Зародження фінансово-правових ідей у європейській науці.

Специфіка історичного процесу зародження та становлення науки фінансового права зумовлює постановку питання про дослідження етапів її розвитку. Частина європейських дослідників фінансової науки (Є.

Розроблена європейськими вченими періодизація розвитку фінансових знань мала значний вплив на вітчизняних науковців, які в своїй переважній більшості підтримали і розвинули позицію представників німецької історичної школи про зародження фінансової науки на рубежі ХУІІ - ХУІІІ століть. Зокрема, професор Санкт-Петербурзького університету

В.О. Лєбєдєв: відзначав: „Епоха Середньовіччя пройшла так само безплідно для фінансової науки, як і епоха стародавніх часів. Поняття держави змішувалося з особою її правителя. Те, що монарх витрачав на себе, вважалося державними витратами, а державними доходами були і доходи монарха. Збори у формі податків мали місце лише у особливих випадках, наприклад: під час війни, при викупі короля з полону чи виданні його доньки заміж... Теорія фінансів зводилася до нескладного за своїм змістом положення: бери, де можна і якомога більше” [593, с. 13].

Однак, більшість істориків фінансової думки з різних країн Європи, такі, як І-Г. Юсті, Й. Зонненфельс, К. Мальхус, К. Умпфенбах, Л. Якоб, Л. Штейн Й.А. Шумпетер та інші аргументовано доводили недоцільність нехтування періоду розвитку вчення про фінанси в епоху давніх часів та часів Середньовіччя, відзначаючи, що вагому частину розумової спадщини, залишеної представниками стародавніх та середніх віків становлять економічні та фінансові знання, які знайшли відображення у чисельних творах з теології, прикладної філософії, економіки домашнього господарства, права тощо.

Перші письмові пам’ятки, в яких були відображені вчення про фінанси, належать до періоду Античної Греції. Як відзначили автори навчального посібника «Герменевтика права: розвиток юриспруденції», наука у давньогрецькій культурі була цілісною і зародки галузевого мислення, що зародились під впливом творчості Арістотеля не порушували цілісності науки і картини світу. Грецькі філософи прагнули «...не до того, щоб визначити точні межі й зовнішні зв’язки між частинами світу, а того, щоб зрозуміти їх внутрішній зв’язок і єдність» [269, с. 11]. Зокрема, античний філософ Ксенофонт - автор першої в історії фінансової думки праці: „Про доходи Афінської республіки” - у V ст. до н.е. розробляє питання податків, мита, державного фінансового господарства. Саме Ксенофонтом вперше визначено податки та мито як види державних доходів, розроблено теорію державного боргу та теорію оренди державного майна. У FV ст. до н.е. грецький філософ Демосфен поширює власну морально-етичну концепцію на сферу фінансів. Він стверджує, що ухилення від сплати податків та прагнення до утриманства є втратою громадянських та людських чеснот, а тому повинно зазнати громадського осуду та суворого покарання [47, с. 252].

Фінансові погляди у античному світі давньогрецьких, пізніше - давньоримських мислителів були зумовлені відповідними суспільно- економічними та політичними передумовами. Так, великий вплив на формування античної фінансової думки мали реформи архонта Солона, проведені у 594 р. до н.е. в Афінах. Заходи з анулювання державного боргу, надання права участі у публічному управлінні відповідно до суми сплачених податків, мали надзвичайно важливе економічне та політичне значення і для подальшого розвитку фінансових відносин в Європі та світі [443, с. 58-59]. Не менш вагомим за своїми наслідками було запровадження „Податкового статуту” царем Птолемеєм ІІ Філадельфом (285 - 247 рр.

Підґрунтям для розвитку системи фінансів Європи стали фінансові реформи у Стародавньому Римі. Так, вперше в історії у 6 р. н.е. з метою оподаткування в Римській імперії здійснюється перепис майна та населення [808, с. 152-153]. Впродовж І - IV ст. н.е. запроваджуються такі види державних доходів, як акцизи, податки зі спадщини, податки з холостяків, податки з грошового прибутку, торгового капіталу, та інші, як і сьогодні є невід’ємними елементами в сучасних податкових системах світу. А девіз оподаткування, проголошений Римським імператором Тіберієм „Ton deri vutt, non deglubi” („Вівцю треба стригти, а не обдирати”) зустрічається у тій чи іншій смисловій інтерпретації практично у всіх сучасних теоретичних моделях принципів оподаткування.

Фінансові уявлення в часи Середньовіччя формувались під впливом двох, визначальних для всього суспільного життя Європи факторів. Першим таким фактором стала поява та поступове укріплення феодальних централізованих монархій, які, з метою посилення власної фінансової потужності, постійно розширяли сферу оподаткування та вели перманентні війни. Другим фактором стало поширення та закріплення у Європі католицької релігійної доктрини, морально-етичне вчення якої

поширювалось і на фінансову сферу. Так, відповідно до даного віровчення, багатство може бути тільки в руках церкви, монарха чи вищої аристократії.

Прагнення ж до накопичення багатства визнавалося гріхом, оскільки порушувало існуючу Божественну справедливість [269, с. 92]. У зв’язку з цим, концептуальні ідеї про фінанси даного історичного періоду зосереджені у теологічних, філософських, юридичних та політичних творах богословів схоластиків, таких як: Ф. Аквінський, Е. Колонна, Н. Кузанський та ін.

Богослов Фома Аквінський, характеризуючи систему доходів держави, засуджує застосування державної позики, як такої, що ослаблює державу та принижує її авторитет [679, с.

На межі Середньовіччя та Нового часу, з розвитком торгівельного капіталізму та пов’язаного з ним економічним зростанням держав Західної Європи, виникла гостра потреба у системному вивченні фінансового господарства держави та інших суб’єктів суспільних відносин. Фактично, були створені матеріальні умови для формування відокремленої системи однорідних знань в рамках окремого наукового вчення - меркантилізму. Меркантилізм (італ. - mercante - купець) як економічна теорія розвивається в Західній Європі у ХV - на поч. ХVШ ст., з виникненням та зміцненням історично першої форми капіталу - торговельного. Розвиткові теорії меркантилізму також частково сприяла церковна Реформація ХVІ - ХVП ст., оскільки ідеологи протестантизму М. Лютер та Ж. Кальвін обґрунтували протестантську доктрину підприємства як богоугодну справу (на противагу католицькій, згідно якої накопичення багатства було гріхом) [842, с. 103].

Однією з головних проблем меркантилістської теорії було визначення методів збагачення народу з метою економічного розвитку. У зв’язку з цим ключовою категорією в науковому обігу меркантилістів є категорія „національного багатства”, як загального блага, необхідного для держави. Основними методами наукового дослідження стали історичний і порівняльний.

Становлення теорії меркантилізму безпосередньо пов’язане з іменем видатного італійського вченого та державного діяча Діомеде Карафа (1406 р. - 1487 р.). Його перу належить праця „Про перешкоди правління і добрим принципам”, написана у 1469 р. Як випливає зі змісту даного твору, Д. Карафа знаходився під впливом релігійно-етичного вчення Ф. Аквінського. Перебуваючи на посаді міністра фінансів Неаполітанського королівства, він зміг ввести у науковий обіг велику кількість фактологічного матеріалу, що дозволило поставити перед наукою принципово нові завдання. Вперше в історії науки, Д. Карафа обґрунтував необхідність збалансування бюджету; розподілив бюджетні витрати на три групи; а саме: витрати на оборону країни, на утримання монарха та на забезпечення надзвичайних потреб. Вчений виступав за чітко визначені, справедливі і помірні податки, які б не призводили до витоку з країни капіталу і не пригнічували б працю, яка, на його думку, є головним джерелом багатства [832, с. 424]. Таким чином, як вдало відмітили М.В. Лушнікова та Л.М. Лушніков, ще всередині другого тисячоліття нашої ери італійським вченим було виділено багато ключових проблем, які залишаються в центрі уваги науки фінансового права і в наш час [439, с. 11-12].

У другій половині ХVІ сторіччя вчення про фінанси розвивається в рамках французької течії меркантилізму. В цей період європейська наука збагатилась такими працями, як: Ж. Бодена „Про республіку” (1577 р.); Анона „Трактат про фінанси Франції” (1580 р.); Н. Фроументау „Таємниці фінансів Франції” (1581 р.); Ж. Генеквіна „Загальний порадник з фінансів” (1585 р.); Ж. Комбе „Трактат про талью та інші податки” (1586 р.) та інші.

Аналіз змісту даних робіт дозволяє стверджувати, що саме в період кінця XVI ст. дослідження у сфері фінансів набувають системного характеру, що призвело до появи і подальшого розвитку окремої систематизованої галузі знань - науки про фінанси.

Серед вказаного вище переліку, особливо слід виділити працю Ж. Бодена „Шість книг про республіку”. В даній роботі фінанси, які автор образно називає „нервами держави”, вперше стали предметом комплексного і системного наукового аналізу. На думку вченого, система фінансів включає в себе сім джерел доходу правителя, а саме: 1) домени; 2) військова здобич; 3) дарунки дружніх держав; 4) збори з союзників; 5) доходи від торгівлі; 6) мито на ввіз та вивіз; 7) данина з підкорених народів [362, с. 336]. Показово, що в системі державних доходів Ж. Бодена відсутні податки, які вчений вважав небезпечним засобом, що використовується лише у виключних випадках. В свою чергу, державні витрати, на думку Ж. Бодена, можуть використовуватись на утримання двору монарха, благочинність, утримання армії, будівництво міст, фортець і громадських будівель тощо.

Розвиток фінансової науки в рамках меркантилізму мав великий вплив на формування державної політики країн Західної Європи. Так, міністр фінансів короля Франції Генріха FV, герцог М. де Сюллі вперше складає розпис доходів та видатків. Також вперше ним організовано систему державного контролю над утриманням доріг і мостових. М. де Сюллі виділяв щороку більше 1 млн ліврів на будівництво мостів і гребель, пасажирських і товарних станцій. Надзвичайно важливим заходом для стабілізації фінансової системи країни стала впровадження заборони на вивезення з Франції монет різного ґатунку [421, с. 58].

Теорію меркантилізму активно впроваджував на практиці також міністр Франції при Людовику XIV Ж.-Б. Кольбер (1661-1683), відомий в історії насамперед як автор реформи у сфері державних доходів. Одним з головних напрямків економічної політики Ж.-Б. Кольбера, так званого „кольбертизму” було спрощення системи оподаткування за рахунок скорочення загальної кількості податків, перекладання податкового тягара з промисловості на сільське господарство як головне джерело поповнення державних доходів [76, с.124].

Розробку фінансової проблематики в англійській економічні науці здійснив В. Петті, якого у фінансовій та правовій літературі називають першим англійським науковим дослідником податків [842, с. 109]. У своїй праці „Трактат про податки і збори”, написаний у 1662 році, вчений виступає проти оподаткування капіталу, оскільки це стримує розширення виробництва. В податках В. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення не лише держави, а й суспільства в цілому. На його думку, зібрані гроші могли б бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, на економічне зростання всієї країни [27, с. 32].

Досліджуючи існуючу в Англії систему оподаткування, В. Петті вперше в історії фінансово-правової думки розробляє теорію непрямих податків та обґрунтовує необхідність її запровадження державою. Він вважав, що кращий спосіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують товари у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати податком кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться в хліб, а вовну - до її перетворення в сукно тощо. Крім того, непрямі податки покладаються на все населення, оскільки кожен бере участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він споживає. З цього вчений робив висновок, що акцизи є саме тими податками, яких так не вистачало Англії [547, с. 24].

Важливо також відзначити, що В. Петті вперше дослідив роль податків у фінансовій статистиці та обліку. У своїй праці „Політична арифметика” (1676 р.) він зазначав, що митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торгівельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення;

оподаткування будинків за кількістю димарів найбільш адекватно відображає поліпшення, чи, навпаки, руйнування житлового майна; акцизи

характеризують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про існуючі надмірності; майнові податки містять інформацію про кількість та якість певного майна [547, с. 268].

Роль фінансів у існуванні держави детально розроблена у працях німецьких фінансистів ХУІІ - ХУШ століття. У даний історичний період наука про фінанси трактувалася німецькими вченими переважно як частина камеральних наук, що вивчають державне господарство. Як неодноразово відзначалося істориками фінансової науки, німецькі камералісти були своєрідним відгалуженням меркантилізму, що розвився в умовах фінансового господарства Німеччини [586, с. 10]. Саме німецькі камералісти зробили перші спроби систематичного викладення основ фінансового управління і створили теоретичні основи фінансової науки. Зокрема, „батьками-засновни- ками” фінансової науки у європейській літературі називають Л. Секендорфа (1626-1692), І.Ф.Юсті (1717-1771) та І. Зонненфельса (1732-1817).

Вагомий внесок у розробку фінансової проблематики вніс Людвіг фон Секендорф - міністр фінансів герцога Ернеста Кобургського, який за оцінкою його сучасників, був одним з найвидатніших вчених-фінансистів в історії Європи. Як відзначав В.О. Лєбєдєв, авторитет Л. фон Секендорфа був настільки великим, що сучасники називали його „найбільш благородним серед християн, найбільшим християнином серед благородних” [421, с. 63]. Найголовніша праця вченого: „ Der Teutsche Furstenstaat” - „Німецьке князівство” (1656 р.) перевидавалася п’ять разів за життя автора та ще тричі після його смерті. Остання її публікація була здійснена у 1754 році. Крім того, дана книга протягом тривалого періоду була основним підручником для викладання державно-правових дисциплін в німецьких університетах. В даній роботі автор вперше висловлює ідею про зв’язок народного господарства, багатства та податкової спроможності населення. Як і В. Петті, Л. Фон Секендорф вважав, що податкова система країни має бути заснована на акцизах. При цьому він засуджує існування казенних монополій і піддає гострій критиці фіскальне використання права монетної реалії. Відзначимо, що термін „фінанси” вченим вживається виключно у негативному значенні в сенсі несправедливого та нечесного отримання доходів.

Першим в історії фінансової думки вченим, що вибудував загальну систему фінансової науки шляхом систематизації існуючих фінансових теорій є Іоганн Генріх Готліб фон Юсті. У своїх працях „Державне господарство” (1752 р.), „Система фінансів” (1766 р.) та „Детальні роздуми про податки і збори” (1775 р.) вчений вводить в науковий обіг поняття „державне господарство”, встановлює критерії диференціації фінансів держави і приватних осіб. Також вперше І.-Г. Юсті визначає основні правила управління державними фінансами, які зводяться до наступного: а) не слід використовувати на покриття витрат власне майно, щоб не зменшити майбутні доходи; б) основою податків має бути справедлива рівність; в) при встановленні податків слід враховувати природу і стан держави; г) податки не повинні давати підстав для обману; д) витрати повинні здійснюватись виключно з метою задоволення потреб та достатку держави [10].

Важливе значення для подальшого розвитку фінансової науки мала розроблена І.-Г. Юсті теорія оподаткування. Зокрема, вченим сформульовані такі правила для податків: 1) вони не повинні приносити шкоду свободі людини та перешкоджати розвитку промисловості; 2) вони повинні бути справедливими і рівномірними; 3) для запровадження податку повинні бути важливі підстави; 4) не повинно існувати багато кас та службовців щодо стягнення податків [10]. Відзначимо, що сформульовані І.Г. Юсті правила знайшли своє відображення у подальших теоретичних конструкціях системи принципів оподаткування.

Величезне доктринальне значення для науки фінансового права має розроблена І.Г. Юсті концепція щорічного вотування (схвалення) податків. Як стверджував вчений, лише дана процедура може забезпечити народну свободу і унеможливлює свавілля з боку держави. Не менше значення має виділення, поряд з фіскальною, регулюючої функції податків. Зокрема, мислитель вбачав особливу користь від податків в тому, що підвищуючи чи понижуючи їх розмір, уряд держави може скеровувати народне господарство у бажаному напрямку, забезпечуючи тим самим максимальну вигоду для всього суспільства.

Наукові положення І.Г. Юсті мали колосальний вплив на фінансову думку Європи: стали теоретичним підґрунтям для подальших досліджень у сфері державознавства, фінансів, поліцейського та фінансового права, статистики та ін. Роботи вченого відіграли ключову роль у становленні російської фінансової науки. Так, за оцінкою І.І. Янжула, І.Г. Юсті є батьком фінансової науки [859, с. 85]. П.П. Гензель в книзі „Бібліографія фінансової науки...” зазначав, що праця І.Г. Юсті „Система фінансів” є найбільш визначною роботою у сфері фінансової науки ХУШ сторіччя [204, с. 98]. Найбільш виразно про місце наукової спадщини І.Г. Юсті в історії становлення вітчизняної фінансово-правової думки свідчить той факт, що аналіз головних положень фінансової теорії вченого зустрічається практично у кожному творі з фінансової та фінансово-правової проблематики ХІХ - початку ХХ ст.

На схожих з І.Г. Юсті теоретичних позиціях стояв видатний австрійський вчений та державний діяч Йозеф Зонненфельс. Опублікована ним праця „Основні начала поліції, торгівлі і фінансової науки” (1765-1767), завоювала великий авторитет, була перекладена майже на всі європейські мови і протягом тривалого часу була керівним посібником для фінансистів. Вітчизняна фінансово-правова література збагатилась російським перекладом цього наукового твору у 1787 році [300].

Й. Зонненфельс, поряд із І.Г. Юсті, займався теоретичною розробкою системи державних фінансів. Він вперше в історії фінансово-правової думки охарактеризував роль законодавства держави у функціонуванні фінансової системи. Зокрема, визначаючи науку про державні доходи складовою частиною науки про достаток держави, Й. Зонненфельс, характеризуючи домени та регалії, особливу увагу приділяє податкам в системі державних доходів. При цьому він детально дослідив історичний перехід від натуральних повинностей до податків у грошовому виразі.

Основою податкової системи за Й. Зонненфельсом є непрямі податки. На його думку, загальні податки на споживання є єдиним, „справжнім” оподаткуванням, так як кошти від сплати таких податків повертаються назад до робітників, купців і чиновників у вигляді надбавки ціни за їх послуги. Вчений виступав проти звільнення від оподаткування окремих категорій населення, зокрема - представників духовенства та дворянства. Однак, при цьому, припускав за можливе залишити вільним від податків тільки „необхідне утримання” духовенства (portio canonica) [300, с. 26]. Й. Зонненфельс ввів у науковий обіг поняття „portio sacra”, яким називав частку для необхідного утримання кожного громадянина, що не підлягає оподаткування. Тим самим, вчений вперше запровадив у фінансово-правовій науці ідею неоподатковуваного мінімуму.

Характерною особливістю наукової творчості І.-Г. Юсті та Й. Зоннен- фельса є те, що вперше в історії фінансової науки фінанси досліджуються ними з юридичних позицій, крізь призму проблематики фінансового законодавства як інструменту державного управління фінансами. У зв’язку цим, ми погоджуємось з висновком К.С. Бельського, про те, що І.Г. Юсті та Й. Зонненфельс заклали підвалини для становлення науки фінансового права в Європі [85, с. 39].

В кінці ХУШ та на початку ХІХ ст. питання державних фінансів стають предметом детального і всебічного аналізу у зв’язку з докорінними перетвореннями в політичному, соціальному, економічному житті Європи під впливом Великої французької революції та технологічного процесу. Це було зумовлено тим, що існуюче правове відношення людини до людини вимагало виникнення у суспільстві певного порядку відносин, при чому, як відзначила В.В. Дудченко, такого порядку, який би підпорядковувався ідеї правового відношення, був би не просто порядком, а саме правовим порядком [269, с. 57]. У зв’язку з цим, якісно новий погляд на державні фінанси був зумовлений впливом нових теорій у сфері філософії, державознавства та формуванням вчень фізіократів і концепції А. Сміта в рамках політичної економії.

Теоретичною основою концепції правової держави стали економічні теорії вчених нового покоління, які сформувались в роки буржуазних революцій на ідеалах свободи і прогресу. Існуюча система державної регламентації промисловості та торгівлі викликала все більший протест. Особливо гостро протистояння мало місце у Франції, де меркантилізм набув найбільш радикальних форм. Проголошена у 1680 р. купцем Ф. Лежандром на прийомі у міністра фінансів Ж.Б. Кольбера фраза „Дайте нам самим діяти”, стає лозунгом нової економічної течії - фізіократів [762, с. 18].

Найбільш відомими представниками вчення фізіократів були французькі вчені та державні діячі Ф. Кене (1694-1774) та А.Р.Ж.Тюрго (1727-1781). Власне вчення вони розробили на основі універсальної ідеї про космічний порядок і гармонію, яким однаково підпорядковані матерія і людство. Держава не вправі заважати дії законів, що утворюють природний порядок, встановлює природне право для всіх людей. Тому, уряд повинен усувати всі перешкоди у сфері господарської діяльності, створюючи повну свободу конкуренції [340, с. 243].

Фінансово-правові ідеї фізіократів знайшли свій вираз у вченні про державні доходи в цілому та про податки зокрема. Так, Ф. Кене, розглядаючи проблеми оподаткування, категорично засуджує стягнення податків із землевласників. Найсуттєвіше і найнепорушніше правило, яким повинно керуватись управління економікою, вважав він, полягає у тому, щоб ні в якому разі не обмежувати за допомогою податків забезпеченість і успіхи землеробства. При цьому, на його думку, прибутки фермерів і заробітки людей, які працюють у сфері сільського господарства, слід відрізняти від доходів землевласників. Тому, податки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ремісників як „безплідних класів” [341, с. 316].

Ф. Кене зазначав, що для держави згубні не так самі податки, як спосіб їх справляння. У зв’язку з цим, він виступав з критикою відкупної системи оподаткування, оскільки безліч людей зайнятих збором податків, на його думку, вже саме по собі означає втрату для держави. Особливо небажані, на думку Ф. Кене, непрямі податки, які викликають надмірні витрати, пов’язані з їх збором. Шкоду від них вчений вбачав у тому, що вони накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товару, ускладнюю торгівлю, що завдає прямого збитку споживанню, при цьому збагачуються лише збирачі податків.

При обранні методів формування державних доходів, Ф. Кене пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що джерелом для задоволення надзвичайних потреб держави є процвітання народу, а не кредит фінансистів, оскільки грошові накопичення є „таємним багатством, не знає ні государя, ні вітчизни” [340, с. 245]. Серед причин, що скорочують суспільне виробництво, Ф. Кене насамперед виділяє ті, що пов’язані з оподаткуванням, а саме: 1) погана форма оподаткування, якщо вона стосується землероба; 2) зайвий тягар податків в силу надмірних витрат щодо їх стягнення; 3) надмірні судові витрати. Таким чином, Ф. Кене вперше відобразив взаємозв’язок оподаткування і економічних процесів у сфері народного господарства.

Фізіократична теорія набула своєї найбільшої довершеності у науковій та державній діяльності Анна Р.Ж. Тюрго. У своїй праці „Роздуми про створення і розподіл багатств. Цінності і гроші”, вчений рішучіше за своїх попередників відстоює свободу підприємства, вимагає обмежити втручання, що призводить до обмеження багатства нації, обґрунтовує необхідність введення єдиного поземельного податку, як основи податкової системи держави [733]. Будучи призначеним на посаду генерального контролера фінансів, за правління Людовика ХУІ, Анн Р.Ж. Тюрго намагався реалізувати основні теоретичні положення фізіократів у власній практичній діяльності. Зокрема, він замінив натуральну дорожню повинність грошовим податком, намагався скасувати цехові корпорації і гільдії, обґрунтував необхідність скорочення державних витрат, особливо витрат королівського двору, пропонував введення єдиного поземельного податку, який став би поширюватись на дворянство. Такі заходи викликали гостру критику та неприйняття, особливо з боку феодальної аристократії, в результаті чого Анн Р.Ж. Тюрго був змушений подати у відставку [113, с. 9].

Відставка А.Р.Ж. Тюрго не просто ослабила вплив теоретичних положень фізіократів на суспільну практику, - саме на цей період припадає розпад даної наукової школи у Франції. Водночас, слід відзначити, що фізіократична теорія створила багате підґрунтя для створення наукової концепції державних фінансів, призвела до появи і розвитку „класичної” політекономії А. Сміта. Зокрема, про вплив фізіократів на творчість А. Сміта свідчить те, що останній, перебуваючи у Парижі у 1766 р., часто відвідував їх зібрання, що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу „Дослідження про природу і причини багатства народів” Ф. Кене, якби той був живим [826, с. 4].

Розвиток політичної економії, як окремої галузі науки нерозривно пов’язаний з англійською класичною школою, засновником якої є А. Сміт. Саме у рамках англійської політичної економії фінанси отримують своє наукове обґрунтування. У працях А. Сміта та його учня Д. Рікардо були розвинуті фінансові положення попередників, закладені засади теорії державних фінансів та розкриті причини взаємозв’язку їх розвитку з економічною системою. Саме на підставі класичної фінансової концепції розроблялися основні принципи фінансової політики держав кінця ХУШ - початку ХХ сторіччя. Як відзначає М. В. Пушкарьова, головна заслуга А. Сміта полягає в тому, що він розвинув економічну основу фінансового господарства держави, надав фінансовій науці достатньо міцне господарське підґрунтя [586, с. 12]. П’яту книгу своєї фундаментальної праці „Дослідження про природу і причини багатства народів” А. Сміт присвячує вченню про фінанси. Ця книга складалася із трьох глав: 1) про державні витрати; 2) про державні доходи; 3) про державні борги. При цьому, державні витрати розподіляються А. Смітом на дві великі групи. До першої групи він відносить витрати, що мають загальне значення (оборона, утримання державної влади) і які можуть бути погашені за рахунок суспільного доходу. До другої групи вчений зараховує витрати і здійснення правосуддя, а також пов’язані з освітньою, соціальною та іншою діяльністю. На його думку ці витрати повинні покриватись а рахунок мита державою. Установи, які здійснюють відповідну державну діяльність, повинні утримуватись за рахунок надходжень від державних зборів за надані послуги. В результаті запропонованої класифікації, А. Сміт обґрунтовував положення про розподіл державних і місцевих фінансів. Він вважав, що місцеві витрати, спрямовані на утримання місцевих органів управління, повинні покриватись за рахунок місцевих доходів і не повинні перекладатись на загальні суспільні доходи. Вчений вбачав несправедливість у тому, що все суспільство несе витрати, які приносять користь лише окремій його частині [648, с. 116].

А. Сміт приділив особливу увагу проблемам раціоналізації оподаткування. Зокрема, він сформулював правила стягнення податків з населення, які полягають у наступному. По-перше, всі піддані держави зобов’язані платити податки відповідно до своїх здібностей і сил. По-друге, розмір податку і терміни його сплати мають бути заздалегідь і точно визначені. По-третє, кожен податок має справлятися у той час або у той спосіб, який зручніший платникові. По-четверте, організація справляння податків повинна забезпечувати мінімальні витрати на їх збирання [649, с. 516-518].

В загальному, ці правила визначалися головними цілями капіталістичного підприємництва того періоду, а саме - усунення феодальних підвалин організації оподаткування, що забезпечувало б стимулювання накопичення капіталу для прискорення економічного розвитку. Дані концептуальні положення відіграли визначальну роль також і на подальшу розробку фінансово-правової проблематики та формування науки фінансового права. Слід погодитись із твердженням К. С. Бєльського, що формуючи правила стягнення податків з населення, А. Сміт тим самим поставив питання про необхідність юридичної регламентації фінансових, зокрема - податкових правовідносин, оскільки інструментом забезпечення реалізації цих правил може бути лише належне фінансово-правове регулювання [85, с. 40]. Завдяки А. Сміту були створені передумови для майбутнього становлення науки фінансового права, як самостійної галузі знань.

На нашу думку, вагомість внеску А. Сміта у процес формування фінансової науки як комплексної системи знань полягає в тому, що завдяки йому вчення про фінанси набуло наукової форми. Внаслідок застосування поряд з історичним та порівняльним методами наукового дослідження ткож методу абстрагування, фінансова наука вперше у своїй історії здобула домінування над практикою. Причому набула настільки самостійного значення, що сформульовані наукові ідеї та положення почали використовуватись у законотворчій діяльності країн Європи. Зокрема, наукові положення класичної політекономії в основу фінансової політики Наполеона І у Франції. Послідовник А. Сміта Н. Ф. Мольєн був міністром фінансів Франції з перших днів консульства Наполеона І до його речення від влади. Як відзначив В.П. Безобразов, в результаті ефективної діяльності Н. Ф. Мольєна, не дивлячись на фінансове виснаження країни внаслідок постійних війн, правління Наполеона не тільки не передало наступним урядам фінансового тягаря чи якихось ускладнень, але й відзначалось взірцевим фінансовим порядком та запровадило ту систему обліку і звітності, яка стала предметом гордості Франції і наслідування інших народів [75, с. 7].

Учень А. Сміта Д. Рікардо у своїй праці „Начала політичної економії і оподаткування” створює нову теорію оподаткування, відповідно до якої всі податки сплачуються у кінцевому рахунку з прибутку капіталіста і лише окремі з них - із земельної ренти. Ця теорія не просто набула широкого поширення у фінансовій науці, але й використовувалась у законодавствах країн Європи.

Вплив ідей А. Сміта на науку і практику Російської імперії дуже високо був оцінений вітчизняними дослідниками історії фінансової науки. Як відзначив видатний вчений та державний діяч М.Х. Бунге, вчення А. Сміта наділене особливим характером, оскільки його мета - звільнити економіку від монополій та утисків. Тому реформи, що здійснювались на основі теоретичної системи А. Сміта, вимагали вивчення дійсності, усвідомлення суспільством їх необхідності і суворої обачності при запровадженні з боку самих реформаторів. Майже всі великі європейські країни, продовжував думку М.Х. Бунге, можуть вказати на діячів, вихованих школою А. Сміта: Росія може назвати міністрів Сперанського та Гур’єва; Німеччина - Л. Штейна, Франція - де Мольєна. Але ніде не був підготовлений в такій мірі ґрунт для реформ в дусі вчення А. Сміта, як в Англії, яка висунула ряд чудових державних діячів-реформаторів [127, с. 35-36].

Таку ж оцінку теоретичній спадщині «Великого шотландця» надав інший видатний вітчизняний вчений, академік І.І. Янжул, підкреслюючи, що саме у поглядах А. Сміта на фінансові питання була подолана однобічність попередніх вчень меркантилістів та фізіократів щодо джерел національного багатства. І.І. Янжул вбачав головну заслугу А. Сміта у зміні ролі фінансової науки щодо практики. І хоча, за образним виразом В. П. Безобразова, у сучасній йому Російській імперії „... дух науки проникав у законодавство і державне господарство випадковими проблисками.” [75, с. 24], все ж виключне значення практики, яка цілком панувала у фінансовому господарстві, було порушене. На думку І.І. Янжула, саме завдяки А. Сміту наукові начала стали законодавцями практики [858, с. 53].

Знаковість впливу вчення А. Сміта на подальше становлення фінансово-правової науки відзначав професор фінансового права

Московського університету І.Х. Озєров, який з даного приводу писав: «Своєю працею «Багатство народів» Адам Сміт відкрив нову епоху у фінансовій науці. До виникнення класичної політекономії оточуюча дійсність чинила сильний вплив на зміст фінансової науки. Наприклад, домени, що

довго відігравали значну роль в бюджетах, і у фінансової науки займали левову частку уваги. Фінансова наука часто лише описувала існуюче і давала рецепти на ті чи інші випадки. Класична школа політичної економії А. Сміта та його учня Д. Рікардо теоретизувала фінансову науку. Вона мала своєю місією відновити природний порядок шляхом знищення пут та перепон, які затримували економічне життя; звідси вчення про справедливі системи оподаткування» [505, с. 872].

Професор Київського та Варшавського університетів Г.Ф Симоненко вважав А. Сміта батьком не лише політичної економії, а й фінансової науки. Характеризуючи причини включення А. Смітом та його послідовниками вчення про державні фінанси до складу політичної економії, Г.Ф. Симоненко вважав, що це зумовлено неоднорідністю народного господарства. Він стверджував: «В А. Сміта вчення про державні фінанси, або фінансова наука не відокремлювались від вчення про народне господарство, тобто політичної економії. Воно становило не більше, ніж частину останньої... В своїй знаменитій праці А. Сміт заклав перші основи і науки про народне господарство, і науки про державне господарство або про фінанси, яка лише пізніше відокремилась від першої і утворила окрему науку» [639, с. 150-152].

Розвиток системи економічних знань в рамках політичної економії у ХУШ сторіччі створив передумови для відокремлення з неї фінансової науки. Інтенсивний ріст фінансового господарства став головним стимулом її подальшого становлення. На певному етапі суспільно-політичного розвитку країн Західної Європи у ХІХ ст. цей двоєдиний процес призвів до формування системи науки про фінанси і її теоретичного осмислення (класифікації, систематизації, взаємодії з іншими науками) тощо. Перехід від абсолютизму - до конституційного управління, пов’язаного з розглядом та затвердженням бюджету народними представниками, зумовив необхідність розробки бюджетного права. Так, у 1781 році міністр фінансів Жак Неккер вперше опубліковує бюджет Франції, що викликало підвищений суспільний інтерес і стало поштовхом для подальших наукових досліджень у даній сфері.

Виділення фінансової науки із політичної економії в самостійну галузь суспільних знань пов’язане з бурхливим розвитком вчення про фінанси у Німецьких державах, де було зроблено вагомий внесок у теоретичну розробку і аналіз нових завдань, що ставились фінансовою практикою і більш складним та розвиненим соціальним устроєм. У працях німецьких вчених ХІХ ст. теорія фінансового господарства перетворилась у фінансову науку, як окрему галузь знань, у якій головний акцент дослідження робився на соціальному, а не фіскальному чи індивідуалістичному аспекті. В університетах створюються кафедри фінансової науки і з’являються наукові праці, в яких детально досліджуються всі сторони державного господарства. У зв’язку з цим, вивчаючи історію становлення фінансової науки, Л.В. Ходський на початку ХХ ст. зробив висновок, що «... сучасна теорія фінансів є в більшій мірі результат роботи одного ХІХ століття, ніж усіх попередніх» [797, с. 14].

У німецькій фінансовій науці початку ХІХ сторіччя сформувалося два підходи до визначення її місця в системі наук. Представники першого підходу, такі як К.Г. Рау, Ю. Соден, Й. Лотц та інші трактували її як окрему, завершальну частину політекономії. Це знаходило свій вираз навіть у структурній побудові їхніх наукових творів. Так, «Підручник політичної економії» професора Ерлангенського і Гейдельберзького університетів К.Г. Рау (1992-1870) складався з трьох томів. Перший том - «Основи вчення про народне господарство» містив виклад власне політичної економії; другий том - „Основи економічної політики» містив вчення про заходи, якими уряд може сприяти розвитку народного господарства; третій том, що складав заключну частину підручника і називався „Основні начала фінансової науки”, був присвячений безпосередньо фінансовій і фінансово-правовій проблематиці. Вчений писав: «Наука про кращий устрій урядового господарства або кращий спосіб задоволення державних потреб матеріальними цінностями називається наукою про фінанси і становить частину політекономії» [593, с. 4].

Слід відзначити, що видання підручника К.Г. Рау стало знаковою подією для подальшого розвитку європейської фінансової науки. Будучи опублікованим у 1832 році, даний підручник ще п’ять разів перевидавався а життя вченого, та двічі після його смерті і був основним посібником з фінансової науки протягом півсторіччя як у Німеччині, так і в інших країнах. Дана праця мала настільки велике значення для німецької та європейської науки, що її називали „скарбом і славою німецького народу” [828, с. 6]. За словами німецького вченого Г. Шмолера, те, що А. Сміт і його перші послідовники виклали як нероздільне вчення про народне багатство К.Г. Рау поділив на три частини. Відділивши окремо фінанси, що наділені лише їм властивими ознаками, К.Г. Рау хотів не тільки розповісти своїм камералістам дещо про податки та державні борги, але й дати їм картину всього фінансового господарства однієї німецьких держав [825, с. 12-13].

Наукова творчість К.Г. Рау мала істотний вплив на формування фінансової науки Російської імперії. Зокрема, його ідейним послідовником був професор фінансового права Санкт-Петербурзького університету В.О. Лєбєдєв, який переклав другий том підручника на російську мову [593]. Завдяки цьому, у вітчизняній науці ім’я та праці Карла Генріха Рау були одними з найцитованіших. Підручник містив вступ, в якому викладені загальні основи фінансової науки та розділи, в яких розкрито зміст державних витрат, державних доходів, державного кредиту, бюджету та організації фінансового управління. Як відзначив В.О. Лєбєдєв, К.Г. Рау вирізнявся особливою точністю у викладенні матеріалу та вказівці деталей. Розглядаючи певне питання, він викладав його по пунктам, за якими легко орієнтуватися. У підручнику зібрані детальні історичні, бібліографічні дані та факти із діючою законодавства різних країн. З цього В.О. Лєбєдєв робив висновок, що підручник К.Г. Рау як зібрання літературних, статистичних і практичних даних є необхідним для кожного, хто займається економічною і фінансовою науками [593, с. 87-88].

На противагу К.Г. Рау та його послідовникам, представники іншого підходу в німецькій літературі, такі як В. Баумштарк, К. Мальхус, І. Шьон, Ш. Нейрон, К. Умпфенбах, Л. Якоб та інші визначали науку про фінанси окремою відособленою галуззю знань і навіть протиставляли її політекономії. Одним найбільш яскравих представників даного підходу був К.А. фон Мальхус. У своїх творах вчений зосередив увагу на проблемах управління фінансами у європейських державах. Його важливим внеском у європейську науку є розробка фундаментального вчення про фінансове управління. Маючи великий досвід роботи у державних фінансових установах, К.А. фон Мальхус детально аналізує практику, досліджуючи фінанси з юридичної точки зору [13].

Особливу увагу розробці юридичного аспекту у фінансовій науці приділяв професор університету в Гессені К. Умпфенбах. Ставлячи собі за мету зобразити фінансове господарство у такому вигляді, «... як воно повинно бути у розвиненій правовій державі» [18, с. 12], автор зробив спробу викласти фінансову науку як виключно теоретичну дисципліну. Вчений був переконаний в тому, що у предметі фінансової науки домінує саме юридична складова. У зв’язку з цим, він пропонує замінити термін „фінансова наука” більш відповідним, на його думку, терміном „загальне фінансове право” [18, с. 13]. Таким чином, розробляючи юридичну доктрину державних фінансів та застосувавши одним з перших у європейській науці термін «фінансове право», К. Умпфенбах розробив теоретичні основи для становлення науки фінансового права в Європі.

Розроблене у німецькій літературі вчення про самостійність фінансової науки як галузі знань та виділення і її структурі юридичної складової знайшло підтримку і у вчених інших країн. Зокрема, таких ж поглядів притримувались Ж. Гарне, Ж. Курсель-Сеней, П. Леруа-Болье (Франція),

А.Н. Шербюлье (Швейцарія), Л. Бєлінський (Польща), В.О. Лєбєдєв, С.І. Іловайський, І.І. Янжул (Росія).

Серед вказаного переліку хотілось би звернути особливу увагу на постать Л. Бєлінського - професора Львівського університету, який є автором єдиного повного курсу фінансової науки на польській мові у ХІХ сторіччі. Його праця - „Система фінансової науки про податки” [2] за змістом близька до викладу К.Г. Рау. Однак, Л. Бєлінський визначає самостійний характер фінансової науки, приділяючи багато уваги управлінському аспекту фінансів. Особливий науковий інтерес до праці вченого становить також багата фактологічна база, яка містить детальний аналіз законодавства Австро-Угорської імперії та велику кількість прикладів з практики.

Визначальну роль у становленні теорії правового регулювання державних фінансів відіграли вчені - представники суспільно-політичної (нової історичної) школи фінансів: А. Вагнер (1835-1917), Г. фон Шмоллер (1838-1917), Г.Ф. Кнапп (1843-1926) та інші. Фінансова концепція даної школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста (засновника історичної наукової течії в Німеччині), доводила необхідність державного втручання, розвиток і ускладнення фінансових функцій держави. На думку ідеологів нової історичної школи, проблему нагромадження капіталу, що визначає економічний розвиток, може вирішити лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне зростання країни. Необхідними елементами державної фінансової політики є державні субсидії та інша підтримка експорту товарів та послуг. Як стверджував основоположник нової історичної школи, професор Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів Г. фон Шмоллер, важливим є не просте виправдання державного втручання, а усвідомлення того факту, що воно є єдиною умовою ефективного управління економікою [825, с. 9].

Визначальне методологічне значення для подальшого становлення фінансово-правової науки мала еволюція історичної школи, наслідком якої стало визнання універсальності і позачасовості права. Як відзначила

В.В. Дудченко, це дозволило вченим відійти від однобічності теорії історичного розвитку, як і від теорії спонтанного, безвольового розвитку права [269, с. 120].

Видатним представником фінансового напряму нової історичної школи, що залишив багату спадщину у теорії фінансів та фінансового права є професор Берлінського університету Адольф Вагнер. До кола проблем, що становлять предмет фінансової науки вчений відносив, зокрема, такі: організація ефективного і належного фінансового контролю; нагляд за дотриманням принципів економії; встановлення належного балансу між державними потребами і національним продуктом оподаткування. А. Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під якою він розуміє державний бюджет. На його думку, адміністративним органом управління державним бюджетом є уряд як самостійна одиниця [20, с. 31].

Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподаткування. Згідно його принципом „державної економіки”, податки є динамічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним інститутом. Так само як і А. Сміт, А. Вагнер визначає свої принципи оподаткування і практичні аксіоми податкової політики. Так, він визначив дев’ять принципів оподаткування, об’єднаних в чотири групи. До першої групи „фінансові принципи”, він відносить принципи відповідності отримуваному доходу та гнучкості (рухливості) оподаткування. У другій групі - „економічні принципи” вчений визначає принцип вибору правильних джерел оподаткування та принцип вибору виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу на платників. Принципи універсальності та рівності в оподаткуванні А. Вагнер відносить до третьої групи - „принципів

справедливості”. У четвертій групі - „принципи ефективності податкової системи” він згруповує принципи визначальності чинника податків, зручності у справлянні податків та принцип збагачення найнижчих витрат щодо справляння податків. Особливий акцент у власній класифікації

А. Вагнер робить на проблемі реалізації принципів справедливості можна лише за допомогою ефективного регулювання державних фінансів [20, с. 141-143].

В рамках фінансової концепції історичної школи сформувалась цілісна теорія державних фінансів, обґрунтовано взаємозв’язок між фінансовою, бюджетною політикою держави та законодавством, у найбільш повному і довершеному вигляді встановлено інститут державного фінансового контролю. Тому, на нашу думку, представникам даної наукової течії належить особлива заслуга у розробці фінансово-правової проблематики у європейській науці.

Вирішальну роль для становлення науки фінансового права мала методологія дослідження фінансів представниками історичної школи. Як і їх попередники (К.Г. Рау, Л.Г. Якоб) вони досліджують фінанси з економічної, управлінської та юридичної точок зору, однак у їх працях все більшого поширення набуває застосування саме юридичної складової. Характерним підтвердженням сказаному є навчальний курс А. Вагнера „Наука про фінанси”. Даний курс складається трьох частин. У першій - вступній, подається огляд державного фінансового ладу Німеччини та інших країн Європи, вчення про видатки та приватно-правові доходи. Друга частина містить вчення про митні платежі та загальні основи вчення про податки. У третій подано спеціальну частину вчення про податки, яка побудована на детальному аналізі фінансового законодавства, статистики і практики [20].

Слід відзначити, що погляди Л. Вагнера набули широкого поширення у європейській та американській фінансовій літературі останньої чверті ХІХ - початку ХХ століття та мали значний вплив на вчених представників науки фінансового права Російської імперії, зокрема, таких, як: П.П. Гензель,

С.І. Іловайський, І.Х. Озеров, І.Т. Тарасов, В.М. Твердохлєбов, Л.В. Ход- ський, І.І. Янжул, В.Г. Яроцький та ін.

Важливу роль у розробці теорії та методології науки фінансового права відіграв Лоренц фон Штейн (1815-1890) - видатний німецький державознавець, юрист, фінансист, соціолог другої половини ХІХ ст. Перу вченого належить об’ємний трактат з фінансів та соціального розвитку, частина якого, присвячена дослідженню державних доходів та видатків, була перекладена на російську мову [828]. За Л. Штейном, фінанси держави мають двоєдину мету: по-перше, задовольняти інтереси держави шляхом дії бюджетних механізмів; по-друге, піклуватися про індивідів, насамперед тих, хто володіє малими статками. У науковому доробку вченого прослідковується мета визначити місце державного фінансового господарства в системі управління. Л. Штейн всебічно розглядає співвідношення фінансової науки до вчення про господарство держави, його принципи, а також значення самоврядних утворень в суспільному господарстві.

Вчення Л. Штейна про фінансове господарство держави викладене в трьох книгах. У першій книзі трактується поняття бюджету, його форми та бюджетного устрою; детально досліджуються стадії бюджетного процесу, особливо - голосування за бюджет та його виконання. Окремо розписується „устрій касової частини державного рахівництва”, державний фінансовий контроль та фінансове господарство місцевого самоврядування. У другій книзі викладається вчення про фінансове господарство та вчення про державні видатки. Третя книга складається з двох відділів. У першому відділі розкривається вчення про фінансовий державний лад; досліджується фінансове законодавство, органи, наділені фінансовими повноваженнями (фінансова влада) та подані основи „фінансового адміністративного права”. У другому відділі третьої книги досліджується система державних доходів, які вчений розподіляє на господарські доходи (доходи від державного майна та підприємств) та податки. Показово, що розподіляючи податки на прямі і непрямі, Л. Штейн окремо виділяє подоходний податок, який він називає найвищою, довербальною формою всіх податків. В кінцевих положеннях книги вченим детально розглядається інститут державного кредиту [16].

Характерною рисою наукової праці Л. Штейна є скрупульозний виклад матеріалу, що супроводжується глибокими історичними нарисами і порівнянням законодавств різних країн Європи. Дану рису у творчості видатного вченого відзначив В.О. Лєбєдєв, який писав: „Л. Штейн - чисто філософський розум, великий знавець систематики і діалектики, чим просякнуті всі його роботи. У всіх його працях особливу цінність становлять широкі історичні огляди та співставлення. Кожне нове видання його підручника фінансової науки є видання покращене і доповнене. Л. Штейн не наполягає з упертістю на своїх ідеях: як тільки він переконується у їх невідповідності, то не соромиться від них відмовитись. Тому всі нові видання його книги, відображають в собі хід розвитку їх автора” [421, с. 94].

Таким чином, відзначимо, що фінансові концепції німецьких вчених ХІХ сторіччя, особливо - другої його половини, поєднують за своїм змістом вчення про фінанси та фінансове право. Детальна розробка юридичної компоненти, введення в структуру фінансової науки загального вчення про державу, її устрій, фінансові повноваження її органів тощо, була насамперед спрямована на вироблення моделей органічного співвідношення державного фінансового господарства з приватними фінансовими інтересами громадян. Досліджуючи з правової позиції проблеми державних видатків, німецькі науковці вказаного періоду намагались виявити, за рахунок яких засобів було б найбільш корисніше і доцільніше задовольняти суспільні фінансові і соціальні інтереси. Порівняний огляд європейського фінансового

законодавства сприяв обранню найбільш оптимальної та прийнятної правової форми регулювання фінансових відносин в країні у певних суспільно- політичних умовах. Також відзначимо, що вироблений у німецькій літературі підхід до вивчення фінансів і фінансового права мав дуже сильний вплив на інших представників європейської фінансової думки кінця ХІХ сторіччя (особливо - у Франці, Італії та Росії) та став теоретичною і методологічною основою фінансово-правових вчень Європи ХХ сторіччя.

На позиціях фінансової концепції історичної школи стояв професор Ерлангенського університету К.Т. Еєберг. Його підручник „Нариси фінансової науки” був одним з найбільших тиражованих (перевидавався 18 разів) та був другим після підручника К.Г. Рау іноземним посібником з фінансової науки перекладеним на російську мову [837]. К.Т. Еєберг, як і його попередники, визначає і обґрунтовує фінансову науку як науку про державні фінанси. Зокрема, він вказував, що серед суспільних союзів держава, в силу власного впливу, що поширюється на всю країну та культурній і цивілізаційній силі є настільки потужним політичним утворенням, що фінансова наука досліджує фактично виключно фінансове господарство. При цьому вчений вважав фінансову науку самостійною галуззю знань, що побудована на принципах політичної економії, державного права і політики [836, с. 9].

Істотний вклад в розробку питань фінансового права вніс видатний німецький вчений-державознавець другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Г. Еллінек. Особливу увагу даний вчений приділив проблемам бюджетного права і присвятив вивченню цього інституту окрему наукову працю [273]. Г. Еллінек визначає бюджет та розкриває його зміст на основі поєднання соціологічного та формально-догматичного методів наукового дослідження. На основі обраного підходу вченим було сформульовано таке визначення бюджету: „бюджет - це централізований фінансовий фонд держави, який утворюється на основі парламентського закону і спрямований на задоволення індивідуальних і національних інтересів, що розвиваються у напрямку прогресу” [273, с. 8]. Як справедливо відзначила О.Ю. Грачова, суть даного визначення знаходить підтримку та подальший розвиток у сучасній фінансово- правовій науці [241, с. 477]. На подібних позиціях трактування фінансової науки стояли й інші вчені кінця ХІХ - початку ХХ століття, такі, як Л. Косса, Ф. Нітті, Д. Зелла (Італія), Е. Сакс, К. Менчер, Ю. Дунаєвські (Австро- Угорщина), Л. Гарне, П. Леруа-Болье (Франція), А. Пігу (Англія) та інші.

Таким чином, фінансова думка ХІХ - поч. ХХ ст. відзначена численними спробами класифікації та систематизації науки про фінанси. Важливе місце в даному процесі зайняла проблема виділення фінансової науки як відособленої наукової дисципліни. Якщо у першій половині ХІХ ст. вчені різних країн Європи розглядали вчення про державні фінанси переважно як складову частину політичної економії, то у другій половині цього століття, незважаючи на рецидиви таких поглядів, серед вчених міцно утвердилось розуміння фінансової науки як самостійної галузі знань.

Протягом другої половини ХІХ ст. у фінансовій та юридичній літературі сформувались дві точки зору до трактування співвідношення фінансової науки і науки фінансового права. Відповідно до першої, вчені заперечували самостійність науки фінансового права і не визнавали меж та відмінностей між нею та фінансовою наукою. Представники другої точки зору виокремлювали науку фінансового права як галузь юридичних знань із системи економічної науки про фінанси, наполягаючи на її власному предметі дослідження, методології, категоріальному апараті, ролі стосовно практики тощо.

2.2.