ЗРОСТАННЯ РОЛІ НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ У ПРОГРЕСІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Класична економічна теорія виходила з того, що предметом економічної теорії с виробничі відносини. Проте така жорстка обмеженість предмета негативно позначилася на досліджен­нях.

Суспільні виробничі відносини існують разом з техніко- виробничими відносинами, тобто відносинами між людьми, зумовленими технікою і технологією, організацією процесу виробництва. Незважаючи на це, класична теорія категорич­но заперечувала дослідження техніко-виробничих відносин, а тим більше технології виробництва. "Її предмет, - наголошу­вав В. І. Ленін, - зовсім не виробництво матеріальних цінностей, як часто говорять (це предмет технології), а суспільні відносини людей з виробництва"^[129]. Постає питання: як же економічна теорія розв’язує проблеми продуктивних сил, науково-технологічного удосконалення виробництва? Із викладеного традиційного під- ї ходу відповідь одна: через виробничі відносини. Суспільний \ спосіб використання засобів виробництва "враховує напрям і і тенденції технічного прогресу, вплив виробничих відносин на j цей прогрес та його соціально-економічні наслідки"^[130].

Хочуть того дослідники чи не хочуть, але економічна тео- : рія опиняється у становищі, коли вона лише констатує тенден­ції, які вже склалися. Проте економічна теорія, як й інші науки,

мас прогнозувати розпиток економіки. І для цього вона має враховувати не лише ті тенденції, які вже склалися, але й ті, які тільки виникають, зароджуються.

Об’єктивні процеси розвитку економіки і економічної теорії зумовили серйоз­ні зміни, які відбулися в економічній теорії у ставленні до науково-технологічного розвитку, перетворення його в об'єкт пізнання еволюційної економічної теорії. Наука, яка розглядає економіку у процесі розвитку, у процесі еволюції не може не спиратися на науково-технологічний прогрес, закономірності його розвитку.

Характерна риса науково-технологічного прогресу в сучасну епоху - це його іс­тотне прискорення. Якщо людству знадобилося 112 років для освоєння фотогра­фії і 56 років - для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора та інтегральної мікросхе­ми становили відповідно 15, 12, 5 і 3 роки. Але справа не лише у скороченні розри­ву між винайденням і використанням винаходів. Одночасно відбуваються глибокі якісні зрушення. Так, у 60-х роках XX ст. у найпростішій електронній схемі розмі­щувалися 2 транзистори та 5 інших елементів. У 1978 р. в одній кремнієвій мікро­схемі розміщувалося уже 20 тис. елементів. Причому зростання місткості мікро­схеми супроводжувалося здешевленням одного елемента у тисячу разів - з 10 дол. США у 1960 р. до менш ніж одного цента у 1978 р. Відповідно знизилася і вартість комп’ютерних систем як для їх виробників, так і для покупців.

Прискорення та зростання ефективності науково-технологічного прогресу стали активним фактором впливу на економічний розвиток. За даними Світового банку, для подвоєння обсягу виробництва на одну особу в 1790 р. Великобрита­нії потрібно було 58 років. У США це досягнуто за 47 років (за точку відліку взято 1939 р.). Після Другої світової війни Японія подвоїла виробництво на одну особу за 37 років.

Цілком зрозуміло, що раніше час між винайденням апарата чи процесу і його масовим застосуванням давав змогу враховувати тенденції розвитку науки і тех­ніки і робити економічні й соціальні узагальнення та висновки. У сучасних умовах істотного прискорення науково-технічного прогресу економічна теорія не може чекати змін у виробничих відносинах і лише після цього робити висновки та уза­гальнення щодо науково-технічного прогресу. Вона тією чи іншою мірою може і повинна безпосередньо розкривати закономірності розвитку науки і техніки, спо­стерігати за науково-технічним прогресом від зародження тенденцій до їх уста­лення,

Через це, незважаючи на теоретичну базу, в економічній теорії здійснено грун­товні розробки, в яких розкрито розвиток науково-технічного прогресу та його вплив на економіку. Так, ще у “Капіталі” було проаналізовано промислову револю­цію кінця XVIIl - початку XlX ст. Але треба визнати, що класична школа виходила

з теорії факторів виробництва і трактувала прогрес науки і техніки як функцію ка піталу. Технічний прогрес залишався поза увагою неокласиків і навіть ксннсіакці* навіть у першій половині XX ст.

1 все ж в цей період М. Туган-Барановський у праці "Промислові кризи R Дні­лії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) обґрунтовує циклічний характер економічного розвитку на основі закономірностей відтворення основного капі талу. І хоча за основу бралося інвестування основного капіталу, все ж зв’язок мі * циклічним розвитком і технічним прогресом був очевидним.

Другим визначним досягненням економічної теорії у цей період була τccpι⅛ "довгих хвиль” М. Кондратьева. Спираючись на роботу М. Туган*Барановеького, М. Кондратьев обґрунтував довгі цикли економічної кон'юнктури, зумовлені науково-технічними факторами. Теоретичне обґрунтування циклічного характе- ру розвитку (короткострокові цикли) і довгострокових циклів ("довгі ХВИЛІ'!, яке засвідчило визначальну роль технічного прогресу, стало науковим підгрунтям д\я розгортання дослідження як безпосередньо науково-технічного прогресу, так і зростаючої його ролі у розвитку економіки і суспільства.

Економічна наука дедалі глибше досліджувала взаємодію науково-технічного прогресу та економіки, розкривала зміну співвідношення факторів виробництва та їх впливу на економічне зростання, підвищення його ролі у цих процесах.

Дослідження засвідчили, що на попередніх етапах співвідношення факторія виробництва - капіталу, праці і технічного прогресу - коливалося, на перший план за силою впливу на економічне зростання могли виходити різні фактори. Так, наприкінці XIX ст. у США поширилася наукова організація праці (система тейлоризму), яка за рахунок раціоналізації рухів у процесі роботи значно підви­щувала продуктивність праці. За розрахунками М. Абрамовиця, у США в період 1896-1953 рр. саме фактор праці забезпечив 48 % економічного зростання, тоді як частка фактора капіталу становила 22 % і фактора технічного прогресу' - 33 ‘V.

На сучасному етапі, починаючи з другої половини XX ст., відбувається не стримне зростання ролі науково-технічного прогресу як фактора економічно го розвитку. Якщо у першій половині XX ст. на усі фактори виробництва - ка­пітал, працю і технічний прогрес - припадало приблизно по третині загального економічного зростання, то згодом дедалі виразніше підвищується роль науково- технічного прогресу. Наприкінці 70-х років минулого століття частка цього фак­тора досягала 70 %. З поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій ситуація змінюється ще істотніше. У найрозвиненіших країнах внесок науково- технічного прогресу в приріст ВВП становить від 75 до 100 %².

Зростання ролі і значення НТП у розвитку економіки стимулювало 6vρ∖ хивє розгортання досліджень у галузі техніки і технології, їх провідної ролі в еконо­мічному піднесенні. Видається багато монографій і підручників, формується Нева економічна дисципліна - економічна теорія технологічних змін. Серед багатьох видань слід виокремити працю Р. Солоу "Технічні зміни та функція сукупного ви

¹ Ба жал K) M Економічна теорія технологічних змін. - К.: Заповіт, 1996. - G 1$

^! Дзеркало тижня. - 2005. - 23 квіт. - С. 16.

робництва” (1957), в якій всебічно обґрунтовано ключову роль технології у систе­мі факторів виробництва. За розрахунками автора, збільшення удвічі валової про­дукції на одну витрачену людино-годину у США за період 1909-1949 рр. відбулося на 12,5 % за рахунок підвищення капіталоозброєності праці і на 87,5 % - за рахунок технологічних змін. Цій праці присуджена Нобелівська премія (1987), що сприяло розгортанню досліджень у галузі технології та її ролі в економічному розвитку.

Виникнення економічної теорії технологічних змін як самостійної галузі еко­номічної науки безперечно є знаковою подією. Відразу постає питання: чи може за­гальна економічна теорія існувати без пізнання науково-технологічного прогресу і закономірностей його розвитку? Однозначно, не може. І взагалі, якщо економіч­на наука - це певна єдність, система, то паралельне, незалежне існування загаль­ної економічної теорії та економічної теорії технологічних змін немислиме. Адже загальна економічна теорія є методологічним підґрунтям усіх економічних наук, вона має виконувати цю функцію і щодо нової галузі. Вочевидь, економічна тео­рія має спиратися на вчення про технологічні зміни, узагальнювати їх здобутки і створювати методологічні принципи і підходи наукових досліджень технології ви­робництва і закономірностей її розвитку.

Об'єктивна потреба соціально-економічного прогресу та логіка розвитку еко­номічної теорії привели до виникнення і швидкого поширення теорій, що базу­ються на технологічному детермінізмі. Особливо вагомий внесок у перетворен­ня науково-технічного прогресу в об’єкт дослідження зробила інституціональна школа. Ще Г. Веблен вважав науку, техніку, технологію найважливішим факто­ром, який необхідно враховувати у процесі дослідження інституцій. Це - джере­ло трансформаційних змін у суспільстві, оскільки на основі науково-технічного прогресу відбуваються не лише економічне зростання, але й оновлення економі­ки. підвищення її науково-технологічного рівня. А це, в свою чергу, зумовлює зру­шення у професійно-технічній і соціальній структурі суспільства.

Обгрунтування технологічного детермінізму стало одним з істотних внесків ін­ституціоналізму у скарбницю світової економічної науки. Саме на цій основі ство­рені теорії індустріального і постіндустріального суспільства, теорія суспільства “третьої хвилі”, теорія економіки і суспільства знань, інформаційного суспільства та ін. Розвиток цього напряму економічної теорії зумовив утвердження цивіліза- ційного підходу як основоположного принципу методології сучасного суспіль­ствознавства.

Склалася досить проблематична ситуація. На противагу формаційному сві­тоглядному принципу, системоутворюючим елементом якого є виробничі відно­сини, які утворюють суспільство і визначають його природу, тобто суспільно-еко­номічну формацію, утверджується і швидко поширюється цивілізаційний підхід, який спирається на розвиток продуктивних сил, технологічної організації вироб­ництва. Істотним недоліком формаційного підходу було те, що недооцінювалися продуктивні сили, рівень соціально-економічного розвитку країни визначався па­нівними виробничими відносинами і навіть формами власності на засоби вироб­ництва. В результаті виявилося, що країна з низьким рівнем продуктивних сил,

яка, однак, домоглася високого формального усуспільнення економіки у вигляді державної власності, проголошувалася соціалістичною, яка перебуває на вищому рівні прогресу порівняно з країною, де рівень продуктивних сил набагато вищий, але рівень усуспільнення нижчий, ніж у першій країні. Недостатня надійність ви­робничих відносин як критерію суспільно-економічного прогресу проявилася в тому, що у колишньому CPCP проголошувалися то перемога соціалізму в головно­му, то будівництво комунізму, то розвинений соціалізм, хоча виробничі відноси­ни, у тому числі форми власності на засоби виробництва, майже не змінювалися, a CPCP за рівнем розвитку економіки, виробництва продукції на душу населення продовжував відставати від розвинених країн. Адже відрив виробничих відносин від продуктивних сил давав змогу маніпулювати цілими епохами. І спроби довес­ти, що начебто суспільна, передусім державна, власність і планова економіка ма­ють перевагу порівняно з ринковою економікою, були далекими від реальності і теоретично неспроможними. Досвід засвідчив, що суспільна власність має фор­мальний характер, вона не ґрунтується на реальному усуспільненні виробництва, а єдиний державний план, як правило, суперечив впровадженню нової техніки і технології. Неприйнятність плановою економікою НТП була головним фактором відставання CPCP від розвинених країн.

Розвиток продуктивних сил, технологічної організації виробництва, на які спирається цивілізаційний світоглядний підхід, є набагато надійнішим і обґрунто- ванішим критерієм суспільно-економічного прогресу. Справа в тому, що науковий аналіз дав змогу узагальнити науково-технологічний розвиток і дійти висновку, що історії відомі три типи технології: доіндустріальна (аграрна), індустріальна та інформаційна (постіндустріальна), відповідно до чого й три технологічні способи виробництва, які відповідають трьом типам технології. Тому історія людського суспільства являє собою єдність трьох стадій цивілізаційного прогресу: доінду- стріальної (аграрної), індустріальної та інформаційної (постіндустріальної). Тех­нологічний критерій виявився чітким і надійним. Ним не можна маніпулювати. Якщо країна за своїм розвитком доіндустріальна чи індустріальна, то інакше її представити не можна. Так само й інформаційна (постіндустріальна) технологія досить чітко визначає місце країни у цивілізаційному прогресі. І країна, яка пере­буває на індустріальній стадії, не може бути представлена постіндустріальною.

Таким чином, об’єктивний розвиток економіки та економічної теорії на сучас­ному етапі привів до того, що поряд з класичною теорією, яка має своїм предме­том виробничі відносини, розвинулися якісно нові економічні теорії, які спира­ються на технологічну організацію та технологічні способи виробництва.

Постала проблема: яке співвідношення між виробничими відносинами і тех­нологічною організацією виробництва? Якщо виходити з традиційної технології, то це предмет пізнання різних наук: економічної теорії і технології виробництва. 1 між ними, мовляв, немає нічого спільного.

Для розв’язання цієї складної методологічної проблеми варто виходити не з постулатів, не з догм, а із реалій життя. Навіть з класичного трактування предмета економічної теорії, за яким виробничі відносини досліджуються у тісній взаємодії з продуктивними силами і надбудовою, випливає, що виробничі відносини і тех­нологія виробництва не протилежні, а взаємопов’язані поняття. Адже технологія виробництва - це складова продуктивних сил, які визначають рівень розвитку ви­робничих відносин. Саме на цій основі К. Маркс зауважував, що вітряний млин дає феодала, а паровий - капіталіста. Економічні епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, за допомогою яких засобів праці.

Ще більше переконує у тісному зв’язку і взаємодії виробничих відносин і тех­нології виробництва досвід України. Економічна політика 1994-2004 рр. зводила­ся до ринкових перетворень, до реформування виробничих відносин, насампе­ред відносин власності, але не враховувала процесу переходу людства до нового, інформаційного (постіндустріального) суспільства. Становлення інформаційно­го технологічного способу виробництва передбачало поєднання ринкових пере­творень з науково-технологічним переозброєнням виробництва. Однобічний ха­рактер цієї політики суперечив об’єктивному процесу суспільно-економічного прогресу, згідно з яким розвиток виробничих відносин базується на розвитку продуктивних сил, на прогресі науки, техніки і технології. Вкотре варто наголо­сити, що не можна будувати економічну політику на ринковому фундаменталіз- мі. Історичний досвід переконливо свідчить, що за ринкової економіки живуть 150 країн, але домоглися визначних успіхів лише 25-30 країн, які поєднали рин­кову економіку з її науково-технологічним переозброєнням, зі становленням но­вого технологічного способу виробництва.

Слабка економічна політика, яка суперечила економічній теорії і світовому до­свіду, неминуче призвела до того, що економіка України, яка за рівнем розвитку (на жаль, не за якістю) наближалася до розвинених індустріальних країн, за роки глибокої і тривалої кризи опинилася далеко позаду. Особливо постраждали про­відні галузі - електронна, радіопромисловість та ін., що різко погіршило струк­туру економіки. В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8 %, інвестиційну - 12,9 %, товари широкого вжитку - 18 %, товари тривалого користування - 1,3 %^l. Переважання сировинного виробництва при низькій питомій вазі інвестиційно­го виробництва та товарів тривалого користування робить структуру виробни­цтва не лише нераціональною, але й неефективною. Зрештою це виражається у недостатньому розвитку машинобудування. Адже саме воно передбачає власний високий науково-технічний рівень виробництва і водночас, реалізуючи науково- технічні досягнення, забезпечує техніко-технологічне переозброєння усієї еконо­міки. Досвід розвинених країн свідчить, що машинобудування посідає провідні позиції в економіці. Так, у структурі обробної промисловості частка машинобу­дування становить: у Швеції - 39 %, Італії - 26, Нідерландах - 25, Фінляндії - 24, Угорщині - 26, а в Україні - лише 13,6 %^{[131] [132]. Сталося так, що саме машинобудування найбільше потерпало від економічної кризи. У 1990 р. його питома вага перевищу­вала одну третину. Тому розвиток машинобудування на передовій технологічній основі, розгортання його галузей - виробництва машин і устаткування, прила-}

добудування, енерго-, сільськогосподарського, важкого, транспортного та інших галузей машинобудування є основою підвищення науково-технологічного рів­ня економіки. Науково-технічний прогрес став потужним фактором розв’язання складних економічних і соціальних проблем. Він відіграє ключову роль у створен­ні і широкому застосуванні ресурсозберігаючих технологій, у розв'язанні проб­лем раціонального природокористування, збереженні навколишнього середови­ща. Без техніки немає економіки, але й без економіки не може бути техніки. Тому потрібно подолати протиріччя виробничих відносин і технології виробництва, реально уявляти їх глибокий зв’язок і шляхи поєднання.

Однобічна економічна політика, яка недооцінювала НТП і навіть ігнорува­ла його, цілком логічно призвела до швидкого старіння основних фондів. Якщо у 1990 р. показник зношування основних фондів дорівнював 36,5 %, у 1997р. - 38 %, то станом на 2002 р. він зріс до 45,1 %, у тому числі у сільському господарстві - до 48,6 %, промисловості - 56,4 %. У будівництві цей показник становив 51,9 %; на­земному транспорті - 50,6; водному транспорті - 62,9 і на авіатранспорті - 60,1 %^{[133] [134]. Отже, в країні дедалі більше застосовується морально і фізично застаріле облад­нання. Середній фактичний строк використання активної частини фондів станом на 1 січня 2001 р. дорівнював 18,7 року, що набагато перевищує нормативні строки використання машин і устаткування розвинених країн світу.}

Зношування основного капіталу, зниження науково-технологічного рівня еко­номіки України зумовили різке відставання від розвинених країн за експортом ви­соких технологій. Так, у 2002 р. частка експорту високих технологій дорівнювала (у відсотках до промислового експорту): в Україні - 5, США - 32, Нідерландах - 28, Фінляндії - 24, Швеції - 16². Поки ми обговорюємо, чи можна вивчати світову технологію виробництва за 10-бальною системою, розраховується рейтинг країн за індексом технологічного рівня (Technology Index). Серед 99 країн Україна посі­дає 83 місце. Вона поступається багатьом малорозвиненим в економічному розу­мінні країнам (Намібія - 66, Колумбія - 68, Сальвадор - 69, Перу - 71, Кенія - 72, Марокко - 74, Уганда - 77, Гана - 78). Ще гірша ситуація порівняно з постсоціаліс- тіРіними країнами: Естонія - 15 місце, Чехія - 19, Словенія - 26, Словаччина - 28, Угорщина - 29, Литва - 33, Латвія - 36, Болгарія - 59, Китай - 62, Росія - 67.

Рівень технологічного розвитку визначає конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Тому індекс технологічного розвитку корелює з індексом кон­курентоспроможності нашої країни. За цим індексом Україна посідала у 2000 р. 56 місце серед 58 країн, у 2001 р. - 69 серед 75 країн, у 2002 р. - 74 серед 75 країн, у 2004 р. за індексом конкурентоспроможності Україна перебувала на 84 місці се­ред 104 країн. Як бачимо, і за цим індексом Україна знаходиться серед малороз- винених в економічному відношенні країн. Попереду неї у цьому рейтингу були: Кенія, Македонія, Уганда і Сенегал, а нижче неї: Болівія, Еквадор, Нігерія, Замбія.

На жаль, і серед постсоціалістичних країн Україна залишається останньою, тоді як Угорщина посідає 33 місце, Польща - 45, Румунія - 75 і Росія - 70.

Низький техніко-технологічний рівень економіки України позначився і на еко­номічному зростанні. Понад 4 роки поспіль економіка зростала середньорічним темпом приросту ВВП, який дорівнював 7,4 %, а промислове виробництво - на­віть 12,3 %. Але це був екстенсивний, тобто затратний тип розвитку. Адже нашій економіці властива надто висока матеріало- та енергомісткість. В результаті рен­табельність промислових підприємств в умовах економічного зростання знижу­валася. Якщо у 1999 р. вона дорівнювала 9,1 %, то у 2002 р. - лише 2,6 %. Внаслідок цього питома вага податків у ВВП знизилася приблизно на третину, а податок на прибуток - вдвічі. Це призвело до зменшення власних коштів підприємств у за­гальному обсязі інвестицій, що, в свою чергу, зумовило зменшення частки під­приємств, які здійснювали інновації в технології. Як бачимо, це гірший варіант екстенсивного економічного зростання, коли кількісні показники збільшуються, а якісні - зменшуються. Причому у машинобудуванні, яке є джерелом оновлен­ня техніки і технології, питома вага підприємств, які здійснюють інновації, зни­зилася. Отже, екстенсивний тип розвитку обмежений, він не в змозі забезпечити розв’язання актуальних проблем економічного і соціального розвитку, зростання ефективності економіки, а тому й доходів бюджету і населення.

Високі темпи економічного зростання мають доповнюватися вичерпними захо­дами щодо покращання ефективності економіки шляхом техніко-технологічного переозброєння виробництва, підвищення культурно-технічного і професійного рівнів працівників, удосконалення організації і стимулювання праці. Інакше ка­жучи, необхідно перейти від екстенсивного до якісно нового інноваційного типу розвитку, який базується на прискоренні науково-технологічного оновлення ви­робництва, зниженні його витрат і підвищенні рентабельності та ефективності.

Прискорення розвитку науки і техніки сприяло тому, що впровадження пе­редусім науково-технологічних інновацій забезпечує такий динамізм змін у ви­робничому процесі, який набагато перевищує результати інтенсифікації дії усіх факторів. Заслуга Й. Шумпетера полягає в тому, що він ще на початку XX ст., за­довго до перетворення інформації і знань у виробничий ресурс - найдієвіший і найефективніший, зумів не лише усвідомити, але й обґрунтувати виникнення зовсім нового, інноваційного типу розвитку. Він визначив, що цей тип розвитку пов’язаний з низкою складових, які його забезпечують, перетворюючи в реаль­ність. Але головними, визначальними є впровадження нової технології та вироб­ництво нових товарів. Аналіз свідчить, що між цими двома складовими існує без­посередній зв’язок. Ключовою є нова технологія, адже нові вироби, як правило, передбачають застосування нової, в усякому разі зміненої, удосконаленої техноло­гії. Вирізняючи оновлення номенклатури продукції як напрям чи форму здійснен­ня інноваційного розвитку, Й. Шумпетер виходив з того, що перехід від застарілих виробів до нових передбачає не лише перехід до нової технології виробництва, але й удосконалення його організації, залучення нової висококваліфікованої робо-

чої сили та ін. Водночас інноваційний тип розвитку висуває нові вимоги до власне виробничого процесу.

Прискорення технологічного прогресу, скорочення строків життєвого циклу продуктів і послуг потребує скорочення строків проведення досліджень, розро­бок, прискореного впровадження інновацій у виробництво. У розвинених країнах ці процеси настільки інтенсифікуються, що саме вони визначають структурні зру­шення в економіці шляхом переважного розвитку нових галузей, що базуються на новому виробничому ресурсі - інформації і знаннях.

Науково обґрунтовано і практично доведено, що лише перехід до інноваційно­го типу розвитку здатен органічно поєднати кількісне зростання з підвищенням якісних показників економічного розвитку, збільшення обсягів виробництва - з підвищенням його ефективності. Адже саме цей тип розвитку базується на но­вовведеннях, насамперед науково-технологічних, що дає змогу при зменшенні витрат виробництва збільшувати його обсяги, підвищувати якість продукції та ефективність виробництва.

Світовий досвід і практика економічного розвитку України незаперечно до­водять, що перетворення науково-технологічного розвитку у ключовий фактор економічного зростання, підвищення ефективності і конкурентоспроможності економіки країни зумовлюють становлення якісно нового, інноваційного типу розвитку. Раніше економічна наука поряд з екстенсивним типом розвитку, коли економічне зростання досягається завдяки кількісному збільшенню факторів ви­робництва при незмінній їх технічний основі та ефективності виробництва, виріз­няла як вищий інтенсивніший тип розвитку, коли економічне зростання досяга­ється як за рахунок удосконалення і оновлення засобів виробництва, підвищення професійного та кваліфікаційного рівнів робочої сили, так і за рахунок інтенсив- нішого використання усіх факторів виробництва, удосконалення організації праці та управління. На відміну від інтенсивного інноваційний тип розвитку означає аб­солютне переважання і домінування НТП у системі факторів виробництва.

З огляду на це наша країна, яка ще зберігає значний науковий, освітній та ви­робничий потенціал, має широко його використовувати для прогресу науки і тех­ніки та впровадження їх у виробництво. Оновлення основного капіталу, особливо в наших умовах, коли техніка і технологія застаріли, є необхідною умовою модер­нізації виробництва, скорочення трудових затрат і підвищення продуктивності праці. Водночас необхідна широкомасштабна робота із розвитку машинобудуван­ня, відродження і подальшого зростання електронної промисловості, радіопро­мисловості, які належать до п’ятого технологічного укладу. Саме тут криється джерело появи нових товарів, насамперед виробничого призначення, які спри­яють науково-технічному оновленню виробництва, підвищенню його ефектив­ності. З цими галузями пов’язано також створення величезного асортименту по­бутової техніки, яка не лише полегшує домашню працю, але й вивільняє час для пізнання досягнень культури та мистецтва.

Україна не лише може, але й повинна перейти на інноваційний тип розвитку, широке впровадження нової техніки і технології, масове підвищення професійно- кваліфікаційного рівня працюючих, удосконалення управління виробництвом, що може забезпечити зростання продуктивності праці, зменшення витрат виробниц­тва і стрімке підвищення ефективності економіки та якості життя населення.

Водночас на сучасному етапі ці напрями інноваційного розвитку не вичерпу­ють його змісту. Сучасна епоха як перехід людства від індустріальної до інфор­маційної (постіндустріальної) стадії розвитку означає, що поряд з індустріаль­ними, менш ефективними технологіями дедалі більшого поширення набувають інформаційно-комунікаційні технології як сучасніші й прогресивніші, оскільки саме вони визначають становлення суспільства знань, інформаційної економіки. Внаслідок цього предметні складові інноваційного типу розвитку (нові техноло­гії і нові товари) можуть належати або до індустріального, або до інформаційного (постіндустріального) типу. Для того рівня розвитку, на якому перебуває Україна, коли потрібно завершити індустріальний розвиток і будувати інформаційне сус­пільство, новими технологіями є високі індустріальні технології і тим більше - інформаційно-комунікаційні. Так само новими товарами за наших умов можуть бути й ті, що належать до індустріальної стадії, й ті, які створені вже новою епо­хою. Очевидно, що визначальну роль у формуванні інноваційного типу розвитку на сучасному етапі відіграє співвідношення індустріального та інформаційного (постіндустріального) типів розвитку. Саме вони визначають рівень новизни тех­нологій і товарів. Тому планування і регулювання руху нашої економіки має спи­ратися на співвідношення індустріального та інформаційного (постіндустріально­го) розвитку, що має не статичний, а динамічний характер.

Особлива риса нового виробничого фактора - інформації і знань полягає в тому, що він як високоефективний чинник стає складовою традиційних факторів виробництва, перетворює їх, істотно підвищуючи ефективність функціонування. Інформаційно-телекомунікаційні технології, властива їм комп’ютерна техніка на відміну від індустріальної машинної техніки, яка примножує людські фізичні сили, пов'язані з операціями, різноманітними діями, які є продовженням і примножен­ням людського розуму. Вони перетворюють не лише виробництво, але й систему управління, науку, освіту, медицину, все життя людини. Це робить нашу епоху епо­хою грандіозних технічних, технологічних і соціально-економічних зрушень, стриб­коподібного підвищення продуктивності праці, ефективності виробництва, істот­них змін ролі і місця людини в економіці і суспільстві. Тому економічна політика має спиратися не лише на теорію ринкової економіки, але й на теорію інформаційного (постіндустріального) суспільства. Вона має бути спрямована на завершення ринко­вих перетворень, на удосконалення дії ринкового механізму, посилення його впли­ву на розвиток економіки. Водночас вона має оптимально поєднувати застосування і використання передових індустріальних технологій з максимально широким за­провадженням найефективніших інформаційно-комунікаційних технологій.

Уряд приділяє головну увагу зростанню матеріального виробництва, яке є зде­більшого індустріальним. При наявності високорозвинених галузей (аерокосміч­ної, авіа- та суднобудування) зусилля спрямовуються на подальший розвиток ви- сокотехнологічного виробництва, особливо в галузях машинобудування. Дедалі гостріше постає питання відродження і швидкого піднесення електронної та ра­діопромисловості. Вочевидь, необхідно залучати іноземні інвестиції та іноземні технології для того, щоб підняти й рішуче розвинути ці виробництва, заповнити на світовому ринку певні ніші. Досвід автомобільної промисловості свідчить, що ці процеси просуваються важко.

Україна, спираючись на ринкову економіку та маючи потужний інтелектуаль­ний потенціал, не лише може, але й повинна перейти у максимально можливих масштабах на інноваційний тип розвитку, розробку власними силами нової техні­ки і технології та залучення зарубіжних інновацій, забезпечити не лише високі тем­пи економічного зростання, але й науково-технологічне оновлення виробництва, стрімке зростання ефективності економіки як основи розв’язання економічних і соціальних проблем, швидкого та істотного підвищення життєвого рівня народу.

Що потрібно зробити для реалізації наявних можливостей і потреб? Поряд з наведенням порядку в країні, розподілом і перерозподілом того, що вже маємо, нагальним є визначення перспективи та створення довгострокової програми пе­реходу економіки на інноваційний тип розвитку. Для цього необхідно розроби­ти загальнодержавну програму і на її основі - регіональні та галузеві програми, які б конкретизувалися програмами корпорацій, фірм та підприємств. У бізнес- планах вони мають передбачати застосування передових технологій, зростання освітнього і кваліфікаційного рівнів працівників, поєднання сучасного менедж­менту з широкою участю трудящих в управлінні виробництвом, проведенням ре­жиму економії, підвищенням конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках. Причому ця програма буде ще ефективнішою, якщо по кожному підприємству, насамперед державному, буде чітко визначено, які вигоди отримають працівники від втілення інновацій.

Перетворення науково-технологічного піднесення у ключовий фактор суспільно-економічного прогресу, становлення якісно нового інноваційного типу розвитку змінюють характер продуктивних сил, праці, місце і роль люди­ни у процесі виробництва і в суспільстві. Це висуває нові вимоги до економіч­ної теорії. Спостережливі дослідники зауважують, що “технологічні реалії сучас­ного всесвітнього господарства... розхитують традиційні уявлення про предмет економічної науки та основні методи досліджень економічних процесів*’^[135]. Нові і гострі проблеми економічного життя, що виникають у процесі ведення господар­ства, збагачують економічну науку новими, не властивими їй методами пізнання при одночасному розмиванні предмета цієї науки, дедалі більшому виході за його межі. Ці процеси каталізуються становленням інформаційного (постіндустріально- го) способу виробництва, що пов'язано з радикальними змінами ролі уречевленої праці у процесі виробництва та утвердженням нової системи виробничих і загалом суспільних відносин. Дедалі глибше розгортається криза індустріальної парадигми економічної теорії, її невідповідність новому фактору виробництва - інформації і знанням, переходу від домінування матеріальних благ до панування послуг, в яких

праця не матеріалізується, а виступає як діяльність, від матеріального виробництва до переважання послуг, нематеріального виробництва.

Незважаючи на ці епохальні зміни, ми удаємо, що начебто нічого не зміню­ється, що предметом економічної теорії залишаються виробничі відносини, а тех­нологія не є ні предметом, ні об’єктом дослідження. Нас не змушує переглянути позицію навіть невтішний власний досвід. Як ми не раз пересвідчувалися, еконо­мічна політика усі роки незалежності будувалася на творенні ринкової економі­ки, вона виходила з того, що ринок сам забезпечить науково-технічний прогрес і науково-технологічне удосконалення виробництва. І хоча вчені наголошували на необґрунтованості цього підходу, необхідності активної ролі держави, фактично нічого істотного не було зроблено. А в результаті Україна втратила навіть ті пози­ції, які були набуті раніше. Нас нічому не вчить досвід, наприклад, Японії, яка вий­шла із Другої світової війни зі зруйнованою економікою, що ще більше ускладни­лося атомними бомбардуваннями. 1 за таких тяжких умов знайшлися сили, які не лише обґрунтували, але й спрямували діяльність людей на прискорення науково- технічного удосконалення виробництва. Цьому сприяли масова закупівля патен­тів, тобто передових технологій, і стрімкий розвиток національної науки та освіти. Масове завзяття зумовило широке освоєння досягнень науки і техніки та підне­сення на цій основі економіки і культури, перетворення Японії в одну з найрозви­неніших держав світу.

Нас нічому не вчить досвід Китаю, який, маючи набагато гірші стартові умови і нижчий промисловий потенціал, ніж Україна, завдяки мудрим керівникам відки­нув всілякі “шокові терапії”, зумів вийти на позиції, за якими найближчими роками може зрівнятися за обсягами економічного потенціалу з США - наймогутнішою країною світу. Нині Україна перебуває у надзвичайно складному становищі. Її ве­личезне відставання в розвитку економіки порівняно з сусідніми державами при­нижує її гідність, дозволяє вести справи з нею методом диктату.

Для виходу із цієї непростої ситуації необхідна широка система заходів, але головним є розвиток економіки, розробка дійової програми її піднесення на основі прискорення науково-технічного прогресу, поєднання індустріальних та інформаційно-комунікаційних технологій. Це висуває високі вимоги і до еконо­мічної теорії, яка є теоретичним підґрунтям для економічної політики держави.

Зростання ролі науки і техніки у розвитку економіки поставили перед еконо­мічною теорією нагальне завдання дослідити закономірності їх розвитку, меха­нізми використання в інтересах підвищення ефективності економіки І зростання добробуту народу. Вона не може обмежуватися дослідженням виробничих відно­син, має розглядати їх у тісному зв’язку з продуктивними силами та їх складо­вим елементом - технікою і технологією виробництва, визначати шляхи і методи реалізації на практиці інноваційного типу розвитку. Отже, в сучасних умовах еко­номічна теорія має поєднати пізнання закономірностей науково-технологічного прогресу через призму виробничих відносин з безпосереднім дослідженням тен­денцій розвитку науки, техніки і технології, що забезпечує пізнання взаємовпливу виробничих відносин і продуктивних сил.

Отже, становлення нового, інформаційного (постіндустріального) способу ви­робництва зумовлює настільки глибокі зміни у продуктивних силах, виробничих відносинах, у місці і ролі людини в економіці і суспільстві, що йдеться не просто про зміни в предметі і методах дослідження, а про формування нової, еволюційної парадигми економічної теорії.

Еволюційна економіка, навідмінувід традиційної, передбачає об'єктом досліджен­ня техніко-економічну складову суспільно-економічного розвитку, оскільки тех­нологічні зміни у суспільному виробництві справляють дедалі більший вплив не лише на виробничі процеси, але й, що особливо важливо, на суспільно-виробничі відносини. За всю історію людства взаємозв’язок і взаємодія технологічних та еко­номічних процесів не були настільки актуальними, як в сучасних умовах. Отже, еволюційна економічна теорія за своєю природою є інформаційною економічною теорією. Тому цілком справедливо зауважують окремі автори, що “...ми перебу­ваємо на порозі становлення нової системи у політичній економії, яка покликана адекватно відображати логіку суспільного буття епохи панування інформаційних технологій. На зміну політекономії праці і політекономії капіталу приходить по­літекономія інформації, і це тим очевидніше, чим помітніше функціональна роль інформації у системі факторів виробництва, чим значніша частка інформаційних продуктів у ВВП провідних країн світу та світового господарства в цілому”¹.