Передмова

Важко сказати, коли саме я почала роботу над цим дослідженням. Легше визначити, коли я стала вивчати проблеми колективної взає­модії, з якими стикаються особи-користувачі спільних ресурсів.

Наприкінці 1960-х ми з Вінсентом брали участь у програмі науко­вого дослідження Великих озер, розпочатій інститутом Бателля (Batelle Memorial Institute) (В. Остром і Е. Остром, 1977), але більшу частину своєї роботи я, тоді ще молодий викладач, зосередила на проблемах міських послуг і суспільної економіки у великих містах. У 1981 році Поль Сабатьє, колега по Центру міждисциплінарних досліджень уні­верситету Білефельд, попросив мене зробити презентацію на семінарі з організаційного навчання. Як приклад організаційного навчання я використала звід правил, розроблених виробниками води в басейнах підземних вод Південної Каліфорнії. Поль поцікавився, чому я так

упевнена, що системи, які я вивчала 15 років тому, досі працюють, і пра­цюють непогано. На той час відповіді у мене не було — просто інститу­ції було настільки добре створено з урахуванням місцевих умов, що я просто припустила: вони мали вижити і далі ефективно працювати.

Повернувшись з Білефельда, я запропонувала одному з моїх ас­пірантів, Вільяму Бломквісту (William Blomquist), відповісти на питан­ня Сабатьє у своїй дисертації. Бломквіст (1987) з'ясував, що інституції, засновані самими виробниками води, і далі ефективно функціонують. Фізичний стан басейнів суттєво покращився. Такий вагомий успіх цих прикладів спонукав нас провести за фінансової підтримки Геологічної служби США (грант № 14-08-0001-G1476) дослідження більшої кіль­кості басейнів ґрунтових вод Південної Каліфорнії і деяких у Північній Каліфорнії, щоб з'ясувати, з чим пов'язаний успішний розвиток нових інституцій та їхня ефективність і справедливість. Врешті-решт, ми за­вершили порівняльне дослідження інституційних, економічних і фі­зичних змін у 12 басейнах ґрунтових вод за ЗО — 50-річний період.

Я була в захваті від того, наскільки плідним виявилося ґрунтовне вивчення десятка басейнів підземних вод та інституцій, заснованих для довготривалого управління та керування ними, проте цих дослі­джень все одно було мало для розробки ширшої теорії інституційних механізмів, пов'язаних з ефективним управлінням і керуванням спіль­ними ресурсами (CP). Потрібно було більше аналогічної інформації, щоб отримати емпіричну базу, необхідну для поліпшення теоретично­го розуміння того, як ці інституції працюють і як люди їх змінюють.

Коли ж у 1985 році я приєдналася до «групи з менеджменту СР» Національної академії наук, то зрозуміла, що задля отримання багатої емпіричної бази для розуміння CP можна використати подібні дослі­дження інших авторів. На той час члени групи замовили ряд польових досліджень. Науковці мали готувати свої документи за схемою, підго­товленою Рональдом Оукерсоном (Ronald Oakerson_t 1986). Це означа­ло, що розглядатимуться не тільки фізичні властивості ресурсних сис­тем, але й норми, які регулюють використання й доступ до цих систем, типи взаємодії, а також отримані результати, які згодом були пред­ставлені на міжнародній конференції в Аннаполісі й опубліковані ви­давництвом Національної академії (National Research Council, 1986).

Деякі з цих документів і нових розділів об'єднано в нову книгу (Bromley_t готується до друку).

Прочитавши не лише,дослідження цих авторів, а й ті, на які вони посилаються, я зробила два основні висновки: по-перше, надзвичайно багата література з практичних досліджень уже є. Вона написана по­льовими дослідниками, які роками отримували детальні відомості про стратегії, прийняті споживачами CP₁ і правила, за якими вони діяли. По-друге, ця література написана різногалузевими авторами, і публі­кації часто виявлялися непоміченими. Можна сказати, що жодних вис­новків з цих публікацій зроблено не було.

Кілька колег з Університету штату Індіана почали збирати відповід­ні посилання, і невдовзі Фентон Мартін склав результуючу бібліогра­фію, виявивши близько 1000 прикладів. Нещодавно їхнє число набли­зилося до 5000 (Martin, 1989). Серед дисциплін у бібліографії є соціологія села, антропологія, історія, економіка, політичні науки, лісо­ве господарство, соціологія іригації та екологія людини, а також афри­каністика, дослідження Азії, Західної Європи та ін. Учені посилалися перш за все на дослідження, проведені іншими науковцями у своїй га­лузі, і, можливо, на дослідження в тому самому ресурсному секторі або географічному регіоні. Посилань на «зовнішні» для кожного автора дисциплінарні, галузеві або регіональні дослідження було дуже мало. Отже, було накопичено величезну кількість вузькоспеціалізованих знань, але особливого синтезу та застосування для вирішення політич­них проблем зроблено не було.

Тепер я знала, наскільки важливо розуміти, як інституції допома­гають користувачам впоратися з проблемами CP₁ та й теоретичної літе­ратури з цих питань, як виявилося, уже немало, тому подумала, що вкрай важливо використати ці приклади як емпіричну основу для от­римання додаткової інформації про вплив інституцій на поведінкові моделі і результати в різних умовах. За допомогою гранта від Націо­нального наукового фонду США (грант № 8619498 SES) ми з кількома колегами зібрали багатий архів, ретельно переглянули ці справи і відібрали вже значно менше для подальшого вивчення, кодування та аналізу.

Розробка форм кодування — саме по собі завдання теоретичне. Для цього як організаційну основу ми використовували метод ін- ституційного аналізу, напрацьований у наших попередніх роботах (Е, Остром, 1986 а, б). Крім того, ми дуже уважно розглянули гіпотези польових дослідників, які або проводили дослідження самі, або ана­лізували роботи інших. Ми постаралися залучити до наших форм кодування способи оцінки їхніх концепцій і пропонованих зв'язків. Оскільки ми працюємо з якісними даними, то більша частина нашої концепції мала бути сформульована як змінні з порядковими або номі­нальними значеннями. Кілька років напруженої роботи пішли лише на те, щоб просто прочитати достатньо прикладів, вивчити попередні спроби узагальнення висновків зі спеціалізованих галузей, а також розробити форми кодування.

Одночасно ми написали кілька статей, намагаючись сформулюва­ти теорію, що допомогла б нам зрозуміти закономірності, які ми стали помічати у цих різноманітних матеріалах (Гарднер та Е. Остром, 1990; Гарднер, Е, Остром та Уолкер, 1990; Е. Остром, 1985b, 1987, 1989; Шлагер та Е. Остром, 1987; Уолкер, Гарднер, Е. Остром, 1990), На моє переконання, знання здобувається у постійному переході від емпірич­них спостережень до серйозних спроб теоретичного формулювання і навпаки. Отже, цю книгу можна вважати «проміжним звітом» про постійні дослідницькі зусилля. А оскільки емпіричні явища й теорії, необхідні для пояснення цих явищ, неабияк складні, то й спроби мо­жуть розтягнутися на наступне десятиліття.

Що ж до цієї книги, то стимул написати її з’явився завдяки Джейм­су Альту (James Alt) і Дугласу Норту (Douglass North) після того, як на­прикінці 1986 року я виступила з лекцією в університеті Вашингтона в Сент-Луїсі. Проект CP був ще «в процесі», тому я і не взялася б за на­писання книги, якби не їхнє підштовхування. Та коли Кеннет Шепсл (Kenneth Shepsle) і Джеймс Альт попросили мене прочитати серію лекцій у Гарвардському університеті протягом семестру відпусток, жереб було кинуто.

Роботу над рукописом я розпочала в січні 1988 року, коли мені зно­ву пощастило провести семестр у Центрі міждисциплінарних дослі­джень в Університеті Білефельд. Тоді я брала участь у роботі науково- дослідницької групи з теорії ігор і поведінкової науки, яку організував д-р Райнхард Селтен (Reinhard Selten) з кафедри економіки Універси­тету Бонна. Це був для мене цінний досвід. І хоча в цій книзі наведено лише декілька теоретико-ігрових прикладів, та мислення теоретиків гри щодо стратегічних можливостей у соціальних умовах справило неабиякий вплив на аналіз головного питання у моїй роботі. Попра­цювавши з Роєм Гарднером і Францом Вайссінгом (Roy Gardner and Franz Weissing) на двох теоретико-ігрових аналізах ситуацій CP₁ я переосмислила цінність потужності й корисності теорії ігор як за­гальнотеоретичного інструменту для вчених, зацікавлених у вивченні впливу різних інституцій.

Одночасно з написанням цієї книги я взяла участь у проекті «Де­централізація: фінанси та управління», організованому Управлінням CbkbCbKoro та інституційного розвитку при бюро з науки і техніки (ST & PD) Агентства CUIA з міжнародного розвитку. Важливим було все: і завдання пристосувати теорію до практики, і підтримка на міс­цях в Непалі, Бангладеш! й Пакистані. Що вже й казати про можливість обговорити ці ідеї з Aappi Шредером (Larry Schroeder), Сьюзан Війн (Susan Wynne), Джеймі Томсоном (Jamie Thomson), Луїсом Сігелом (Louis Siegel), Джеймсом Вуншем (James Wunsch), Едом Коннерлі (Ed Connerley), Джеррі Майнером (Jerry Miner), Кеном Корнером (Ken Kornher) і Еріком Четвіндом (Eric Chetwynd), а також персоналом місій та державними чиновниками. Сподіваюся, що і моя книга матиме значення для проекту.

Також дуже корисною була можливість читати лекції на основі частин цієї роботи, поки писався рукопис. Окрім лекцій у Гарварді у квітні 1988 року, я зробила презентації на основі однієї або декількох глав на кафедрі соціології Університету Білефельд; першій лекції Удал- ла (Udall) в Університеті Арізони; на конференції на тему «Демократія і розвиток», організованій Інститутом Секвойї (Sequoia Institute); на літніх лекціях Фонду Свободи у Вікторії (Британська Колумбія, 15 — 20 травня 1989 року), а також на декількох різних заходах на ка­федрі політичної теорії та політичного аналізу в Університеті Індіани.

Чернетки цієї книги коментувало багато людей. І я дуже вдячна за їхню відверту і конструктивну критику. Сподіваюсь, я адекватно спри­йняла їхні пропозиції. Увесь рукопис читали Арун Агравал (Arun Agrawal), Джеймс Альт, Олівер Ейвенс (Oliver Avens), Фікрет Беркее (Fikret Berkes), Елізабет Кейс (Elizabeth Case), Девід Фіні (David Feeny), Рой Гарднер, Aappi Kicep (Larry Kiser), Хартмут Клімт (Hartmut Kliemt), Роберт Неттінг (Robert Netting), Дуглас С. Норт, Вінсент Остром, Крістін Піхт (Christine Picht), Расселл Робертс (Russell Roberts), Еделла Шлагер (Edella Schlager), Джейн Селл (Jane Sell), Майкл Тейлор (Michael Taylor), Норман Упхофф (Norman Uphoff), Джеймс Уолкер (JamesWalker), Франц Вайссінг іРікУілсон (RickWilson).

Читачами окремих розділів, написаних на базі їхніх власних попе­редніх досліджень, були Поль Александер (Paul Alexander), Фікрет Беркее, Вільям Бломквіст, Петер Богасон (Peter Bogason), Томас Ф. Глік (Thomas F. Glick), Артур Маасе (Arthur Maass), Роберт Неттінг (Robert Netting) і Норман Упхофф. Читачами окремих документів, які викорис­товувалися у підготовці рукопису, були Вульф Альберс (Wulf Albers), Kpicτi Барбур (Christi Barbour), Вільям Бломквіст, Джеймс Коулман (James Coleman), Джеймс Купер (James Cooper), Девід Фіні, Маргарет МакКін (Margaret McKean), Фріц Шарпф (Fritz Scharpf), Кеннет Шепсл, Рік Уілсон і Джеймс Вунш (James Wunsch). Я хочу висловити особливу подяку колегам, які були пов'язані з проектом CP із самого початку, — Вільяму Бломквісту, Рою Гарднеру, Ш. Ю. Тангу (S. Y. Tang), Еделлі Шлагер, а також Джеймсу Уокеру. Вони витрачали години, пе­реробляючи концепції, розробляючи моделі, готуючи документи й екс­перименти і дискутуючи, як найкраще систематизувати все те, що ми прочитали і зібрали. Висловлюю також велику подяку за допомогу Елі­забет Кейс (Elisabeth Case), редактору цієї серії, Софії Прибильські (Sophia Prybylski) з Cambridge University Press та Емілі Луз (Emily Loose) — редактору Cambridge University Press, ∏aττi Далєцкі (Patty Dalecki), як завжди, забезпечила професійне редагування та підтрим­ку, які значно поліпшили якість рукопису. Її веселий настрій часто допомагав долати труднощі.