Методологія історії економічних вчень

Після з’ясування, що вивчає історія економічних вчень, постає пи­тання: «Як це робиться?» Відповідаючи на нього, історики-економісти запропонували багато різних, найбільш загальних методологічних під­ходів, але найбільш розповсюдженими є традиційний, неоліберальний, марксистський, інституціональний та парадигмальний.

Згідно з традиційним або кумулятивним підходом розвиток еконо­мічної думки розглядається як процес нагромадження знань, а її про­грес пов’язується, перш за все, з ускладненням відповідного інструмен­тарію економічних досліджень. Наприклад, простий емпіричний опис процесів, явищ, ідей, характерний для етапу зародження науки, значно поступається їх критичному аналізу, узагальненню та порівнянню, тоб­то інструментарію, який притаманний більш зрілому стану науки.

Неоліберальний або неокласичний підхід передбачає розгляд історії економічних вчень як боротьби прихильників двох ідеальних типів гос­подарства — вільного ринкового та центрально-керованого. Прогрес в розвитку економічної науки пов’язується зі ступенем обґрунтування переваг економіки вільної конкуренції та вільного підприємництва, яка орієнтована на потреби і здібності окремого економічного суб’єкта.

У відповідності з марксистським підходом історія економічних вчень постає як процес розвитку, боротьби та, перш за все, революційної зміни економічних поглядів і соціальних груп (прошарків) в контексті прогреси­вного, поступального руху та зміни способів виробництва — первісного комунізму, азійського, античного, рабовласницького, феодального, капіта­лістичного та комуністичного. Джерелами розвитку економічних ідей вважаються зміни і протиріччя економічного життя суспільства, зіткнення інтересів різних класів і соціальних груп (прошарків), протиріччя в самій теорії, а критерієм їх прогресивності — відповідність діалектико- матеріалістичному підходу до вивчення суспільних явищ і процесів, який було започатковано К.

В межах інституціонального підходу історія економічної думки ха­рактеризується з огляду на еволюцію інститутів в доіндустріальному (аг­рарному або традиційному), індустріальному та постіндустріальному су­спільстві, значна увага приділяється так званому «.неекономічному» контексту розвитку економічних вчень. Мова йде про спроби прослідку­вати та визначити вплив на цей розвиток політичних, соціальних, куль­турно-духовних факторів, а також ментальних особливостей народів.

Парадигмальиий підхід виходить з того, що історія економічних вчень є історією революційних змін пануючих економічних парадигм (від грецької paradeiqma — приклад, взірець) — сукупностей найбільш загальних, ключових економічних ідей та методологічних настанов. Якщо ту чи іншу парадигму прийнято науковим співтовариством, тобто більшість вчених вважає її правильною, то головною метою стає упоря­дкування парадигмальних ідей, концепцій, синтез тих нових поглядів, які їй не суперечать. Поява принципово нових економічних проблем, які неможливо пояснити в межах старої парадигми, каталізує розробку відповідних якісно нових ідей. Рано чи пізно їх нагромадження призво­дить до формування нової парадигми, яка утверджуючись, відкидає стару. В цьому і є сенс наукової революції.

В межах кожного із зазначених підходів переважає певний специфі­чний погляд на історію економічних вчень. Це означає, що, по-перше, жоден з них не є вичерпним і повним, оскільки виражає одну точку зо­ру з багатьох; по-друге, кожен з них збагачує загальне бачення і конк­ретні характеристики предмета; по-третє, в цьому сенсі вони є самоцін- ними та рівноцінними. Справа кожного, хто вивчає або розвиває історію економічних вчень, — обрати той чи інший підхід або розроби­ти власний.

Ми — автори підручника — зробили спробу реалізувати один з ва­ріантів інтеграційного підходу, який поєднує найбільш значущі скла­дові розглянутих вище підходів. Його ключові ознаки:

1) системно-синергетична характеристика онтології (буття) та гно­сеології (пізнання) як економічної думки взагалі, так і окремих еконо­мічних вчень, течій і шкіл.

2) основними джерелами розвитку економічних ідей, концепцій, те­орій, течій і шкіл є: а) протиріччя і зміни суспільно-природного середо­вища, економічного життя; б) взаємодія різних соціальних верств насе­лення, їх економічних потреб та інтересів; в) протиріччя у самій економічній науці та її окремих складових (ідей, концепцій, теорій, гі­потез), а також між економічною наукою та суміжними науками (соціо­логія, політологія тощо);

г) особливості та протиріччя індивідуальності, особистості вченого- творця. Науку рухають вперед конкретні люди і рухають тому, що вони були або є саме такими, а не іншими, то чи можна дозволити собі не знати, якими були ці люди і як вони жили?

3) «наскрізний» розгляд еволюції (від зародження до теперішнього ча­су) головних сучасних напрямків, течій та шкіл економічної думки в пара- дигмальному контексті. Так, в другій темі підручника розглядаються ранні економічні погляди: а) прапарадигма економічної науки — так званий «ембріональний» період її розвитку, в якому містяться зародки її подаль­ших досягнень і невдач; б) меркантилістська парадигма, яка безпосередньо передує народженню економічної науки, оскільки започатковує перехід від опису економічних явищ і процесів до їх дослідження та пояснення. В третій і четвертій темах класика і марксизм розглядаються в якості складових вартісної парадигми, наріжним каменем якої є теорія трудової вартості.

Інституціональний напрямок сучасної економічної думки, який в основному відповідає змісту соціальної парадигми, розглядається в сьомій темі. Увага тут концентрується на соціальній складовій багатст­ва на відміну від вартісної та кориснісної складових, які є характерними відповідно для вартісної та кориснісної парадигми. Таким чином, різні напрямки, течії та школи економічної думки вивчають різні складові багатства: вартісну — вартість і гроші; кориснісну — економічні блага та послуги; соціальну — саму людину, людський капітал. Восьму тему присвячено еволюції економічної думки України в контексті історич­них та духовних змін.

Зрозуміло, запропонований підхід не претендує на «остаточну» іс­тину. Але він дозволяє, по-перше, прослідкувати внутрішню логіку ево­люції кожного з головних напрямків сучасної економічної думки в кон­тексті загального розвитку людського суспільства; по-друге, позначити точки їх «дотику» відмінності та протиріччя; по-третє, представити українську економічну думку як особливу, специфічну, але невід’ємну складову світової економічної думки.

Як відомо, методологія науки включає й ті методи, які вона викори­стовує для пізнання свого предмету. Для історії економічних вчень найбільш значущими є:

а) діалектичний, який передбачає розгляд економічних ідей, конце­пцій, теорій в їх загальному взаємозв’язку з іншими ідеями, концепція­ми, теоріями, суспільним, перш за все, економічним життям, в невпин­ному русі та суперечливій взаємодії. Важливо також бачити в кожному вченні його унікальні риси, які породжуються конкретно-історичними умовами тієї чи іншої країни; особливі — притаманні певному напрям­ку, течії, школі економічної думки, а також всезагальні — характерні для будь-яких ідей, теорій, концепцій, для економічної думки в цілому. Метод діалектики всезагального, особливого та унікального саме і пе­редбачає вивчення складної взаємодії зазначених складових;

б) метафізичний метод, у відповідності з яким ідеї, концепції, теорії досліджуються в стаціонарному стані, поза взаємозв’язками з іншими ідеями, концепціями, теоріями. Це дозволяє «вхопити» сутність того чи іншого вчення, його родові ознаки, що є необхідною передумовою для подальшого використання діалектичного методу;

в) метод єдності історичного та логічного, за яким будь-які конце­пції, теорії або вчення повинні розглядатися з точки зору і реальної іс­торії їх еволюції, і внутрішньої логіки еволюції. Якщо логічний аспект в своїх головних рисах є адекватним аспекту історичному, то дослі­дження рухається у вірному напрямку, і навпаки;

г) компаративний, — який передбачає порівняльну характеристику різних ідей, концепцій, теорій, вчень за тими чи іншими ознаками, що дає змогу поглибити знання як їх самих, так і досліджуваних в їх межах економічних категорій, зробити висновки щодо можливості їх практич­ного використання;

д) метод узагальнень — дозволяє групувати окремі ідеї, поняття — в концепції та теорії; окремі концепції та теорії — в економічні вчення, школи, а останні — в течії та напрямки. Узагальнюючи реальні істори­чні факти, можна обґрунтовано пояснити деякі причини і наслідки по­яви і розвитку ідей, концепцій, теорій, вчень.

Наведений перелік методів не є вичерпним. Використання будь- якого їх набору має відповідати предмету, завданням дослідження, а також тому загальному методологічному підходу, який вирішено при цьому використати.

1.3