничі потреби підприємств і господарських організацій та споживчих потреб населення. Отже, тут можна вести мову про два види кредиту — як виробничий і споживчий.

Кредит комерційних банків надається на поточні і капітальні витрати, в зв’язку з чим розрізняються кредити в оборотні фонди і фонди обігу, а також кредити в основні фонди. Залежно від строку користування позички поділяються на короткострокові, середньострокові і довгострокові. Виходячи з практики, гцо склалася, до короткострокових слід відносити ті позички, строк користування якими не перевищує одного року. Середньострокові позички надаються до п’яти років, довгострокові — понад п’ять років.

Виділяються і такі два види кредиту, як забезпечені і незабезпечені. Перші з них припускають наявність тієї чи іншої застави. Більшість позичок що надаються банками, мають забезпечення. Головна причина, виходячи зякої банки вимагають забезпечення, — це ризик мати збитки у разі неспроможності боржника повернути позичку в строк. Забезпечення не гарантує повернення позички, але зменшує ризик, бо у разі ліквідації боржника банк стає кредитором, який має переваги перед іншими кредиторами стосовно будь-якого майна, яке слугує забезпеченням банківської позички. Надання незабезпечених позичок — це вияв особливої довіри банку до свого клієнта, яка виникає на грунті глибокого знання економічного становища клієнта. Незабезпеченимиє кредити банків, які надаються бюджету на покриття державного боргу, а також недостачі фінансових ресурсів окремих господарських комплексів. Кредитна система включає як банки, такі небанківські фінансово-кредитні інститути. Сучасна банківська система нашої країни представлена двома рівнями банків: перший рівень - центральний банк (Національний банк України) з відповідною мережею своїх установ, другий рівень — комерційні банки.

Існують різні види комерційних банків, які відрізняються формою власності, своїми функціями, організаційною структурою. Відповідно до форм власності банки поділяються на державні, кооперативні, акціонерні, залежно від операцій, які вони виконують, — на універсальні і спеціалізовані. За організаційною структурою розрізняються банки, які мають велику мережу філій, роз-357 ташованих по всій території краши, і безфілійні банки. До перших належать ті, що були створені на базі колишніх державних банків. Це зокрема, акціонерно-комерщйний банк розвитку агропромислового комплексу “Україна”, банк соціального розвитку “Укрсоцбанк", банк розвитку промислово-будівельного комплексу “Укрпромбудбанк”, банк заощаджень населення “Укрощадбанк”. Ці банки є універсальними. В Україні функціонує ряд інших універсальних банків, створених на пайових умовах. Деякі з них мають незначну кількість філій або не мають їх зовсім. Крім того, в країні існують філії комерційних банків інших держав.

До небанківських фінансово-кредитних інститутів належать лізингові, факторингові, інвестиційні, страхові, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомоги. Серед цих небанківських інститутів слід виділити страхові організації, пенсійні фонди, ломбарди і каси взаємної допомоги, які існують на території нашої країни. Інші установи будуть створюватися в міру розвитку ринкових відносин.

Сучасна розвинута кредитна система, що є основним елементом ринку позичкових капіталів, складається з таких основних інституційних ланок, або ярусів:

I. Центральний банк, державні і комерційні банки.

II. Банківський сектор: комерщйні банки, ощадні банки, інвестиційні банки, іпотечні банки, спеціалізовані торгові банки.

III. Страховий сектор:

страхові компанії, пенсійні фонди.

IV. Спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути: інвестиційні компанії, фінансові компанії, добродійні фонди, трастові відділи комерційних банків, ощадно-позичкові асоціації, кредитні спілки.

Така схема — типова для більшості промислово розвинутих країн — в основному для США, країн Західної Європи, Японії. Її звичайно називають чотириярусною або триярусною (уряді випадків страховий сектор об’єднують з четвертим ярусом, що йде під загальною назвою спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових установ).

Проте за ступенем розвинутості тих або інших ланок окремі країни істотно відрізняються одна від одної. Найбільше розвинута кредитна система СІНА Тому на неї орієнтувалися всі промислово розвинуті країни Заходу при формуванні кредитної системи в повоєнний період.

У кредитнії! системі краіїї Західної Європи набули широкого розвитку банківський і страховий сектори й меншою мірою—спеціалізований сектор у вигляді інвестиційних і фінансових компаній, трастових відділів, добродійних фондів. Тут сформувалася широка мережа комерційних або державних кредитних інститутів, яка включає комерційні й ощадні банки, страхові компанії й ін. (Франції!, Італії!, Іспанії!, скандинавські країни). 358

Кредитна система країн Західної Європи за своєю структурою наближається до кредитної системи США, проте кожна країна має свої особливості. Так, у Німеччині банківський сектор базується в основному на комерційних, ощадних і іпотечних банках. Причому на відміну від інших країн інститут іпотечних банків (хоча і діє як анахронізм XIX ст.) дуже розвинутий і займає велику питому вагу в кредитній системі і на ринку позичкових капіталів Німеччини. У той жчас система інвестиційних банків тут менше розвинута, ніжу США, Англії, Канаді. Це пояснюється тим, що комерційні банки Німеччини виконують функції інвестиційних банків.

Для Франції характерний поділ банківської ланки в основному на депозитні (комерційні) банки, ділові банки, що виконують функції інвестиційних, і ощадні банки.

Сучасна кредитна системаЯпонії сформувалася в повоєнний період в основному за американським зразком і має триярусну систему: центральний банк, банківський і спеціалізований сектори. Найбільш розвинутий банківський сектор, що базується на міських (комерційних) і ощадних банках. В останні роки діють також інвестиційні банки. У секторі спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів набули поширення лише страхові й інвестиційні компанії. Даний сектор кредитної системи менш розвинутий, ніжу СІНА, Англії і Канаді, і наближається до аналогічних секторів Німеччини, Франції, Італії.

Відставання в розвитку секторів спеціалізованих інститутів країн Західної Європи і Японії порівняно зі СІНА, Англією, Канадою пояснюється такими причинами: національними традиціями розвитку кредитних систем, більшниж-чим рівнем доходів населення, меншою розвиненістю ринку цінних паперів, організацією державного регулювання кредитної системи.

Кредитні системи країн, що розвиваються, у цілому, за рідкісним винятком, розвинуті слабко (в основному це кредитні системи в країнах Африки, структури яких орієнтовані на кредитні системи колишніх країн-метрополій -Англії, Франції, Португалії). У більшості цих країн існує двоярусна система, представлена національним центральним банком і системою комерційних банків. На більш високому рівні перебувають кредитні системи країн Азії і Латинської Америки. Особливо варто виділити ряд азіатських країн: Південну Корею, Сінгапур, Гонконг, Таїланд і Індонезію, Індію, Пакистан, кредитні системи яких досить розвинуті, тому що мають триярусну структуру і наближаються за своїм рівнем до кредитних систем країн Західної Європи.

Триярусні кредитні системи має і ряд країн Латинської Америки — Мексика, Бразилія, Венесуела, Аргентина, Перу, де, крім центрального банку і банківського сектора функціонує сектор спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів.