Новітні теорії споживання і заощаджень

Досить тривалий час вчені досліджували поведінку споживання, викорис­товуючи кейнсіанське припущення, що рівень споживання тісно пов’язаний з поточним використовуваним доходом. Проте у 1950-60-х роках у розвиток теорії І.

Теорія перманентного доходу М.Фрідмена виходить з того, що домогосподарства намагаються вирівняти обсяги споживання у часі, вони на­дають перевагу рівномірному споживанню (C₁ = C₂). Для підтримки при­близно однакового рівня споживання сім’ї, чиї доходи значно коливаються по роках, використовують фінансовий ринок. Відтак споживання домогоспо- дарств залежить не тільки від поточного доходу, але й від доходу, очікувано­го у майбутньому. Щорічне ж споживання визначається середнім рівнем до­ходу (Y_p ), очікуваного за довгі роки, тобто C₁ = C₂ = Y_p. Це основне тео­ретичне положення і модель перманентного доходу М. Фрідмен представив у праці „Теорія функції споживання” (1957). Модель доводить, що корисність споживання, зорієнтованого на деяку середню величину поточних і майбут­ніх доходів, значно вища, ніж споживання, пов’язаного лише з доходами пе­вних періодів.

Наприклад, доходи фермера коливаються не тільки по роках - в залежно­сті від погоди, цін на сільськогосподарську продукцію, але й по сезонах - ма­ксимальний доход він отримує восени, коли зібрав урожай, а в інші пори ро­ку доходи спадають до мінімуму. Очевидно, що споживання сім’ї фермера не буде коливатись по сезонах і роках так сильно як доходи: фермер намагається в урожайні роки робити заощадження, а в інші - витрачає їх для підтримання стабільного рівня життя.

М. Фрідмен намагався пояснити, чому аналіз сімейних бюджетів, зробле­ний Дж. М. Кейнсом, показував, що в міру зростання доходів середня схиль­ність до споживання зменшується.

М. Фрідмен поділив поточний доход на дві частини - постійний доход (Y_p ), який крім власне доходу включає й інші складові багатства (майно, ак­ції, облігації та ін.) та тимчасовий доход (Y_v) - випадковий додатковий до­ход (премія, виграш у лотерею та ін.) або непередбачувані втрати доходу:

Він вважав, що споживання залежить від постійного доходу, а коливання тимчасового доходу згладжуються заощадженнями або позиками. Отже, споживання можна представити як функцію постійного доходу:

де а - константа, що визначає граничну схильність до споживання за пе­рманентним доходом.

Це означає, що споживання прямо пропорційне постійному доходу. Якби коливання поточного доходу відображали лише зміну постійного доходу, то середня схильність до споживання (с ) була б в різних сім'ях однакова.

Але коливання поточного доходу відображають як зміну постійного до­ходу, так і зміну тимчасового доходу, а коли змінюється тимчасовий доход, то сім'ї з високим тимчасовим доходом не завжди пропорційно змінюють рі­вень споживання, тому здається, що домогосподарства з вищим доходом ма­ють нижчу середню схильність до споживання.

М. Фрідмен зробив висновок, що коливання тимчасового доходу властиві короткостроковому періоду, внаслідок чого у короткостроковому періоді се­редня схильність до споживання коливається. У довгостроковому періоді змінюється постійний доход, тому впродовж тривалого періоду середня схи­льність до споживання є сталою.

Модель постійного (перманентного) доходу будується на базі багатопері- одного бюджетного обмеження домогосподарства (5.15). Відміна у тому, що зазвичай у бюджетному обмежені обсяги доходів Y₁ і Y₂ беруться нерівними,

Для побудови бюджетної лінії обчислимо рівняння відносно Y_p :

Якщо ставка проценту не дорівнює нулю, то перманентний доход береть­ся як середнє зважене майбутніх доходів.

Графічна ілюстрація моделі представлена на рис. 5.10. Бюджетне обме­ження побудоване на основі рівняння

(5.22). Щоб знайти Y_p, проводимо бі­сектрису від початку координат до пе­ретину з бюджетним обмеженням. То­ді точка E покаже єдиний випадок на бюджетному обмеженні, де доходи обох періодів будуть рівні. В інших точках доходи будуть відрізнятись по

Якщо домогосподарство намага­ється підтримувати стабільну траєкто­рію споживання (C₁ = C₂ = Y_p), то

Рис. 5.10. Модель перманентного доходу

заощадження визначаються як різниця між поточним і постійним доходом:

Уподобання споживача, який надає перевагу рівномірній траєкторії споживання, відображає крива байдужості, дотична до бюджетного обмеження у точці його перетину з бісектрисою (Е) - точці оптимального міжчасового розподілу споживання. В інших випадках домогосподарства не дотримуються постійного споживання, воно або більше перманентного доходу в першому періоді, або менше, тоді відповідно змінюється і споживання другого періоду.

Важливо зауважити, що у відповідності з теорією перманентного доходу домогосподарства по-різному реагують на різноманітні „шоки” - тимчасові, перманентні, очікувані у майбутньому.

У випадку тимчасового негативного шоку Y₁ знижується, а майбутній доход залишається незмінним. Тоді домогосподарства будуть брати позики, щоб не знижувати рівень споживання. У разі позитивного тимчасового шоку Y₁ зросте, але споживання суттєво не зміниться, оскільки більша частка до­даткового доходу, найбільш імовірно, буде заощаджена.

При перманентному шоку скорочуються (збільшуються) на однакову ве­личину і і Y₂. У разі негативного перманентного шоку домогосподарства зменшать споживання поточного періоду на ту ж величину і дещо скоротять заощадження. А коли очікується, що доход знизиться у майбутньому, то до­могосподарства скоротять споживання і збільшать заощадження, незважаючи на те, що Y залишається без змін.

Рис. 5.11 ілюструє поведінку типового домогосподарства, його реакцію на збільшення доходу. Припустимо, що за початкового міжчасового бюджетно­го обмеження (B^tі) початкове споживання точно відповідає доходу - фон­дова точка Yq збігається з точ­кою оптимального споживання Eq. Тимчасове збільшення дохо­ду у першому періоді переміщує бюджетну лінію праворуч а фондову точку відповідно з Yq до γ. Оптима­льне споживання домогосподарс- тво вибирає в точці E₁, заоща­джуючи частину несподіваного доходу на майбутнє і поширюю­чи тим самим вигоди більшого поточного доходуі на дру­гий період.

Рис. 5.11. Вплив тимчасових і постійних змін доходу на споживання

ву величину, тоді нова фондова точка Y₂ відповідатиме новій бюджетній лі- нії(B^tз). У такій ситуації домогосподарство обирає комбінацію споживання у точці- оптимум встановлюється за зростання спожи­

вання в обох періодах.

Проаналізувавши реакцію домогосподарств на зміну доходу, можна зро­бити декілька висновків. Тимчасові зміни у доході мають незначний вплив на споживання, а оскільки більшість змін є саме тимчасовими, то споживання є найстабільнішим компонентом сукупного попиту. Вплив непередбачених тимчасових змін доходу домогосподарства коригують через заощадження або позики у інших домогосподарств, уряду або іноземців заради рівномірного

споживання. Споживання змінюється лише у відповідь на зміни постійного доходу - сподіваного майбутнього доходу за тривалий період часу. Майбутні доходи враховуються при визначенні поточного споживання і впливають на його обсяги, так само як і на споживання майбутнього періоду.

Теоретично ідея перманентного доходу досить струнка, але виникають труднощі в обґрунтуванні передбачення майбутнього доходу. Домогосподар­ства точно знають лише величину свого поточного доходу, їм складно про­гнозувати, як він зміниться у майбутньому і чи ці зміни тимчасові, чи перма­нентні. Економісти довго намагались обґрунтувати, як можна зробити досто­вірний прогноз. Спочатку М. Фрідмен припустив, що люди формують свої прогнози на основі адаптивних очікувань, тобто виходячи зі своїх попередніх оцінок постійного доходу і фактичних змін багатства, визначаючи його як середньозважену величину очікувань минулого періоду. Потім економісти розробили більш складний механізм - гіпотезу раціональних очікувань, згідно з якою домогосподарства вивчають перспективи розвитку галузі, в якій вони працюють, а також економіки в цілому і на основі цієї інформації роблять свої оцінки майбутнього доходу.

Незважаючи на невизначеність передбачень, ряд вчених високо оціню­ють модель перманентного доходу, оскільки вона допомогла пояснити ряд емпіричних даних, які не вписувались у модель поточного доходу.

Теорія перманентного доходу пояснює, чому у домогосподарства, чиї до­ходи суттєво коливаються (фермери), гранична схильність до споживання нижча, ніж у міських жителів, де доходи стабільні; чому „молоді“ господарс­тва мають нижчу схильність до споживання, ніж „старі“.

Теорія перманентного доходу уточнює саме поняття споживання. Вва­жають, що домогосподарства намагаються підтримувати в рівновазі не вида­тки на споживчі товари і послуги, а рівномірний потік послуг, і якраз ці спо­живчі послуги є джерелом корисності споживання даного товару.

Одні товари дають потік послуг лише в момент їх споживання (їжа, напої, кіно і т.п.), а інші забезпечують потік послуг протягом тривалого періоду (холодильник, автомобіль і т.п.). Тому споживання вимірюють як суму вида­тків на товари повсякденного попиту і потоку послуг від наявних товарів тривалого користування, які були куплені раніше. Видатки на товари трива­лого користування розглядають як інвестиційні видатки, вкладені в майбутні споживчі послуги. Найбільш точну міру споживання за певний період отри­маємо, коли від загальної суми видатків віднімемо поточні видатки на товари тривалого користування і додамо оцінку послуг від товарів тривалого корис­тування, які були куплені раніше, враховуючи, що від них йде потік послуг протягом заданого періоду. Такий підхід до дослідження споживання найбі­льше відповідає принципам теорії перманентного доходу. Якщо ж брати про­сто видатки на товари, то по роках вони будуть розподілені дуже нерівномір­но, різко зростаючи в роки, коли сім'я купує, наприклад, автомобіль або ква­ртиру. А коли врахувати щорічні послуги від товарів тривалого користуван­ня, то стабільність споживання буде очевидна.

Теорія життєвого циклу споживання і заощадження, створена Ф. Модільяні у 1950-х - на початку 1960-х рр. у співавторстві з Р.Блумбергом і А. Андо і найбільш повно викладена у його Нобелівській лекції, має багато спільного з теорією перманентного доходу. Відміна її в то­му, що в ній досліджується зв’язок між споживанням, заощадженнями та до­ходом в залежності від стадії життєвого циклу.

Стратегія заощаджень у значній мірі визначається стадією життєвого цик­лу, тому що доход систематично змінюється протягом життя індивіда. Моло­ді сім’ї, як правило, мають невеликі доходи, вони вирівнюють споживання за рахунок позик, - з надією на те, що згодом будуть заробляти більше і змо­жуть сплатити борги з майбутнього доходу. Найбільш радикальні зміни до­ходу відбуваються впродовж двох періодів: трудового і пенсійного. Протягом трудового періоду доходи зростають, досягаючи максимуму в зрілому віці, - тоді сім’ї сплачують борги молодості, а також відкладають заощадження на старість. Вихід на пенсію зменшує трудовий доход до нуля. Залишаються за­ощадження. Далі стабільне споживання забезпечується нагромадженими за­ощадженнями.

Ілюстрацію гіпотези життєвого циклу надає рис. 5.12. Графік а) показує, що в житті кожної людини є два періоди, коли заощадження від’ємні: молоді роки і старість. А споживання (C) постійне у часі. У пенсійному віці спожи­вання забезпечується за рахунок власних заощаджень зрілого віку, а також за рахунок пенсій від держави і коштів від власних дітей.

Рис. 5.12. Модель життєвого циклу споживання та заощадження

Рис. 5.12.б) зображає ці ж процеси у двоперіодній моделі: I період - тру­довий, II - пенсійний. Доход у I періоді перевищує перманентний, тому гос­подарства заощаджують, щоб мати додатковий доход для споживання у ста­рості.

У багатьох країнах існує непрямий перерозподіл коштів від молодого по­коління до старшого через податки, з яких як трансферти надаються пенсії. Дієва система соціального забезпечення може знизити заощадження домого- сподарств і навіть сукупні заощадження в країні. Але з цими висновками зго­дні не всі вчені. Одні послідовно відстоюють тезу, що система соціального забезпечення призвела до падіння сукупних приватних заощаджень, інші за­перечують цей зв'язок. Проблема залишається актуальною для подальших досліджень.

Коли обсяг споживання домогосподарства однаковий в усіх періодах, то він дорівнює постійному доходу. В такому випадку споживання першого пе­ріоду можна виразити як частку багатства з коефіцієнтом пропорційності (k), який представляє собою граничну схильність до споживання за даного рівня багатства і залежить від ставки проценту, а також від часових уподо­бань і віку кожного члена сім'ї. Формально це виглядає як рівність:

до 1, а в моделі з більшим числом періодів k буде меншим, тому що багатст­во треба розподілити на більше число періодів. Гранична схильність до спо­живання прямо пропорційна віку домогосподарства: „старі” домогосподарст­ва споживають більшу частину багатства, ніж „молоді”.

Перевірка моделі життєвого циклу на статистичних даних підтвердила, що коефіцієнт схильності до споживання (k) дещо більший, ніж ставка про­центу, тому що домогосподарство витрачає свої фінансові активи протягом всього життя.

Щоб рівень споживання залишився стабільним, важливо врахувати всі ре­сурси домогосподарства, які складуться протягом життя. Якщо індивід очі­кує, що він проживе t років а його трудовий період складе n років, то сума його доходу дорівнює Y ■ n. Крім того, він може ще мати багатство в розмірі W. Таким чином, його ресурси оцінюються у W + Y ■ n. Їх потрібно рівно­мірно розподілити по роках. Тоді річний обсяг споживання визначатиметься рівнянням:

Наприклад, деякому громадянину виповнилося 50 років. Він сподівається прожити до 80 років і планує вийти на пенсію у 60 років. Його доход стано­вить 6600 грн. на рік, а його багатство (активи та майно) оцінюється у 30000 грн. Згідно з моделлю життєвого циклу річний обсяг споживання громадяни­

Емпіричні дослідження між тим виявили деякі невідповідності між одер­жаними даними і теорією життєвого циклу. Виявилось, що домогосподарства більше заощаджують в зрілі роки, але літні люди витрачають не так уже й ба­гато заощаджень і передають свої фінансові активи у спадщину молодим. Це - важливий аргумент проти теорії життєвого циклу, яка твердить, що в старо­сті сім'я витрачає те, що заощадила протягом трудового періоду.

Виникли питання й щодо мотивів передачі свого багатства у спадщину. Економісти не мають єдиної думки відносно цього. Одні вважають, що тут діють альтруїстичні мотиви - старші намагаються підвищити добробут дітей. Другі стверджують, що батьки використовують спадщину як інструмент впливу на поведінку дітей. Треті зауважують, що це виходить непередбачено, тому що люди ніколи не знають, скільки їм залишилось жити, тому більше зберігають на випадок довгої старості. Нарешті, четверта група економістів вважає, що багатство нагромаджують заради престижу і влади. Ще Дж. М. Кейнс відзначав, що багатство часто накопичується просто заради багатства.

Р. Барро припустив, що поточне споживання може залежати навіть від очікуваного доходу наступного покоління. Якщо сім'я припускає, що еконо­мічна ситуація погіршилась і перспективи дітей гірші, ніж вважали раніше, то вона може прийняти рішення збільшити спадщину для дітей. Ця ідея йде в розвиток гіпотези життєвого циклу.

Проте емпіричні дослідження показали, що більша частина багатства у США виникла скоріш як результат спадкоємства, а не як результат заоща­джень, зроблених протягом життєвого циклу. Цей висновок спрямований проти теорії життєвого циклу. Модільяні на захист своєї теорії навів дані, що багато літніх людей вкладають свої цінні папери разом з дітьми і цілком мо­жливо, що вони будуть їх використовувати самі. Дискусія триває.

Таким чином, новітні теорії стверджують, що поточне споживання зале­жить не тільки від поточного доходу, як це доводив Дж. М. Кейнс, але й від середньозваженого майбутнього доходу за багато періодів, а навіть і від до­ходів, отриманих протягом всього життя, тому що домогосподарства за до­помогою фінансового ринку можуть брати позики, а потім їх віддавати, пере­розподіляючи таким чином майбутні доходи для поліпшення поточного спо­живання. Проте ситуації, які складаються у багатьох домогосподарствах, по­казують, що правий був Дж. М. Кейнс, коли вважав зв’язок поточного спо­живання і поточних доходів сім’ї основним. Це стосується сімей, для яких кредит є недоступним.

Чимало домогосподарств не мають вільного доступу до кредитів, оскільки не володіють реальними активами, які гарантували б повернення позики. Ба­нки, наприклад, не дадуть позику студенту лише під обіцянку, що його май­бутні доходи дозволять повернути борг. Недоступність позик викликає об­меження ліквідності, тому домогосподарства не можуть витрачати більше, ніж їм дозволяє поточний доход даного періоду. Зрозуміло, що споживання та­ких сімей не буде рівномірним. Дослі­дження виявили, що обмеження ліквід­ності має приблизно 20% населення США, причому серед „молодих“ домо- господарств цей процент вищий. Такі сім’ї будуть сильно реагувати на будь- які зміни поточного доходу, змінюючи своє споживання у відповідності з коли­ваннями саме поточного доходу.

Рис. 5.13. Споживання за обмежень на отримання позики

Рис. 5.13 ілюструє так зване норму­вання кредитів, коли індивід не може отримати позики. Якщо фонд домогос- подарства представлений точкою Y і одержання кредиту неможливе, то його бюджетна лінія обмежується відріз­ком YD, і воно не може споживати в поточному періоді більше, ніж визна­чено обсягом фонду. Якщо кредит для домогосподарств може бути наданий лише за вищою ставкою проценту (r₂), то бюджетна лінія стає ламаною

(W₁YD) і більш стрімкою. Злам бюджетної лінії відповідає точці Y. При на­данні позики економічний суб’єкт може переміщуватись вздовж відрізку YD, а при отриманні позики - по відрізку YW₁. Обмеження доступу до кре­дитного ринку здатні погіршувати стан домогосподарств.

У розглянутих теоріях споживчого вибору (Дж. М. Кейнса, І.Фішера,

М.Фрідмена, Ф.Модільяні) доход приймався як екзогенна змінна. У неокла­сичній моделі величина доходу виступає як ендогенна змінна. Твердження про внутрішню заданість доходу походить від мікроекономічної моделі мак- симізації сукупної корисності часу при виборі індивіда між робочим часом і часом дозвілля. Обираючи оптимальне їх співвідношення, індивід тим самим визначає рівень свого доходу. Припускається також, що індивід має й інші складові багатства (майно, цінні папери та ін.).

Неокласична функція споживання фіксує увагу на зв'язку споживання зі ставкою проценту (рис. 5.14). Підвищення процентної ставки (r₁ → r₂) збі­льшує доходність майнової складової багатства, спонукає індивіда зменшити поточне споживання і збільшити заощадження.

Отже, неокласична функція споживання є спадною функцією від ставки проценту:

Рис. 5.14. Неокласичні функції споживання і заощаджень

де C_r - гранична схильність до споживання за ставкою проценту.

Неокласична функція заощаджень представляє собою зростаючу функцію від ставки проценту:

В цілому розглянуті теорії споживання виявляють фундаментальну зале­жність споживчих видатків домогосподарств від двох основних змінних - ба­гатства та поточного використовуваного доходу. Тому у найбільш узагальне­ному вигляді функція споживання може бути представлена рівнянням²:

^[1] Тут і надалі у формулах: знак (+) означає наявність прямої залежності між змінними, знак (-) відповідає оберненій залежності.