12.2.1 Агропромисловий комплекс

Результатом розвитку агропромислової інтеграції (АГО) - син­тезу сільського господарства і промисловості - є агропромисло­вий комплекс.

Агропромислова інтеграція - н,е органічне поєднання сільського господарства і галузей промисловості, транспорту, торгівлі тощо, які обслуговують сільське господарство, поста­чають ресурси і доводять його продукцію до споживача.

Агропромислова інтеграція розвивається вертикально і го­ризонтально. Вертикальна інтеграція означає міжгалузеве ко­оперування підприємств і виробництв різних галузей, технологі­чно й організаційно пов'язаних між собою. Вона забезпечує єдність і безперервність виробничого і технологічного процесів, тобто оптимальне проходження товарної маси від виробництва сировини до випуску і доставки споживачу готової продукції, а також зумовлює зниження витрат, підвищення ефективності ви­робництва і якості продукції. Головними організаційно-госпо­дарськими формами повної вертикальної інтеграції, в яких відбу­вається технологічне- економічне й організаційне злиття промис­ловості і сільського господарства, є агропромислові підприємства, об'єднання, комбінати, агрофірми, агроторгові підприємства тощо.

Горизонтальна інтеграція - це система взаємозв'язків між підприємствами однієї галузі. Вона забезпечує поглиблення спе­ціалізації окремих ланок єдиного технологічного процесу, зни­ження затрат виробництва. Ця форма інтеграції найпоширеніша в сільському господарстві у сфері основного виробництва у виг­ляді спеціалізованих господарств, мікрогосподарських підприємств тощо.

В індустріальне розвинутих країнах вертикальна інтеграція характерна, головним чином, для фірм, зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції (консервні, молочні і цукрові за­води, м'ясокомбінати), а також фірм, що ведуть матеріальне за-

342

безпечення виробників (наприклад, комбікормові заводи), які ство­рюють власні сільськогосподарські підприємства: іноді інтегра­тором може бути фермерський кооператив.

Однак найпоширеніша (зокрема, у США) контрактна форма агропромислової інтеграції, на засадах якої виробляють приблиз­но 25% сільськогосподарської продукції. Контракти з фермерами укладають промислові і торгові компанії, кооперативи. Найбіль­ше контрактація розвинута у виробництві і збуті продукції, яка швидко псується, та продукції, яка надходить на переробку.

Типи контрактів надзвичайно різноманітні і залежать від ха­рактеру виробленої продукції, місцерозташування ферми, мате­ріальних і фінансових можливостей фермера і контрактанта.

Переваги контрактації для фірми-посередника полягають у тому, що вона має стабільне надходження продукції в потрібні терміни, а також змогу контролювати їхню якість. Фермер, відпо­відно, має гарантований ринок збуту за наперед домовленою ціною, змогу користуватися кредитом.

Досвід контрактної форми агропромислової інтеграції є над­звичайно важливим для аграрного сектора України, де недостат­ньо розвинутий ринок реалізації сільськогосподарської продукції та оптовий ринок засобів виробництва.

Агропромислова інтеграція, зокрема в США, сформувалася на базі господарської діяльності фірм агробізнесу в несільськогосподарській сфері. Головні фірми агробізнесу - це великі нау­ково-виробничі об'єднання, які володіють значним трудовим, на­уковим і фінансовим капіталом і є національними корпораціями.

Економічна могутність фірм агробізнесу зумовила їхню го­ловну роль у координації міжгосподарських і агропромислових зв'язків. Фірми агробізнесу стали ініціаторами сучасного механіз­му контролю за технологією та організацією сільськогосподарсь­кого виробництва, вони визначають розвиток сільського госпо­дарства, перехід до промислово-торгових фірм несільськогосподарських сфер економіки.

Промислові фірми агробізнесу стають центрами, які визна­чають головні напрями науково-технічного прогресу, забезпечу-

343

ють комплексність поставок і ефективне використання техніки в сільському господарстві- гарантують не тільки якість реалізова­них засобів виробництва, а й отримання відповідного корисного ефекту (приросту" врожайності від добрив, насіння, приросту ваги худоби від комбікормів тощо).

У результаті розвитку агропромислової інтеграції, об'єднан­ня і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і пере­робки сільськогосподарської сировини, доставки її до спожива­ча формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є склад­ною виробничою системою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, інтеграції спеціалізованих їх ланок і тери­торіальне.

В АПК розрізняють три сфери діяльності:

Перша - виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов'язаних із сільським господарством (тракторне ма­шинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості і тощо);

Друга - сільське господарство: рослинництво і тваринницт­во;

Третя - переробка сільськогосподарської сировини (харчо­ва, м'ясо-молочна, легка промисловість та ін.).

Щоб забезпечити взаємозв'язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сирови­ни переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв'язку. Тому виділяють четверту сферу - виробничу інфраструк­туру (транспорт, зв'язок). Крім того, є ще соціальна інфраструк­тура, яку вважають п'ятою сферою.

За інтеграцією спеціалізованих ланок в АПК виділяють ок-

344

ремі комплекси. Наприклад, у м'ясо-молочний комплекс з першої сфери входять машинобудування для тваринництва, комбікормові заводи тощо. з другої - кормовиробництво, з третьої - м'ясо-мо­лочна промисловість.

Територіальний поділ передбачає виділення великих, се­редніх і дрібних складових частин, зокрема обласні, районні (ре­гіональні) АПК.

У високорозвинутих країнах світу всі суб'єкти АПК - від фер­мера до переробника і торговця кінцевими продуктами — перебу­вають у тісному взаємозв'язку, у них все сплановано до дрібниць (якість, кількість товарів, час їх доставки, переробки, реалізації). Так само вчасно фермер одержує технічну та іншу допомогу з боку інших корпорацій.

В Україні з розвитком багатоукладної економіки великим переробним підприємствам важче організовувати заготівлю сільськогосподарської сировини, оскільки вони орієнтовані на висококонцентроване виробництво, а кількість постачальників си­ровини суттєво зростає у зв'язку зі зниженням рівня обсягів ви­робництва у колективних господарствах і створенням фермерсь­ких господарств. Тому потрібно, щоб переробні підприємства при­стосувалися до умов дрібнотоварного виробництва. Одним із мож­ливих шляхів формування нових типів зв'язків між великими пе­реробними підприємствами і дрібними сільськогосподарськими (у тім числі фермерськими та підсобними господарствами насе­лення) може бути виникнення нових проміжних ланок, які вико­нуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської сировини.

З розвитком ринкових відносин серед інфраструктурних підрозділів виникають підрозділи, що обслуговують сферу обігу матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них одне з провідних місць належить кредитно-фінансовим інституціям.

В Україні криза АПК під час переходу до ринку виявилась глибшою, а вихід з неї буде тривалішим порівняно з іншими га­лузями національної економіки. Протягом 1990-1997 pp. вироб­ництво валової продукції сільського господарства у порівняльних цінах зменшилося в 1.7 раза.

345

Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Вер­ховною Радою цілого пакета законодавчих документів та норма­тивних актів. Зокрема, це Закони "Про підприємство", "Про підприємництво", "Про пріоритетність розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві України", "Про селянське (фермерське) господарство", "Земельний кодекс Украї­ни", "Про кооперацію" та ін.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві, більшість учених1 виділяють три головні етапи аграрної політики.

Перший етап стабілізаційний. Його призначення - призу­пинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість - най­ближчі два-три роки. Для цього доведеться мобілізувати внутрішні і зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПК.

Другий етап відновлювальний. Його мета - доведення обсягів сільськогосподарського виробництва до рівня кінця 80-х - почат­ку 90-х років, з поступовим надходженням продукції на світовий ринок. Передбачають, що тривалість цього етапу охоплюватиме перше десятиріччя XXI ст.

Відповідно до Національної програми відродження села та агропромислового комплексу у 2005 p. прогнозують довести обся­ги виробництва зерна до 50 млн т, цукрових буряків (заліковою масою) - 41 млн т, плодів і ягід - 47 млн т, винограду -1,1 млн т. насіння соняшника - 3 млн т, м'яса (живою масою) - 6,7 млн т, молока-23,8 млн т, яєць- 14,8 млрд шт., вовни- 18 тис. т., цукру-5,3 млн. т, олії - 1,1 млн т, харчової рибної продукції - 915 тис. т.2

Третій етап стратегічний. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень найрозвинутіших сільськогосподарських країн, надійне закріплення її місця в світо-

_____

1 Див., зокрема, Білик Ю. Нова аграрна політика - основа подолання кризи в АПК//Економіка України. 1998. №8. С. 58. 2 Див.: Національна програма відродження села та розвитку агропромислового комплексу на період 1998-2005 pp. (проект розроблений Кабінетом Міністрів України). К., 1997.

346

вому розподілі виробництва аграрної продукції та її широкого асортименту.

Результати господарювання підприємницьких сільськогоспо­дарських структур, поки що, є досить низькими. Головні причини такого стану на підсобних і фермерських господарствах -відсутність прогресивних агротехнологій та засобів праці, перед­бачених для умов їх використання на малих земельних угіддях у різних кліматичних зонах України, нестача фінансових коштів тощо. Тому для розвитку АПК потрібні як внутрішні, так і зовнішні інвестиції.

Однак можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної тех­ніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів хар­чування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Тому інвестиційна політика в Україні повинна бути єдиною системою державного регулювання АПК разом з цінами, подат­ками та кредитами, як у країнах із розвинутою ринковою еконо­мікою.

Надходження інвестиційних ресурсів із-за кордону обмеже­не нестабільністю економіки, відсутністю законодавчої бази і ме­ханізму реалізації вже прийнятих законів, браком гарантій іно­земним інвесторам на державному рівні, недосконалістю та час­тими змінами чинної податкової системи та ін.

Стимулом для іноземних інвесторів вкладати кошти в аграр­ну сферу України може бути, насамперед, вищий рівень прибутку на вкладений капітал, ніж у західних країнах, дешева робоча сила, практично неосвоєний ринок товарів і послуг, вкладання коштів у розвиток інфраструктури АПК, зокрема, у формування матері­ально-технічної бази, передусім виробництво мінітехнологій для переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення сільськогосподарської продукції масового попиту.

Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприєм­ницьких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її

347

ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Потрібно створювати інтегровані об'єднання підприємницьких структур, зокрема, асо­ціації, союзи підприємців агропромислового спрямування, фінан­сово-промислові групи (ФПГ), інвестиційні фонди. Такі об'єднан­ня забезпечать ефективний розвиток сільських регіонів, дадуть змогу налагодити і впровадити прогресивні ресурсозбережні тех­нології, постачати продукцію на внутрішні і зовнішні ринки, за­безпечити високий рівень оплати працівників сільськогосподарсь­кого сектора, бути рівноправними партнерами з іноземними підприємцями й інвесторами.

Становлення підприємництва в АПК буде супроводжувати­ся розвитком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місце­вості. Для цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати організаційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сільськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відноси­ни у якому регулюють поєднанням інтересів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель передбачає таке1: проведен­ня нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-поста­чальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого ме­ханізму оплати акцій; застосування триступінчастої структури органів управління та максимальне розширення фінансово-гос­подарської самостійності виробничих підрозділів товариства;

поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням пев­них пільг власним акціонерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбан­ня акцій постачальниками сировини та ін.

_____

1 Лупенко Ю.О. Формування контрольних пакетів акцій акціонерних товариств //Фінанси України. 1997. № 9. С.99-100.

348

Потрібне також формування нової пофірменної (на відміну від галузевої) організаційної структури АПК. Фірми агробізнесу, як багатопрофільні комплекси, поєднують у собі виробництво, пе­реробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Створен­ня фірм агробізнесу забезпечить залучення довготермінових інве­стицій та нових технологій в АПК України, інтеграцію фінансо­во-комерційних структур в аграрну сферу на ринкових засадах, конкурентоспроможність української сільськогосподарської про­дукції на світовому ринку.