Фінансове право як наука та навчальна дисципліна в роки становлення радянської держави (20-ті - 30-ті роки ХХ ст.).

З перших днів після Жовтневої революції 1917 року перед молодою Радянською державою стояло два основних завдання у фінансовій сфері, які, за виразом С.А. Котляревського, слід було вирішити негайно: «з одного боку - руйнування фінансового панування і навіть просто фінансового становища буржуазії, з іншого - зосередження в руках нової влади необхідних матеріальних засобів для того , щоб вона могла виконувати свої нові наміри та цілі, такі як, знищення будь-якої експлуатації людини людиною, повне усунення поділу суспільства на класи, нещадне придушення експлуататорів, встановлення соціалістичної організації суспільства і перемоги соціалізму в усіх країнах» [376, с.

Нова, кардинально відмінна від попередньої модель суспільно- політичного устрою та економічного ладу держави вимагала розробки адекватних засад фінансової політики, які одержали власне нормативне закріплення на найвищому законодавчому рівні. Так, у ст. 79 Конституції РРФСР від 10 липня 1918 року було встановлене наступне нормативне положення: «Фінансова політика Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки на даний перехідний момент диктатури трудящих сприяє основній меті експропріації буржуазії і підготовлення умов для загальної рівності громадян республіки в галузі виробництва і розподілу багатств. З цією метою вона ставить собі завданням надати в розпорядження органів Радянської влади всі необхідні засоби для задоволення місцевих і загальнодержавних потреб Радянської Республіки, не зупиняючись перед вторгненням в право приватної власності» [210, с. 119].

З метою впровадження означених заходів фінансової політики, уряд новоствореної радянської держави у максимально короткі терміни здійснив націоналізацію банків, анулювання зовнішніх і внутрішніх позик царського і тимчасового урядів, розпочав перебудову податкової та бюджетної системи, націоналізацію страхової справи і ін.

На перших етапах становлення радянської держави на теренах Російської імперії здійснювались заходи тотального регулювання господарського життя країни, а грошове господарство визнавалось пережитком старого ладу, з яким незабаром буде неминуче покінчено. Той же С.А. Котляревський, характеризуючи даний етап існування Радянської Росії, зазначав: «на думку багатьох гроші взагалі повинні були фактично, якщо не юридично, занулювані і народне господарство повинно бути побудоване на засадах не грошового обороту, а товарообміну і обмінних послуг» [376, с. 7].

Згідно з пануючою марксистсько-ленінською доктриною, стягування грошових податків вважалось пережитком минулого. Відзначалось, що, по- перше, вони стали відігравати незначну роль у формуванні доходної частини бюджету у зв’язку зі здійсненою націоналізацією, по-друге, вони ставали перешкодою для природного відмирання грошей і грошового обороту. У зв’язку з цим, 3 лютого 1921 Радянський Уряд проголосив скасування всіх грошових податків і зборів та призупинив їх збір [275, с. 9].

Закріплена на рівні розділу п’ятого Конституції РРФСР, який називався «Бюджетне право», фінансова політика радянської держави фактично означила предметну спрямованість науки фінансового права, її пріоритети та завдання [92, с. 24]. У зв’язку з цим, перші наукові праці у фінансово- правовій літературі молодої радянської держави присвячені вивченню саме бюджетно-правової проблематики.

Аналізуючи бюджетне законодавство нової влади, А.М. Гурвіч, вказує, за словами К.С. Бельського, на суперечність між його формою і змістом [85, с. 52]. Так, за формою це законодавство конструювалось за західними конституційними стандартами: держава мала бюджет, який розроблявся та виконувався органами управління і затверджувався представницькою владою. Що ж стосувалось сутності цього законодавства, то воно у двох пунктах відкривало дорогу до фінансових зловживань. По-перше, Конституція РРФСР закріплювала положення, згідно до якого для задоволення місцевих і загальнодержавних потреб пролетарська держава не зупиниться перед вторгненням у право приватної власності. По-друге, Конституція РРФСР, зобов’язуючи здійснювати кожну витрату на правовій основі, не встановлювала аналогічної норми по відношенню до доходної частини бюджету. На думку К.С. Бельського, у такий спосіб А.М. Гурвіч у завуальованій формі попереджав нову владу, що ці два пункти не тільки підривають принцип законності, але й загрожують економічному достатку цілих соціальних прошарків і класів [85, с. 52-53].

Окрім Конституції РРФСР 1918 року, до джерел «нового бюджетного права» А.М. Гурвіч відносив ряд кошторисних правил та «старе право» - Правила про складання, розгляд, затвердження і виконання державного розпису і фінансових кошторисів міністерств і головних управлінь, затверджені 22 травня 1862, які повинні були, на думку автора, продовжувати діяти в нових умовах «диктатури пролетаріату», в тих положеннях, що не були скасовані декретами ВЦВК і РНК і не суперечили за своїм основним змістом нормам Конституції РРФСР 1918 року [247, с.

Основним принципом бюджетного права, на думку А.М. Гурвіча був принцип повноти бюджету, який полягав у подвійному значенні: технічно- господарському і правовому. У першому значенні його зміст полягав у тому, що всі доходи і видатки держави підлягають обчисленню в кошторисах; у другому, - всі обчислені таким чином доходи і витрати повинні отримати схвалення законодавчих палат або в більш загальній формі органом, який затверджує бюджет. При цьому, на його переконання, правова повнота бюджету з необхідністю передбачала і його технічно-господарську повноту. Начало ж єдності бюджету вимагає, щоб всі нараховані доходи і витрати були об’єднані як змістовно - в єдності балансу, так і формально - в єдиному документі. Дані начала повноти та єдності бюджету автор виводив зі змісту ст. 80 Конституції РРФСР 1918, у якій було зазначено: «Державні доходи і витрати Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки об’єднуються в загальнодержавному бюджеті». В пункті «л» ст. 49 Конституції закріплювалось положення, згідно якого бюджет цілком затверджувався Всеросійським з’їздом Рад і ВЦВК, тим самим отримував санкцію, яка і служила правовим началом повноти бюджету.

На відміну від окремих радянських діячів, що пропонували встановити трирічний або п’ятирічний бюджетний період [228, с. 16], А.М. Гурвіч був прихильником річного терміну його тривалості, щоправда уточнював, - у звичайний, мирний час життя держави і суспільства. Так, він помічав, що в Конституції РРФСР 1918 року не визначена тривалість бюджетного періоду, а на практиці він поки має тенденцію до піврічних часових періодів (згідно кошторисним правилам), але «річний період є майже загальноприйнятим в звичайному конституційному праві в силу своїх фінансово-економічних зручностей. Тим більше, що поза умовами перехідного часу піврічний розпис навряд чи виявився б прийнятим» [247, с. 33-34].

На думку А.М. Гурвіча, нове бюджетне законодавство соціалістичної держави сприйняло начала, властиві звичайному конституційному праву, які випливають із самої сутності бюджету, і таким чином, врахувало технічну необхідність і «господарсько-впорядковуюче» значення бюджету. Разом з тим, він зазначив, що, припускаючи безумовну солідарність усіх вищих органів влади в ієрархічно висхідному порядку і витікаючу звідси повну узгодженість їх актів і дій, нове бюджетне законодавство додало, внаслідок цього, менше значення правової ролі бюджету, як необхідної формальної умови правомірності фінансового управління взагалі та виконання окремих прибуткових і видаткових статей зокрема.

Перехід «молодої держави робітників і селян» навесні 1921 р до нової економічної політики був викликаний критичним станом економіки, основними причинами якого стали післявоєнна розруха і проведена політика «воєнного комунізму», у рамках якої держава відмовилась від грошового господарства, а фінансові питання відступили на задній план. Однак, як показала практика, відмова соціалістичної держави від грошової системи була помилковою. «Виявилося, що стадія соціально-економічна, в якій знаходилася Росія, - писав С.А. Котляревський, - виключала для неї можливість вийти з системи цього господарства і безпосередньо перейти до такого ладу, в якому гроші вже втрачали б своє значення» [376, с. 9].

Пов’язана з новою економічною політикою перебудова фінансово- господарського механізму супроводжувалася ще більш зростаючою необхідністю в законодавчому регулюванні фінансових суспільних відносин. Цей етап розвитку держави характеризується накопиченням досвіду правового регулювання в області його фінансової діяльності. Здійснюється формування фінансового законодавства, відповідного нагальним потребам молодої соціалістичної держави. Саме у цей період ведуться перші наукові розробки окремих проблем, що належать до фінансової сфери, та здійснюються перші спроби теоретичного обґрунтування необхідності існування самостійної галузі радянського права - фінансового права, а також розкриття кола відносин, які входять у предмет його правового регулювання. При цьому, як було вказано вище, теоретичні дослідження фінансово- правових питань здійснювалися у рамках марксистсько-ленінської ідеології і тиску з боку командно-адміністративного апарату держави.

У роки нової економічної політики науковими розробками у сфері фінансового права займалися вчені, що сформувались ще в рамках дореволюційної російської науки фінансового права, такі як М.І. Боголєпов,

П.П. Гензель, Е.Е. Понтовіч, В.М. Твердохлебов та інші. Поряд з ними формувалася когорта вчених «нової хвилі», які обрали предметами своїх досліджень окремі аспекти фінансово-правової проблематики вже у радянський час. Мова йде про таких вчених, як Д.П. Боголєпов, Г.І. Болдирєв, М.Д. Загряцков, С.А. Котляревський, та інших. Кожен з цих авторів вніс власний внесок у розвиток науки фінансового права у радянський період її розвитку. Вибудовуючи власну концепцію на марксистській ідеології, остання група дослідників сформулювала власні наукові положення на ідеях абсолютизації класової боротьби, акценті на непримиренності інтересів робітників і капіталістів, переносі центру уваги з правової на політичну та економічну складову вирішення фінансових проблем.

Однак, найбільш проблемним місцем у послідовників марксистської доктрини при дослідженні ними фінансово-правових інститутів було те, що, за словами М.В. Лушнікової та А.М. Лушнікова, вони просто не знали, як трактувати явища, які не згадувались у роботах К. Маркса [439, с. 358]. Це характерно ілюструє наступне твердження: «Теорія фінансів до самого останнього часу зберігала певну відособленість, протистояла економічній науці у вигляді самостійної фінансової науки. Марксизм дуже мало проник у цю сферу. До цих пір в марксистсько-ленінській літературі не тільки не вирішено, але і не поставлено питання про можливість існування «фінансової науки» як самостійної науки. Так само не вирішено питання про поняття фінансів і їх місце у системі вчення Маркса - Енгельса - Леніна» [118, с. 100].

Марксистське визначення податку в капіталістичному суспільстві формулювалося як «відносини експлуатації між панівним і організованим в державу класом з одного боку і пригнобленим класом - з іншого». Коментуючи дане положення К. Маркса, радянські вчені фактично заперечували правову природу податку: «У всякому разі, ми повинні рішуче витравити будь-які спроби формально-юридичного (і по суті справи явно еклектичного) тлумачення правової природи податку, чим була глибоко насичена теоретична думка буржуазних професорів фінансової науки» [120, с. 38].

Вплив марксизму на вітчизняну науку фінансового права проявився насамперед у «економізації» предмету наукових досліджень. У праці «Злиденність філософії. Відповідь на «Філософію злиденності» пана Прудона» К. Маркс зазначав, що в усі часи державці мусили були підкорюватися економічним умовам і ніколи не могли приписувати їм закони. «Золото і срібло, - писав вчений, - мають юридичну здатність прийматися до обміну лише тому, що вони володіють фактичною здатністю до цього, а фактичною здатністю прийматися до обміну вони володіють тому, що сучасна організація виробництва потребує всезагального засобу обміну. Право є лише офіційним визнанням факту» [49, с. 419]. Як відзначила В.В. Дудченко, на основі такого матеріалістичного погляду, право і справедливість розглядались як класові поняття, що не мають загальнолюдського характеру [270, с. 224].

Негативне ставлення К. Маркса до фінансового права і виведення на перший план проблем визначення економічної сутності будь-яких суспільних відносин спільно з ідеєю класової боротьби сприймалася радянськими догматичними послідовниками у буквальному значенні. Побіжне зауваження К. Маркса про те, що податки, поряд з державними боргами, повинні входити в предмет політекономії, було сприйнято як істина в останній інстанції. У світлі вказаного положення, представники радянської фінансової науки фактично нівелювали юридичну складову науки фінансового права.

Більшість радянських дослідників, у відповідності до марксизму- ленінізму, досліджували в системі фінансів питання економічної сутності податків та бюджету (безвідносно до їх правовому режиму), чиї класові інтереси вони виражають, наскільки грошовий обіг допомагає виконати партійні директиви, наскільки доходи і витрати укладаються в планові показники і ін. Непорушним правилом стало марксистське твердження про те, що «фінанси - це сфера класової боротьби». Дана теза перегукувалась з положенням, що стало у 1930-х рр. хрестоматійним: «Податки, бюджет, грошовий обіг - це знаряддя в руках пролетаріату» [88, с. 4].

У такому трактуванні фінансове право розглядалось як зовнішня сторона економічних відносин, яка не вивчається «справжньою

марксистською наукою». Як відзначили М.В. Лушнікова та А.М. Лушніков, для справжнього марксиста малоцікавими стали рівні справляння податків і формування бюджетів та їх оптимальне розмежування, закріплення правової процедури формування, контролю та витрачання бюджетів, їх правове опосередкування, поділ функцій і компетенції державних органів у сфері фінансів. Проблеми грошової емісії та грошового обігу в контексті законодавчих обмежень та з урахуванням повноважень банків (починаючи з Державного) також практично випали з уваги фінансової науки. В цілому, загальна частина фінансового права в такій ситуації просто втрачала актуальність [439, с. 360].

Саме в такому методологічному ключі у 1925 році була опублікована праця «Короткий курс фінансової науки», автором якої був визначний представник радянської фінансової науки та державний діяч, професор, перший ректор Московського державного університету Дмитро Петрович Боголєпов. За його власним визначенням, дана праця являла собою одну з перших спроб створення марксистського підручника з фінансової науки. Необхідність написання такого підручника, на його думку, була викликана, перш за все, тим, що фінансові явища взагалі змінюються надзвичайно швидко, і ця швидкість значно посилилася з часу імперіалістичної війни, що відкрила нову епоху в історії людства, а більшість сучасних автору підручників або застаріло, або за своїми підходами вивчення фінансової науки і суспільних явищ не задовольняло існуючих потреб [99, с. 2].

Питання науки фінансового права Д.П. Боголєпов побіжно розглядав у рамках проблеми її співвідношення з економічною фінансовою наукою. Критикуючи вчених, представників російської «дореволюційної» школи, зокрема, І.Х. Озерова за те, що вони не проводили достатньо чіткої межі між фінансовою наукою і наукою фінансового права, він проводив таке розмежування на основі аналізу саме фінансової науки. Найбільшою проблемою такого розмежування, як вважав Д.П. Боголєпов, було те, що на момент публікації його книги надзвичайно важко було дати визначення фінансової науки, «яке б цілком відповідало марксистському погляду, оскільки марксисти і комуністи порівняно недавно стали займатися проблемами, які входять у коло її інтересів» [99, с. 3]. Більш того, на його думку, неможливо сконструювати одне загальне визначення поняття «фінансова наука» для різних епох і різних державних утворень. У зв’язку з цим, він запропонував формулювання двох визначень фінансової науки, властивих, на його думку, буржуазному суспільству і суспільству перехідного періоду до соціалізму, в якому на той момент знаходилась молода Радянська держава.

Фінансову науку капіталістичного суспільства Д.П. Боголєпов визначав як науку, що вивчає суспільні відносини, які виникають на ґрунті добування цим суспільством або його відгалуженнями засобів матеріального характеру, необхідних для існування його державної організації, що служить знаряддям для придушення інших класів і навіть його розширення за рахунок інших капіталістичних і некапіталістичних товариств. На противагу їй, фінансова наука суспільства перехідного до соціалізму, яку, як вважав вчений, потрібно ще створити, повинна вивчати суспільні відносини, що виникають на ґрунті добування ним або його відгалуженнями засобів матеріального характеру, необхідних для існування його державної організації, що служить знаряддям для придушення залишків буржуазного суспільства та для побудови замість нього суспільства соціалістичного, для залучення в його систему некапіталістичної спільноти і для боротьби з капіталістичними елементами [99, с. 3-4]..

Щодо співвідношення предметів дослідження фінансової науки і науки фінансового права, він вважав, що «жодним чином не можна змішувати фінансову науку з фінансовим правом». Фінансове право, на його думку, займається вивченням норм, які виникають на ґрунті добування коштів матеріального характеру, фінансова ж наука в свою чергу досліджує питання переважно з економічного боку, вона встановлює зв’язок між зміною різних фінансових інститутів та іншими явищами політичного та економічного життя. Як випливає з даного співвідношення, Д.П. Боголєпов не дав визначення фінансового права, обмежившись лише предметом його дослідження - правових норм, які виникають на ґрунті добування коштів матеріального характеру [99, с. 32-33].

Аналізуючи дану працю Д.П. Боголєпова, помітно, що автор намагався максимально відмежуватись від названої ним «буржуазної фінансової науки». У її тексті часто зустрічаються твердження, що при вивченні фінансових явищ завжди необхідно відштовхуватись від класової точки зору, що їх вивчення повинно здійснюватись у тісному взаємозв’язку з політичною економією і вченням про державу. Також вчений стверджував, що фінанси «буржуазної держави» (як і фінанси перехідної епохи) не можна вивчати поза зв’язком з світовим господарством.

Разом з тим, за своєю структурою, методикою та стилем викладення матеріалу, «Курс фінансової науки» Д.П. Боголєпова багато в чому продовжив кращі традиції підручників фінансового права кінця ХІХ - початку ХХ ст. Зокрема, матеріал про оподаткування, бюджет, державний кредит, місцеві фінанси, грошовий обіг Радянської держави тощо подається у його порівняльні з Німеччиною, Францією, Італією, США, а також царською Росією. Початок кожного розділу даної наукової праці розпочинається з короткого історичного огляду розвитку інститутів державних витрат, бюджету, прямого і непрямого оподаткування як в Росії, так і в інших країнах. Автор піддає критичному аналізу соціологічний метод у роботах І.Х. Озерова, П.П. Гензеля та інших вчених. Характеризуючи теорії прибуткового оподаткування та непрямих податків, Д.П. Боголєпов детально розбирає працю М.І. Фрідмана «Сучасні непрямі податки на предмети споживання» [763]. Розглядаючи проблеми правового регулювання державного боргу та

кредиту, він використовує дослідження П.П. Мігуліна «Російський державний кредит» [455]. Окрім аналізу праць вітчизняних вчених

фінансистів, Д.П. Боголєпов приділяє увагу науковим положенням видатних представників європейської фінансової науки, таким як А. Вагнер, Ф. Нітті, Ж.-Б. Сей, Д. М. Кейнс та інших.

Проаналізувавши виклад матеріалу даної праці та авторські посилання і цитати, найбільш парадоксальним видається той факт, що її автор, хоч і заявив про спробу написання марксистського підручника, проте посилань на теорію К. Маркса, цитування його робіт, так само як і праць В.І. Леніна, у ній немає. Очевидно, можна говорити про спробу Д.П. Боголєпова розробки власного підходу до розуміння фінансової науки, який базувався на класовій доктрині та одночасно на теоретико-методологічному апараті науки фінансового права.

Власний погляд щодо фінансового права в системі радянської науки запропонував Григорій Іванович Болдирєв - видатний вчений економіст та фінансист, один з небагатьох викладачів фінансового права в системі радянської вищої освіти 30-х - 40-х років ХХ ст [307, с. 5].

У своїй праці «Лекції з фінансової науки», вчений стверджував, що державне господарство є предметом не однієї, а цілої низки наук, які його вивчають з різних точок зору. На його думку, центральне місце серед цих наук займає фінансова наука - теоретична дисципліна, що має за мету вивчення походження, умов розвитку і причинної залежності економічних явищ і суспільних відносин, що виникають на ґрунті ведення державного господарства і яка ставить перед собою ряд завдань, відповідно до зазначеної мети. Зокрема, він писав: «Фінансова наука, приступаючи, наприклад, до побудови вчення про податки, має своїм завданням з’ясувати, з чого виник податок взагалі: чи з добровільних дарів ватажкам і організаторам; чи з напівдобровільних приношень представникам примусово встановленої державної влади; чи з данини переможеного переможцю або чого іншого. Які політичні та економічні умови його розвитку вплинули на вироблення відомих у фінансовій історії податкових форм, в якій залежності знаходиться та чи інша податкова система від будови і стану народного господарства відповідної держави тощо. Або, звертаючись до вивчення існуючих бюджетних систем, фінансова наука повинна встановити, які були суспільні відносини, що зумовили ті чи інші етапи в розвитку бюджету та бюджетного права, чим пояснюється і яку роль відіграє та чи інша сторона сучасної бюджетної процедури» [108, с. 10-11].

Крім фінансової науки, яка має найважливіше значення у вивченні державної господарства, на думку Г.І. Болдирєва, найближчими

допоміжними стосовно неї дисциплінами є фінансова політика та фінансове право. При цьому, вчений вважав, що фінансова наука виникла з прикладної наукової дисципліни - фінансової політики, основне завдання якої, як науки, зводиться до встановлення, якими способами, за допомогою яких заходів можна досягти означених цілей, поставлених державним господарством, за певних політичних та економічних умов.

Поряд з фінансовою політикою, Г.І. Болдирєв відводив важливе місце фінансовому праву, вважаючи, що воно надає багатий і надзвичайно цінний матеріал про державне господарство для висновків фінансової науки. Вчений запропонував наступне власне визначення фінансового права, яке вважав загальним для будь-якої держави: «Фінансове право - це сукупність законодавчих постанов про фінанси, фінансове влаштування та фінансове управління даної держави. Воно визначає, з одного боку, права фінансових органів та фінансових агентів щодо громадян (право стягувати податки, право укладати позики, здійснювати контроль тощо), а з іншого боку, - фінансові (фіскальні) обов’язки громадян щодо держави та місцевих примусових громадських організацій (обов’язок платити податки, дотримуватися заходів, що полегшують контроль, підкорятися самому контролю тощо)» [108, с. 12].

Г.І. Болдирєв трактував державне фінансове господарство як сторону діяльності сучасної держави, яка має своєю безпосередньою метою добування, розподіл, споживання та облік грошових коштів, необхідних їй для виконання поставлених собі завдань. Зміст державного господарства становить сукупність заходів, установ та інститутів, спрямованих на отримання, управління та витрачання необхідних грошових ресурсів для задоволення потреб держави, як організації примусу, а також для задоволення колективних потреб. Розвиваючи власну позицію, вчений наступним чином охарактеризував фінансову діяльність держави: держава збирає (виробляє) матеріальні та грошові кошти, розподіляє їх по окремих своїх відомствах та установах, витрачає (споживає) їх, веде облік всьому отриманому і витраченому, складає плани, кошториси, бюджет та інше, в силу чого виникає ряд відносин держави до народного господарства, до окремих приватних господарств та осіб, зростає складна мережа фінансових установ та фінансового управління, формуються фінансові інститути [108, с. 13].

Розглядаючи державу та її господарство з марксистських позицій, Г.І. Болдирєв вважав, що оскільки держава є організацією примусу, то це повинно відбиватись і на характері державного господарства. Так звані колективні потреби, черговість, ступінь і способи їх задоволення, визначаються носіями влади і сили в державі, а саме - пануючими класами інтереси яких, позначаються не тільки в характері і напрямку витрачання державних коштів, а й у способі їх добування, зокрема, в характері розподілу податкового тягаря. Тому державне господарство, на думку вченого, носить плановий характер, зовнішнім виразом якого є бюджет - план всього державного господарства, що у повному обсязі визначає напрямок діяльності державного апарату. А оскільки, продовжує свою думку вчений, характеру потреб, що задовольняються коштами державного господарства, властива у переважній більшості випадків постійність, сувора періодичність і регулярність, то не можна призупинити діяльність судових установ чи не передбачити в тій чи іншій частині року постачання грошовими коштами відомства народної освіти хоча б на один бюджетний рік. Саме тому, підсумовує Г.І. Болдирєв, план-бюджет має не тільки господарсько- організаційне, а й адміністративно-правове значення, а діяльність державного господарства немислима без такого плану [108, с. 34].

Свого найбільш довершеного вигляду радянська концепція фінансового права набула у підручнику «Адміністративно-фінансове право» видатного вченого-правознавця, професора Московського державного університету, дійсного члена науково-дослідного інституту теорії та історії права при факультеті суспільних наук Матвія Дмитровича Загряцкова [288, с. 128]. На відміну від вказаних вище вчених, які розкривали сутність радянського фінансового права у його співвідношенні з економічною фінансовою наукою та марксистською політичною економією, М.Д. Загряцков досліджував поняття фінансового права та його предмету, на основі загальнотеоретичних позицій двох галузей правової науки - адміністративного та фінансового права. Він висунув та обґрунтував тезу, що державне фінансове господарство можна вивчати з політичної, фінансово- економічної та юридичної точок зору, які доповнюють одна іншу, але зберігають разом з тим самостійне значення. Дана теза була підтримана більшістю вчених правознавців і фінансистів, які представляли науку радянського фінансового права етапу зародження.

Трактуючи зміст державного фінансового господарства, як особливої форми соціального господарства, вчений вказував, що воно керується єдиною волею і має самостійну фінансову владу - фінансовий суверенітет. Тому, його дослідження, як особливої форми державного владарювання, не може бути побудованим на одних лише економічних методах - для цього необхідні саме методи юридичні. З економічної точки зору, як справедливо зазначав М.Д. Загряцков, державне господарство вивчає наука про фінанси (економічна дисципліна), використовуючи при цьому методи політичної економії і статистики. У свою чергу, адміністративно-фінансове право досліджує державне господарство не з економічної, а з адміністративно- фінансової точки зору, використовуючи не економічні, а юридичні методи. З цього приводу вчений писав: «Досліджуючи юридичні норми - закони, що регулюють державні фінанси, адміністративно-фінансове право з’ясовує правові форми державного господарства та адміністративну організацію, аналізує відносини, що виникають у фінансовій області між державою (як носієм фінансової влади) та громадянами» [288, с. 3]. У такий спосіб М.Д. Загряцков вказав на те, що предметом дослідження науки адміністративно- фінансового права є фінансове законодавство і фінансове управління в їхніх взаєминах, які в різних формах регулюють життя держави. Перше створює загальні правила (норми, закони, декрети), а друге - застосовує їх до конкретних життєвих обставин, індивідуалізує дані норми, регулюючи життя адміністративними розпорядженнями.

Вчений одним з перших у радянській фінансово-правовій літературі дав визначення та розкрив зміст фінансового законодавства, яке він визначав як сукупність норм, що встановлюють джерела отримання необхідних для задоволення державних потреб коштів (головним чином, джерела податкових доходів), а також порядок їх справляння, розподілу та витрачання (бюджетне право в широкому сенсі слова). Найхарактернішою особливістю фінансового законодавства, на думку М.Д. Загряцкова, є періодичність. Фінансове управління у власному розумінні слова має своїм завданням збирання коштів, необхідних для держави, їх зберігання, облік, розподіл між окремими органами управління (переслідуючими спеціальні завдання) і контроль над їх закономірним витрачанням. Діє воно завжди в межах, встановлених законодавством, і згідно цілям, їм зазначеним [288, с. 9].

Виводячи взаємозв’язок фінансового законодавства та фінансового управління, вчений стверджував, що фінансове законодавство логічно зумовлює напрям і зміст фінансового управління, однак, історично управління передує законодавству. Свою думку він обґрунтовував тим, що такий досить довгий історичний процес, який тісно пов’язаний з розвитком грошового господарства і боротьбою буржуазії з феодалізмом і монархією, знадобився для виділення фінансового законодавства в спеціальну галузь державного творчості і, нарешті, для відокремлення фінансового законодавства від фінансового управління. Цю тезу вчений обґрунтовував і в інших своїх наукових працях [289, с. 165; 290, с. 59].

Науку фінансового права М.Д. Загряцков визначав, як галузь знань, що вивчає сукупність норм (правил), що регулюють державні фінанси. Ці норми міститися в матеріалах (джерелах) радянського фінансового законодавства, серед яких вчений виділяв: декрети, які регулюють грошовий обіг і валютну політику; державний кредит і банківську справу; бюджет і касову справу; рахівництво і фінансовий контроль; державні податкові та неподаткові доходи; місцеві фінанси; питання організації Народного комісаріату фінансів; постанови щодо Державного банку; постанови щодо Держстраху та інші. Такий матеріал підлягає, на його думку, обробці наукою фінансового права, саме як юридичною дисципліною. «Визнання фінансового закону керівною, нормуючою силою, - писав вчений, - має вирішальне значення для побудови науки фінансового права, як юридичної дисципліни: тільки з того моменту, як норма закону пов’язує у фінансовій сфері адміністрацію, можна говорити про адміністративно-фінансове розпорядження, як про особливий вид юридичних актів (як про юридичний акт публічно-фінансового права), і про фінансове відношення між державою і громадянами, як про особливий рід публічно-правових відносин, - публічно-фінансових. Тільки з цього моменту можна вивчати і систематизувати ці розпорядження і ці відносини, - словом, будувати фінансове право, як юридичну дисципліну» [288, с. 11].

Вибудовуючи структуру науки фінансового права, як юридичної дисципліни, М.Д. Загряцков, визначав такі її складові частини: а) питання конституційного права (бюджет, частково - податкове право); б) проблеми адміністративного права - сфера фінансового управління; в) питання кримінального права - боротьба з неплатниками податків; г) проблеми цивільного права (наприклад, питання грошового обігу та кредиту). При цьому, вчений наголошував, що всі ці питання фінансове право розглядає і вирішує зі своєї особливої, фінансової, точки зору, з точки зору «найбільш правильного, найбільш вигідного і безболісного переходу в розпорядження держави необхідної їй частини національного доходу і найбільш правильного її витрачання» [288, с. 12].

В основу власної концепції науки адміністративно-фінансового права М.Д. Загряцков ставив вчення про фінансовий закон і особливо про адміністративно-фінансове розпорядження, яке «перетворює абстрактну норму закону в реальну дійсність». На основі такого вчення, ним були сформульовані основні завдання науки фінансового права, а саме: - групування фінансових розпоряджень та юридичних відносин, що виникають між державою і громадянином у фінансовій сфері, в певні типи (інститути); 2) зведення останніх до загальних правових понять (конструкцій).

Відповідно до сформульованих завдань, систему навчального курсу «Фінансове право» М.Д. Загряцков вибудовував наступним чином: 1) загальне вчення про джерела права, яке має дати ознаки і принципи для відбору матеріалу, що підлягає вивченню фінансистом-теоретиком і застосуванню фінансистом-практиком; 2) розгляд інституту адміністративно- фінансового розпорядження, що зберігає свої особливості в самих різних областях фінансового управління; 3) розгляд типів правових відносин, що виникають у фінансовій сфері між громадянами і державою (фіскальні повноваження державних органів та обов’язки і права громадян); 4) розгляд формальних гарантій їхньої правової стійкості, - гарантії закономірності фінансового управління (інститут скарги і фінансовий контроль) [288, с. 12].

Вчений вважав, що всяка наука є узагальненням і виражається в ряді логічних побудов (висновків), пов’язаних один з одним, але, разом з тим, кожна наука приходить до цих узагальнень особливим, властивим тільки їй, методом. Наука фінансового права, в свою чергу, як юридична дисципліна, узагальнює діючі фінансові закони і відкриває приховані в них норми. У цьому процесі узагальнення вона пов’язана особливістю того законодавчого матеріалу, з яким їй доводиться оперувати. Тому наука фінансового права намагається узагальнити приписи, - накази і заборони, які містяться у фінансовому законодавстві і звести ці приписи і накази до загальних принципів так, щоб у кожному окремому випадку можна було знайти відповідну вказівку закону, якби навіть прямо і безпосередньо воно не було виражено законодавчою нормою. Таким чином, підсумовує М.Д. Загряцков, фінансове право, як будь-яка юридична наука, є наука про правила, яка вивчає норми, що підлягають обов’язковому виконанню, і яка прагне осягнути їх внутрішній зміст, встановити між ними логічний зв’язок і побудувати єдину логічну струнку систему. Тому методом, яким вона опрацьовує матерію, що підлягає її вивченню, є тлумачення, тобто з’ясування букви і цілі фінансового закону, аналіз і вивчення виникаючих на його основі фінансових розпоряджень і правовідносин.

Важливим у теоретичному плані є обґрунтування М.Д. Загряцковим положення, що науці фінансового права властиві загальні принципи та види юридичного тлумачення, такі як граматичне, логічне, обмежувальне, поширювальне, тлумачення за аналогією і т.д. На основі цього, він вказує на загальні принципи тлумачення, якими варто керуватися при дослідженні фінансово-правових інститутів: 1) обхід закону не допускається. Закон можна тлумачити не тільки за його буквою, але і за метою, у всякому разі, сенс закону повинен бути збережений; 2) закон може бути скасований тільки законом; 3) якщо новий закон суперечить старому в самому принципі, то скасовуються всі норми цього старого закону; 4) якщо закони відносяться тільки до деталей, то скасовуються тільки деталі, абсолютно неузгоджені з новим законом; 5) спеціальні закони не скасовуються загальними законами; спеціальні закони не допускають поширеного тлумачення. М.Д. Загряцков стверджував, що такі правила мають значення не тільки для теоретичного вивчення фінансового законодавства, а й для його практичного застосування. Разом з тим застосування юридичного методу у фінансовому праві має свої особливості, які пояснюються особливістю матеріалу (джерел фінансового права), що підлягає обробці юристом, і тим фактом, що фінансове законодавство тісно пов’язане із соціальною дійсністю [288, с. 11].

У 20-х - 30-х роках ХХ ст. процес зародження радянської фінансово- правової науки супроводжувався, за виразом В.В. Бесчеревних, процесом конструювання фінансового права як навчальної дисципліни [91, с. 24]. Характеризуючи викладання навчальної дисципліни фінансового права на протязі 1917-1930 навчальних років в Московському державному університеті, а також ряду інших навчальних дисциплін, які прямо чи опосередковано розкривали зміст фінансового права, дослідники радянського періоду та сучасні вчені одностайні в тому, що у цей час вітчизняна фінансово-правова наука переживала один із самих складних та неоднозначних періодів власного становлення [307, с. 4]. Надмірна ідеологізація навчального процесу, існуючі теоретичні крайнощі у трактуванні науки фінансового права як складової невід’ємної частини або фінансової науки у складі марксистської політичної економії, або у складі радянського державного чи адміністративного права, фактично нівелювали її статус як відокремленої галузі правових знань, зумовили вибіркове та тенденційне викладення фінансово-правового матеріалу у відповідних навчальних курсах.

Зокрема, як відзначав В.В. Бесчеревних, у 1917 - 1918 навчальному році на юридичному факультеті Московського державного університету фактично ще зберігався дореволюційний порядок викладання юридичних дисциплін, в тому числі - і фінансового права, що було наслідком, в першу чергу, переважання старої професури та студентства з так званих «нетрудових верств». Однак Постановою Народного комісаріату освіти РРФСР від 23 грудня 1918 юридичні факультети російських університетів були скасовані «зважаючи досконалої застарілості навчальних планів ... повної невідповідності цих планів вимогам наукової методології» [91, с. 25].

Відповідно до Постанови Народного комісаріату освіти РРФСР від 3 березня 1919 в Московському державному університеті 12 травня 1919 було відкрито факультет суспільних наук, що складається з трьох відділень: політико-юридичного; економічного; історичного. При цьому, політико- юридичне відділення факультету суспільних наук в 1921 р було перетворено в правове відділення з судовим і адміністративним циклами. У складі економічного відділення функціонував фінансово-адміністративний цикл [334, с. 292].

Згідно з даними В.В. Безчеревних, з 1919 - 1920 по 1923 - 1924 навчальні роки фінансове право на правовому відділенні не викладалось. У цей період читалися лекції і велися семінарські заняття з навчальної дисципліни «Науки про фінанси». Кафедра під таким найменуванням була структурним підрозділом економічного відділення. Фінансове право слухали лише студенти 2-го курсу економічного відділення. Для фінансово- адміністративного циклу цього відділення читався також ряд спецкурсів у рамках науки фінансового права та науки про фінанси, а саме: «Місцеві фінанси», який викладав професор П.П. Гензель; «Фінанси іноземних держав» - професор В.В. Лазовский; «Податкова політика» - професор М.М. Любимов; «Бюджет, бюджетне право і бюджетна політика» - професор О.О. Нікітський та інші. І лише з 1924 - 1925 навчального року, почалося читання лекцій з фінансового права на 2-му курсі правового відділення. Для переходу з II курсу на III курс слухачі правового відділення, окрім інших предметів, повинні були прослухати лекції та скласти іспит по одному з трьох (за вибором) предметів: з державного права капіталістичного суспільства, адміністративного права, або фінансового права [91, с. 26].

Постановою РНК РРФСР від 9 липня 1924 факультет суспільних наук був реорганізований у факультет радянського права, який також складався з кількох відділень (циклів): судове (пізніше судово-прокурорське);

господарсько-правове (економічно-правове); державно-адміністративний

(пізніше відділення радянського будівництва); міжнародне. З 1925 - 1926 навчального року та по 1929 - 1930 навчальний рік фінансове право читалося на 2-му курсі по дві години на тиждень для всіх відділень, крім міжнародного. При цьому на міжнародному відділенні фінансове право викладалося або на старших курсах (3 - 4), або не читалося взагалі [307, с. 5].

На державно-адміністративному відділенні Московського державного університету в ці роки, крім фінансового права, читався курс лекцій по бюджетному праву (3-й - 4-й курси), а також проводилися заняття з дисципліни «Місцеве господарство і бюджет». В 1929 - 1930 навчальному році ця дисципліна стала називатися «Місцеві фінанси». На господарсько- правовому відділенні велися тільки семінарські заняття з фінансового права на 3-ому курсі, а також читався спецкурс, і проводились семінари з теми «Грошовий обіг і кредит». У навчальному плані факультету радянського вдачі на 1930 - 1931 навчальний рік фінансове право було відсутнє. І лише на відділенні радянського будівництва читався спецкурс «Вчення про державний бюджет і місцеві фінанси» [91, с. 26].

Можна стверджувати, що саме Московський державний університет на довгий час залишався єдиним центром викладання фінансово-правових навчальних дисциплін, однак і в стінах даного навчального закладу наука фінансового права знаходилась у жевріючому стані. В інших вищих навчальних закладах радянської держави курс фінансового права не викладався, а фінансово-правова проблематика розкривалась переважно у рамках економічної науки про державні фінанси. Окремі аспекти правового регулювання фінансових правовідносин розкривались у рамках навчального курсу адміністративного права або державного права.

З кінця 20-х та особливо на початку 30-х років ХХ ст. у всіх галузях правової науки почав вкорінюватися догматизм, пов’язаний з утвердженням марксистсько-ленінської ідеології. Зовнішніми проявами його утвердження, за словами H.A. Богданової, стали формальне функціонування

демократичних інститутів, правовий нігілізм і відступ від принципу соціалістичної законності, витіснення плюралізму проголошенням єдино вірних постулатів, далеко не завжди зорієнтованих на реальний стан справ [98, с. 14].

Г оворячи про цей період розвитку радянської держави, К.С. Бєльський зауважив: «в кінці 20-х - початку 30-х рр. під видом посилення ідеологічної боротьби ... почався процес активного втручання партійного апарату у різні сфери наукового знання. По всій країні почалося придушення науки, яке виражалося в цькуванні у пресі незалежних вчених, в закритті науково- дослідних інститутів і журналів, в прямих репресіях. Для науки фінансового права ці гоніння мали трагічні наслідки» [85, с. 54]. Таке нігілістичне ставлення до права призвело до применшення ролі юридичної науки взагалі і науки фінансового права зокрема, а потім до повної її заборони, що відбилося як на теоретичних дослідженнях фінансово-правових проблем, так і на викладанні фінансового права в юридичних вузах, яке було виключено з навчальної програми вищих навчальних закладів.

4.3.