Культура свободи

Маріо Варгас Льоса

Найбільш ефективні нападки на глобалізацію, як правило, пов’язані не з економічною тематикою, а з соціальними, етичними й насамперед культурними проблемами.

Ця антиутопія, кошмарна картина світу, що втрачає че­рез глобалізацію своє культурне розмаїття, «експропрійо­ване» у культурному аспекті Сполученими Штатами, — до­ля не тільки лівих політиків, які ностальгують за Марксом, Мао або Че Геварою. Подібна обвинувальна істерія, поро­джена ненавистю й злістю стосовно північноамерикансько­го гіганта, виявляється й у розвинених країнах, серед куль­турних народів, у всіх політичних колах — лівих, правих, центристських.

Особливо жахливий характер вона носить у Франції, де держава раз по раз розвертає кампанії на захист французь­кої «культурної своєрідності», якій нібито загрожує глоба­лізація.

І КУЛЬТУРА СВОБОДИ ] 115

Расіна й Мольєра і давно вже стала законодавицею мод в одязі, думках, мистецтві, кулінарії й усіх духовних сферах, можуть завоювати «Макдональдс», «Піца Хат», «Кентуккі Фрайд Чикен», рок, реп, голлівудські фільми, джинси, кро­сівки й футболки. Результатом цього страху стало, наприк­лад, щедре субсидування французькими владою вітчизня­ної кіноіндустрії й вимоги введення квот, що пропонують кінотеатрам показувати певну кількість французьких філь­мів і лімітують імпорт американської кінопродукції.

Подібні побоювання також спонукають муніципальні органи видавати грізні постанови, що встановлюють високі штрафи за рекламні оголошення, у яких мова Мольєра «за­бруднюється» англіцизмами. (Втім, гуляючи Парижем, ко­жен може переконатися, що цих приписів ніхто особливо не дотримується). Із цієї причини Жозе Бове, фермер і самозваний борець проти la malbouffe («бридкої їжі»), став у Франції справжнім народним героєм. (Тепер, коли його засудили на три місяці в’язниці, популярність Бове, швид­ше за все, тільки підсилилася).

Хоча особисто я вважаю такі аргументи культурного по­рядку проти глобалізації неприйнятними, необхідно визна­ти, що в них є й безсумнівне зерно істини. Нинішнє сто­річчя, той світ, у якому ми маємо жити, буде менш мальов­ничим, меншою мірою забарвленим місцевим колоритом, ніж той, який ми залишили позаду. Свята, одяг, звичаї, церемонії, ритуали й вірування, що забезпечували колись фольклорну й етнологічну різноманітність людства, ідуть у минуле або зберігаються лише в меншин: основна частина суспільства відмовляється від них на користь іншого спо­собу життя, більш відповідного до реалій нашого часу. Цей процес охоплює всі країни світу — десь він іде швидше, десь повільніше. Але пов’язане це не із глобалізацією, а з модернізацією, стосовно якої перша є наслідком, але не причиною.

Звичайно, можна шкодувати з приводу цього процесу й відчувати ностальгію за минулим способом життя, який — особливо заднім числом — видається повним веселощів, оригінальності й барв.

116 [ МАРЮ ВАРГАС ЛЬОСА ]

но до деяких племен, загублених у глибині Африки чи Амазонії, — остаточно самоізолюється, перерве всі обміни із зовнішнім світом і буде жити за принципом автаркії. Але подібне збереження культурної ідентичності відкине цю країну назад, до первісного способу життя.

Так, модернізація означає зникнення багатьох аспектів традиційного існування. Але одночасно вона дає нові мож­ливості, забезпечуючи просування всього суспільства впе­ред. Тому, маючи свободу вибору, народи, часом всупереч бажанням своїх лідерів й інтелектуалів — «прибічників на­ціональної ментальності», без коливань віддають перевагу модернізації.

Обвинувачення на адресу глобалізації й аргументи на захист культурної ідентичності відображають статичне уяв­лення про культуру, позбавлене історичного підґрунтя. Про які культури можна сказати, що вони згодом не під­дадуться жодним змінам? Щоб їх назвати, необхідно шука­ти приклади серед незначних і примітивних громад, що живуть у печерах і поклоняються грому й звіроподібним божествам і через власну дикість украй незахищені від екс­плуатації й винищення. Усі інші культури, особливо ті, що мають право називатися сучасними й «живими», еволюціо­нували настільки, що в них важко впізнати їхні власні ри­си п’ятдесяти-сімдесятирічної давнини. Особливо ця ево­люція впадає в око в таких країнах, як Франція, Іспанія й Англія, де за останні п’ятдесят років відбулися настільки глибокі і явні зміни, що Марсель Пруст, Федеріко Гарсіа Лорка й Вірджинія Вульф не впізнали б суспільство, у якому вони народилися й відновленню якого настільки сприяли їхні твори.

Поняття «культурна ідентичність» небезпечне. Із соці­альної точки зору вона являє собою лише сумнівну штучну концепцію, але в політичному плані вона загрожує найдо­рожчому з досягнень людства: свободі. Я не намагаюся за­перечувати той факт, що люди, що говорять однією мовою, що народилися й живуть на одній території, стикаються з однаковими проблемами, сповідують однакову релігію й звичаї, мають спільні риси. Але цей колективний деноміна- тор не дозволяє повністю охарактеризувати кожного з них: він лише усуває або відсуває на малозначний другий план суму унікальних якостей і рис, що відрізняють будь-якого члена групи від інших. Поняття ідентичності, якщо воно застосовується не тільки на індивідуальному рівні, по ви­значенню носить спрощенський і нівелюючий характер, яв­ляючи собою колективістське й ідеологізоване відсікання

[ КУЛЬТУРА СВОБОДИ ] 117

всього, що є оригінальним й творчим в окремій особистос­ті, усього, що не продиктоване походженням, географією й впливом середовища. Справжня ідентичність, навпаки, ви­никає зі здатності людини пручатися цим впливам, протис­тавляючи їм дії, чинені вільно й за власним розумінням.

Поняття «колективна ідентичність» — це ідеологізована фікція й підґрунтя націоналізму. На думку багатьох етно­логів і антропологів, воно не відображає дійсного стану справ, навіть коли мова йде про найбільш архаїчні співто­вариства. Спільні методи й звичаї, можливо, необхідні для захисту групи, але серед її членів елемент ініціативи і твор­чості, прагнення звільнитися від групового впливу незмін­но буває високим, і коли людей вивчають як особистості, а не як другорядні елементи колективного цілого, їхні індивідуальні особливості перевершують загальні риси. Глобалізація надає всім жителям планети можливість бу­дувати свою індивідуальну культурну ідентичність за раху­нок добровільних дій, відповідно до власних переваг і осо­бистих прагнень. Сьогодні громадяни не завжди зобов’яза­ні, як це було в минулому й у багатьох країнах має місце навіть зараз, відповідати ідентичності, яка замикає їх у концтабори, звідки неможливо втекти, — ідентичності, що нав’язується їм через мову, національність, релігію й звичаї тієї країни, де вони народилися. У цьому сенсі глобаліза­цію слід вітати — адже вона суттєво розширює горизонти свободи особи.

Дві історії нашого континенту

Мабуть, Латинська Америка може служити найбільш наоч­ним прикладом штучності й абсурдності будь-яких спроб установити колективну ідентичність. Якою повинна бути культурна ідентичність Латинської Америки? Що слід включити у зв’язний набір вірувань, звичаїв, традицій, практик і міфів, що наділяє цей регіон єдиним «характе­ром», унікальним і неповторним? Написання історії Ла­тинської Америки супроводжувалося науковою полемі­кою — часом лютою — у спробі відповісти на це питання. Найбільшої популярності набула дискусія, що розгорнула­ся з початку XX століття і прокотилася луною по всьому континенту, — у ній зіткнулися «іспаністи» і «прибічники національної ментальності».

На думку «іспаністів», наприклад, Хосе де ла Ріва Агуе- ро, Віктора Андреса Белаунде й Франсіско Гарсіа Кальде­рона, Латинська Америка народилася тоді, коли в резуль-

118 [ МАРЮ ВАРГАС ЛЬОСА )

таті відкриття Нового Світу й Конкісти вона приєдналася до іспано- і португаломовного співтовариства й; прийняв­ши християнство, стала частиною західної цивілізації, «іспаністи» не намагаються принизити культуру корінних народів континенту, але вважають її лише одним з «плас­тів» — і не найважливішим — соціально-історичної реаль­ності, яка остаточно знайшла власну своєрідність тільки завдяки оживляючому впливу Заходу.

«Прибічники національної ментальності», навпаки, із щирим обуренням відкидали тезу про сприятливий вплив європейців на Латинську Америку. На їхню думку, коріння й «душу» нашої ідентичності треба шукати в доіспансько- му періоді, культурах і цивілізаціях, чий розвиток і модер­нізація минулого грубо й насильно перервані, чия своєрід­ність замовчувалася, зазнала гоніння і витиснення не тільки протягом трьохсотрічної колоніальної епохи, але й надалі, після торжества республіканського ладу. На думку теоре- тиків-«прибічників національної ментальності», справжнє «лице нашого континенту» (запозичимо назву твору Хосе Лесами Ліми) складається з культурних виявів — від мов корінних народів до вірувань, ритуалів, мистецтва й народ­них звичаїв, — що встояли в період «культурного утиску» з боку Заходу і вціліли до наших днів. Провідний історик, що відображав цю ж течію, перуанець Луїс Валькарсель навіть вимагав спалити церкви, монастирі й інші пам’ятни­ки архітектури колоніальної епохи, оскільки вони являють собою «анти-перу», «самозванців», що заперечують перво­зданну латиноамериканську ідентичність, яка може мати винятково корінний характер.

А один із найоригінальніших латиноамериканських письменників — Хосе Марія Аргедас — у своїх творах, сповнених як вишуканості, так і жагучого морального про­тесту, розповідав про те, як культурі індіанців кечуа вдало­ся зберегтися в Андах, незважаючи на задушливий і спот­ворюючий вплив Заходу.

Течії «іспаністські» і «прибічників національної мен­тальності» породили низку першокласних історичних праць і найцікавіших художніх творів, але з позицій сьо­годнішнього дня обидві ці доктрини виглядають «сектант­ськими», спрощенськими й хибними. Обидві концепції є спробами втиснути пишне розмаїття латиноамериканської дійсності у вузькі ідеологічні рамки й до того ж відгонять расизмом. Хто зараз насмілиться стверджувати, що тільки «іспанська» або «індійська» спадщина легітимно представ­ляє Латинську Америку? Проте спроби зліпити й відмежу-

[КУЛЬТУРА СВОБОДИ ] 119

вати нашу своєрідну «культурну ідентичність» тривають донині — з політичною й інтелектуальною запопадливістю, що заслуговують кращого застосування. Нав’язувати наро­ду культурну ідентичність — однаково що замкнути його у в’язниці, позбавивши найкоштовнішої із усіх свобод: права самому обирати, ким він прагне бути. У Латинської Аме­рики не єдина культурна ідентичність, їх багато — і жодна з них не має права претендувати на особливу легітимність і «чистоту».

Звичайно, «латиноамериканськість» містить у собі доіс- панську спадщину і її культуру — які в Мексиці, Гватемалі й Андських країнах дотепер являють собою потужну соці­альну силу. Але Латинська Америка — це й іспаномовне, і португаломовне населення, за яким стоїть п’ятсотлітня тра­диція, чия присутність і вплив зіграли вирішальну роль у формуванні сьогоднішнього «лиця» континенту. І хіба не­має в Латинській Америці ще й африканського елемента — адже африканці прибули на наші береги разом з європей­цями? Хіба їхня присутність не залишила незгладимий слід на кольорі нашої шкіри, на нашій музиці, нашому тем­пераменті, нашому суспільстві? Культурні, етнічні й соці­альні інгредієнти, з яких складається Латинська Америка, пов’язують нас практично з усіма регіонами й культурами планети. Мати стільки культурних ідентичностей — одна­ково що не мати жодної. І ця реальність, всупереч думці націоналістів, і є нашим найбільшим багатством. Крім того, вона — чудове «посвідчення особи», що дозволяє нам по­чувати себе повноправними громадянами нашого глобалі- зованого світу.

Голоси з місць звучать на увесь світ

Страх перед американізацією скоріше відображає ідеоло­гічну параною, ніж реальність. Звичайно, у процесі глоба­лізації англійська безсумнівно стала для нас «загальною» мовою — як латинь у Середньовіччі. І її розповсюдження буде тривати, оскільки англійська — незамінний інстру­мент міжнародних трансакцій і спілкування. Але чи озна­чає це, що вона неминуче розвивається на шкоду іншим великим мовам? У жодному разі. Усе відбувається з точ­ністю до навпаки. Розмивання національних меж і зростан­ня взаємозалежності у світі створюють стимули для піз­нання молоддю інших культур і занурення в них — не тіль­ки як хобі, але з необхідності: адже володіння кількома мовами й здатність комфортно себе почувати в різних

120 [ МАРЮ ВАРГАС ЛЬОСА ]

культурах стали ключем до професійного успіху. Візьмімо, наприклад, іспанську мову. Піввіку тому люди, що гово­рять по-іспанськи, являли собою інтровертне співтоварист­во: за межами свого лінгвістичного ареалу ми користували­ся лише досить обмеженим впливом. Сьогодні ж іспанська мова набула нової динаміки й енергії, вона завойовує «плацдарми» і навіть великі «ділянки» на всіх п’яти кон­тинентах. Іспаномовних громадян США сьогодні налічу­ється від 25 до ЗО мільйонів: цим пояснюється той факт, що на недавніх президентських виборах два кандидати — губернатор Техасу Джордж Буш-Молодший і віце-прези­дент Ел Гор — вели передвиборну кампанію не тільки по- англійськи, але й по-іспанськи.

Скільки мільйонів юнаків і дівчат з різних країн світу у відповідь на виклики глобалізації почали вивчати япон­ську, німецьку, китайську, російську чи французьку? Ми не знаємо, але, на щастя, можемо із упевненістю сказати, що в майбутньому ця тенденція неминуче стане набирати силу. Тому кращий спосіб захистити наші мови й культу­ри — це їх енергійне поширення в новому світі, а не наївні спроби робити їм «щеплення проти англійської». Ті, хто пропонує подібні рецепти, докладно говорять про культу­ру, але насправді вони неосвічені люди, що приховують своє справжнє обличчя: адже вони діють на ниві націона­лізму. І якщо на світі існує щось, що протистоїть вселюд­ському потенціалу культури, те це містечкова, вузьколоба й плутана концепція культурного життя, що нав’язується націоналістами. Найкоштовніший урок, що викладає нам історія культур, полягає ось у чому: щоб зберегти життєву силу й енергію, не потрібен захист бюрократів або коміса­рів, не потрібно відгороджувати ґратами або ізолювати приписами митних служб. Напроти, подібні заходи лише висушують і навіть примітивізують культуру. Вона повин­на жити вільно, постійно стикаючись з іншими культура­ми. Це дозволяє культурам оновлятися, розвиватися й адаптуватися до нескінченно мінливого життя. В античні часи поширення латині не погубило грецьку: навпаки, рим­ська цивілізація була пронизана художньою самобутністю й інтелектуальною глибиною еллінської культури — через Рим поезія Гомера, філософія Платона й Арістотеля поши­рилися по усьому світу. Глобалізація не призведе до зни­щення «місцевих» культур: у рамках всесвітньої відкритос­ті все ціннісне й гідне збереження в цих культурах знайде родючий ґрунт для розквіту.

Саме це зараз відбувається по всій Європі. Особливо

[ КУЛЬТУРА СВОБОДИ ]

121

прикметна ситуація в Іспанії, де з новою енергією відро­джуються регіональні культури. У часи диктатури генерала Франсіско Франко вони пригнічувалися й заганялися в підпілля. Але коли в країні знову утвердилася демократія, культурне різноманіття Іспанії вирвалося назовні у всьому своєму багатстві, знайшло можливість для вільного розвит­ку. У рамках системи автономій місцеві культури пережи­ли справжній бум — особливо в Каталонії, Галісії й Країні Басків, але й в інших регіонах Іспанії теж. Природно, цей регіональний культурний ренесанс — явище позитивне, збагачуюче — не можна ставити на одну дошку з феноме­ном націоналізму, що загрожує культурі свободи.

У знаменитій статті «Нотатки до визначення культури», опублікованій в 1948 році, Томас Еліот спрогнозував: у майбутньому людство чекає новий злет регіональних і міс­цевих культур. У ту пору його прогноз видався досить смі­ливим припущенням. Однак в XXI столітті глобалізація, швидше за все, втілить його в реальність, і це слід тільки вітати. Відродження «малих» місцевих культур поверне людству ті різноманіття форм поведінки й самовираження, які було знищено національною державою наприкінці XVIII і особливо в XIX сторіччі у спробі сформувати так звану національну культурну ідентичність. (Ми часто про це забуваємо або прагнемо забути, оскільки цей факт при­зводить до доволі похмурих висновків морального поряд­ку). Національні культури найчастіше створювалися вог­нем і кров’ю, заборонами викладання й публікацій на міс­цевих діалектах, релігійних вірувань і звичаїв, які не збігаються з тими, котрі національна держава вважала зразковими. Так, у багатьох країнах світу держава нав’язу­вала культуру більшості, а інші пригнічувалися й виганя­лися з офіційної практики. Однак усупереч застереженням тих, хто боїться глобалізації, остаточно викорінити культу­ру — навіть «малу» — надзвичайно важко, якщо за нею стоять багата традиція й люди, що зберігають їй вірність, хоча б потайки. І сьогодні, завдяки ослабленню національної державності, ми бачимо, як забуті, витиснуті на узбіччя або змушені замовкнути місцеві культури знову прориваються назовні, а ноти їх життєвої енергії вплітаються в потужний багатоголосий «концерт» нашої глобалізованої планети.