ОРГАНІЗАЦІЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

На основі виконання своїх загальних та більш конкретних, специфічних функцій сформована система освітньої діяльності. її ланки, етапи миють свої специфічні функції, призначення та відповідно — зміст і форми процесу передачі знань.

Сучасна система освіти в Україні знаходиться в процесі трансформування, необхідність якого зумовлена як загальноцивілізаційними причинами (становлення інформаційного суспільства, зростання ролі знань, нові вимоги виробництва до людських інформаційних ресурсів П Інше), так і реформаційними перетвореннями в українському суспільстві та державності.

У період 1993-2000 років в основному завершилися процеси перебудови системи освіти, на нових, демократичних засадах відбулися суттєвіві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні освітою, її фінансово-економічному механізмі. В 90-х роках XX століття була .«кладені нові правові підвалини організації та функціонування освітньої галузі України такими законодавчими документами: Конституція Укриши; закони України «Про освіту» (23.05.91); «Про професійно-технічну освіту» (10.02.98); «Про загальну середню освіту» (13.05.99); •Про позашкільну освіту» (22.06.2000); «Про вищу освіту» (17.01.2002); Укази Президента України «Про Основні напрями реформування вищої освіти»; «Про Основні напрями реформування професійно-технічної освіти»; «Про заходи щодо поліпшення функціонування та розвитку загальної середньої освіти» та ін.

Основні фундаментальні риси нової освіти формуються під впливом процесів становлення національної державності України, трансформації суспільства, становлення соціально-орієнтованої економіки. Прийнятий у червні 1991 року Закон «Про освіту» задекларував гуманізацію і демократизацію освіти України, уможливив створення нових навчальних закладів різного типу форм власності, перехід державних закладів післясереднього рівня на частково платну систему навчання, запровадив систему освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів.

На даному етапі, на початку XXI століття виникає потреба в подальшій розробці державної стратегії розвитку освіти, чіткішому визначенні позиції держави та її основних пріоритетів у цій сфері. Основні контури розвитку системи освіти України на першу чверть XXI століття визначає прийнята на всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті (76).

Закон України «Про освіту» встановлює таку структуру освіти: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вишу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, та самоосвіту. Ці окремі законодавчо встановлені структурні форми мають свою специфіку та значні відмінності в механізмі економічної діяльності. Основні сектори освітньої галузі, які забезпечують переважну частину навчального навантаження та відповідно залучають значні обсяги ресурсів, — це дошкільна освіта, загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна підготовка. В Україні розроблена правова база для створення гнучкої ступеневої структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, яка узгоджується із структурами освіти більшості країн світу, визнана ЮНЕСКО, ООН та багатьма іншими міжнародними організаціями. Згідно з Законом України «Про освіту», в нашій країні встановлені такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта.

Дошкільна освіта є фундаментом, першою важливою ланкою в системі фізичного та духовного формування особистості та майбутнього економічного потенціалу країни. Саме дошкільний період має вирішальне значення для наступного розвитку людини, формування його здібностей, інтелекту та соціально-значимих якостей.

Набирання дітей закладами дошкільної освіти не має обов'язкового характеру. Динаміка цього показника знаходиться під впливом багатьох соціальних, економічних та політичних факторів. На скорочення чисельності дітей у дошкільних закладах впливає як загальна соціально-економічна ситуація в країні, так і політика, яку проводить держава відносно підтримки матерів та дітей. Законодавче оформлення відпустки матері з догляду за дитиною до 3-х років, включення в трудовий стаж матері періоду росту дитини до 14 років (що дає можливість не працювати, не втрачаючи трудовий стаж) та інші правові норми, поряд з одночасним виникненням проблем з працевлаштуванням, надали можливість багатьом матерям займатися особисто вихованням дітей.

Дошкільні заклади виконують завдання для задоволення потреб у догляді, оздоровленні, вихованні та навчанні дітей дошкільного віку — ИІЛ 2 місяців до 7 років. В Україні в кінці 80-х - 90-ті роки відбулося зниження кількості дітей у постійних дошкільних закладах. Порівняно І 1985 роком, коли в дошкільних закладах було 2,6 млн. дітей, в 2000 році кількість дітей в них вже складала 0,98 млн., або на 62,3% менше. Це складає 38% загальної кількості дітей відповідного віку.

Загальна середня освіта — цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності. Метою її виступає інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності. Загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти. Загальна середня освіта спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості шляхом навчання та виховання. Засвоєння змісту навчання ґрунтується на загальнолюдських цінностях та принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегративності, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Завданнями загальної середньої освіти є: виховання громадянина України; формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду; виконання вимог державного стандарту загальної середньої освіти, підготовка учнів (вихованців) до подальшої освіти і трудової діяльності; виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини та громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина; реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей Українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців).

Важливою подією для подальшого розвитку системи загальної середньої освіти стало прийняття в 1999 році Закону «Про загальну середню освіту», в якому знайшло вираження принципово нового осмислення усіх складових загальної середньої освіти як соціальної інституції, як цілісної системи.

Громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак гарантується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах. Крім того, громадяни України мають право здобувати загальну середню освіту в приватних навчальних закладах. Здобуття повної загальної середньої освіти має відповідати вимогам Державного стандарту загальної середньої освіти. Відповідальність за здобуття повної загальної середньої освіти дітьми покладається на їхніх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, — на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються.

Законом «Про загальну середню освіту» поступово з 2001 року вводиться 12-річний термін навчання, що потребує чіткого визначення пріоритетних завдань кожного етапу шильної освіти. Для 4-річної Початкової школи найважливішим залишається оволодіння базовими загальнонавчальними вміннями і навичками. Стосовно основної школи— врахування нових пізнавальних і комунікативних потреб у молодших підлітків. У старшій школі необхідність запровадження і одного боку — диференціації і профільності навчання, а з іншого — і стандартизації освіти, потребує нових підходів.

Систему загальної середньої освіти становлять: загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і форм власності, у тому числі для громили н, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади, науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньої освіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту.

У середніх загальноосвітніх закладах, кількість яких на початку 2001/2002 навчального року складала 22,2 тис, навчалось 6,6 млн. учнів. Порівняно з 1985/1986 навчальним роком кількість шкіл зросла на 1,4%, и чисельність учнів скоротилася на 9,9%. За цей же період зросла питома виш учнів, які продовжували навчання у 10-11 класах з 52 до 68,2%. Кількість учнів, які навчались у другу й третю зміни, зменшилася з 12% «о 8%, середня наповнюваність класів зменшилася з 26 учнів до 22, або на 15%. За період 1985-2000 років кількість вчителів зросла на 24,4%, а їх завантаженість зменшилася з 14 учнів на одного вчителя до 11,6 учнів, або на 17%. Ці середні дані значною мірою варіюють у різних регіонах країни, а також між міськими та сільськими школами.

Протягом останніх років в Україні з'являються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. На 1 вересня 2000 року в Україні працювали вже 229 шкіл приватної форми власності, в яких навчалося 20,3 тис. дітей. Хоча в приватних середніх закладах навчається 0низько 0,3% всього учнівського контингенту, деякі з них вже стали популярними завдяки своєму нетрадиційному підходу. Відомими є ангорська школа Марії Чумарної, «Школа — бізнес — 777» (м. Львів), гімназія «Гармонія» (м. Київ), навчально-виховний комплекс «Інтелект» (Одеса), Гуманітарно-технічний ліцей (м. Севастополь), Екологічний ліцей (м. Черкаси) та інші.

Професійно-технічна освіта спрямована на розширення можливостей професійної самореалізації особистості, забезпечення загальнооснітньої, загальнокультурної та професійної підготовки робітничих кадрів, поліпшення їх соціального захисту та підвищення конкурентоспроможності на ринку праці в сучасних умовах. Діяльність закладів професійно-технічної освіти безпосередньо пов'язана з виробничою сферою. Ефективна система підготовки кваліфікованих робітничих кадрів виступає неодмінною умовою сталого економічного розвитку суспільства.

Професійно-технічна освіта має три ступені. На першому ступені забезпечується формування відповідного рівня кваліфікації з технологічно нескладних, простих за своїми виробничими діями і операціями професій. Навчання здійснюється шляхом прискореного формування необхідних умінь і навичок у учнів, слухачів професійно-технічних закладів першого та атестаційного рівня та шляхом індивідуального чи групового навчання на виробництві, у сфері послуг.

На другому ступені професійно-технічної освіти забезпечується формування відповідного рівня кваліфікації з масових робітничих професій середньої технологічної складності у різних галузях економіки. Навчання здійснюється у професійно-технічних закладах другого атестаційного рівня і вимагає, як правило, від учнів, слухачів базової загальної середньої освіти.

На третьому ступені забезпечується формування високого рівня кваліфікації з технологічно складних, наукоємких професій та спеціальностей у різних галузях економіки. Навчання здійснюється у професійно-технічних навчальних закладах третього рівня і вимагає від учнів, слухачів повної загальної середньої освіти.

Система професійно-технічної освіти зазнала значного скорочення за період з 1985 року. Причини цього пов'язані, перш за все, із загальною кризовою ситуацією в економіці країни, чим зумовлене скорочення потреби в кваліфікованих робітничих кадрах, відсутність коштів у підприємств на утримання чи допомогу професійно-технічним закладам та ін. На основі постанови Кабінету Міністрів від 29.05.1997 р. №526 відбулося вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти шляхом ліквідації не перспективних чи реорганізації, об'єднання одно-профільних та малокомплектних закладів і створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.

У 2001 році система професійно-технічної освіти налічувала 959 закладів, в яких навчалося 505,6 тис. учнів. Порівняно з 1985 роком кількість закладів зменшилася на 19,1%, а кількість учнів — на 31,9%.

Для успіху політики професійної підготовки необхідно, щоб заклади професійно-технічного напрямку навчання були здатними швидко реагувати на зміни попиту і потреб бізнесу. Як свідчить практика краї світу проблеми ефективного розвитку системи професійно-технічного навчання можливо вирішити тільки на основі активного залучення підприємств. Форми участі підприємств можуть значною мірою варіювати: під безпосередньої організації центрів навчання до участі в профпідготовці робітників через сплату цільових податків. Система професійно-технічного навчання в нашій країні мала свої традиції, потужну матеріально-технічну та фінансову базу. Реальне відновлення значення професійно-технічної освіти буде відбуватися тільки з розвитком виробництва, зміцнення підприємств та зростання їхньої зацікавленості в кваліфікованих кадрах.

Вища освіта — це ступінь освіти, який здобувається в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання у вищому навчальному закладі за освітньо-професійними програмами, які грунтуються на базовій та повній загальній середній освіті і завершуються присвоєнням певного освітньо-кваліфікаційного рівня за підсумками державної атестації.

Освітній рівень — це характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей людини, що визначають її всебічний розвиток як особистості, достатніх для здобуття відповідної кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню. Освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти — це характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань та умінь особи, що забезпечують її здатність виконувати відповідні фахові завдання чи обов'язки. З 90-х років в Україні впроваджена ступенева вища освіта, введені нові освітньо-кваліфікаційні рівні, що надає широкі можливості для задоволення освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту у ринку праці та інтеграцію у світове освітянське співтовариство. Згідно з законодавством уведені такі освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки у сфері вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст (рівень І) — освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на базі середньої освіти набув первинну технічну або професійну підготовку для виконання конкретних завдань виробничого ні обслуговуючого характеру.

Бакалавр (рівень II) — освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі повної загальної середньої освіти здобув поглиблену загальноосвітню підготовку, фундаментальні та професійно-орієнтовані вміння та знання для вирішення типових професійних задач у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Випускнику надається кваліфікація бакалавра і видається диплом, в якому зазначається назва напряму підготовки («педагогіка», «економіка», «філологія» тощо).

Спеціаліст (рівень III) — завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі отриманої кваліфікації бакалавра набув спеціальні вміння та знання, має необхідний досвід їхнього застосування для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Випускнику присвоюється кваліфікація спеціаліста та видається диплом, в якому зазначається спеціальність (наприклад, «фінанси і кредит», «облік та аудит») та конкретна набута спеціалістом кваліфікація («економіст», «інженер» тощо).

Магістр (рівень IV) — завершений освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі отриманої раніше кваліфікації бакалавра здобув поглиблені спеціальні вміння та знання інноваційного характеру, має досвід їх застосування та продукування нового знання для вирішення професійних завдань у певній галузі економіки, промисловості, науки, техніки, культури. Програма підготовки надає випускнику знання та навички наукової, педагогічної та дослідницької діяльності. Випускнику присвоюється кваліфікація магістра та видається диплом, в якому зазначається спеціальність підготовки або галузі знань.

Вищий навчальний заклад — це освітня установа, яка заснована і діє відповідно до законодавства України про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує освітню, навчально-виховну та професійну підготовку громадян відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти. Вищий навчальний заклад може здійснювати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців, а також може здійснювати довузівську підготовку молоді і проводить наукову діяльність.

Найважливішою ланкою системи вищої освіти виступають університети, які є не тільки центрами підготовки висококваліфікованих фахівців, а й здійснюють наукові розробки та дослідження. Видатні класичні найстаріші університети України — це Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1834), Національний університет «Києво-Могилянська академія» (історія Києво-Могилянської академії почи­нається з XVII сторіччя), Львівський національний університет імені І. Франка (1817), Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна (1805), Одеський державний університет імені І.І. Мечнікова (|Н(>5), Чернівецький державний університет імені Ю. Федьковича (1875).

Серед провідних центрів технічної освіти в першу чергу потрібно назвати Державний університет «Львівська політехніка» (1844), Харківський державний політехнічний університет (1885), Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут» (1898) і Запорізький державний технічний університет (1900). Медичні вищі навчальні заклади представляють такі широковідомі, як Львівський (заснований з 1661 р.), Харківський (1805), Національний медичний університет (1841), Одеський (1900), Запорізький, Донецький та ін. Підготовка педагогічних кадрів здійснюється в педагогічних вищих навчальних закладах, провідними серед яких є Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (1920), Харківський державний педагогічний університет ім. Г. Сковороди (започаткований в 1811 р.) та інші. Система аграрної вищої освіти в Україні представлена такими закладами, як Національний аграрний університет (1898), Харківський державний аграрний університет (1816), Подільська державна аграрно-технічна академія (1918), Білоцерківський (1920) та Дніпропетровський державний (1922) аграрні університети та інші.

Вже простий і далеко не повний перелік основних центрів вищої освіти свідчить про те, що в Україні існує міцний фундамент для функціонування системи вищої освіти. Головна роль цих навчальних закладів в розвитку вітчизняної освіти і науки зумовлюється тим вирішальним моментом, що вони мають давню історію, сталі традиції освітянської та наукової діяльності, потужний склад кваліфікованих фахівців та відповідну матеріально-технічну базу.

В 90-ті роки в Україні відбувалося суттєве зростання кількості вищих навчальних закладів. Порівняно з 1985 роком кількість вищих навчальних закладів зросла на 12,1% (з 877 до 983) як за рахунок відкриття нових вищих навчальних закладів недержавної форми, так і державних вищих навчальних закладів. На початок 2001/2002 навчального року в Україні ліцензовано 171 недержавний вищий навчальний заклад (з них 93 — ІІІ-ІУ рівнів акредитації), в яких навчається 197,9 тис. чоловік (10,3% загальної кількості студентів державних вузів) (244, с. 1-3). Підготовка фахівців у недержавних вузах відбувається переважно за такими напрямами: економіка, менеджмент і право, вивчення мов та інші гуманітарні спеціальності. Серед найбільш відомих недержавних вищих навчальних МИЛІШІ» — Міжрегіональна академія управління персоналом, Європей­ський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, Слов'янський університет, Соломонів університет, Міжнародний науково-технічний університет та ін.

Чисельність студентів за період 1985-2001 роки спочатку мала тенденцію до зменшення, але останнім часом почала зростати — загалом на 26,9% відносно рівня 1985 року, в той час, як чисельність професорсько-викладацького складу збільшилась на 31,1%. В 2001 році у вищих навчальних закладах України працювало 131,1 тис. викладачів (в тому числі 85,5 тис. — в закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації), з них 7,3 тис. докторів наук, 6,9 тис. професорів, 40,3 тис. кандидатів наук, 30,2 тис. доцентів.

Післядипломна освіта — це система вдосконалення фахової підготовки громадян, яка забезпечує поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь та навичок на основі здобутої раніше освітньо-професійної підготовки та набутого практичного досвіду. Післядипломна освіта створює умови для безперервності і наступності освіти громадян, підвищення кваліфікації або одержання нового фаху. Післядипломна освіта здійснюється спеціалізованими вищими навчальними закладами та аналогічними структурними підрозділами вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, науково-методичними та методичними установами.

Швидкі зміни ситуації на ринку праці диктують необхідність створення короткотермінових навчальних програм перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Цю важливу функцію виконує післядипломна освіта, в системі якої функціонує понад 500 державних та недержавних навчальних закладів та підрозділів, з яких тільки біля 200 вищих навчальних закладів післядипломної освіти підпорядковані Міністерству освіти і науки. Поряд з цим 23 міністерства і відомства мають власну мережу закладів, серед яких найбільш вагомі — аграрна, промислова та транспортна галузі. Через систему післядипломної освіти щорічно проходить 300 тис. фахівців, у тому числі близько ЗО тис. отримують вищу освіту різного освітньо-кваліфікаційного рівня з 58 спеціальностей.

Здійснюється перепідготовка кадрів з питань банкрутства, конкурентоспроможності, охорони інтелектуальної власності, пенсійної системи, фахівців для роботи з цінними паперами тощо. Сформована мережа закладів з професійного навчання державних службовців, керівників підприємств, військовослужбовців, звільнених в запас, митників тощо. Відкриваються нові спеціалізації напрямків перепідготовки для роботи в нових господарських структурах і ланках малого підприємництва, у банківській справі, страховій діяльності.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники проходять перепідготовку і підвищують свою кваліфікацію за такими формами: докторантура; переведення на посаду наукових співробітників для завершення дисертацій; навчання в інститутах (факультетах) перепідготовки; аспірантура, ад'юнктура, ординатура тощо; стажування у вищих навчальних закладахдах, науково-дослідних установах, конструкторських бюро, про­мислових підприємствах тощо.

Основними формами підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації виступають аспірантура та докторантура. Аспірантура і докторантура створюють умови для безперервної освіти, підвищення науково-педагогічної і наукової кваліфікації громадян і одержання наукового ступеня кандидата або доктора наук. За роки навчання в аспірантурі необхідно здати іспити так званого кандидатського мінімуму», підготувати і захистити кандидатську дисертацію. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата наук повинна бути науковою кваліфікаційною роботою, яка містить рішення завдання, що має вагоме значення для даної галузі знань.

У докторантуру зараховуються особи, які мають вчений ступінь кандидата наук, для підготовки дисертації на здобуття вченого ступеня Диктора наук. Докторська дисертація повинна бути науковою кваліфікаційною роботою, в якій на основі виконаних автором досліджень розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна кваліфікувати як Мине велике досягнення в розвитку відповідного наукового напрямку, або здійснене вирішення наукової проблеми, що має важливе соціально-культурне, народногосподарське або політичне значення.

Підготовка кандидатів і докторів наук здійснюється акредитованими вищими навчальними закладами III або IV рівнів акредитації та відокремленими науковими установами системи вищої освіти, а також прирівненими до них закладами післядипломної освіти. Неукові ступені кандидата і доктора наук присуджуються спеціалізованими вченими радами вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій. На основі рішень вчених ради вищих навчальних закладів, наукових установ та організацій присвоюються також науково-педагогічним працівникам такі вчені звання: старший науковий співробітник, доцент, професор. За останні роки в Україні значно розширились можливості таких форм післядипломної підготовки, як аспірантура і докторантура.