4.3. ТЕХНОЛОГІЧНІ СПОСОБИ ВИРОБНИЦТВА ЯК ОСНОВА СТАДІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Одним із ключових понять, які виражають сутнісні процеси у техніко- економічному розвитку, є технологічний спосіб виробництва. Це - техніко- технологічний комплекс, який є підґрунтям економічного розвитку протягом певного і тривалого історичного періоду суспільно-економічного прогресу.

Утвердження цивілізаційного підходу остаточно подолало відрив техніко- технологічних процесів від економічних, перетворило техніко-економічні проце­си у ключовий фактор суспільно-економічного прогресу.

Узагальнення світового досвіду сприяло утворенню низки понять, які іденти­фікують науково-технічний прогрес як базовий елемент суспільно-економічного прогресу. Досвід засвідчив, що не багатоманітна і швидкоплинна техніка, а техно­логія є усталенішою і охоплює не поодинокі явища, а широкі масиви певної техні­ки. У межах однієї технології може бути не лише різна техніка, але й техніка різних поколінь. Тому' саме технологія стала вихідною для визначення ще загальнішого і усталенішого поняття, яким є технологічний спосіб виробництва. Кожна техно­логія як певна послідовність виробничих операцій спрямована на досягнення тех­нологічно значимого результату, тобто продукту праці, який має бути вироблений і виробляється завдяки саме цій технології. При наявній відмінності виробничих технологій виокремлюється найпоширеніша, яка є базовою, оскільки відповідає суспільно прийнятним умовам і, як правило, визначає технологічну природу усьо­го виробництва, тобто його панівний технологічний спосіб^[145]. Технологія, техноло­гічні процеси тісно пов’язані із соціально-економічними, взаємодіють між собою, що конкретизує поняття суспільно-необхідних умов виробництва як основи утво­рення вартості, суспільного способу виробництва.

Суспільно прийнятні умови виробництва - це та технологія, яка забезпечує пануючі середні витрати виробництва при виготовленні певного продукту.

Запровадження нової технології забезпечує її господарю вищу ефективність, тобто ефективність, яка перевищує суспільно прийнятну віддачу в межах націо­нального господарства. У таких галузях, які посідають певні позиції на світовому ринку, формування суспільно необхідних витрат, тобто вартості товару, має ін­тернаціональний характер. За цих умов нова техніка повинна забезпечити нижчі витрати виробництва порівняно із суспільно прийнятними на світовому ринку. Адже у цьому разі утворення вартості визначається не національними умовами виробництва, а інтернаціональними, тобто суспільно прийнятними умовами ви­робництва, але вже не всередині країни, а у світовому співтоваристві, тобто на світовому ринку.

Отже, умовою успішного господарювання і на національному, і на інтернаціо­нальному рівнях є впровадження нової техніки і технології, що допомагає зменшити індивідуальні витрати до рівня суспільно необхідних і отримати більший прибуток.

Перехід від одного технологічного способу виробництва до другого, вищого здійснюється шляхом революційних змін у техніці і технології виробництва. Історія людської цивілізації знає три принципово різні технологічні способи виробництва: аграрний, індустріальний та інформаційний (постіндустріальний), оскільки їх під­ґрунтям є ці три типи технологій. На відміну від формаційного підходу, який спи­рається на виробничі відносини і дає змогу маніпулювати у визначенні конкретно- історичної сутності суспільства, цивілізаційний підхід базується на технології, технологічних способах виробництва. Якщо економіка країни переважно аграрна, то зовсім неможливо видати її за індустріальну. А якщо переважає індустріальна економіка, то неможливо її представити як інформаційну (постіндустріальну).

Надійність цього підходу полягає і в тому, що принципи технологічної орга­нізації суспільного виробництва застосовуються не лише до історичної періоди­зації розвитку суспільства, а й до визначення конкретного рівня розвитку країни шляхом структуризації суспільного виробництва. Методологічним підґрунтям цього є секторний підхід, який конкретизує поняття технологічного способу ви­робництва.

Розроблений західними вченими, цей принцип класифікації економіки забезпе­чує встановлення структури економіки кожної країни і співвідношення між ними. Американський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурас- тьє виокремили такі підрозділи (сектори) суспільного виробництва: первинний - сільське господарство, вторинний - промисловість, третинний - сфера послуг. Цей принцип не лише розкриває структурну організацію економіки країни, але й стадію цивілізаційного прогресу, на якій вона перебуває. Якщо панує первинний сектор - сільське господарство, то це означає, що країна перебуває на аграрній, тобто доіндустріальній стадії.

Доіндустріальне суспільство, яке іноді називають аграрним, характеризується тим, що головною формою життєдіяльності є взаємодія людини і природи. Робоча сила була зосереджена у сільському господарстві та гірничій справі. Виробництво базувалося на м’язовій силі. І на людину, і на виробництво впливали сезонність,

(наявність води, родючість землі, умови видобутку корисних копалин), а також стихійні лиха (буревії, засухи, повені тощо). Природні явища - сонце, вітер, вода використовувалися як джерела енергії. Цілковита за­лежність людини від сил природи визначала і ту обставину, що майже вся робоча сила була зайнята виробництвом предметів споживання, насамперед продоволь­ства. Ремісники примітивним способом виготовляли поштучно і на замовлення різні речі, у тому числі й перші засоби виробництва. Людина, по суті, використо­вувала сили для задоволення власних потреб. Водночас у цей період, з настанням залізного віку створюються хоч і примітивні, але такі засоби праці, які значно під­вищують її продуктивність, що забезпечує створення надлишку продуктів особис­того споживання, тобто додаткового продукту. На цій основі розвиваються сус­пільства, побудовані на особистій залежності та експлуатації.

Індустріальна стадія суспільно-економічного розвитку виникає внаслідок про­мислової революції кінця XVIII - початку XIX ст. Вона зумовлює створення ве­ликого машинного виробництва, виробництва машин самими машинами. Новий технологічний спосіб виробництва поглиблює поділ праці, перетворює робітника у часткову робочу силу, яка обслуговує машину, виконуючи лише окремі операції з виготовлення продукту.

Спеціалізація і кооперація виробництва сприяє прискоренню науково-техніч­ного прогресу, зростанню масштабів виробництва. Це забезпечує зростання продук­тивності праці, прискорення розвитку продуктивних сил. Вихід машинного вироб­ництва за національні межі зумовлює інтернаціоналізацію господарського життя, створення і розвиток світового ринку. Поряд з вивозом товарів швидко зростає екс­порт капіталу. На зміну особистій залежності, властивій доіндустріальній стадії, ра­бовласницькому та феодальному ладу, приходить юридична свобода людини капіта­лістичного суспільства. Але суспільний поділ праці, приватна власність визначають, що ця свобода є формальною, оскільки робітник, позбавлений засобів виробництва, повинен найматися на роботу до капіталіста, у власності якого зосереджені засоби виробництва. І робітник, і дрібний підприємець перебувають у залежності від рин­ку, від реалізації виробленої продукції. Це призводить до того, що відносини між людьми уречевлюються, тобто набувають форми відносин між речами, а оскільки життя людей залежить не лише від виробництва, але й від реалізації товарів, то не­минуче складається ситуація, коли речі панують над людьми. Отже, індустріальній стадії властиве панівне становище промисловості, причому обробної промисловос­ті, тобто вторинного сектору економіки.

Постіндустріальне суспільство виникає на основі науково-технічної революції. Вона забезпечує прискорений розвиток третинної сфери - сфери послуг, тобто науки, інформації, освіти, культури та ін., яка стає визначальною сферою економі­ки. Інформація, наука, знання стають головними джерелами зростання економіки та її ефективності. Новий технологічний спосіб виробництва зумовлює і нову лю­дину як вільну індивідуальність. Праця із необхідності дедалі більше перетворю­ється у творчість, творчу діяльність.

Дуже чітко, на нашу думку, викладає цей методологічний принцип відомий до­слідник цієї проблеми Т. Стоун’єр: “В аграрній економіці господарська діяльність пов’язана переважно з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а лімітуючим фактором була звичайно доступність плодючої землі. В індустріаль­ній економіці господарська діяльність була переважно виробництвом товарів, а лімітуючим фактором - насамперед капітал. В інформаційній економіці господар­ська діяльність - це головним чином виробництво і застосування інформації з ме­тою перетворення усіх інших форм виробництва на ефективніші і примноження матеріального багатства. Лімітуючий фактор тут - наявне знання”^[146].

Отже, секторний принцип конкретизує і збагачує цивілізаційний метод, ро­бить його досить чітким і надійним. Водночас і тут виникають проблеми, які не можна не помічати. Так, перетворення інформації і знань у головний фактор ви­робництва викликає певні невідповідності. Згідно з таким тлумаченням секторно­го принципу складалася ситуація, за якої цей фактор виробництва як провідний і першорядний відходив до третього сектору. Тому Д. Белл, один з основополож­ників теорії постіндустріального суспільства, розробив нову концепцію секторної теорії, виокремивши поряд з трьома секторами “четвертинний” і "п’ятеринний”. Для цього він скоротив третій сектор, обмеживши його транспортними та кому­нальними послугами. Торгівлю, фінанси, страхування і операції з нерухомістю від­ніс до четвертинного сектору. А у п’ятеринний включив охорону здоров’я, освіту, відпочинок і урядові установи. На нашу думку, спроба розділити третинний сек­тор на три сектори (третій, четвертий і п’ятий) не може бути виправдана.

Практика економічного розвитку довела, що спроба віднести галузі, які ви­робляють інформацію та знання, до “четвертинного” і “п’ятеринного” секторів суперечить реальності. Адже це галузі, які постачають економіці найважливіші ресурси виробництва. І замість надання їм пріоритету вони, навпаки, поступа­ються місцем другорядним, хоча насправді відіграють провідну роль. До того ж, таке трактування секторного принципу не лише не поліпшує структуризації еко­номіки, але й певною мірою заплутує її. Головним, на нашу думку, має бути те, що інформація і знання - це не лише якісно новий фактор виробництва. Вони ви­ступають і засобом удосконалення інших факторів виробництва на основі впро­вадження інформаційно-телекомунікаційних технологій. Тому, очевидно, зміна секторної структури інформаційного (постіндустріального) суспільства повинна полягати в тому, що до первинного сектору має бути віднесена сфера послуг, яка відображає першорядну роль науки, освіти, інформації, а складові матеріального виробництва - промисловість і сільське господарство - мають бути віднесені до вторинного і третинного секторів. Така побудова секторної моделі постіндустрі- альної економіки точніше відображає її зміст і закономірності розвитку.

Правильне розуміння і застосування секторного принципу дає змогу глибше і чіткіше трактувати процеси переходу від однієї стадії суспільного розвитку до другої. Наприклад, перехід до постіндустріальної стадії пов’язаний з глибокими змінами у структурі економіки. Це означає не лише першорядне і переважне зрос­тання сектору послуг, але й глибокі зміни у матеріальному виробництві на основі поширення і використання інформаційно-телекомунікаційних та енергозберігаю­чих технологій. Це дало підставу деяким авторам говорити про начебто “деінду- стріалізацію”, яка, мовляв, є загальною тенденцією, властивою усім країнам, які пе­реходять на постіндустріальну стадію. Виходить, що замість прогресу суспільства має місце регрес. Адже країни втрачають начебто і те, що вони досягли на індустрі­альній стадії. Насправді криза індустріальної технології, її нижча ефективність, шкідливий вплив на навколишнє середовище потребують перебудови окремих ви­робництв, дедалі ширшого впровадження інформаційно-телекомунікаційних тех­нологій і модернізації виробництва. Цілком зрозуміло, що це рух вперед, це про­грес у розвитку та удосконаленні виробництва.

Значення секторного підходу полягає і в тому, що він розкрив закономірності зміни співвідношення між секторами економіки при переході від аграрної до інду­стріальної, від індустріальної до постіндустріальної стадії. Отже, зміна співвідно­шення між секторами не означає заміни одного іншим. Це зростання і піднесення науково-технологічного рівня усіх секторів. Характер переходу від індустріально­го до постіндустріального суспільства дуже добре сформулював один з основопо­ложників теорії постіндустріалізму Д. Белл, який довів, що нове суспільство не за­міщує індустріальне чи навіть аграрне суспільство, воно дає новий аспект, у тому числі в галузі використання даних та інформації, що є необхідним компонентом суспільства, яке ускладнюється. Як бачимо, суспільство нічого не втрачає, а наро­щує виробничий потенціал, який переводить це суспільство на новий рівень роз­витку. Ця закономірність проявилася і в процесі становлення індустріальної ста­дії. Адже перехід до індустріального суспільства зовсім не означає, що тим самим заперечується існування сільського господарства і добувних галузей, які були па­нівними в доіндустріальному суспільстві. Так само і перехід до постіндустріальної стадії не заперечує існування промисловості і сільського господарства. Тому в ін­дустріальну епоху поряд з розвиненою обробною промисловістю існують сільське господарство і добувні галузі, але змінюється їх зміст і місце у системі суспільно­го виробництва. Розвинена індустрія перетворює сільське господарство і добув­ні галузі на основі впровадження машинної техніки, комплексної механізації та автоматизації виробництва. Це дає змогу різко підвищити продуктивність праці і зменшити зайнятість у цій сфері, а вивільнену робочу силу перевести в обробну промисловість. Застосування поряд з технікою агроекономічної науки допомагає у зростанні продуктивності праці, збільшенні обсягів виробництва і кращому задо­воленні суспільних потреб. Але, оскільки відбувається стрімкий розвиток оброб­ної промисловості, значно зростають обсяги виробництва, збільшується питома вага зайнятих, що неминуче навіть при збільшенні обсягів виробництва, питома вага сільського господарства і добувних галузей зменшується разом зі зменшен­ням питомої ваги зайнятих у цій сфері.

При переході до постіндустріального суспільства, де панівною стає сфера по­слуг, зберігаються і промисловість, і сільське господарство. Але сфера послуг на­стільки зростає, що їй належить головна роль у зайнятості і у виробництві ВВП. А питома вага промисловості і сільського господарства зменшується в чисельності зайнятих і у виробництві ВВП, хоча обсяги виробництва матеріальної продукції можуть зростати. При цьому слід мати на увазі, що перехід на новий технологіч­ний спосіб виробництва супроводжується значними структурними змінами у сек­торах виробництва. Щодо індустріального суспільства, то вся його історія - це виникнення нових галузей промисловості та їх стрімкий розвиток. Водночас сіль­ське господарство не тільки перебудовується на основі машинного виробництва, але й посилюється суспільний поділ праці, створюється переробна (харчова) про­мисловість, розвивається велика інфраструктура, яка обслуговує сільське госпо­дарство, відбуваються інтенсивні процеси інтеграції, утворюється цілісний агро­промисловий комплекс.

Переростання індустріального суспільства в постіндустріальне згідно з сек­торним принципом означає зменшення питомої ваги матеріального виробництва (промисловості і сільського господарства) при абсолютному зростанні і перетво­ренні сфери послуг у панівний сектор економіки. Водночас, як зазначалося, від­бувається вдосконалення матеріального виробництва на основі інформаційно- телекомунікаційних технологій і разом з цим у сфері послуг особливо швидко розвиваються ті галузі, які визначають нарощування інформації і знань.

Секторний підхід збагатив теорію і методологію цивілізаційного прогресу, дав змогу встановити певні межі у процесі становлення, наприклад, постіндустріаль- ного (інформаційного) суспільства. Середина 50-х років XX ст. - це своєрідний рубіж, коли у сфері послуг США кількість працівників перевищила кількість зай­нятих у матеріальному виробництві. І лише наприкінці 70-х років сфера послуг почала переважати, виникли такі явища, як радикальне прискорення НТП, швид­ка зміна структури зайнятості, становлення нового менталітету у значної части­ни населення. Це дуже важливі віхи переходу до постіндустріального суспільства. Але, на нашу думку, ще важливішим є становлення нової технології, нового техно­логічного способу виробництва. У 1991 р. у США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій досягли 112 млрд дол. США, а витрати на придбання виробничих технологій і основних фондів становили 107 млрд дол. США¹. Інакше кажучи, вперше інформаційно-телекомунікаційні технології за вар­тістю почали переважати традиційну, індустріальну технологію. Це дуже важлива віха на шляху становлення нового суспільства. Але, очевидно, справа не в тому, скільки і якого устаткування придбано. Головне - це отриманий результат внаслі­док застосування нового устаткування, техніки і технологій. Для цього необхід­но визначити, яка їх роль у виробництві суспільного продукту. Процес зростання нової технології відбувався дуже швидко. На початок 1995 р. в економіці США за допомогою інформаційних технологій вироблялося близько 2- 3 доданої вартості, створеної у промисловості^{[147] [148].}

Переваги нової технології полягають у тому, що вона докорінно змінює структу­ру виробництва, різко зменшуючи обсяги устаткування, товарно-матеріальних цін­ностей, сировини, залучаючи працівників вищої кваліфікації, забезпечуючи стрім­ке зростання ефективності виробництва. Так, дочірня фірма фінської електронної компанії Nokia із щорічним обсягом продажу товарів на суму 160 млн дол. США має штат з 5 осіб. Фірма Nike не виготовляє взуття: її продукція - це дослідження, розвиток виробництва, дизайн, маркетинг, збут, тобто надання послуг на основі знань. На кожного працівника Nike припадає 334 млн дол. США щорічного про­дажу. Ось чому галузі, де швидко поширюються інформаційно-телекомунікаційні технології, у своєму розвитку випереджають інші галузі, отримуючи прибутки на­віть у періоди кон’юнктурного застою.

Теорія постіндустріального суспільства не лише характеризує історичний про­цес цивілізації, вона є засобом розкриття картини сучасного світу. Раніше світ по­ділявся на дві соціально-економічні системи, від розвитку яких залежало життя усієї планети. Науковим підґрунтям характеристики світових систем було вчення про формації, формаційний підхід.

Крах так званої соціалістичної системи означав, що більшість країн світу стала на шлях побудови системи ринкової економіки. Здавалося, це має посилити єд­ність світу. Насправді замість соціально-економічного, або, як його називають на Заході, ідеологічного поділу світу, з’явився технологічний поділ. Як неодноразово наголошувалося, цивілізаційний підхід, теорія постіндустріального суспільства ба­зуються на технологічній організації суспільства, технологічних способах вироб­ництва. Саме рівень розвитку технології на сучасному етапі визначає поділ світу. Відомий американський економіст Дж. Сакс, виходячи з цього, зауважує, що по­діл світу за рівнем розвитку технології ґрунтовніший, ніж ідеологічні відмінності¹. Менша частина планети, тобто приблизно 15 % її населення (розвинені країни, які перегнили на новий технологічний спосіб виробництва), забезпечує практично ре­шту світу технологічними інноваціями. Друга частина, яка становить приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології у систему ви­робництва і споживання. І решта, або приблизно третина жителів планети, є тех­нологічно відірваною - вона сама не створює інновацій і не впроваджує іноземні технології.

На відміну від минулого, коли поділ світу відбувався в межах національних кордонів країн, у сучасному світі, наголошує Дж. Сакс, кордони цих регіонів не завжди сходяться з національними кордонами. Так, до технологічно відірвано­го регіону входять: Південна Мексика і частина тропічної Центральної Америки, країни, розташовані біля шельфу Анд, більша частина тропічної Бразилії, тропічна Центральна Африка, більша частина колишнього Радянського Союзу, за винятком районів, що межують з ринками Європи і Азії, віддалені частини Азії, такі, напри­клад, як деякі штати Індії, розташовані у долині Гангу, відрізані від світу Лаос і Камбоджа, а також провінції Китаю^{[149] [150].}

Дж. Сакс зауважує, що головні проблеми цих країн полягають у поширенні інфекційних захворювань, низькій продуктивності сільського господарства та погіршенні навколишнього середовища. Для розв'язання цих проблем потрібні технології, але вони їм не під силу. Іноді необхідні технології вже існують за кор­доном, але ці країни надто бідні, щоб закуповувати їх або отримувати ліцензії на їх виробництво у необхідній кількості.

Отже, за визначенням Дж. Сакса, нова карта світу дуже строката. Розвинені країни перебувають на постіндустріальній стадії розвитку. В них панують інфор­маційно- інтелектуальні технології, зосереджена велика кількість комп’ютерної техніки, забезпечений високий рівень життя.

Другу групу країн становлять ті, що знаходяться на індустріальній стадії суспільно- економічного розвитку. Ці країни, як зазначалося, здатні впроваджувати новітні тех­нології у систему виробництва і споживання. І цілком зрозуміло, що вони можуть подолати відставання і перетворитися у технологічно розвинені країни. Дуже важли­ва і та обставина, що чимало країн, які належать до технологічно відірваних, можуть швидко стати технологічними послідовниками, і деякі із середньої групи (Тайвань, Південна Корея та Ізраїль) вже стали провідними новаторами^[151]. Проте це не сталося автоматично. Вагому роль відіграли іноземні капітали, іноземні інвестиції.

І все ж величезна кількість країн світу перебуває на доіндустріальній стадії суспільно-економічного розвитку. За характеристикою Д. Белла, “життя в доін- дустріальних суспільствах, які досі є основною формою існування для більшості населення світу, являє собою головним чином взаємодію з природою. Робоча сила задіяна переважно у добувній промисловості, сільському та лісовому господар­стві, гірничій справі та риболовстві. Людина використовує м’язову силу, діє ме­тодами, успадкованими від попередніх поколінь, сприйняття навколишнього сві­ту формується під впливом природних явищ певної місцевості - зміни пір року, ураганів, плодючості ґрунту, запасів води, глибини залягання корисних копалин, періодичності посух та повеней. Життєві ритми визначаються умовами, які не­можливо передбачити’’². О. Тоффлер теж характеризує це суспільство. "Суспіль­ства “першої хвилі’’ отримують енергію від "живих акумуляторів” - м’язової сили людини і тварин - або від сонця, вітру і води... Товари звичайно вироблялися кус­тарним способом; вироби виготовлялися поштучно і на замовлення, що значною мірою стосується і розподілу”³. Інакше кажучи, доіндустріальне, архаїчне суспіль­ство характеризується примітивним способом виробництва та його низьким рів­нем, а отже, і відповідними умовами життя і праці.

Розвинені країни не можуть залишатися осторонь ситуації, яка склалася у сві­ті. Щоб понад два мільярди людей, які живуть у технологічно відірваних країнах, змогли насолоджуватися надбанням глобалізації, необхідно, щоб новий характер глобалізації, заснований на нових технологіях, просякнув усі сфери життєдіяль­ності суспільства бідних країн. Для цього потрібна насамперед акумуляція ка­піталу, як матеріального, так і людського, та ефективне його використання. При правильному управлінні бідні країни прагнутимуть до збільшення власних заоща­джень та залучення іноземних інвестицій і, що не менш важливо, домагатимуться високої віддачі від вкладення інвестицій.

Але при цьому не можна не враховувати, що накопичення капіталу має відбува­тися одночасно із запровадженням нових технологій. І тут, як зауважує Дж. Сакс, "...розрив у технологіях подолати набагато складніше, ніж розрив у капіталі”¹. І справді, при кількості населення 750 млн людей у технологічно відсталих країнах тропічних регіонів на них припадає 47 із 52 000 патентів, виданих США іноземним інвесторам у 1997 р.^{[152] [153]}

Досвід свідчить, що “інновації демонструють зростаючу віддачу залежно від масштабу”. Це означає, що регіони, які володіють досконалішими технологіями, мають переваги при їх розробці. Бідні країни мають об'єднати зусилля вчених, уряду і промисловості з тим, щоб поступово розвивати науково-дослідні роботи і удосконалювати виробництво.

Всесвітній банк і МВФ мають сконцентрувати зусилля на проблемах техноло­гії, надавати менше коштів країнам, а спрямовувати ‘їх на створення і поширення знань для подальшого розвитку. Багаті і бідні країни мають розробляти спільні схеми забезпечення сучасними технологіями, особливу увагу приділяючи впрова­дженню інформаційних технологій (програмного забезпечення, транскрипції, те­лемаркетингу). Об’єднання зусиль вчених, урядів і промисловості багатих і бідних країн, міжнародних високотехнологічних компаній покликане посилити техноло­гічне співробітництво, збільшити внесок розвинених країн у технологічне підне­сення відсталих країн і водночас підвищити зобов'язання і відповідальність бід­них країн за розвиток науки і техніки.

Таким чином, вчення про технологічний спосіб виробництва не лише не су­перечить теорії суспільного способу виробництва, не лише не заперечує ЇЇ, а навпаки, збагачує і конкретизує. Технологічний спосіб виробництва як один із го­ловних елементів продуктивних сил доповнює вчення про суспільний спосіб ви­робництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Думка про те, що знаряддя праці є найрухливішим, найреволюційнішим елементом продуктив­них сил, реалізується у вченні про технологічний спосіб виробництва як техніко- технологічний комплекс, який становить підґрунтя економічного розвитку упродовж тривалого історичного періоду. Глибока внутрішня єдність і взаємодія соціально-економічних і технологічних процесів виявляються і в тому, що сус­пільно прийнятна технологія є основою формування суспільно необхідних витрат виробництва, які визначають утворення вартості. До того ж, впровадження пере­дової технології дає змогу знизити індивідуальні затрати виробництва до рівня суспільно необхідних і домогтися збільшення прибутків. Цей механізм проявля­ється як на внутрішньому ринку при взаємодії індивідуальних затрат з національ­ними, так і на світовому, де діє інтернаціональна вартість.

Секторний принцип має універсальний характер. Він виходить із структури економіки країни як співвідношення між її секторами: сільським господарством, індустрією та сферою послуг, а панування секторів економіки визначає послідовні технологічні способи виробництва: аграрний (доіндустріальний), індустріальний та інформаційний (постіндустріальний). При переході від наявного технологічно­го способу виробництва до нового, вищого усі сектори зберігаються, але місце і роль кожного з них істотно змінюються. Становлення індустріального технологіч­ного способу виробництва сільського господарства не усуває, а навпаки, розвиває і вдосконалює його на основі машинної техніки та зростаючої агрокультури. Так само і становлення інформаційного технологічного способу виробництва не усуває ні промисловості, ні сільського господарства, а створює всі умови для їх удоско­налення і розвитку на основі нових інформаційно-телекомунікаційних технологій, Універсальність секторного принципу полягає в тому, що соціально-економічний поділ світу доповнюється технологічним поділом, причому технологічні відмін­ності є навіть глибшими, ніж соціально-економічні, і формуються вони за регіона­ми. Таким чином, відкриваються можливості для цілеспрямованого впливу OOH і розвинених країн на поступальний рух шляхом подолання технологічного відста­вання (створення і поширення знань, спільні схеми забезпечення сучасними техно­логіями, впровадження інформаційних технологій і т. д.).

Обґрунтування ролі і значення технології, створення вчення про технологічні способи виробництва мають як теоретичне значення, оскільки поглиблюють і зба­гачують економічну теорію, так і практичне, оскільки є підґрунтям для здійснення науково-технологічної політики, спрямованої на розв'язання економічних і соці­альних проблем як всередині країн, так і у світовому масштабі.