11.1. НЕОБХІДНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАДИЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ

Процеси сучасної глобалізації, що охопили всі сторони життєдіялі. ності людства, виявляються у загостренні міжнародної конкуренції та інституціональні зміни, пов'язані з необхідністю переосмислення ролі держави та державного сектору в економіці.

' ■. Сучасна система освіти в своєму загальному вигляді сформувалася в минулому сторіччі. Маючи певні відмінності в різних країнах і в різних політичних культурах, в основу її організації було покладено принцип чітко визначеної послідовності класів та ступенів, які відповідають пен-ному віку учнів або студентів. Надалі одержана освіта стає підставою для певного їх місця в соціальній ієрархії. Закінчення вищих класів і рівній надає доступ до більш престижного і міцного соціального положення Таким чином, певний порядок організації освітньої діяльності, навчай 11 я індивідів визначав надалі і ієрархію їх суспільного положення.

Сучасний світ все більше доводить неможливість збереження тради­ційного порядку доступу до знань, який порушується необхідністю періодичного оновлення, продовження освіти, а також поширенням загальної інформації засобами масової інформації. В наш час з'ян-ляються нові агенти соціалізації індивідів, такі як засоби масової інфор­мації і зокрема телебачення, які не побудовані нести цінності моральної і культурної освіти індивідам. Необмежений доступ до інформації означає втрату секретності, втрату табу і визнання невизначеності світу. В своїй книзі про зникнення дитинства в сучасному світі західний соціолог Нейл Постмен підкреслює, що ця відкритість нівелює всі секрети і особливо у сферах: сексуальності, насильства і здатності дорослих керувати світом.

інститути — особливо сім'я і школа — втрачають свою здатність ефек­тивно передавати культурні цінності і стандарти суспільних відносин

У нашій країні зміни у функції соціалізації особистості мають свою специфіку, зумовлену переважно існуванням адміністративно-команд­ної системи. В існуючого тоді кодексі моральних цінностей переважали позитивні принципи, які до того ж були чітко визначені: добро, поряд­ність, чесність, суспільне благо, турбота про народ та інші. Оголошені принципи не завжди співпадали із реальністю (більше того, реальність суворо засекречувалася, хоча всі знали або здогадувалися і потай обговорювали), але суспільна мораль засуджувала будь-які негативи, що не вкладалися в моральний кодекс.

У такій ситуації школа продовжувала сім'ю, працювала поруч з нею у підготовці та залученні дітей до суспільного життя. Продовжували їх і засоби масової інформації. Можна багато говорити про негатив цензури, але всі ЗМІ виконувати сильну виховну функцію, пропові­дували найкращі моральні цінності, яких здобула історія людства.

В умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки далеко не всі батьки мають можливість реалізувати себе, ЗМІ виконують скоріше антигуманну функцію, без будь-якого контролю заповнюючи нашу свідомість пропагандою насильства, сексу, порушенням всіх цін­ностей та будь-яких авторитетів, заклади освіти заклопотані своїми фінансовими проблемами, на порядку денному на першому місці — проблема виживання. В таких умовах виховна функція освіти три­мається на старому фундаменті, на тих методах роботи, які було закла­дено і опрацьовано раніше, а також на тих кадрах, які були підготовлено раніше.

Разом з тим, забезпечення сталого розвитку суспільства стає можливе лише на основі всебічного розвитку особистості кожної людини, що зумовлено не тільки глобальними проблемами, а й суто економічними. Характер сучасного виробництва вимагає від робітника не тільки про­фесійних навичок, а й реалізації його особистих якостей.

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

280

1

* її

.> Серед основних причин, що стають перешкодою досягнення цьоіо складного завдання, є і ринок, на який ми так наполегливо налаш товані. Ринок привів до свободи розвитку особистості — йому вигідно задовольняти найрізноманітніші потреби людської істоти і його иг цікавить: погані вони чи добрі. В умовах, коли все більше стає галун-іі економіки, з якими ринок не справляється («суспільних благ»), такою * сферою повинно стати і моральне здоров'я людської істоти. Розвиток особистості не може більше відбуватися в руслі повної свободи, тобто повного вільного прояву і позитивних, і негативних рис. Моральний кодекс, моральні цінності стають важливою передумовою розвитку людства, кожної окремої людини.

Орієнтація на ринкові цінності формує у людей переважання споживацьких інтересів як таких, що формують їх поведінку і мен­талітет як споживачів, покупців товарів на ринку, та відсуває на задній план всі інші цінності — моральні, духовні. В сучасному світі вже давно стало зрозумілим, що така раціоналізація, суто прагматична спрямо­ваність суспільної діяльності може набути руйнівного характеру. Суспільство є сильним, життєздатним своїми громадянами, для яких суспільні цілі не пустий звук, для яких реальну вагу мають духовні цінності: патріотизм, відповідальність за долю своєї країни, а не весі> менталітет зводиться до їх поглядів і смаків на споживацькі товари. Усвідомлення важливості сфер духовного виробництва у забезпеченні виживання та розвитку сучасної цивілізації стало основою карди­нальної зміни відношення до сфери освіти.

Зникає роз'єднаність між розвитком своєї особистості та суто професійними знаннями, призначенням освіти стає всебічний розвиток особистості та надання професійних знань. Повинна буги переосмис­лена функція освіти, що традиційно розумілася як підготовка до вико­нання ієрархічно визначених ролей. На даному етапі ця функція повинна здійснюватися для підготовки робочої команди, для втілення почуття солідарності та для визнання і розуміння особистих відмін­ностей. Саме тому зараз зростає значення типу освіти, який стосується поведінки людей: вміння вести себе, спілкуватися з іншими, бути лідером тощо.

Система освіти, що була створена в нашій країні протягом XX сто­річчя (хоча і слід відмітити її добре поставлену і організовану виховну функцію), все-таки була орієнтована переважно на формування квалі­фікованих кадрів для потреб економіки, гіпертрофованої в бік переваж­ного розвитку галузей важкої промисловості та військово-промисло-

281

Тема 11. ОСВІТА В XXI СТОЛІТТІ-. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

ного комплексу. В структурі випускників різних вузів значну частину складали інженерні спеціальності, понад 60% осіб з вищою освітою мали дипломи з формулюванням «інженер» чи «технолог», тоді як у значно більш індустріалізованій ФРН таких було 27%, а в США — 9%. Струк­турна перебудова української економіки потребує не тільки переорієн­тації галузевої структури випуску фахівців системою освіти. Дуже важ­ливо, щоб остання була гнучкою і адаптивною стосовно швидко зміню­ваних потреб економіки. Досягти цього можна за умови, якщо структура підготовки фахівців не буде занадто спеціалізованою, буде включати більш широкі напрями спеціальностей, які дозволять випускникам пристосовуватися до змін на ринку праці і в самих виробничих процесах. В умовах зростаючої ролі знань потрібно переосмислити проблему поширення освіти на населення, вона має означати можливість ефективного універсального доступу населення до освіти, яка в свою чергу ґрунтується на повному розвитку особистості. Світовий досвід свідчить, що загальною тенденцією розвитку країн світу є підвищення середнього рівня освіти населення. Зростає вік учнів та кількість років загальної середньої освіти, необхідних для вступу до професійно-технічного навчання. Загальною тенденцією багатьох країн стає неод­мінна умова наявності не тільки 8-9 років загальної освіти, а й повної загальної середньої освіти.

Зростає і охоплення молоді вищою освіти. За прогнозами в XXI сто­річчі 2 роки коледжу будуть більш-менш універсальними. В Японії в 1995 році 63% населення відповідного віку мають освіту післясереднього рівня, європейські країни (Великобританія, Фінляндія) приблизно 60%. Згідно з доповіддю Світового Банку, частка молоді, що вступає на навчання у післясередню освіту, до відповідної вікової групи досягла в 90-х роках в країнах ОЕСР -—51%, країнах із середнім рівнем роз­витку— 21%, країнах з низьким рівнем розвитку — 6%. За даними ЮНЕСКО, темпи росту кількості студентів 18-23 років збільшилися з 9,6% у 1960 році до 18,8% у 1991 році, в розвинених країнах — з 15,1 до 40,2%, в країнах, що розвиваються, — з 7,3 до 14,1% (174, с. 9).

Разом з тим, проблема досягнення універсального доступу насе­лення до освіти всіх рівнів повинна розглядатися тільки в комплексі з іншими соціальними та економічними проблемами. Окрім складнощів чисто фінансового порядку загальне охоплення освітою на післяшкіль-ному рівні може виявитися в ослабленні функції освіти як засобу від­бору для ринку праці та засобу соціальної мобільності. Якщо раніше освіта була тісно пов'язана з поняттям соціальної мобільності, тобто

й

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

282

мобільності між поколіннями, то її поширення означає втрату для 0;і гатьох людей підстав для досягнення кращого майбутнього, можливості доступу до вищого положення в суспільстві.

Крім того, розвиток освіти з метою досягнення універсального до ступу до навчання має відбуватися паралельно до економічного розвитку країни. Поширення освітньої системи незалежно від економічного етапу суспільства може мати негативні наслідки. В багатьох країнах, що розви ваються, поширення освіти разом із жорсткістю ринку праці спричинило добре відомий феномен знецінювання дипломів.

Для нашої країни трансформація системи освіти в сучасних умови \ має певні особливості, зумовлені процесом входження України в Світове Співтовариство. Закритість та ізольованість країни за радянських часів мата наслідком те, що освітня система розвивалася незалежно від за­гальносвітових тенденцій, не розглядалися стандартизація та уніфікація

ОСВІТНІХ ПОСЛУГ, НЄ ВИрІШеНО Проблему ВИЗНаННЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ДИПЛОМІ!)

іншими країнами.

Країни Заходу підписали немало угод щодо взаємовизнання періо­дів навчання та дипломів, виробили правила допуску до освіти абіту-рієнтів-іноземців. Учасники Ради Європи створили і ратифікували ряд конвенцій: про взамовизнання документів, що право на вищу освіту (1953); про еквівалентність періодів навчання в університетах (1956 та 1990); визнання набутих у них кваліфікацій у знанні мов (1959); визнання навчання, дипломів та ступенів про вищу освіту (1979); визнання кваліфікацій про вищу освіту (1997) та інші.

Входження України в Європейську Спільноту неможливе без набли­ження своєї системи освіти до середніх загальновизнаних умов функціо­нування освітньої галузі. Ці умови стосуються тривалості навчання (в більшості європейських країн тривалість середньої загальної освіти 52, а деяких — 13-14 років), структури навчального процесу (в західній системі освіти половина навчального навантаження відводиться на самостійну роботу студентів, у нашій системі — центральною ланкою є лекції та семінари), системи оцінок (на противагу нашій п'ятибальній, а, по суті, трибальній, системі в інших країнах використовується кре­дитна система, в якій враховується весь комплекс роботи студента над конкретним предметом) та ін.

Неможливість жити в ізоляції і не інтегруватися в Світову Спільноту, а, отже, і не модифікувати власні умови здійснення освітньої діяльності, не означає, що ми повинні копіювати західні стереотипи і сліпо повто­рювати західні системи. Намагання досягти уніфікованості і стандарти-

283 ______. Тема 11. ОСВІТА В XXI СТОЛІТТІ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

зації освітніх послуг не повинно знищувати тенденцію збереження національної особливості і неповторності нашої системи освіти, позитивного досвіду, нагромадженого століттями.

Трансформація систем освіти, зумовлена необхідністю більшої персо-налізації освіти та уваги до повного особистого розвитку, висуває нові вимоги до організації і менеджменту освітньої діяльності, які не сумісні з традиційною моделлю. Ця суперечність проявляється зараз в тенденції надання освітнім закладам більшої автономії. Більш високий ступінь незалежності освітнього закладу робить його здатним краще присто­совувати весь комплекс освітньої роботи до характеристик і потреб

населення.

Сучасні тенденції надання більшої інституційної автономії освітнім закладам являють собою якісно новий підхід, який грунтується на інсти-туційних чи міжінституційних інноваціях, а не просто — традиційне «ре­формування системи». Сучасна модель організації та менеджменту освіти, що характеризується загалом як централізована, ієрархічна система, потребує кардинальних змін. Необхідність інституційної реорганізації освіти зумовлена загальними проблемами централізованих систем, а саме: неефективністю, низькою мірою відповідальності за результати своєї роботи, негнучкістю і консерватизмом стосовно зовнішніх змін.

Більша автономія необхідна освітнім закладам для того, щоб ефек­тивно і динамічно взаємодіяти із суспільством. Це означає, що в межах загальнонаціональної політики навчальні заклади повинні самостійно визначати свій порядок денний, керувати та відповідати за свою академічну, адміністративну і фінансову діяльність. Отже, автономія навчальних закладів потрібна не сама собою, а як необхідна умова реалізації відкритості, диверсифікації та здатності до змін освітньої системи. У сфері початкової і середньої освіти все більша диверси­фікація шкіл, як наслідок процесу підвищення автономії, необхідна для того, щоб навчання більше відповідало «реальному світу», щоб учні розвивали різноманітні здібності, були більш гнучкими, адаптивними і здатними до розвитку.

Підвищення автономії вищих навчальних закладів необхідне для посилення зв'язку між сферою освіти і виробничим сектором, тобто між установами, що генерують знання, і тими, які мають їх використовувати. Поширення і диверсифікація навчальних закладів дозволяють залучати все нові категорії студентів та задовольняти широкий ряд потреб в освіті. Форми освітньої діяльності поширюються відповідно до запитів специ­фічних груп суспільства: освіта дорослих, продовжені освітні програми,

І курси для менеджерів та адміністраторів тощо. Але передовим фронтом ( країни повинна . бути група інститутів університетського рівня як

центрів найвищої якості, які впливають на всю сферу.

і Новою концепцією в сучасному освітньому менеджменті виступає

концепція організації освітньої системи у вигляді мережі. Термін

«мережа» може мати неоднозначний зміст: в технічному значенні

(це фізична інфраструктура, що забезпечує мережу, потоки комунікацій

(і^ та інформації) та в соціальному значенні (це система відносин між

людьми, зв'язаними якимось спільним інтересом, наприклад таким

як культура, який не піддається точному регулюванню контактів між

щ Щ членами мережі).

Головною характеристикою мережі порівняно з традиційною ієрар­хічною системою виступає те, що мережа може бути мобілізована ініціа­тивою кожного учасника і користувача, і не тільки зверху, її власниками Учи організаторами. З цієї точки зору логіка мережі потенційно набагато демократичніша, ніж попередня система. Демократизація відноситься ідо внутрішнього функціонування, і до механізму комунікацій, і до взаємообміну.

Ідея мережі виникла ще в 60 —70-х роках в працях І. Ілліча та Е. Реймера. Але Ілліч визначав мережу головним чином як проти­лежність інституційнш системі. Зараз, навпаки, ідея мережі виникла не як альтернатива інститутам, а як новий шлях шституціоналізації існуючої системи, тим самим головну активну роль залишаючи за користувачами. / За умов існування мережі держава через певні політичні механізми і (парламент, національні освітні ради тощо) відповідає за необхідне встановлення толерантності, солідарності та глобального розуміння освіти для громадян. Але досвід ієрархічної системи показав, що ці цілі не можуть бути втілені у функціонування освітніх закладів просто декретом, зміною навчальних планів чи іншими заходами, які б зобов'язували всі заклади проводити єдину лінію незалежно від їх конкретних умов, таких як штат, обладнання, місце розташування, тип учнів, тип штату тощо.

Політика розробки освітньої стратегії за допомогою консенсусу та згоди представляє собою альтернативну методологію і авторитарній концепції централізованого планування, і ринку самому собі. Ринок виключає політику і залишає прийняття рішень на результат супер­ництва між різними групами, які переслідують індивідуальні, коротко­строкові інтереси. Авторитаризм також обмежує політику, тому що залишає всю владу в руках одного суб'єкта. . .

285

Тема 11. ОСВІТА В XXI СТОЛІТТІ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Проведення консультацій означає розуміння інших точок зору М погодження спільних методів роботи. Консультації можуть створити механізм, за допомогою якого всі конфлікти та напруги можуть бути вирішені засобами діалогу і узгодження дій. Політичний аспект проведення консультацій дає змогу врахувати довгострокові і загальні інтереси для вибору освітньої стратегії. Довгострокові і загальні інтереси — це головні аспекти будь-якої освітньої стратегії і, більше того — будь-якої стратегії сталого розвитку.

Відповідальність за врахування загальних та довгострокових інте­ресів у процесі освітніх консультацій залишається за державою. Однак вона не може успішно виконувати цю роль за допомогою старих механізмів, тобто беручи на себе головну відповідальність за визна­чення політики та її втілення. За нових_умов роль держави повинна виявлятися в організації консультацій, у наданні всієї необхідної інформації для столу переговорів, в оцінці результатів, необхідних діях і гарантуванні поваги до правил гри, які всіма визнані.

В такому контексті роль держави, після визначення загальнонаціо­нальних інтересів і довгострокових перспектив, полягає у встановленні цілей, оцінці результатів і втручанні, якщо результати є незадовільними.

Для того, щоб держава виконувала цю стратегічну роль, угоди і полі­тична воля є необхідними, але не достатніми умовами. Врахування довгострокових перспектив в освітні рішення потребує здатності ясно передбачити майбутні потреби і проблеми. Ця здібність передбачати буде залежати від точності діагнозу поточної ситуації, наявності значного обсягу інформації про глобальні тенденції і механізми оцінки вжитих заходів для того, щоб попередити негативні результати ще до того, як стане важко і дуже дорого щось змінювати. Саме тому_івелику увагу потрібно приділити поліпшенню інформашйнш_сжі£ми_(вимір--результатів, огляд міжнародних тенденцій тощр}_іщн_зшні._с.истем»' оОТггаього~менеджменту.

~~~1 іроолеіміГнезалежності освітніх закладів та зв'язків між ними виявляється не однаково в різних країнах. Щодо розвинених країн, то найбільшу увагу їй приділяють країни з традиціями сильної центра­лізованої системи, особливо європейські. В англомовних країнах, де державна адміністрація дуже децентралізована, головна проблема полягає в тому, як гарантувати мінімум однорідних стандартів якості.

В країнах, що розвиваються, можливостям надання більшої авто­номії місцевим суб'єктам чи демократизації приватного сектору за допомогою субсидій протистоїть дуже різнорідна внутрішня соціальна

І.С. Каленюк «ЕКОНОМІКА ОСВІТИ»

286

структура. За таких умов важливо постійно приділяти увагу поєднан 11 м > нерівного розподілу матеріальних ресурсів та якісного задоволений попиту на освіту в приватному секторі із забезпеченням з боку державного сектору соціального контролю за використанням суспільних ресурсів.

Численні дослідження в багатьох країнах доводять, що хоча й іспуі певний розподіл сфер діяльності приватного та державного секторів, кращі результати навчання не завжди можуть бути пояснені таким характером діяльності. Ефективність освітньої діяльності значною мірою залежить від таких причин, як державна освітня стратегія, державне фінансування, розвиток приватного сектору тощо. Але жоднії з них так не впливає на кращі результати освіти, як її інституцій на організація: існування сильних робочих традицій і методології!, виробничих освітянських колективів та почуття відповідальності ш результати своєї роботи, усвідомлення колективом навчального закладу загальнонаціональних та специфічних (тобто таких, що відносяться до свого закладу, міста, своєї професії тощо) пріоритетів та цілей. Країні і результати пов'язуються з наявністю такої моделі навчального закладу, \яка ґрунтується на усвідомленні своїх специфічних цілей, на баїі спільних традицій роботи та методологій, на робочих командах і почутії /відповідальності за результати своєї роботи.

Важливим, тому, виступає залучення громадськості до управління освітньою діяльністю. Практика багатьох країн доводить, що учасп. громадськості, батьків, незалежних організацій може виступати важ ливим фактором підвищення ефективності освітньої діяльності, більшої відкритості та спрямованості її на позитивні, а не формальні, результати своєї роботи.

Саме такі аспекти підвищення ефективності освітньої діяльності привертають останнім часом все більшу увагу в різних країнах. Вони виявляються в обговоренні трьох напрямів питань: 1) як поєднати прано на особистість і повагу до різноманітності людей із необхідністю встановлення суспільного консенсусу; 2) як гарантувати соціальну спра­ведливість при розподілі освітніх послуг; і 3) як забезпечити динамізм і її ефективність будь-яких освітніх послуг у суспільстві, що зазнає змін прискореними темпами і потребує ефективного використання наяпнич ресурсів.

Усвідомлення доленосної ролі освіти в розвитку сучасного суспілі. ства стало основою для прийняття багатьма країнами світу стратегічних проектів і програм: «Освіта двотисячного року» (ФРН), «Освіта Лмо рики XXI століття» (США), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель

287

Тема 11. ОСВІТА В XXI СТОЛІТТІ: ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

освіти XXI століття» (Японія) та інших, в яких розроблені основні напря- ми розвитку національних систем освіти розглядаються як вирішальний фактор досягнення конкурентоспроможності країн у світовому просторі та забезпечення сталого економічного і соціального розвитку.