§ 1. Зародження і розвиток політичної економії

Економічна думка виникла одночасно з появою лю- дини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хамму- рапі у Вавілонії, і т.

майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель робить надзвичайні для сво- го часу відкриття і порушує проблему раціонального викорис- тання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Становлення і розвиток економічної нау- ки тісно пов’язані з прогресом капіталіс- тичного способу виробництва. Цей суспі- льний лад з самого початку (епоха первіс-

ного нагромадження капіталу) порушував перед молодою еконо- мічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, ку- пець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни;

2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, ба- гатство країни пов’язано з максимальним нагромадженням золо- та і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зов- нішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням.

Антуан де Монкретьєн (1575—1621) може вважатися одним з найталановитіших економістів — представників меркантилізму. Саме він вперше вжив термін «політична економія», подарував- ши тим самим назву новій науці. У цілому ідея меркантилізму зводиться: в економічній політиці — до масового нагромадження дорогоцінних металів у країні і державній скарбниці; у теорії — до пошуків економічних закономірностей у сфері обміну (торгів- лі, грошовому обігу).

Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зроби- ли Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видат- ний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноеконо-

мічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

Фізіократи (від грец. physis — природа і kratos — влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему по- ходження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною еконо- мічною концепцією того часу. Франсуа Кене (1694—1774) —

«батько» фізіократів — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільки рівновеликі вар- тості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкрит- тя, достатньо важливого для того часу.

І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єди- ною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній вне- сок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

За всіх часів розвитку політекономії як науки нерозв’язною здавалась проблема, пов’язана з характеристикою суспільного відтворення. На рівні індивідуального виробника все виявлялось досить простим: йому необхідно було купити засоби виробницт- ва, робочу силу, організувати виробництво, а готову продукцію реалізувати. Ці питання економічна наука швидко і вичерпно по- яснила. Проте щоб відтворний процес здійснювався у масштабах усього суспільства, щоб усі виробники придбали основні засоби виробництва та реалізували виготовлений продукт, а всі спожи- вачі водночас мали такий дохід, щоб купити цю продукцію, дане завдання вважалося таким, що не має вирішення. За всю історію розвитку економічної науки це питання, хоча й порушувалося ба- гатьма економістами, вперше пояснювалося Ф. Кене в його відо-

мих «Економічних таблицях», в яких була продемонстрована принципова схема можливостей суспільного відтворення.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіокра- тів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Не- мур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на біль- шість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р.

ства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково по- слідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.

Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений ви- значив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в еко- номічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Особливе місце в розвитку економічної науки належить Ада- мові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він упер- ше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.

Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними. Важливим кроком у розвитку теорії вартості було роз- межування ним простої і складної праці, а, отже, визначення під- ґрунтя для зіставлення різноманітних форм праці. А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняль-

них переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в тео- рії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Отже, можуть обмінюватися не тільки еквіваленти за вартістю, але й однакові, суб’єктивно оцінені корисності.

Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначен- ні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює. А. Сміт дуже наблизився до розгадки таєм- ниці виробництва додаткового продукту і додаткової вартості, оскільки сформулював висновок, що створювана робочою силою вартість більша, ніж вартість самої робочої сили. Отже, товари обмінюються вже не просто пропорційно витратам праці, а про- порційно витратам виробництва.

Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту прине- сла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функ- ціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господа- рюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової си- стеми. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує дія- льність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію. Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очис- тив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звіль- нив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Еко- номічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, ло- гічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість ви- значається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до від- криття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів ви- робництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі ство- рення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виро- бництва. Крім того, Д. Рікардо вирішив багато конкретних еконо- мічних проблем: від розрахунків економічної ефективності міжна- родної торгівлі і теорії порівняльних переваг до визначення «мі-

німального рівня заробітної плати» та прожиткового мінімуму. За- слуга Д. Рікардо полягає ще й у тому, що він виклав політичну економію в суворій логічній послідовності, надавши їй системного вигляду на тому рівні розвитку, на якому вона тоді перебувала.

Особливе місце у формуванні і розвитку політичної еконо- мія належить К. Марксу (1818—1883) і марксизму в цілому. І

ються виключно на засадах антимарксизму, що свідчить про їх однобоку заідеологізованість.

Особливість марксизму як економічного вчення полягає в то- му, що постійно задля його дослідження застосовувався один і той самий метод — діалектичний матеріалізм. Тобто суть марк- сизму — в діалектиці, у розвитку. Жодна економічна категорія не є статичною, вона розвивається так само, як еволюціонує саме людське суспільство. Отже, й економічну теорію в цілому потрі- бно розглядати діалектично. Тож К. Маркс, беручи на озброєння гегелівські закони діалектики, підводить під них матеріалістич- ний ґрунт. Цей метод призвів філософа до матеріалістичного ро- зуміння історії, що дозволило йому науково обґрунтувати роз- виток людського суспільства як закономірну послідовну зміну одного способу виробництва іншим. Паралельно він відкриває закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню роз- витку продуктивних сил.

У праці «До критики політичної економії» К. Маркс доводить до досконалості трудову теорію вартості: відкриває двоїстий ха- рактер як праці, що створює товар, так і самого товару; розглядає еволюцію появи і сутність грошей, їх роль у товарному господар- стві; розкриває необхідність перетворення товару на гроші вна- слідок того, що суспільний характер праці, втіленій в товарі, мо- же виявлятися тільки в обміні; формулює умови і риси товарного виробництва; характеризує суперечності найпростішої економіч- ної «клітини» капіталізму — товару.

Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відпо- відно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які скла- даються реально в капіталістичному господарстві. Принципові зміни у ціноутворенні пов’язані з переходом від простого товар-

ного виробництва до капіталістичного. К. Маркс аналізує конку- ренцію і характеризує два її види: внутрішньогалузеву і міжгалу- зеву. Остання призводить до формування «ціни витрат виробницт- ва», що стає кульмінаційною точкою коливання ринкових цін. К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою роз- виток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.

Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.

Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розга- дка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економі- чній науці був чітко відслідкований механізм виробництва при- бутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заро- бітної плати та її форми, механізм нагромадження капіта- лу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його най- значнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не виріше- не, — він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.

Лише перелік відкриттів К. Маркса зайняв би десятки сторі- нок. Так, вчений довершено розкрив анатомію капіталістичного суспільства в його діалектичному розвитку, з усіма суперечнос- тями, класовою боротьбою, його творчим і руйнівним потенціа- лом. Проте ідеї К. Маркса про чисто експлуататорський характер капіталістичного ладу, тим більше про поглиблення і розвиток цих рис, що виявляється нібито в посиленні абсолютного та від- носного зубожіння робітничого класу, а також про остаточну за- гибель капіталізму виявилися помилковими і не підтвердилися історією. У своїй сутності дані його висновки залишилися в по- лоні власних класових поглядів, у чому він часто звинувачував своїх ідейних і теоретичних суперників, а бажане видавав за дій- сне. Геніальний діалектик, матеріаліст, що довів природну спро- можність капіталізму до відтворення, не побачив у цій спромож- ності можливостей його трансформації та вдосконалення.

шення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням безде- фіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викрис- талізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економіч- ній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Проте сучасна західна економічна наука пов’язана не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубі- жні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз — теорію ко- лективного капіталізму, Дж. М. Кейнс — теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон — теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт — теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард — теорію соціального ринкового господарства і т. д.

Видатне місце в сучасній економічній думці належить Дж. М. Кейнсу (1883—1946) — основоположнику теорії регу- льованого капіталізму. На відміну від багатьох своїх сучасни- ків, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталіс- тичну економіку і дійшов до нестандартного на той час вис- новку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не прино- сить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’я- зання даної проблеми.

З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибут- ків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморе- гулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюва- тися державою.

Вченим був розроблений конкретний механізм подібного ре- гулювання. Його важелі зазначалися Дж. Кейнсом у самій назві його основної праці «Загальна теорія зайнятості, процента і гро- шей». Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забез- печує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходи- ти зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим. Крім того, Кейнсом були розроблені: конкретні форми регулювання залежно від чинників ринку; теорія мультиплікатора, а також вмонтованих стабілізаторів в економіку.

Дж. М. Кейнс вважається одним з найвидатніших економістів XX в. У той же час він замикає ряд чотирьох великих економіс- тів, що складають вершину економічної думки, — А. Сміт, Д. Рі- кардо, К. Маркс, Дж. М. Кейнс. Розроблена ж ним теорія держав- ного регулювання капіталістичної економіки по праву дістала назву, що походить з його імені, — кейнсіанство.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталі- стичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозна- чні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких ка- піталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спромож- на таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жод- ної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.

Останнім словом у сучасній економічній думці Заходу вважа- ється монетаризм — теорія, розроблена американським еконо- містом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками мо- нетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспіль- ного відтворення (звідси й назва теорії).

Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в еко- номіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні ін-

фляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позич- кового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кі- лькості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціаль- ного захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрід- мена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.

Держава має дуже обережно підходити до монетарної політики. Гроші — інструмент надзвичайно тонкий і ранимий. Якщо згадана політика не врахує динаміки хоча б одного чинника, регулювання грошово-кредитної сфери здатне вщент розстроїти грошовий обіг, тому необхідно обмежити економічні функції держави, скоротити державні витрати і зменшити питому частку державного сектора. Держава може регулювати тільки те, що їй реально і передбачено вдасться — дисконтну ставку. Кількість же грошей в обігу пови- нно визначатися не за Марксом або Кейнсом, а за конкретним ста- тистичним матеріалом на даний момент, виходячи з того, що

MV = PQ (за М. Фішером), де М — грошова маса (пропозиція грошей);

V — швидкість обігу грошей;

Р — рівень цін (середня ціна);

Q — обсяг (кількість) товарів і послуг.

Цю рівність треба постійно підтримувати. Монетаристи стверд- жують, що V — швидкість обігу грошей — це величина відносно стабільна. Саме тому кількість грошей (М) є тим фактором, який здійснює вирішальний вплив на обсяг реалізованого продукту. (P ´ Q).

Неолібералізм як економічна теорія розроблена в основному західнонімецькими економістами В. Ойкеном, Л. Ерхардом і їх послідовниками. Головні вихідні пункти зазначеної теорії поля- гають у тому, що:

1. Приватна власність є фундаментом підприємницької діяль- ності, реалізації людської свободи, мотивацією повсякденної дія- льності людини.

2. Вільна конкуренція — це основа розвитку процвітаючої ринкової системи.

3. Держава має захищати приватну власність і вільну конку- ренцію на основі антитрестівської політики.

4. Держава як верховний суддя має задавати «правила гри» для всіх суб’єктів економічної діяльності і суворо контролювати дотри- мання зазначених правил. У той же час держава не повинна втруча- тися в механізм конкуренції. Конкуренція — наскільки це можливо, планування — наскільки необхідно — ось критерій неолібералізму.

5. І державою, і підприємцями, і організаціями повинна про- водитися одна політика — політика реалізації соціальних гаран- тій і соціальної захищеності всіх членів суспільства. Кожний трудівник має бути впевнений у тому, що буде забезпечений ро- ботою, мати гарантовані заробітну плату, пенсію тощо. Тоді сус- пільство буде стабільне, динамічне, а його економіка являтиме собою соціальне ринкове господарство.

Наявність чисельних різноманітних наукових шкіл сприяє роз- витку економічної думки в цілому. У той же час визнання тієї або іншої наукової школи у визначений історичний період відбуваєть- ся через те, що практика господарського розвитку змінює своє ру- сло. Успіх певної наукової школи залежить не від того, наскільки вона правильна чи довершена, а якою мірою вона співвідноситься з мінливою дійсністю. Тому жодне економічне вчення не є дог- мою. Зрозуміти природу і функціонування господарської системи, що склалася в результаті всіх змін у суспільстві, неможливо з по- зиції будь-якого з окремих напрямів економічної науки. Сьогодні актуальне прислів’я, що попереджає: не можна складати всі яйця в один кошик. Необхідно культивувати всі наукові школи, навіть полярні за поглядами, щоб їх синтез дозволив діяти в унісон з по- требами часу. Різноманіття наукових шкіл стимулює виховання нових генерацій учених, формування найбільших центрів економіч- них досліджень, таких як економічні школи Чиказького і Каліфор- нійського університетів, Масачусетського технологічного інсти- туту (США); Кембриджського та Оксфордського університетів, Лондонської школи економіки (Великобританія); Паризької Сор- бонни (Франція) та ін. З середовища цих наукових центрів вийшло багато видатних вчених-економістів сучасності, у тому числі Но- белівських лауреатів, праці з економіки яких, набувши ознак різ- номанітних наукових шкіл, в цілому відображають два основних напрями сучасної економічної думки — неокейнсіанство і монета- ризм. Перший напрям на сьогодні уособлює відомий американсь- кий економіст П. Самуельсон, що намагається осучаснити пос- тулати Дж. Кейнса про відповідальність держави за стан еконо- міки. Другий напрям, представлений Чиказькою школою, очолює

М. Фрідмен, який сподівається на чудодійну роль ринкових сил. Одночасно триває пошук точок перетину цих двох напрямів, щоб уникнути одностороннього тлумачення економічних процесів, що розвиваються (Ф. Модильяні). Проте йдеться не про розробку «єд- ності думок» в економічній науці, а про пошук шляхів, наближен- ня теоретичних узагальнень до реальних процесів господарської діяльності і життя суспільства в цілому.