Земельні, водні, лісові ресурси та їх значення

Земельні ресурси. За земельною територією Україна є найбільшою краї­ною Європи (після європейської частини Росії), а за якісним складом грунтів та біопродуктивністю угідь — однією з найбагатших держав світу.

Відповідно до напрямів використання всі землі України поділяються на 7 цільових категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі населених пунктів (міст, поселень міського типу і сільських населених пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони й іншого призна­чення;

4) землі природоохоронного й історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду;

6) землі водного фонду;

7) землі запасу.

Таблиця 2.2

Земельний фонд України за станом на 1 січня 2003 р. *

Примітка.

Переважання родючих земель, висока густота населення та особливості розвитку сільського господарства, що склались історично, обумовили ви­сокий рівень освоєності земельного фонду. Так, питома вага сільськогос­подарських угідь становить 70,3 %, аорнихземель — 56,9 %; це відповідно у 2,6 і 5,6 раза више, ніж у середньому по СНД. Якщо Україна в Європі займає 5,7 % території, то її сільськогосподарські угіддя — 18,9%, а рілля — 26,9 %■ Ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж. у середньому по Європі.

На кінець 200 І р. площа порушених земель складала 161,3 тис. га, відпрацьованих - 43,5 тис. га. Україна має значні резерви чорноземів, що становлять основу сільськогосподарського виробництва.

Розміщення і структура сільськогосподарських угідь на території Украї­ни визначаються природно-кліматичними та екологічними умовами вироб­ництва. Так, питома вага сільськогосподарських угідь в областях Полісся - 35 %, тоді як на півдні Степу - 74 % (Додаток А). В останні роки у структурі сільськогосподарських угідь зменшилася частка орних земель завдяки ство­ренню багаторічних насаджень, пасовищ, перелогів і сіножатей.

Особливо низький рівень землезабезпечення спостерігається в До­нецькій, Закарпатській, Івано-Франківській областях, де надушу населен­ня припадає сільськогосподарських угідь удвічі менше, ніжу середньому в Україні (Додаток Б).

Державна політика охорони і раціонального використання земель виз­начається системою правових, організаційних, економічних та інших за­ходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та відтворюваль- ний характер. Дані Держкомзему продемонструють результати державно­го контролю з використання й охорони земель (див. Додаток Е).

На цей час проводиться інвентаризація, кадастрова оцінка земель, ство­рюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визна­чається її місце в органах державного управління, а також виробляються принципи розмежування обов’язків держави, землевласників і землеко­ристувачів щодо охорони земельних ресурсів.

Усі землевласники, землекористувачі та орендатори, незалежно від форм і термінів використання землі, проводять роботи шодо захисту та підвищення якості земель за рахунок власних коштів і несуть відпові­дальність за погіршення екологічного стану на своїй земельній ділянці та сполучених територіях, що пов’язані з їх діяльністю.

Розробляються проекти землеустрою з контурно-меліоративною організацією територій, відповідно до яких проводяться роботи щодо ство­рення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозійних гідротех­нічних споруд та забезпечується їх експлуатація. Рекультивація поруше­них земель, плота яких становить понад 190 тис. га, відновлення їх грун- TOBOi o покриву і повернення у сферу народного господарства є однією з першочергових проблем. Важливим напрямом раціонального використан­ня земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних зе­мель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури ґрунтів тощо.

Водні ресурси. Вода - це один із основних природних ресурсів, насам­перед, прісна вода, яку академік Олександр Ферсман назвав “найважли­вішим мінералом на Землі”. Запаси прісної води наземній кулі (97 % усіх її запасів знаходиться в морях і океанах) обмежені. Вони становлять лише З %, з яких 2 % - у полярних льодовиках, і тільки 1 % перебуває в рідкому стані, придатному для використання. Україна належить до країн з неви­сокою водозабезпеченістю і високим рівнем використання води. В Ук­раїні, для усунення територіальної і часової нерівномірності розподілу стоку водозабезпечення сформовано водогосподарський комплекс, до якого входять: 63119 річок, утому числі великих (площа водозабору понад 50 тис. км-) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. км²) -Sli малих (менше 2 тис. км²) -63029. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з них 90 % припа­дає на малі річки. Водосховища Дніпровського каскаду з корисним обся­гом 18,7 км’ забезпечують більше половини обсягу водоспоживання; по­над 28 тис.

Водні ресурси України формуються за рахунок притоку транзитних річкових вод із зарубіжних країн, місцевого стоку і підземних вод.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає розміщенню водоємних галузей господарського комплексу. Доступні для широкого використання водні ресурси формуються переважно в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річках Приазов’я та Причорномор’я, Найбільша кількість водних ресурсів (58 %) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах Украї­ни, де потреба у воді не перевищує 5 % її загальних запасів. Найменш забез­печені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області України, де зосереджені найбільші споживачі води¹.

Усунення територіальної та часової нерівномірності розподілу стоку водозабезпсчсння в Україні відбувається за допомогою 1,16 тис. водосхо­вищ (загальним обсягом майже 55 км^}), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальною довжиною 1021 км; пропускною здатністю 1000 м’/с), 10 великих водоводів, якими вода подається у маловодні райони. Водосхо­вища Дніпровського каскаду з корисним обсягом 18,7 км¹ забезпечують більше половини обсягу водоспоживання.

За багаторічними спостереженнями, потенційні ресурси річкових вол становлять 209,8 км³, з яких лише 25 % формуються в межах України, реш­та надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Прогнозні ресурси підземних вод становлять 21 км-¹. Затверджені експлуатаційні запаси підзем­них воддорівнюютьблизько 6 км-¹ (табл. 2.3).

Стримуючим фактором використання водних ресурсів є їх мінливість у часі: в природних умовах на частку весняного стоку припадає 6-7 % на півночі і північному сході і до 80-90 % на півдні. За запасами місцевих вод­них ресурсів (1 тис. M³ на 1 особу) Україна вважається однією з найменше забезпечених країн у Європі (Швеція - 2,5 тис. м³, Великобританія - 5, Франція — 3,5, Німеччина — 2,5, Європейська частина колишнього CPCP -5,9 тис. м³).

Таблиця 2.З

Водні ресурси України

*у тому числі 122,7і 95,5 км¹ по Кілійському гирлу р. Дунай

¹ Дорогунцов C.I., Xeecwc М.А., Головинський І.Л. та інші. Водне господарство України: сучасний стан та перспективи розвитку. — K.: РВПС України HAH України, 2002. - С. 8.

Балансові запаси місцевого водного стоку становлять у середньому 52,4 km^j, а в маловодні роки 29,7 км³. Об ’єм підземних вод, що враховуються в ресурсній частині водогосподарського балансу, складає 7 км³. Крім того, в га­лузях економіки використовується близько І км³ морської води.

Таблиця 2.4

Водні ресурси річок України

(басейновий розріз)

У більшості регіонів України приток перевищує місцевий стік. Виня­ток складає Крим,де природного зовнішнього притоку нема, та Львівська і Закарпатська області, де приток менший ніж місцевий стік.

Внутрішні регіональні відмінності характеризуються тим, шо за міжна­родною класифікацією лише Закарпатська область належить до середи ьо- забезпечених місцевим стоком (619 тис. M^j на одну людину); низька вона в Чернігівській, Житомирській, Волинській та Івано-Франківській областях (2,0-2,6 тис. м³); в інших областях — дуже низька і надзвичайно низька (0,11­1,95 тис. м³ на одну людину).

Створений в Україні багатогалузевий господарський комплекс потре­бує значних обсягів води. Найбільші валові потреби у воді населення та галузей економіки відзначені в 1990 р. і дорівнювали 103 км³, а в 2001 р. зменшилися до 58,9 км³ або на 43 %. Задовольняються ці потреби водоза­бором з поверхневих джерел (24 %), підземних горизонтів (5 %), моря (1 %) і за рахунок вод, залучених в оборотні та повторно-послідовні системи (70%).

Ресурси водних басейнів України використовуються нераціонально. На технологічні потреби йде близько половини питної води. Її втрати під час транспортування становлять 10-20%. Позитивною тенденцією є збільшен­ня частки оборотного та повторно послідовного водопостачання загаль­ним обсягом використаної води у виробничих процесах.

У 2001 р. найбільше води використовувалося на виробничі потреби - 57,4 %, для господарсько-питних - 28,3 %, для зрошення - 10,8 %, для сільськогосподарських потреб - 3,5 %. У житловому фонді втрачається понад 20 %, така сама кількість у промисловості, де повторне водокорис­тування є недостатнім, у сільському господарстві - майже 80 %. Основним джерелом забруднення поверхневих вод є стічні води житлово-комуналь­ного господарства, хімічної, нафтохімічної та інших галузей промисловості.

До особливо водомістких галузей промисловості належать металургій­ний і паливно-енергетичний комплекси, хімічна, нафтохімічна і целюлоз­но-паперова галузі промисловості. Так, для виготовлення 1 т паперу вит­рачається до 1000 м³ води, сталі — 300, синтетичного каучуку — 2800, ніке­лю — 4000 м³. Ці цифри цікаво порівняти з затратами води на виплавку 1 т чавуну — 180—200 м³.

Сучасна теплова електростанція потужністю 1 млн кВт/год потребує протягом року 1,5 км³ води, атомна — 3 км³.

Обсяги водопотреб промислових виробництв на перспективу визна­чено на основі прогнозу розвитку галузей промисловості та аналізу динам­іки питних витрат води на одиницю виробленої продукції з урахуванням існуючих галузевих нормативів водопотреб.

За оцінкою Ради по вивченню продуктивних сил України HAH Украї­ни обсяги промислової продукції у 2015 р. порівняно з 2000 р. зростуть при середньорічних темпах приросту на 3,07—5,0 %. У 2001-2005 роках у се­редньому за рік темпи приросту промислової продукції становитимуть 2,55-2,95 %, у 2006-2010 - 3,1-4,5 %, у 2011-2015 рр. - 3,6-5,3 %. При цьому прискореними темпами розвиватимуться галузі легкої, харчової, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості, а також машино­будування і металообробітку та промисловості будівельних матеріалів, які є найменше водомісткими. Питома вага найбільше водомістких і брудних галузей паливно-енергетичного, металургійного та хімічного комплексів зменшиться з 58,2 % у 2000 р. до 51,2—47,6 % у 2015 р.

Зі зростанням промислового виробництва відбуватиметься збільшен­ня водопотреб. Загальні обсяги валових промислових водопотреб у 2015 р. порівняно з 2000 р. збільшаться на 35-44 %, тобто зростатимуть значно меншими темпами, ніж обсяги промислової продукції. До 2005 р. збільшиться обсяг використання поверхневих вод (порівняно з 2000 р. на 46 %), а в наступні роки передбачається інтенсивніше використання морсь­кої води, оборотних, повторних і послідовних систем водопостачання (табл. 2.5), Очікується зростання обсягів використання підземних вод, зокрема для забезпечення господарсько-питних потреб зайнятих у промисловості, а також виробництв, у яких вода входить до складу харчової й іншої про­дукції. Після 2010 р. передбачається, що потреби у свіжій воді стабілізу­ються і зменшуватимуться у зв’язку із запровадженням маловодомістких і безводних технологій та пові іим освоєнням вивільнених потужностей си­стем багатогалузевого використання води.

Таблиця 2.5

Прогноз водопотреб промисловості

Продовження таблиці 2.5

Водопостачання сільського населення України є однією з найскладніших серед проблем європейських держав та країн СНД. Незважаючи на заходи, які вживаються останніми роками урядом і місцевими органами виконавчої влади для розв’язання цієї проблеми, рівень забезпечення сільського насс- лсння гарантованим водопостачанням залишається в цілому низьким. Цей стан ше більше ускладнився наслідками Чорнобильської катастрофи.

Нині в Україні тільки 4,1 млносібіз 15,7 млн сільського населення, або 23 % сіл користуються послугами централізованих систем водопостачан­ня. Стан забезпечення інженерним обладнанням сільського житлового фонду характеризується такими показниками:

• внутрішній водопровід із вводом у будинок — 7,4 %;

• водовідведсння і каналізація - 4,4 %;

• гаряче водопостачання - 0,3 %;

• розбірні вуличні колонки -■ 17,1 %.

Решта населення користується для питних потреб місцевими джере­лами: шахтними і мілкотрубчатими колодязями, саморобними каптажа­ми, прирусловими копанками, привізною водою тошо.

Тільки 6,4тис. сільських населених пунктів із їх загальної кількості (28,6 тис.) мають побудовані за проектами системи питного водопостачання, майже половина з яких через недосконалу експлуатаціюта тривалий термін служби працює з перебоями і не може забезпечити постачання водою нор­мативної якості.

Забезпеченість підприємств сільськогосподарського виробництва і тваринництва централізованим водопостачанням досягає 98 %.

Паспортизацією джерел і об’єктів сільського водопостачання та сис­тем каналізації, якою охоплено 54 % сільських населених пунктів, виявле­но, що санітарний та екологічний стан джерел водопостачання, особливо в промислово насичених районах та на територіях із розвинутим сільсько­господарським виробництвом, наближається до критичного.

Програмою водопостачання сільських населених пунктів України на період 1992—2000 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1992 р. № 134, було передбачено забезпечення сільське населення 6-ти тисяч населених пунктів гарантованим водопос­тачанням і ждя цього мало бути побудовано 52,3 тис. км водопровідних мереж, у тому числі 48 великих групових водопроводів у південно-східних областях України, де через природні та техногенні чинники склалися най­важчі умови з ресурсами питної води.

Територіальна структура водокористування в Україні історично скла­лася під впливом низки факторів. До них, у першу чергу, належать при­родно-кліматичні умови, шо визначили зони сільськогосподарського ви­робництва; мінерально-сировинна база, за наявністю якої сформувалися промислові регіони; вигідність положення стосовно споживачів; наявність трудових ресурсів тощо.

Розміщення виробництв без урахування єдності природного, економ­ічного і соціального середовиш регіонів і міжрегіональних відносин обу­мовило зосередження на території України “брудних” екологічно небез­печних виробництв із застарілими технологіями. Чорна і кольорова мета­лургія, паливно-енергетичний комплекс до цього часу визначають індуст­ріальне обличчя країни. На них тримається понад 40 % усіх виробничих фондів промисловості. Тому не дивно, що накопичений обсяг відходів пе­ревищує 12 млрдт, а стан природного, зокрема водного середовища, досяг критичної межі.

Найістотніший вплив на територіальне формування водокористувань чинить розміщення особливо водомістких споживачів, зокрема електрое­нергетичних об’єктів, водозаборів магістральних каналів, великих масивів зрошуваних земель, міських агломерацій.

В цілому Україна належить до малозабезпечених місцевими водними ресурсами держав. Найменшою забезпеченістю місцевим стоком на 1 км³ плоші характеризуються Південний і Донецько-Придніпровський еко­номічні райони, найбільшою - Південно-Західний. Більшість областей (АР Крим, Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Одеська, Хер­сонська, Черкаська, Харківська) характеризуються рівнем водозабезпече­ності на 1 км³, який не досягає 100 тис. м-’/рік. Іншу групу складають 8 об­ластей (Волинська, Житомирська. Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська, Чернівецька), де водозабезпеченість коли­вається в межах 100-200 тис. M³∕piκ.

Підвищеною водозабезпеченістю характеризується Львівська область, а найвищою (більше ЗООтис. м³/на рік) Закарпатська й Івано-Франківська області.

З урахуванням зазначеного простежується досить чітка диференціація адміністративних областей України за ступенем навантаження на водно- ресурсний потенціал. Рівень господарського впливу на водні ресурси оці­нюється нами за відношенням обсягів безповоротного водоспоживання і скиду забруднених стічних вод до ресурсів місцевого річкового стоку, ЩО формується в середньоводний і дуже маловодний роки. На основі резуль­татів дослідження доведено, шо сучасна інтенсивність водоспоживання досягла рівнів, які значно перевищують екологічну місткість водноресур­сного потенціалу держави. Так, загальний обсяг водовідбору досягає 97 % ресурсів прісних вод, шо формуються в Україні у розрахунковий маловод­ний рік, а безповоротне водоспоживання - майже 40 % їх кількості.

За територіальними ознаками передбачається розвитоктаких галузей еко­номіки, відповідно до якого й визначаються потреби їх у водних ресурсах:

— електроенергетика — Запорізька,Хмельницька, Івано-Франківська, Київська, Рівненська, м. Київ, Миколаївськаідешо менше Закарпатська і Харківська області;

- паливна промисловість - Сумська, Полтавська, Луганська, Донець­ка, Івано-Франківська області;

- металургійний комплекс — Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області;

— хімічна і нафтохімічна промисловість, включаючи хіміко-фармацев- тичну — Черкаська, Одеська, Автономна Республіка Крим, м. Київ, Киї­вська, Сумська, Луганська, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Черн­івецька області;

— машинобудування і металообробка, включаючи медтехніку, - Хмель­ницька, Волинська, Харківська, м. Київ, Вінницька, Полтавська, Хер­сонська, Львівська, Одеська, Миколаївська, Сумська, Тернопільська, Кіро­воградська, Запорізька області;

— лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість — Рівненська, Черкаська, Житомирська. Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Волинська, м. Київ, Вінницька, Херсонська, Львівська, Терно­пільська, Чернівецька, Чернігівська області;

- промисловість будівельнихматеріалів - Чернівецька, Тернопільсь­ка, Львівська, Вінницька, м. Київ, Хмельницька, Київська, Івано-Франк­івська, Закарпатська, Житомирська, Черкаська. Рівненська, Одеська, Хар­ківська, Кіровоградська, Автономна Республіка Крим;

- легка промисловість - Миколаївська, Сумська, Херсонська, Чер­нігівська, Чернівецька, Тернопільська, Волинська, Закарпатська, Жито­мирська, Рівненська області;

- харчова, включаючи борошномельну та круп ’яну - Кіровоградська, Одеська, Київська, Хмельницька, Вінницька, Полтавська, Харківська, Черкаська, Житомирська, Закарпатська, Волинська, м. Київ, Львівська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська, Херсонська, Сумська, Автоном­на Республіка Крим:

- зрошення - Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, До­нецька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Запорізька, Луганська, Хар­ківська;

- осушення - Волинська, Житомирська, Київська, Сумська, Івано- Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька, Чернігівська.

Таким чином, прогноз розвитку продуктивних сил України, ЇЇ регіонів ґрунтується виключно на основі їх природної водозабезпеченості, з урахо­ваними територіальної мінливості річкового стоку, кількісних і якісних показників природних вод та можливості обгрунтованого, з еколого-еко- номічних позицій, його перерозподілу.

Прогноз макропоказників використання водних ресурсів населенням і галузями економіки ґрунтується на аналізі сучасної воднорссурсної за­безпеченості, стану та очікуваних тенденцій розвитку систем водозабезпе-

чення і водоохорони у процесі реалізації державної політики щодо зупи­нення спаду виробництва і переходу до економічного зростання.

Тому, основним показником для визначення обсягів водних ресурсів, що можуть бути залучені у господарський обіг для задоволення виробничих потреб, має бути рівень ресурсної і самовідновної здатності водних об’єктів, які є, з одного боку, джерелами водопостачання населення, а з іншого, - найважливішими компонентами природного середовища та біорізномаїт- тя. Без удосконалення наявної структури і технології водозабезпечення та водокористування, запровадження водоощадливих і безводних технологій поліпшити водогосподарську та екологічну ситуації в країні неможливо.

Надзвичайно актуальними в умовах України є питання бережного й ефективного використання лісових ресурсів, які складають важливу частину національного надбання країни. Разом зекономічною цінністю, ліси мають велике значення для збереження довкілля й оздоровлення населення. Ліси України виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції і мають обмежене експлуатаційне значення. Ліс є дже­релом деревини, будівельних матеріалів, сировини для деревообробної, меб­левої, целюлозно-паперової та інших галузей промисловості.

При раціональному веденні лісового господарства і лісокористуванні ліси вважаються невичерпними. Проте в Україні їх дуже мало, що нега­тивно позначається на забезпеченні лісоспоживачів ресурсамидеревини й екологічній ситуації.

Україна належить до лісодефіцитних держав. Ліси України розміщені по території нерівномірно: в Поліссі —29 % площі регіону, Лісостепу — 14, Карпатах - 400, Степу - 5, Криму (в основному в горах) - 10 %. Дані, на­ведені у додатку В, демонструють динаміку земель під лісами та лісовкри- тими площами. Хвойні насадження займають 42,2 % від загальної площі вкритих лісом земель, твердолистяні - 43,2, м’яколистяні - 13,6%.

Загальна площа лісів України (табл.2.6) становить близько 10 млн га, з них лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн га. Лісистість становить 15,6 % площі країни. Такий показник для України є досить низьким порівняно з багатьма країнами Європи і потребує поступового збільшення до 20—22 % в цілому по Україні з відповідною диференціацією за регіонами. Загальний обсяг заготівлі деревини влісаху 2001 р. становив 12022,3 тис. м³, Тривалий час вирубка лісів перевищувала науково обгрунтовані норми, що спричи­нило деградацію і виснаження лісосировинної бази. Тому актуальним є пе­рехід від “ресурсного” до “біосферного” напрямків лісокористування.

Дані Державного лісового кадастру свідчать, що ліси в областях України розмішені вкрай нерівномірно. Найвища лісистість спостерігається у Закар­патській (50,8 %), Івано-Франківській (40,9), Житомирській (32,6), Львівській (28,5), а найменша - у Миколаївській (3,7), Запорізькій (3,9), Херсонській (4,6), Дніпропетровській (5,2), Донецькій (6,7) областях. За останні роки спо­стерігається значна вразливість лісонасаджень. Так, у і 990 р. загальна площа осередків шкідників і хвороб лісу становила 343,5 тис. га, у 2000 р. — 443,7 тис. га, а у 2001 р. — 506,9 тис. га. За останні IO років загибель лісових насаджень збільшилася майже у два рази (з 4020 га у 1990 р. до 8861 га у 2001р.).

Лісові екосистеми — це головний компонент біосфери, який дає змогу підтримувати в ній рівновагу, стабілізувати Ті. В Україні всі ліси перебува­ють у зоні промислового забруднення.

Значної шкоди завдають їм пожежі, що в останні роки почастішали внаслідок кліматичних коливань. У 2001 р. зафіксовано 3205 випадків лісо­вих пожеж проти 924 у 1985 р. і 6070 у 1999 р. Лісовими пожежами охопле­но у 2001р. площу 3,8 тис. га проти 2,4 тис. га у 1990 р. Збитки, заподіяні пожежами становили у 1997 р. 615, 4 тис. грн, а у 2001 р. — 6204,3 тис. грн.

Відновлення лісів в Україні відбувається переважно за рахунок ство­рення лісових культур. У 2001 р. лісовідновлення було проведено на площі 42,6 тис. га, з них посадка і посів - на 34,3 тис. га, природне поновлення - на 8,3 тис. га. Створення захисних насаджень проводилося на площі 4,3 тис. га, а полезахисних лісових смуг - на 0,4 тис. га. Збільшити площу лісів у країні можна за рахунок використання низькопродуктивних та ерозова- них сільськогосподарських угідь, розширення мережі та площі природо- охороннихтериторійтощо. За експертними оцінками, лісонасадження слід провести на 4-4,5 млн га неугідь та низькопродуктивних земель сільсько­господарського призначення, з них в Автономній Республіці Крим - по­над 390 тис. га, Луганській — 360 тис. га, Донецькій — 340 тис. га, Одеській - 280 тис. га, Запорізькій — 280 тис. га. Нарощування лісового фонду ство­рить умови для очищення і відродження малих річок.

Таблиця 2. б

Наявність лісів та інших лісовкритих площ за станом на 1 січня 2003 р.

Продовження таблиці 2.6

До важливих заходів, які сприяють впрошуванню високопродуктив­них насаджень необхідного породного складу, підвищенню їх якості та приросту, належать рубки догляду за лісом, та пов’язані з веденням лісо­вого господарства та очищення лісу від захаращеності.

Слід вживати невідкладених заходів щодо запобігання шкідливого впливу на ліси в усьому світі. Проте ці заходи вимагають значних затрат щодо впорядкування лісозаготівель і відновлення лісу, підвищення його продуктивності, раціонального використання деревини та переробки відходів.

2.1.