ПЕРЕХІД РОЗВИНЕНИХ КРАЇН НА НОВУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ СТАДІЮ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Наприкінці XX ст. сучасна науково-технологічна револю­ція зумовила перехід розвинених країн на вищу стадію цивілі- заційного прогресу - стадію постіндустріального розвитку. За своїми масштабами та глибиною ця революція не має собі рів­них в історії людства.

Постіндустріальне суспільство та його економіка являють собою вищу стадію цивілізаційного прогресу, тому і перехід до нього, і головні принципи його організації, функціонування та розвитку є якісно новими, докорінно відмінними від попередніх стадій. Розвиток матеріального виробництва на основі комп­лексної механізації та автоматизації виробництва досяг такого рівня, коли незначна частина зайнятих забезпечує такі обсяги виробництва матеріальної продукції, які дають змогу повною мірою задовольняти потреби суспільства і зосередити більшість зайнятих у сфері послуг, тобто у сфері освіти, науки, охорони здоров’я, культури та інших галузях, які забезпечують розвиток її розумових і фізичних здібностей. Отже, постіндустріальному суспільству властива якісно нова структура економіки.

Матеріально-технічним підґрунтям індустріального сус­пільства є машинне виробництво, коли машини виробляють­ся машинами, коли поширюється конвеєр і здійснюється ма­сове та великосерійне виробництво. Основними виробничими ресурсами або чинниками виробництва є земля, капітал і пра­ця. їх взаємодія і становила процес виробництва. Для постін- дустріальної стадії основними виробничими ресурсами стають інформація та знання, а отже, інформаційно-інтелектуальні технології, телекомунікації як наслідок комп’ютеризації еко­номіки і суспільства, створення всесвітньої мережі інтернет. Все це докорінно змінює умови економічного розвитку, праці і життя людини.

Одвічно люди жили в умовах обмежених ресурсів. Це була настільки гостра і всезагальна проблема, що дослідження обмеженості й рідкості ресурсів та забез­печення їх ефективного використання було предметом неокласичної школи еко­номічної теорії (“Економіксу”).

В умовах індустріальної системи людина була придатком до машини, машина визначала і характер, і темп роботи. Це означало, що машини як втілення минулої праці зумовлювали панування уречевленої праці над живою. Існування засобів ви­робництва як приватної власності класу буржуазії перетворювали їх на засіб екс­плуатації робітників. Який парадокс суспільно-економічних відносин! Людина ро­зумом, своєю працею створила машини, які в умовах приватної власності на засоби виробництва перетворювалися на засіб експлуатації, засіб пригнічення людини.

Новий технологічний спосіб виробництва, перетворення інформації та знань в основні виробничі ресурси суттєво змінюють становище людини в економіці і сус­пільстві. Якщо в індустріальному суспільстві ключова роль належала матеріально- речовим елементам виробництва, а людина була частковим працівником, живим придатком до машини, то в постіндустріальній економіці ключова роль перехо­дить до людини, оскільки саме вона є безпосереднім носієм знань, а її знання й вміння стають центральною ланкою виробничої системи, визначальним вироб­ничим ресурсом. Якщо в індустріальному суспільстві уречевлена, минула праця панувала над людиною, то в новому суспільстві вирішальна роль переходить від уречевленої, минулої до безпосередньої, живої праці. Часткова праця, яка була зу­мовлена машинним виробництвом, структурно розчленована праця поступається місцем інтелектуальній праці, творчій діяльності, тобто людині праці, яка володіє науково-технічними знаннями, людині - особистості, людині-інтелектуалу. За цих умов властиве індустріальному суспільству відчуження людини та її праці долаєть­ся. На зміну приходить вільна особистість. Людина є творцем і носієм знань.

Упродовж тисячоліть багатство асоціювалося з його матеріально-речовим зміс­том. Чим більше країна нагромадила матеріальних цінностей, тим більше її багат-

Одвічно люди жили в умовах обмежених ресурсів. Це була настільки гостра і всезагальна проблема, що дослідження обмеженості й рідкості ресурсів та забез­печення їх ефективного використання було предметом неокласичної школи еко­номічної теорії ("Економіксу”). Інформаційно-інтелектуальні технології усувають цю проблему, долають обмеженість і рідкість ресурсів. Адже інформація і знання як основні виробничі ресурси постіндустріальної економіки, по суті, не мають об­меження. 1 більше того, в процесі споживання вони не зникають як матеріальні предмети, а ще більше поширюються.

В умовах індустріальної системи людина була придатком до машини, машина визначала і характер, і темп роботи. Це означало, що машини як втілення минулої праці зумовлювали панування уречевленої праці над живою. Існування засобів ви­робництва як приватної власності класу буржуазії перетворювали їх на засіб екс­плуатації робітників. Який парадокс суспільно-економічних відносин! Людина ро­зумом, своєю працею створила машини, які в умовах приватної власності на засоби виробництва перетворювалися на засіб експлуатації, засіб пригнічення людини.

Новий технологічний спосіб виробництва, перетворення інформації та знань в основні виробничі ресурси суттєво змінюють становище людини в економіці і сус­пільстві. Якщо в індустріальному суспільстві ключова роль належала матеріально- речовим елементам виробництва, а людина була частковим працівником, живим придатком до машини, то в постіндустріальній економіці ключова роль перехо­дить до людини, оскільки саме вона є безпосереднім носієм знань, а її знання й вміння стають центральною ланкою виробничої системи, визначальним вироб­ничим ресурсом. Якщо в індустріальному суспільстві уречевлена, минула праця панувала над людиною, то в новому суспільстві вирішальна роль переходить від уречевленої, минулої до безпосередньої, живої праці. Часткова праця, яка була зу­мовлена машинним виробництвом, структурно розчленована праця поступається місцем інтелектуальній праці, творчій діяльності, тобто людині праці, яка володіє науково-технічними знаннями, людині - особистості, людині-інтелектуалу. За цих умов властиве індустріальному суспільству відчуження людини та її праці долаєть­ся. На зміну приходить вільна особистість. Людина є творцем і носієм знань. Для того, щоб їх зберігати і накопичувати, необхідно не тільки звільнити її від будь-яких форм пригнічення й будь-яких форм приниження, а й забезпечити умови життя й праці, гідні людини. Для цього потрібне не формальне, юридичне рівноправ'я, а фактична рівність людей, партнерські відносини між людьми. Щоб людина наро­щувала знання, збільшувала людський капітал, потрібно створити творчу атмосфе­ру на виробництві, систему підвищення рівня кваліфікації, професійного та куль­турного рівня людини, працівника. Для зростання інтелекту людини, накопичення знань необхідна розвинена система освіти, середньої і вищої, забезпечення її до­ступності для всіх верств населення. Інакше кажучи, постіндустріальне суспіль­ство розвивається тим швидше і всебічніше, чим швидше воно оволодіває і мето­дами генерації знань, і методами їх застосування та використання.

Упродовж тисячоліть багатство асоціювалося з його матеріально-речовим зміс­том. Чим більше країна нагромадила матеріальних цінностей, тим більше її багат­

ство. “Національне багатство - це те, що має у своєму розпорядженні суспільство, країна на даний момент, сукупність благ, споживчих вартостей, нагромаджених суспільством за всю його історію⁰. Це насамперед виробничі фонди (основні й обо­ротні), в тому числі основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, об'єкти куль­тури, спорту), житлові будинки, а також особисте майно населення. До національ­ного багатства належать земля та її надра, вода, ліси. В умовах постіндустріального суспільства головною формою суспільного багатства стає багатство людської осо­бистості, зростання її інтелектуального потенціалу, що визначає розвиток еконо­міки та суспільства.

В постіндустріальному суспільстві панівною стає соціальна сфера, нематеріаль­не виробництво, що зумовлює накопичення нематеріального багатства.